on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.06.2019, 09:22

июнь-2019

Червень Червоні барви і зелені, Де червень з фарбами ходив. І літо проситься у жмені – Рясною стиглістю садів. І ластовиння на обличчя, емов метелики, сіда. А літо далі, далі кличе, Де навіть стежка – золота… Володимир Верховень  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Новости региона

19.06.2019, 09:41

Нічний кінофестиваль в центрі Херсона

10.06.2019, 14:37

«Травнева ніч» у червні

06.06.2019, 11:13

У Херсоні відбудеться прес-конференція організаторів І Херсонського Морського Фестивалю імені Джона Пола Джонса

> Персоналии > Театр > Книга Александр Андреевич > Благословенна будь, моя робота!

Благословенна будь, моя робота!


01.04.2007

Рік 2006-й для колективу Херсонського державного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша ознаменувався знаковими творчими подіями. Це і яскраві театральні прем'єри, і успішне проведення VIII Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», напрочуд змістовного і цікавого. Та головною подією стало святкування 70-ї річниці театру, що відбулося на початку жовтня. Ювілейні свята театру пройшли на славу! А бажаючих привітати улюблений колектив було стільки, що прийшлося святкові заходи проводити упродовж трьох вечорів.

Така всепоглинаюча любов до цього театру не випадкова. Бо Херсонщина - край театральний. Саме тут працювали на початку свого творчого шляху корифеї української сцени - Кропивницький, Старицький, Оксана Петрусенко. Навіть такі видатні майстри російські театру, як Шумський та Мейерхольд, колись працювали саме у Херсонському театрі. Народний артист СРСР Євген Матвеев - родом із Херсонщини. Більше того - свою творчу кар'єру цей видатний майстер кіномистецтва розпочинав статистом у Херсонському театрі.

На ювілеї у музичному монолозі про театр, який з натхненням виконувала заслужена артистка України Олена Галл-Савальська, прозвучали такі слова: «Благословенна будь, моя робота!». Хочеться продовжити: хай буде благословенний цей край, в якому є такий цікавий театральний колектив! Колектив, закоханий у свою надзвичайно складну і в той же час благословенну працю, де панує гармонія любові та злагоди як у творчості, так і у людських стосунках.

Про ювілей, про життя академічного театру - учора, сьогодні, завтра, про його здобутки і проблеми, радощі і сподівання - наша розмова з генеральним директором - художнім керівником театру, заслуженим працівником культури України Олександром Книгою.

Олександре Андрійовичу, подією якого рівня стало для вас святкування 70-річного ювілею театру?
Для нас це одне із знаменних свят. Ми довго думали, яким же чином його святкувати? Основна ідея виражена у назві вистави. Пам'ятаєте, у Шекспіра: «Прервалась связь времен»? Ми ж хотіли заперечити Шекспіру і сказати: «Да не прервется связь времен!». Тому що ростуть наші діти, тому що до театру ходить уже не одне покоління херсонського глядача - і малі, і великі. І це вселяє в нас надію, що театр буде жити! Головна задумка була показати, що старше покоління поступово передає свої уміння та майстерність молодим.

І сьогодні ті ролі, що, скажімо, колись грав народний артист України Анатолій Толок, уже грають молоді актори - Кияшко, Мельник. Загальний дух постановки ювілейного вечора відповідав цьому девізу. І недаремно у фіналі малі дітки, ці маленькі актори (незважаючи на пізню годину, вони гарно ввели себе за кулісами) вийшли на сцену поздоровити нас. Та більше всього мене схвилювало, коли вони вклонилися нам. Це і є підтвердженням тому, що зв'язок між поколіннями не перерветься. Це ми знаємо уже точно, бо сьогоднішні діти будуть продовжувати нашу справу.

Ювілей, як і інші театральні свята, став яскравою подією для усього Херсону. А яка була участь державних структур у проведенні 70-річчя театру?
Ви ж знаєте, що нас у місті люблять. Та я, дійсно, зіткнувся з проблемою: урядові інстанції почали нам відмовляти, виходячи з того, що дата не урядова, не державна. А хотілося, щоб це було проведено постановою якщо не Кабінету Міністрів, то хоча б на обласному рівні. Та зараз проходить багато змін, і їм, чесно кажучи, було не до нас. Ми подавали кількох акторів на здобуття звання заслужених артистів, кількох - на грамоти Кабінету Міністрів, Верховної, Ради, але, на жаль, жодне подання не пройшло... І ми вирішили: раз таке офіційне ставлення - нехай це буде свято для театру бо він того вартий, і свято для міста! Поїхав до бізнесменів.

