Заборонені археологи
01.06.2006
Будь-яка археологічна пам'ятка — це книга, яку можна прочитати лише один раз. І нерідко трапляється так, що подібні "книги" потрапляють до рук людей, стурбованих не так загадками історії, як жагою збагачення. За даними ООН, пошук скарбів та торгівля предметами старовини — один із найприбутковіших видів бізнесу. У цивілізованому світі будь-які археологічні розкопки та колекції контролюються та регламентуються з боку держави. Українські реалії такі, що якщо "чорного археолога" спіймали на місці злочину, то найчастіше справа не доходить навіть до суду. У результаті масштаби підпільних розкопок стають з кожним роком більш вражаючими.
Археологія детективна.
Життя самодіяльного гробокопателя дуже далека від романтичного образу чорного археолога, уславленого фільмами про Індіану Джонса, — інтелектуала-одинака, безкорисливого любителя старовини. У США та Великій Британії їх називають "нічними яструбами", в Італії та Іспанії - "копачами могил", а в Керчі - просто "щасливчиками".
Схема чорних розкопок дуже проста. "Бригадир" чорних археологів виїжджає на об'єкт, годинами тупцює по передбачуваних місцях розкопок з міношукачем і, якщо виявить щось цікаве, кличе на допомогу людей з лопатами. Як правило, мешканців найближчого населеного пункту. Потім ці люди годинами риються у землі, отримуючи за свою працю 15-30 гривень на годину, а знахідки здають тому ж бригадиру.
Останній продає все, що вдалося видобути, скупнику за 10-15% реальної вартості, і лише після цього предмети старовини потрапляють до колекціонера. Такий вигляд має стандартна схема.
Іноді трунарі діють ще банальніше — мешканцям найближчого до археологічного пам'ятника села бригадири пропонують самостійно знаходити та викопувати "скарби", за які перекупники виплачують якусь винагороду. Перспективою легких грошей часто спокушаються підлітки. Пам'ятник старовини під час таких розкопок планомірно знищують лопатами. Без додаткових витрат (не потрібен навіть металошукач) грабіжники одержують певну кількість товару.
На відміну від офіційних дослідників, "розкрадачі гробниць" чудово оснащені технічно та не обмежені у фінансуванні. Але треба віддати належне вченим — більшість із них докладає максимальних зусиль для того, щоб зберегти пам'ятки історії для нащадків.
Ще кілька років тому відносини між "чорними" та "білими" археологами іноді скидалися на бойовик: з погонями та стріляниною. Наприклад, у Криму гробокопателів часто охороняли люди, озброєні автоматами. Коли до них хтось наближався, охорона робила попереджувальний постріл у повітря. Друга куля могла потрапити вже в руку чи ногу борця за справедливість.
Влітку 2001 року археологи досліджували під Бахчисараю курган III століття. Незважаючи на те, що цей некрополь уже був у давнину розграбований, вчені все одно вирішили його обстежити. І не помилилися — було виявлено поховання сарматської жінки, одягненої у золоті похоронні прикраси.
Члени експедиції намагалися не афішувати той факт, що в могильнику знайшли золото, але витік інформації все одно стався. Поруч із місцем розкопок почали з'являтися підозрілі особи. Було ухвалено оперативне рішення: золоті знахідки запакували у картонну коробку з-під взуття та евакуювали до Сімферополя на звичайному рейсовому автобусі. Подібного розвитку подій гробокопачі не чекали, і бажані скарби від них вислизнули. Залишається додати, що приблизна вартість знахідки – 250 тисяч доларів США.
Іноді чорних археологів "кришує" і міліція. Щоправда, до честі правоохоронних органів слід зазначити, що такі випадки систематично спостерігалися лише на початку 90-х, сумбурне лихоліття пострадянських років. Саме тоді стався кричущий випадок в античному городищі Ольвія, улюбленому місці розкопок чорних археологів.
Коли експедиція Інституту археології НАН України прибула на розкопки, вчені виявили на території пам'ятника цілі пласти ґрунту, зняті за допомогою бульдозера, та кілька автоматних гільз. Керівництво заповідника "Ольвія" НАН України звернулося із запитом до РВВС Очаківського району Миколаївської області. Відповідь була просто анекдотична: гільзи нібито залишилися від бойових навчань (на території заповідника)! З бульдозером все виявилося ще простіше: він, виявляється, просто проїжджав повз і впустив ножа!
Наразі ситуація змінилася: останні кілька років СБУ та МВС активно співпрацюють з академічною наукою. Прикладом плідної взаємодії може бути затримання у 2004 році киянина, який займався "дайвінгом" у прибережній зоні біля Ольвії (до речі, теж заповідної). Він "цілком випадково" занурювався з підводним металошукачем на так званому "амфорному полі". Добре, що ольвійські археологи отримали інформацію від одеських колег про те, що на чорному ринку з'явилися античні амфори.
Етика археолога.
Говорячи про взаємини офіційної та чорної археології, не можна не згадати про проблему приватних колекцій. Цінність колекцій прямо пропорційна популярності представлених у ній предметів. Тому власники зборів намагаються каталогізувати артефакти, що мають у них, отримати висновки професіоналів-археологів, яким, заради цього, дозволяють опублікувати матеріали і таким чином засвідчити справжність і унікальність предмета. Це різко підвищує ринкову вартість речі і дозволяє внести експонати, що належать колекціонерам, до списків справжніх знахідок. Зазначимо, що індустрія підробок розвинена добре й у зборах сучасних колекціонерів нерідко трапляються фальсифікації.
