«Асканія» зустрічає в білому
Вона зачаровує нас щоразу по-іншому. Навесні - своєю дівочістю: розкішним вбранням, зітканим з запашного зеленого різнотрав'я, яскравим віночком, у якому що не день - з'являються нові й нові проліски, потім тюльпани, гіацинти, іриси... Влітку - жаданою свіжістю та прохолодою, про яку тільки може мріяти мандрівник таврійських степів. Восени ми залюбки приймаємо її запрошення на бал, який розпочинається під акомпанемент жовто-багряного листопаду. Думаємо, цей бал - прощальний, до наступної весни. А дарма. Адже з приходом справжньої зими «Асканія-Нова» здатна зворушити ще більше, закохати у себе з першої миті, з першого погляду. На все життя.
Саме такої пори, коли дороги по всій Херсонщині замітало снігом, а мороз старанно підфарбовував рум'янець на щоках будь-кого, хто б не вийшов на вулицю, «НД» вирішив відкрити своїм читачам, здавалося б, давно знану і звідану місцину. Зимова «Асканія-Нова» - дійсно загадка. Хоча б тому, що справжня зима у наших південних краях буває далеко не кожного року. Але цього таки пощастило.
Яка ж вона, «Асканія-Нова» у снігу? Несподівана. Це слово першим мимоволі злітає з вуст, тільки-но дістаєшся заповідної оази. Скільки разів не бував би тут улітку чи восени, та ніколи не впізнав би цю королеву засніженого степу зараз.
Вона зустрічає нас, як і годиться її величності. Поважна, трохи стримана, мовчазна і... вся у білому. Білий шовк змінив учорашні килими ковили і полину, тирси і степової осоки... Білим атласом вкрито ставок. Діамантами починає виблискувати сніг на гіллі, ледь сонце встигне позолотити усе довкола своїм промінням. Під важким білим шаром залишилися усі стежини. Відчуваєш себе першопрохідцем, відкривачем... Думаєш, що тут, зараз, тільки ти, сніг і старі, віковічні дерева. Насправді ж за тобою давно спостерігають. Вухасті сови, які цілими зграями обліпили сосни. Тундровий мишоїд-зимняк, що причаївся на верхів'ї ясеня. Взимку у всесвітньо відомому заповіднику життя не вщухає. Навпаки, стає ще загадковішим.
- Північноамериканський бізон, коні Пржевальського, плямисті та благородні олені, туркменські кулани, - усі вони чудово почуваються у відкритому степу, на території Великого Чапельського поду, навіть коли лютують морози, - відкриває секрети життя мешканців «Асканії-Нової» директор біосферного заповідника, кандидат біологічних наук Віктор Гавриленко. - Для їхнього затишку ми створили два своєрідних китайських мури: з'єднали між собою великі причепи, заклали у них тюки смачного запашного сіна. Частина тюків — під колесами, аби не дув вітер. І тварини швидко оцінили цей комфорт. Бізони, на правах найсильніших, приходять до причепів першими. Решту тварин розштовхують. Не тільки їдять, а й намагаються залізти на це сіно і полежати.
Такі ж самі сміливці - і коні Пржевальського. Годинами хочеться спостерігати і за туркменськими куланами. У холоди вони збиваються докупи, і, хто найбільше змерз, як те курча чи гусеня, намагається пролізти аж в середину стада. Виштовхує когось іншого, хто вже трохи погрівся. Ось так безперервно, по колу, і рухаються. А ще між усіма тваринами існує співробітництво. Крупніші розкопують сніг, а слабші вже по їхніх слідах шукають підніжний корм.
Не дивуйтеся, якщо раптом «асканійську» тишу порушить ревіння двигуна. Снігові кучугури у степу під силу подолати хіба що трактором. Два рази на день, хай сніжить, хай усе довкола хурделить, трактор везе господарям Чапельського поду свіженького сіна.
А от примхливих до негоди «іноземців» - зебр, антилоп, ватусі, кафрського буйвола, - виглядати даремно. Усі вони чекають весни у теплих приміщеннях.
Краще не гаяти час, який в «Асканії», без перебільшень, на вагу золота, і прямувати до «пташиного царства» (асканійський орнітологічний парк краще і не назвати). Дивна картина: земля, дерева - усе довкола під пухнастою сніговою ковдрою спить до весни, а тут, на озері, продовжує вирувати бурхливе життя. Лебідь-шипун та лебідь-кликун, здається, один з одним з'ясовують, хто з них гарніший. А от сірим гускам такі суперечки ні до чого. Вони не витрачають час на даремні балачки, а залюбки пірнають у лагідні плеса. Наввипередки з крижнями, казарками і мандаринками та іншими пернатими сусідами.
- Взимку для наших птахів ми подаємо в озеро воду зі свердловини. Вона значно тепліша за звичайну. Тому усі й купаються з такою насолодою. Навіть, коли на стовпчику термометра мінус, - пояснює Віктор Семенович. - На території заповідника стоять чотири електростанції різної потужності. Є й така, що дозволяє запускати глибинні насоси. Навіть коли у селищі раптом вимикають струм на магістральній лінії електромереж, наші птахи та звірі про це не здогадуються.
Водоплаваюча братія своїм невгамовним гелготанням перебиває директора заповідника. Та він не ображається. Адже на цьому озері господарі - саме вони, довгошиї, білобокі, у коричневих, сірих та смугастих кожушках. Дивишся на них, слухаєш, і десь глибоко всередині стає незбагненно спокійно і затишно. Буденні клопоти, метушня — неодмінні супутники міського життя — залишилися десь далеко-далеко.
- Наприкінці січня у нас цілий тиждень перебували дослідники-орнітологи з Німеччини та Великої Британії. Вони побачили «Асканію-Нову» вперше, і саме в білому, - зауважує Віктор Гавриленко. - А взагалі, ми вже багато років мріємо, аби взимку, коли такі сніги, коли такі краєвиди, до нас могли приїжджати туристи. Адже телефонують, запитують. І не тільки наші земляки, а й закордонні природолюби. Цього року остаточно переконалися: зимовий туристичний маршрут потрібен. Думаю, почнемо з виготовлення саней. А потім будемо вирішувати й інші питання. Без підтримки влади не обійтися. Але, сподіваємося, вона зрозуміє. «Асканія» варта того, аби весь світ не тільки про неї чув, але й шукав із нею зустрічей будь-якої пори року.
Тетяна Підгородецька
“Новий день”.- № 8 (4898).- 18.02.2010.- стр.13