on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

28.02.2024, 23:41

Проєкт “Lament of Kherson region” розпочинає створення книги про історії людей із Херсонщини

  В Естонії проєкт “Lament of Kherson region” під менторством ...
28.02.2024, 23:39

Херсонські громадські діячі отримали міжнародні відзнаки “History Keepers”

У Тбілісі  відбулось вручення відзнаки “History Keepers” ...
28.02.2024, 23:36

Армія РФ викрала з Херсона картину Людмили Вітковської

  Окупанти вкрали з Херсонського художнього музею картину майстрині ...

 Про Запорізьку Січ


У запорожців Січ - ото кріпость. Коло неї були окопи, вали, а всередині дзвіниця була така, що в неї й гармати ставлялися... А жили вони скрізь по степах кущами, в землянках, або по-їхньому — бурдюках: так чоловік по п'ятнадцять, двадцять, а то й менш.
У Січі — так там жили все по куренях, по скільки там сот чоловік. Та й курені були великі. Ставились курінь до куреня причілком *, а в них були стовпи й сволоки. А в бурдюці так просто все було: одні двері та одне віконце,— маленьке та таке, як тарілочка, кругле,— а то й зовсім без вікна. Оце викопає козак яму, обставить її чим там попало, обліпить, обмаже, поставить піч хліб пекти, зробить кабицю * страву варити та й живе. Димарів тоді не було. Зимою як розпалить камінь, так він аж горить — уже холодно не буде. Де в яких землянках було і вбранство: по стінах висіла зброя всяка, а на покуті стояли образи,— усі розмальовані, під золотом. Попід стінами ставили лавки, ослінчики, щоб було де сісти.


Землянок запорожці ніколи не замикали. Як їдуть куди або йдуть, то так і кидають їх: ніхто нічого не зачепить. У них так: хто хочеш, той заходь у землянку. Як хочеш їсти, розводь вогонь, бери казан, вари страву, яка там оставлена, їж, пий, спочивай — заборони не було. А приїде хазяїн, так ще й рад гостеві, бо то тільки й родини йому на широкому степу. Він йому рад, він його і привітає.
Тепер увійдеш у хату, так вона красить кутками, а не красить пирогами, а тоді було не так: усякого нагодують. Хазяїн їде куди, так ще й зоставляє страву для прохожого. Хто хоч заходь.
Та й заходять, було. Наїдяться, нап'ються на дурничку та зроблять хрест, поставлять його серед землянки — це значить, що були гості й дякують господареві.


Біля озера Лебедевого, а потім далі верстов на шість — на Великій гряді, що від межі пана Попова, біля Кучугур, є Баштові дуби. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на їх викидали огонь, щоб скликати козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса козаків. Оце як прийде звістка яка від кошового, або повертаються козаки з роз'їзду, то і скликають товариство, щоб розказати, що бачили і чули. Побіля дубів, кажуть, лежав битий шлях через увесь Великий Луг.
Там, де слобода Янчакрак, через Кінку був татарський міст, одбитий козаками.


Запорожці жили і по степах. Оце як блисне огонь в лузі на дубах, то зараз і світять на могилах Безсчастній, Градисці, Юрківській, Караватчиній та інших, бо і могили були баштовими. Так, було, і залопотять запорожці кіньми туди, звідкіль спершу побачать вогонь.
А сила яка у їх була! Хоч у старого, хоч і у малого! Іде раз кошовий, аж дивиться — дитина сім год заглядає на дзвіницю.
— Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?
— А я туди зніс ломову пушку.

- Ти?
- Я.
- А піди назад знеси.
Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були!
Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців, то вже й казати нічого. Вони оце, було, як говіють, то піп і приказує їм: «Пани молодці, котрі із вас мають велику силу, то втягайте в себе...» А то як дихне, то піп з причастям упаде. Сила страшна була.
А як вони воювались!


Стануть було отут, на Орловій балці, а проти них двадцять полків вийдуть. Так полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже: стоять та сміються...
А це все від того, що вони знаючий народ були. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони, як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть...
Раз були вони у Петербурзі, зайшли у палац, їм стільці подають, а вони посідали на землю та й сидять.
Приходить до них Катеринич, дивиться, що вони сидять на землі і давай з них сміятися. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.


- Рубай, рубай, коли руку підняв, - каже той.
Так де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так
і заклякла...
- Ну, а скажіть тепер, діду, чи здорові були із себе запорожці?
- Ростом вони були народ середній, а тільки що кріпкі, дебелі, хоробрі, з виду мордасті, наче пообточувані. Не знали вони ні «соб», ні «цабе»*, від того й здорові були. Тоді така поведінка  була, що парубки год до двадцяти ходили без штанів і роботою не дуже-то утруждали себе. Від того вони і здорові, і довговічні були. Тепер народ слабий та порожній - здоров'я нема, і недовговічний: як хто дев'яносто год прожив, так не бачить і стежки під собою. А тоді у сто літ тільки в силу вбирався. Довго жили та й весело. На війну було йдуть з радістю та смішками, а з війни повертаються з музиками та піснями.


Оце як провоювали, так і пісню зложили, не так як тепер: воювали ж з турком, а що ж, хоч одну пісню зложили? Ні одної. А тоді чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха — зараз же і пісню зложать на той случай.
А що вже хоробрі були, так і казати нічого: на війні кулі аж свистять, а їм і гадки немає. У Польщу було як ускочить, у який город чи слободу, та як розжене коня, то так браму і винесе! А як цілим строєм іде, так аж земля гуде.
А богатирі були... Земля не держала!


У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме було він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були так, що через них і тройка коней з возом проскочила б.
Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон наси¬лати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися.
Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться.
Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого,— чи ватажок який, чи сам кошовий — візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:


— Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісенько немає...
Було щороку приїдуть на ярмарок у Смілу запорожці з Січі. Приїде було їх чоловік дванадцять, тринадцять. А наряд на них такий, що Боже, твоя воля! Золото та срібло! Оце шапка на йому буде оксамитна, червона, з ріжками, а околичка — так пальці на три — або сива, або чорна. Насподі у нього жупан* — самий чистий кармазин *, як вогонь, що й очима не зоглянеш; а зверху черкеска * з вильотами або синя, або голуба; штани суконні сині, широкі, так і висять аж по передках; чоботи червоні; а на ладунці * або золото, або срібло; і черезплічники, то й те все позолочуване; шабля при боку вся буде в золоті — аж горить... А як іде, то й до землі не доторкається.
А оце було сядуть на коней та по ярмарку — як іскри сяють! Кине він було бриль та й не допустить упасти: зараз підбіжить конем та й ухватить. А скоро в кого впав, то вже оце йдуть, п'ють і гуляють за його гроші.
А хоробрі!..
Сватають було дівчат. Мою сестру засватали, то коней у батька повідгодовували, самі неділь зо дві погуляли, та потім кажуть:
— Поїдемо ж ми за свідоцтвом та будемо вінчатися. Як поїхали, то тільки й бачили...
 

 

* Причілок — бокова стіна будівлі.
* Кабиця — казан, вмурований у піч.
* Не знали ні «соб», ні «цабе» - не займалися сільською працею
* Жупан - верхній чоловічий одяг із дорогих тканин.
* Кармазин - дороге сукно темно-червоного кольору.
* Черкеска - чоловічий верхній одяг з прорізами на рукавах.
* Ладунка — патронташ.
* Поведінка - звичай, спосіб життя.

Джерело: Старовинні Українські Легенди - Харків, 2006
 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.