На пошуки художника: В’ячеслав Машницький
27.03.2023 18:24
Херсонський художник В’ячеслав Машницький повернувся до рідного міста у 2002 році, з тих пір популяризує та розвиває місцеву художню сцену, зокрема серед іншого створивши Музей сучасного мистецтва Херсона (МСМХ) та Благодійний Фонд Поліни Райко. Під час повномасштабного вторгнення він свідомо залишився у рідному місті, щоб піклуватися про колекцію МСМХ. Наприкінці жовтня 2022 року, незадовго до деокупації частини Херсонщини від російських військ, рідні та друзі художника втратили із ним зв’язок. З тих пір розпочалися і тривають пошуки митця.
Від 25 березня у галереї Detenpula у Львові працює виставка художніх проєктів та робіт В’ячеслава Машницького "Розшук". Друзі та колеги митця сформували експозицію із творів різних років та творчих періодів. Однак усі три проєкти Машницького у виставці об’єднані темою пошуку – пошуку людини у імейл-проєкті "Розшук!" 1995 року, пошуку коріння у проєкті-подорожі "У пошуках інока" 2003 року. Та навіть у пошуках прихованого сенсу – у відео "Я би хотів зробити видимим те, що не видимо" (2022).
Суспільне Культура публікує есей кураторки та мистецтвознавиці Галини Глеби про художника В’ячеслава Машницького, та його фундаментальну роль для мистецтва Херсона.
Текст публікується у співпраці з Дослідницькою платформою PinchukArtCentre.
Художник, живописець, автор об’єктів та інсталяцій, член Національної спілки художників України, В’ячеслав Машницький був очевидцем і належав до кола "Паризької комуни", групи художників вулиці Олегівської (пізніше сквоту на Олегівській) та "БЖ" ("Большая Житомирская"). Належить до покоління художників, які формувалися на межі 1980–1990-х років незадовго до розпаду СРСР. У 2004 році Машницький став куратором і музейником, заснував Музей сучасного мистецтва Херсона та Херсонський обласний благодійний фонд імені Поліни Райко.
В’ячеслав Машницький народився 21 березня 1964 року в Херсоні, походить із херсонської художньої династії Машницьких. Його батько Валерій Машницький — відомий радянський художник, член херсонського відділення Спілки художників УРСР. Дід Анатолій Машницький був інженером та мав стосунок до спорудження Будинку художників, у якому його онук згодом створив Музей сучасного мистецтва Херсона. Майбутній художник зростав у середовищі одночасно вуличної культури та херсонської інтелігенції з кола спілкування батьків. Це позначилося на стилі митця і через багато років, вже у сучасних роботах, проявилося у тяжінні до теми побутової культури херсонців у живописних циклах художника.
У мистецькій практиці Машницького можна виділити три етапи, пов’язані зі зміною місця проживання: період становлення і формування, коли художник навчався в Києві і великою мірою перебував під впливом сквотерського життя Києва; московський період (1995–2002), пов’язаний із фізичним переїздом до Москви; херсонський період, який триває до сьогодні. Художник описує зміни міст і мистецьких контекстів для себе так: "Одеса була для мене Місцем. І Київ — це Місце. Я довго думав, що таке Херсон, але поки що не зрозумів. Хоча Херсон — це коли місця немає, але всі на місці".
Машницький почав художню освіту в Одеському державному художньому училищі ім. М. Б. Грекова в майстерні Георгія Павлюка, що помітно вплинуло на юного художника. Засвоєна академічна школа, принципи конструювання образів, композиційна побудова картини, яку майстер Павлюк назвав "принципом кубика" (ставлення до картини як до архітектури), — усім цим художник довгий час послуговуватиметься та проти цього боротиметься у своїй живописній практиці. Після дворічної служби в армії картографом Машницький продовжив навчання в Київському державному художньому інституті.
В'ячеслав Машницький. Без назви, 1991. Надано Дослідницькою платформою.
Повернення до навчання і живописної практики збіглося з періодом формування сквотів, під вплив і концентрацію творчої енергії яких важко було не потрапити.