Ми вирішили запросити керівників усіх закладів, серйозних установ, щоб вони побули разом з нами на святі. Благодійна рада театру зібралась, зробила свої внески, котрі пішли на подарунки, стипендії, вирішення оргпитань.
І обласна державна адміністрація відреагувала: виділила кошти, на які ми придбали цінні подарунки працівникам театру від облдержадміністрації. У нас була велика потреба в новому автобусі, щоб обслуговувати область. І Голова обласної ради за підтримки губернатора і за рішенням сесії обласної ради - виділили кошти на придбання нового автобуса. Два керівника області разом вийшли на сцену з вітанням і оголосили про це. Я щиро їм вдячний!

Два роки театр працює в статусі академічного. Що змінилося?
Змінилося ставлення творчих людей до своєї роботи. Якщо раніше на зборах, дорікаючи за погану роботу, я вислухував скарги про малу зарплатню, то сьогодні у нас пристойна зарплата. Скажімо, народний артист отримує 1200-1300 гривень, а молодий актор - 800-900. І майже кожен провідний актор та здібна молодь ще мають стипендію - 200 гривень, і це нормально! Я бачу, як змінилося ставлення до роботи менше чую критичних зауважень.

Зараз ми самодостатній колектив. Можна заробите ще більше, для цього треба працювати, не цуратися багатьох робіт, і ми це робимо. Це - по перше. По друге, я і сам намагаюся і переконую колектив у тому, що треба до себе пред'являти більш високі вимоги бо статус зобов'язує. Зараз у нас чудовий оркестр, який не соромно і на сцені показати. Хоча ще два роки тому була проблема, бо жоден музикант на ту мізерну зарплату, яка була у нас, - не йшов. А сьогодні усі кращі музиканти міста прийшли до театру. І оркестр прекрасно звучить, і ми уже будемо проводити вечори класичної музики.

У побутовому плані статус академічного якось змінив ситуацію?
Надання квартир, на жаль, не залежить від того, який театр. Це залежить від ставлення влади до театру. Працюючи 18 років в театрі, я пам'ятаю, як по різному ми вирішували це питання. Були часи, коли ми купували квартири... За останні три роки ми отримали від міста дві службові квартири. Це при тому, що у Херсоні житло не будується взагалі. Недавно отримали ще одну квартиру, яку ми намагаємося зробити службовою. Бо уже навчені: були випадки, коли фахівець отримував квартиру, приватизував її і йшов з театру, а театр втрачав житло. Є у нас гуртожиток, який ми орендуємо у гуртожитку річного порту, там є всі умови. Ще орендуємо кімнати у інших гуртожитках. В планах - зробити ще один гуртожиток - не лише для працівників театру, а для працівників культури Херсонщини взагалі. Зараз закінчуємо готельний номер в театрі.

Вийшов Закон про театр. На вашу думку - плюси і мінуси цього закону, чи в повній мірі він зараз реалізується?
Я один із тих людей, які працювали над цим законом. Перший плюс це те, що він взагалі є. І там дуже гарні положення! Наприклад, що власник театру обов'язково повинен сплачувати енергоносії, утримувати будівлю і так далі. А власник приміщення театру - це обласна рада, яка, згідно цього закону, і має утримувати його. Це вже гарний плюс. До речі, в Законі про театр дуже багато цікавих положень, виписані, вони грамотно. Але так виходить, що у повсякденному житті ми змушені користуватися, на превеликий жаль, іншими законами. Тому що наш Закон про театр не вирішує господарських проблем театру.

Що це, недоробка цього Закону, чи щось інше?
Сам Закон готувало Міністерство культури, а узгоджували його з Міністерствами праці, економіки і таке інше. І всі ті міністерства поступово викреслювали усе те гарне, що ми, директори театрів, туди позакладали і без чого зараз не може жити театр. Тож і виходить: закон є, а користуватися ним в повній мірі ми не можемо. Наприклад, сьогодні театр - театрально-видовищне підприємство. От ми і сплачуємо податки, як підприємство. Закони такі в Україні: раз заробляєш гроші, то вілляй державі ПДВ! От театр і віддає 150 тисяч гривень щороку цього ПДВ. З кожного квиточка 20 відсотків - державі. За що? Адже вона не виділяє нам кошти ні на постановку вистав, ні на утримання приміщення, ні на світло, ні на газ, ні на воду...

