on-line с 20.02.06

Арт-блог

07.02.2019, 11:25

Февраль-2019

Б Пастернак Февраль Достать чернил и плакать https://www.youtube.com/watch?v=Ba0t9sndAqg

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728   

Новости региона

29.01.2019, 12:08

Дозволь собі бути щасливим

25.01.2019, 10:00

Відбувся флеш-моб «Моя стрічка-моя згода!»

16.01.2019, 10:38

“Краща книга Херсонщини”

> Темы > Кино > Из истории херсонского кино > Батько “Адъютанта его превосходительства” живе у Голій Пристані

Батько “Адъютанта его превосходительства” живе у Голій Пристані

Своє 70-річчя заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії СРСР Ігор Болгарин відзначив на Херсонщині. І не лише тому, що він — почесний громадянин Голої Пристані. Для Ігоря Яковича таврійська земля — рідна. Тут він черпає наснагу для своєї творчості. Хто не знає створений ним славнозвісний серіал «Адъютант его превосходительства»?

З Ігорем Яковичем та його дружиною Ельвірою Петрівною (вони в парі вже 46 років) ми спілкувалися біля його ошатного будиночка в Голій Пристані під зеленим виноградним плетивом. Насамперед я попросив відомого кіномитця розповісти про себе:

— Я - з селянської родини, яка мешкала у Великій Лепетисі. Ще зі шкільної лави почав писати до місцевої газети, тож проблеми з вибором професії у мене не було: вирішив стати журналістом. Та коли приїхав до Києва, знайшлися добрі люди, які порадили вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІКу). Щоправда, з обов'язковою умовою: повернутися потім працювати до Києва. У ВДІКу, студентом якого я все-таки став, незважаючи на шалений конкурс (80 чоловік на місце), мені страшенно поталанило. Навчався в обдарованого кінодіяча Габриловича. Євген Осипович до підготовки фахівців ставився досить вимогливо. Особисто мене він змушував по кілька разів перечитувати твори Гоголя, Лескова та інших письменників, підкреслюючи, що без уміння грати словом нічого путнього не вийде.

В ті перші повоєнні роки нелегко було вчитися на одну стипендію, тому доводилося підробляти. Ось тут і став в пригоді потяг до журналістики: у 1952 році мене призначили спецкором газети «Комсомольская правда». З редакційним посвідченнями я побував у багатьох куточках колишнього Союзу. А повертаючись з одного відрядження, познайомився в поїзді з юною стрункою студенткою факультету журналістики Ельвірою,  з якою невдовзі побралися. До речі, як спецкор «Комсомолки» я був свідком спорудження Каховської ГЕС, де ми познайомилися і подружилися із співцем України Олександром Довженком.

— Виходить, особливої туги у Вас за рідним краєм у той час не було?
— Я завжди хотів жити й працювати в Україні, хоча маю московську прописку. Закінчивши ВДІК, я, звичайно ж, прибув до Києва. Проте роботи на кіностудії не знайшлося, а про житло для сім'ї молодого спеціаліста й мріяти було годі! Зате "Комсомольская правда» виділила в Москві квартиру, а «Мосфільм» охоче брав мої сценарії для зйомок картин. Утім, гріх нарікати на долю. Бо і в Києві я зняв чимало фільмів: «Повернення Вероніки», «Думу про Ковпака» та інші. Згодом мене визнало навіть керівництво держави: перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький особисто вручив мені розкішну ручку із золотим пером.

— Ігорю Яковичу, але все це, мабуть, сталося після появи популярної картини «Адъютант его превосходительства». Яка історія виникнення цього сценарію? Чим Ви пояснюєте небувалий успіх серіалу?
— Скажу відверто: мене завжди цікавила тема ідеологічного протистояння, коли брат йде на брата, безневинно проливається слов'янська кров. Хотілося осмислити цей непростий процес. На той час існував «фанерний» образ розвідника-чекіста.

Якраз під руку потрапив матеріал Георгія Северського про діяльність кримських партизан. Мені здалося, що в цій банальній темі є нестандартне рішення. Якщо ви уважно дивилися фільм, то помітили, що він не тільки про розвідника Кольцова, а й про великий психологічний злам у свідомості хлопчика-дворянина, якого пригріли «червоні». Сценарій ми писали з Георгієм Леонідовичем понад два роки, а картину зняли всього за п’ять місяців.