У своїх ранніх творах Машницький робить перші несміливі спроби адаптувати здобуту майстерність академічного реаліста до актуальних для нього на той час тем, пов’язаних передусім з особистим досвідом ("Автопортрет з дружиною" (1988), триптих "Автопортрет із друзями" (1988)). Ці теми художник втілював у сакральній символіці, схожій на іконічні образи. Проте бунтарський студентський запал і середовище однодумців, серед яких Юрій Соломко, Олег Голосій, Володимир Корсунь та інші, вплинули на трансформацію стилю художника і запустили незворотний процес компілятивного, де-не-де колажного й асамбляжного методу творчості. І якщо досвід навчання в училищі яскраво позначився крізь менторство майстра Павлюка, котрий заклав у практиці Машницького структурованість художнього мислення, то Київський художній інститут сформував Машницького авторитетністю ідей мистецького середовища. За спогадами художника, "трансформація системи (художнього середовища, — ред.) була в тому, що раптово геніями стали твої однолітки, і ти це усвідомлював, відчував та приймав". Так на вже наявній художній структурі Машницький почав надбудовувати ідейний складник, здобутий завдяки самоосвіті та спілкуванню з однодумцями, серед яких важливе значення і вплив на Машницького мав Олег Голосій. Різнотипні за формальними ознаками й ідейним наповненням роботи Машницького 1990–1995-х років ілюструють експериментальний процес, де стиль і тему художник "приміряв", випробовував і йшов далі шляхом зміни своєї практики.
В'ячеслав Машницький, Володимир Єршихін, Вогні великого міста. Відео, 1993. Надано Дослідницькою платформою.
Індивідуальне художнє становлення Машницького, яке почалося в період існування сквотів, активно проявилося вже поза експансивним впливом на художника творчості паркомівців і трансавангардних віянь загалом. Машницький почав тяжіти до концептуальних проєктів, першим серед яких стала виставка-акція "Далеке — Близьке" (1993). Вперше у своїй практиці художник відійшов від рефлексій над методом й інструментом художньої виразності та звернувся до теми музеєзації простору і явища. Це стало наскрізною художньою темою його дальшої діяльності. Нетривале проживання на вулиці Олегівській і середовище художників, нині відомих як сквот на Олегівській, — частина нової практики митця. Дія стає не менш вагомою, ніж образ. Проєкт "Комплект листівок "Приватна збірка"" (1994), створений спільно з Володимиром Єршихіним, продовжує почату художниками тему музеїзації та покликаний дослідити незрозумілу і невідому процедуру інституційного визнання. Перехід до нових медіа, вихід у публічний простір і практика акції як нового засобу виразності — це поворотний момент у діяльності художника. У майже всіх наступних проєктах Машницького акція була складником художньої концепції.
В'ячеслав Машницький. Фрагмент артбуку. 2016. Надано Дослідницькою платформою
Паралельно з темою музею у Машницького виникає інтерес до теми авторства, тиражності й утилітарного потенціалу твору мистецтва. Діяльність художника поступово набирає прикладного спрямування. Він буквально намагається заглянути всередину власної голови за допомогою апарату рентгенографії в проєкті "Автопортрет" (1994) або досліджує діалог із глядачем та індивідуальну глядацьку інтерпретацію в проєкті "Спогади" (1995, спільно з Єршихіним). Проте єдина, на думку митця, вартісна і важлива робота того періоду — серія "Картинки на пам’ять" (1995). Мініатюрна серія зображень інтер’єру майстерні художника на "БЖ" стала проявом протилежної крайності і потреби в глибокій інтимній рефлексії на противагу масштабній експресії "паркомівців". Нею завершується київський (позначений впливом сквотів) період творчості В’ячеслава Машницького.