То виходить, що Закон про театр уже існує, але реалізувати його неможливо?
Так виходить. Бо зараз до цього Закону ще потрібно внести багато підзаконних актів, які мають урегулювати відносини цього Закону з іншими, нині існуючими в Україні.

А коли на це можна сподіватися?
Одному Богу відомо! У Міністерстві культури є ціла низка пропозицій, давно уже там працюють над ними. Але ж вони мають знову пройти увесь довгий шлях через комісії, Верховну Раду.

Як і коли Ви прийшли до театру?
Чесно кажучи, мені тоді було всього-на-всього тридцять років (1988 рік). Це було для мене щось незнайоме, і я йшов до театру з острахом. До цього я працював уже сім років директором будинку культури, потім завідуючим відділом культури Цюрупинського району. Але у мене погіршилися відносини з першим секретарем райкому партії, і мене почали гнобити. Хотіли забрати партквиток, а тоді це означало кінець кар'єрі. І я поклав заяву на стіл начальнику управління культури. А він сказав, що звільняти мене не буде, а просто звідти забере. Запропонував піти директором театру. Я кажу: дайте подумати до ранку. А вранці попросив, щоб мене зарахували в театр ким завгодно, я попрацюю місяць, подивлюся, і якщо зможу, то скажу так, якщо ні - не піду.

Якраз перед літніми гастролями мене і зарахували заступником директора по глядачу, і що таке гастролі, я вивчав не по підручниках, а на практиці, приїхавши в Бєлгород. Вийшов я з дипломатом на площу, став перед театром і думаю: куди ж піти? Пішов я праворуч і, як зараз пам'ятаю, хоча пройшло уже 18 років, зайшов у музичне училище. І у мене там зразу купили сто квитків на вистави! Це і були мої перші університети. І з акторами я знайомився не в театрі, а там, в Бєлгороді, коли з поїзда зустрічав, розселяв по готелях, перші проблеми виникали. Бо я ж не знав, кого з ким селити, а там була певна ієрархія.

А уже на посаді директора я почав... з ремонту своєї приймальні. На стелі перед дверима до кабінету директора була велика дірка. Відвалився шмат штукатурки. У мене секретарка була - така стара жіночка. Я їй кажу: «Давайте у неділю вийдемо і замажемо, а то соромно». Ми прийшли у вихідний, заштукатурили стелю, побілили. Так що з тих пір оце і білю, і ремонтую! Усе, що є сьогодні в театрі - від цоколя (я залив туди 360 тон рідкого скла) і до даху, який сьогодні зроблено - це все коштувало нервів, поту. Але тоді ще були гроші, я встиг і мармур покласти на підлогу, і стіни облицювати. Бо до цього стіни театру всередині були пофарбовані синьою фарбою. Синьою! Просто було соромно заходити. А третій поверх був малиновий. Уявляєте?

Так що, держава на ремонт приміщення театру нічого не давала?
Ні, був період, коли керівники розуміли наші проблеми і казав мені: «Ти будуй, а я гроші знайду». І я мотався по всій Україні. Бо будівля театру тріснула, напруга на фундамент була така, що скрізь стелі попадали, все пообвалювалося, навіть штукатурки не було. У мене в кабінеті після однієї наради лише вийшли люди, але хтось дверима стукнув - і упала уся стеля. Я встиг під стіну відскочити. Усе розламало - меблі, мій стіл... Адже театр будували в п'ятдесяті роки. І замість перекриття лежали балочки і штукатурка. Та з часом воно все почало падати. Мені зараз на ювілеї театру будівельники подарували каску, а тоді у мене три роки така каска на столі лежала. І ми ж встигли-таки: залити скло, покласти мармур, облицювати усі стіни, відновити покрівлю і... гроші закінчилися.