Спеціаліст-археолог, який отримав доступ до приватної колекції, описує знахідки і тим самим вводить їх у науковий обіг, уможливлює їх подальше вивчення. Однак найчастіше це предмети, що потрапили до колекціонера незаконним шляхом, і робота з ними певною мірою суперечить науковій етиці.
У цивілізованому світі ставлення до приватних колекцій дуже суворе. Наприклад, Пенсільванський університет заявив, що з радістю прийме у себе українську виставку трипільської культури, але буде змушений від неї відмовитися, якщо в експозиції буде представлено речі з приватних колекцій. Американські археологи вважають подібну практику неетичною.
Ще один приклад. Співробітниця Metropolitan Museum під час підготовки дисертації описала предмет із приватної колекції. На захисті її колеги висловили обурення із цього приводу. Хоча дисертація і була схвалена вченою порадою, дуже сумнівно, щоб новоспечений лікар змогла влаштуватися на роботу до престижного університету.
Найбільша проблема чорної археології — це навіть не витік у приватні колекції цінностей, що є культурним надбанням нації, а руйнування стародавніх пам'яток і певною мірою — спотворення історії. Адже предмет, що здався аматорові не більш ніж гарною дрібничкою, міг би допомогти фахівцеві у реконструкції культури цілої доби. А за варварського вилучення предмета знищується без жодної фіксації археологічний контекст, такий важливий при відновленні сторінок історії.
Наприклад, скарб, знайдений на Березані (острів недалеко від Очакова, на якому знаходиться найранніше в Північному Причорномор'ї давньогрецьке поселення, засноване в середині VII ст. до н.е.), з монетами з електруму (сплаву золота та срібла) та заготовками для них, всього близько двохсот штук, було продано за 50 тисяч доларів. А заготівлі під монети — плоскі золоті кругляшки — віддані взагалі за безцінь, бо ніхто не хотів їх купувати. Для справжніх археологів подібні предмети безцінні, адже вони свідчать про те, що в цьому регіоні карбували монети, тобто грецькі колонії Північного Причорномор'я були незалежними державами.
З міношукачем по Україні.
Насамперед чорні археологи почали розграбувати пам'ятки античності на півдні України. Потім почали копати скіфські, сарматські та готські могильники. І останній віяння — предмети трипільської культури. Трипільська тема стала особливо актуальною після "помаранчевої революції", коли серед нової політичної еліти виникла мода на "українські давнини".
Колекціонери зазвичай прагнуть купувати речі, що добре збереглися, надаючи великого значення їх "товарному вигляду". Але, зазвичай, цілі предмети — це віші з могил, оскільки на городищах більшість предметів погано зберігається. Ось і виходить, що жінки з вищого суспільства хизуються в прикрасах, знятих зі скіфської королеви.
Великою популярністю серед колекціонерів користуються античні монети, у тому числі ольвійські: аси з Афіною, Деметрою і Горгоною, бронзові "борисфени". Ольвійські бронзові "дельфіни", золоті намиста, свинцеві букранії та топірці (лабриси) відомі колекціонерам у всьому світі.
Високо цінується кераміка та скульптура. Щоправда, зі скульптурою проблеми її складно вивозити. Натомість є багато клієнтів, які мріють поставити у себе на подвір'ї античну статую.
У той час, коли в Ольвії ще не було постійної охорони, чорним археологам замовили два величезні вівтарі з вапняку. Один за 25 тисяч доларів, інший за 50 тисяч. Тільки завдяки тому, що інформація про замовлення вчасно потрапила до вчених, унікальні античні вівтарі, найбільші у Північному Причорномор'ї, було збережено.
Пам'ятники під небезпекою.
Останній реєстр археологічних пам'яток України було складено ще за часів СРСР та налічує 58 тисяч окремих найменувань. Офіційно за рік археологи фіксують близько тисячі археологічних пам'яток, де проводилися несанкціоновані розкопки. Проста арифметика: 15 років незалежності України – 15 тисяч розкопів!
Звичайно, дії чорних археологів не здатні зруйнувати такий заповідник, як Ольвія (загальна площа близько 270 гектарів), хоч і завдають йому значної шкоди.
А ось деякі скіфські кургани та готські могильники були практично повністю знищені грабіжниками. Свого часу вчені вирішили не розкопувати ці кургани, оскільки не було надійних методів консервації таких пам'яток. Кургани хотіли залишити для нащадків, сподіваючись, що ті зуміють створити необхідні технології для їх збереження — як, наприклад, це зробили в Греції з курганом, де було знайдено гробницю Філіпа Македонського. Сьогодні найчастіше вже пізно щось робити: багато скіфських курганів розкрито і пограбовано, просто знищено.
Відчутних збитків пам'ятникам старовини завдають не лише чорні археологи, а й цілком законослухняні громадяни. За пострадянські роки третина курганів була розорана під поля. Міністерство культури не має грошей навіть на те, щоб скласти новий реєстр археологічних пам'яток і дізнатися, скільки вже не існує. Якщо так триватиме, років за тридцять в Україні може взагалі не залишитися пам'яток археології.
Денис Бучма
Журнал «ЕКЗО» № 6-7 Червень-липень 2006