Восьмирічний московський період (1995–2002) пов’язаний зі свідомим відходом від живопису і довільно-примусовим переходом до комп’ютерних, цифрових та аудіовізуальних форм художньої виразності. Машницький далі працював із темою пам’яті, але вже не задля збереження пам’яті про когось, а з метою нагадати про самого себе. Ізольований від художнього середовища Машницький компенсував дефіцит творчості цифровими проєктами. Концептуальна "гра в бісер" у проєкті "Бібліотечка мандрівника" проблематизує протистояння світу ідей світові дій крізь форму інформаційних брошур. Художник несистемно й хаотично опрацьовував нові теми, проте методично розвивав і трансформував принцип швидких побутових замальовок, до якого звернувся 1995 року в серії мініатюр "Картинки на пам’ять". Проєктне втілення цієї ідеї — робота "Графіка" — спроба відсторонено подивитися на фіксування дійсності словами і образами.
Надано Дослідницькою платформою
У Москві Машницький уже не тільки тематично, а й практично намагався втілити ідею музею, створивши власну email-галерею "artlaz". Новітні технології, комп’ютеризований процес і робота з комерційним дизайном помітно вплинули на творчий метод художника. Та здобутий досвід і розширене розуміння власних можливостей привели Машницького до опанування нових сфер діяльності у майбутньому.
Херсонський період художника почався 2002 року після повернення в рідне місто й означив зовсім нову віху діяльності Машницького — спершу галериста, згодом музейника і куратора. Зміна художньої практики відбувалася кількома паралельними лініями: тема замальовок побуту знову перейшла від зображальних до дієвих, реалізуючись в акціях (наприклад, "У пошуках ін-ків" (2003, спільно з Ігорем Платоновим)); дефрагментовані будні власного побуту автор осмислював крізь призму політики, теології, антропології, ботаніки, новітніх технологій у нових живописних циклах, серед яких "Люди-квіти", "Non contact…" та "Icons". А через життєві обставини художник від теоретичної теми музеїзації перейшов до практичного її втілення — створення власного приватного музею та його адміністрування.
Після дворічної діяльності галереї "Союз Спадкоємців/02" (2002–2004), яку він заснував, художник відкрив у своєму будинку, що дістався йому у спадок від батька-художника, Музей сучасного мистецтва Херсона (2004). Так споруда, яку збудував дід В’ячеслава для його батька і свого сина Валерія, стала під орудою художника першим міським публічним музеєм сучасного мистецтва. Його колекція ґрунтується на власній збірці митця, у якій роботи Олега Голосія, Олександра Гнилицького, Юрія Соломка, херсонських художників. З моменту повернення в Херсон Машницький завдяки діяльності галереї і музею сформував нове покоління митців (Стас Волязловський, Олександр Жуковський), створив художнє середовище сучасного мистецтва, відкрив низку нових імен (серед яких Семен і Ріна Храмцови, Юлія Логачева та інші), віднайшов і показав практику наївних художників-аматорів регіону — Поліни Райко, Олександра Суворова. З появою музею художня практика Машницького поступилася активній музейній діяльності, покликаній привернути увагу до мистецького доробку й потенціалу Херсонщини. Кураторські проєкти Машницького стали логічним і закономірним продовженням його художньої практики.
В'ячеслав Машницький, 2003. Надано Дослідницькою платформою.
Художник В’ячеслав Машницький — це конструкт, чию практику зібрано з відрефлексованих ситуацій і життєвих подій, скомпільовано різні віхи художньої діяльності, охоплено і теорію, і практику. Кожний життєвий етап так чи так проявився в діяльності Машницького тематично, формально або ідейно, кожний із них нероздільно пов’язаний з реальними життєвими обставинами. У практиці Машницького є низка нереалізованих або ескізно втілених ідей. Його незавершені задуми, відкинуті, за словами автора, через неактуальність, через десятиріччя ставали актуальними в руках молодих художників з інших регіонів, котрі втілювали тотожні з ідеями Машницького проєкти. І хоча сам Машницький досі мислить свою творчість серіями, а не поодинокими опрацьованими ідеями, великим реалізованим художнім проєктом його життя став музей сучасного мистецтва Херсона.
В'ячеслав Машницький. Розшук. Мейл-арт. Надано Дослідницькою платформою.