А у творчості - з чим ви зіткнулися?
У перші роки моєї роботи творчими питаннями займався головний режисер. Вони правда, мінялися часто, колектив воював з режисерами, а кожен режисер намагався вибудовувати свою програму. Я тоді займався господарством, продажем квитків, втіленням ідей, бо треба було виживати. Були часи, коли люди не ходили до театру. Я не можу сказати, що були погані вистави. Були шикарні вистави, різні хороші режисери працювали. Чи час такий був? Пам'ятаю, коли мені дзвонив комерційний директор і питав, що будемо робити -10 глядачів у залі? Я кажу: «Грайте виставу, бо люди прийшли, і ми маємо їх поважати». А на сцені у цей час було 60 акторів...

Я сколотив молоду команду, і ми почали працювати. Спочатку ставку робив на чоловіків, але вони себе не виправдовували. То починали пиячити, то ще щось. А потім у мене зібралася чудова жіноча команда заступників, які успішно працюють і зараз. А творчими питаннями я став займатися десь років через сім. Художнім керівником театру я став в останні три роки. Хоча все більше починаю розуміти, що цією роботою мають займатися режисери. Але, на жаль, кожен режисер хоче втілювати свою програму. І їх можна зрозуміти. Комусь хочеться ставити класику, іншого цікавлять якісь експериментальні речі. А театру потрібен різноманітний матеріал, інколи необхідно ставити і популярні вистави, щоб заробляти гроші на нові постановки. Адже ми не отримуємо від держави коштів на нові спектаклі. І цей баланс треба підтримувати: комерційна вистава і вистава, для душі, в якій актор може розкритись. А якщо цей чіткий баланс порушити, уже все - глядача втрачаємо! От і балансуємо, як ті канатохідці...

Ось так, поступово, крок за кроком ми доводили, що театр є, про нього говорять, театр знають у місті. Утворювали свої програми на телебаченні, заснували і успішно проводимо міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії», інші фестивалі на Херсонщині. Тобто, паралельно з безпосередньою творчістю на сцені ми організовували навколо театральні події, які привертали увагу мешканців до театру. І це привело до того, що сьогодні ми, практично, працюємо на аншлагах.

Вас нагороджено почесним Знаком «Відмінник народної освіти України». Чому?
Уже десять років у нашому театрі плідно виконується програма, яку ми назвали «День театру у школі». Це була поетапна і копітка праця по налагодженню взаємин зі школами міста і залученню учнів до Театру. Ми працювали у тісному контакті з міським відділом народної освіти. В репертуарі у нас з'явилися «Назар Стодоля», «Кайдашева сім'я», «Ромео і Джульєтта», інші класичні твори, чудові масові казки для дітей. Коли ми поставили «Ромео і Джульєтту» Шекспіра, то сколихнули херсонську молодь. Були приємні несподіванки - коли на повторний перегляд приходили цілі класи, приносили виконавцям торти, вручали подаруночки, чекали на вулиці, щоб отримати автографи.

Я глибоко переконаний, що якщо змалечку дитину не водити до театру, то пізніше дуже складно прищепити їй любов до цього чудового виду мистецтва. Взагалі, у нас є ціла низка відпрацьованих роками певних творчих заходів, що допомагають залучати до нашого театру як дітлахів різного віку, так і їхніх батьків. А зараз я часто заглядаю в зал і з радістю переконуюся, що до театру приходить усе більше й більше молоді.

На превеликий жаль, зараз ми змушені цю програму скорочувати. І це пов'язано, знову ж таки, з відсутністю коштів. Світла горить стільки ж, як на дорослій виставі, усі інші витрати теж сьогодні суттєво збільшилися. Ось і змушені ми вибирати - чи грати п'ять вистав для дітей за дві тисячі, чи одну за десять для дорослих? Якщо держава не змінить своє ставлення до театру, якщо не почне виділяти кошти на утримання приміщення, хоч трішки компенсуючи це навантаження на бюджет театру, та не відбиратиме ПДВ з тих коштів, що ми заробляємо на виставах, то ми будемо змушені скорочувати кількість дитячих вистав.