Проте її хода до широкого прокату спочатку не була такою тріумфальною. Бо й про білу гвардію в ній говорилося неоднозначно (адже свого часу в нас були заборонені твори Михайла Булгакова). Але цього разу пересторога цензорів від ідеології була недовгою, тому готовий фільм не залежався на поличці. Чесно кажучи, ми навіть не сподівалися на такий гучний резонанс. Глядачі буквально закидали мене листами, вимагаючи продовження серіалу. Тож знову занурився у роботу, днюючи й ночуючи в архівах. У результаті з'явився новий сценарій «Седьмой круг ада», що, по суті, є продовженням теми. Та, на жаль, настали інші часи, тепер кіновидавці випускають продукцію іншого ґатунку.

— Це означає, що Ви втратили роботу?
— Нічого подібного! Просто я ні за які гроші не братиму участі у створенні примітивних і низькопробних фільмів, які нині заполонили екрани телевізорів і кінотеатрів. Я — за елітне кіно, бо це — справжнє мистецтво. За роки творчої діяльності я дав путівку в життя понад 50 художнім та документальним фільмам. Це — «Назад дороги немає», «Випробувальний строк», «Секретний фарватер», «Тачанка з півдня», «На графських руїнах», «Приваловські мільйони», «Нічний мотоцикліст», «Від Вюли до Бугу», «Сейм виходить із берегів» та інші.

Я не соромлюся цього доробку, бо в кожному творі гаряче закликав до добра і злагоди, білий екран прагнув засівати добірним насінням християнської моралі: бережи честь свою, шануй батьків, не кради, не вбивай і т. д. А що несе більшість сучасних, м'яко кажучи, «шедеврів»? Повсюди одне й те ж: насилля, наркоманія, розпуста...

Однак це зовсім не означає, що я змирився з відвертим антикіно і спочиваю на лаврах. Нещодавно завершив роботу над книгою про народного ватажка Нестора Махна. Фактично, це готовий сценарій для фільму, знімати який погоджується кіностудія імен Довженка. Тепер справа — за фінансуванням. Зізнаюся, в образі Нестора Івановича я відкрив для себе непересічну й оригінальну особистість, яка щиросердно вболівала за долю українського селянства. Але несправедлива й трагічна історія, на жаль, не дала змоги сповна розкритися мудрості народного героя. Знімати картину про батька Махна я залюбки взявся б хоч сьогодні.

— Ігор Яковичу, розкажіть, будь ласка, про свою сім'ю, про ваш спосіб життя.
— З ранньої весни до пізньої осені ми з Ельвірою Петрівною живемо в затишному південному містечку Гола Пристань. Донька Ірина (за фахом дипломат) живе й працює в Парижі. Онук Максим — економіст, мешкає в Москві, вже маємо й дворічного правнука Максима. У вільний від творчості час допомагаю дружині поратися на городі, плекаю виноградну лозу. А взимку повертаємося до Москви, бо й там вистачає справ у видавництвах, архівах, на кіностудіях.

— Це правда, що про вас склали такий анекдот: «Знайомляться два чоловіки. Перший представляється: я — ігор Болгарин, інший відповідає: я — Миша, єврей»?

— Про мене (сміється). Справа в тому, що мій родовід тягнеться від переселенців з Болгарії, які, з волі російської цариці, опинилися на півдні України. Розповідають, під час чергового перепису населення якийсь чиновник запитав у мого пращура: ти хто? І той, не роздумуючи, відповів: болгарин. З того часу й пішло. Хоча я глибоко переконаний, що суть — не в національній приналежності, а в тому, кому, ти насправді віддаєш своє серце. Моє — з Україною.

ВІД АВТОРА. На підтвердження цього можу лише додати, що спілкувалися ми з Ігорем Яковичем виключно українською мовою, якою він володіє бездоганно. А його дружина Ельвіра Петрівна, котра родом з глибинки Росії, піднімала келих з вином і щиро по-українськи припрошувала: «Є пропозиція!». До речі, вино ігор Якович готує сам, використовуючи сорти винограду Ізабелла, Краса Молдови, Атила, що надають напою із сонячних грон особливої принади. Адже це вино в нас не лише по вусах текло...

А потім ми з Ігорем Яковичем купалися в річці Конка. Він не поступався в плаванні на швидкість та пірнанні, хоча за віком годиться мені в батьки. А ще вразили енциклопедичні знання Болгарина. Мені, нащадкові козацького роду, він розповідав надзвичайно цікаві подробиці з життя запорізьких козаків, що отаборилися свого часу на острові Білогрудовому, неподалік від якого ми плескалися у річці, Ігор Якович не лукавив, його серце справді належить степовій Таврії.

Бесіду вів Микола НЕЧИПУРЕНКО.
«Новый день» 20 августа 1999 г.

 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.