Як ви працюєте з людьми похилого віку?
З ветеранськими організаціями у нас є чітка домовленість. Ми видаємо запрошення на сезон. І це того варте. Вірите, вони ці квитки передають одне одному. Ці запрошення потім такі затерті, але це говорить про те, що ветерани ходять по них на кожну виставу. А ще у нас правило, яке затверджено багато років тому: до Дня Перемоги ми цілий тиждень грали безкоштовні вистави для ветеранів. Я шукав спонсорів, які нам проплачували ці вистави, ми відкривали двері театру, роздавали запрошення, і люди ходили, зал був забитий усі ці дні, інколи глядачі й на східцях сиділи. І я певен, що від цієї благодійної справи більше користі, ніж від того, що ми отримаємо якусь зайву гривню.

Сьогоднішній творчий склад театру Вас влаштовує?
На жаль, типового штатного розкладу для театрів не існує взагалі, не прописаний він і в Законі про театр. Тому кожен театр виходить із ситуації як може. Наприклад, колись у мене було у штаті 250 чоловік, а сьогодні всього 206. Існує дилема: наприклад, тобі дають на заробітну плату мільйон карбованців на рік. І ти мусиш у них вкладатися. Або мусиш підписатися про те, що кошти, яких недостатньо, театр заробить сам. І тому я змушений вкладатися у кошти, що дає держава на зарплату. А ось зараз, коли у нас запрацював оркестр і треба було збільшити його на чотири одиниці щоб було двадцять музикантів, то я мусив так воювати з фінансовим відділом, що аж іскри летіли!

Безумовно, наш творчий склад потребує доповнення. У нас є чудові актори старшого покоління і дуже гарна молодь, яку ми виховуємо. Взагалі, 70 відсотків акторів драми - це молоді талановиті люди, із них 90 відсотків зараз уже мають вищу освіту. Наша молодь займає почесне місце в репертуарній афіші театру. Молоді тримають на собі такі вистави, як «Фіалка Монмартра», «Несподіваний малюк», «Світ пісень Едіт Піаф», «Карусель диявола», «Про Федота Стрільця» та вистави для дітей. А у середньому поколінні акторів не вистачає гарного героя і героїні. Це наслідок того розриву, коли до театру взагалі не йшли - в період розвалу Союзу. Тож ми маємо те, що маємо... Але гадаю, що сьогодні є можливість вирівняти творчий склад. Бо немає того тижня, коли б ми не прослуховували на художній раді бажаючих. Беремо не всіх. Ось і зараз також ведуться переговори. Я підтримую постійний зв'язок із творчими вузами.

Як ви формуєте репертуар?
В репертуарі нашого театру є значні частина вітчизняних творів. Серед них «Кайдашева сім'я», «Шельменко-Денщик», «Як козаки жартували», багато українських казочок для дітей. Але сьогодні є не тільки відчуття, але й нагальна потреба продовження постановки української класики. Бо глядачі Херсону з величезним задоволенням дивляться українські вистави. І я мрію про «Наталку-Полтавку», «Запорожця за Дунаєм» і ще багато українських творів, які хочеться включити до репертуару. «Майську ніч» просто обожнюю і мрію поставити. Взагалі, це була перша вистава яку я побачив в цьому театрі, коли прийшов сюди працювати.

І я бачив реакцію глядачів на неї на гастролях в Росії. Навіть не розуміючи мови, її чудово сприймали. Тому проблеми у пошуках драматургії ми не відчуваємо. Немає хорошої сучасної п'єси, але є класика - і вітчизняна, і світова. Так що маємо з чого вибрати. А на ювілеї я знову подивився фрагменти з «Трьох мушкетерів» - і виникло бажання поновити цю виставу. Чудова музика, у нас є хороша співуча молодь. Також у нас є чудова декорація Ареф'єва: прекрасний гобелен на весь радіус сцени! До ювілею планували поставити «Фаворита» Гарольда Бадикіна, але на цю постановку треба щонайменше - сто тисяч гривень. Тому і приходиться готувати виставу поетапно. Маємо надію випустити її до наступного фестивалю. Адже це пов'язано з історією нашого краю.

Як складаються стосунки з місцевою владою?
Я сьогодні не можу ні на кого пожалітися. З мером і взагалі з усім складом міської та обласної адміністрації прекрасні відносини. Депутатський корпус прийшов трішечки інший, але думаю, що і з ними ми спільну мову знайдемо. У нас складаються хороші стосунки з Міністерством культури. На жаль, міністри міняються частіше, ніж люди встигають запам'ятати їх прізвища. Але то вже від нас не залежить. Та навіть якщо хто буде стояти на перешкоді, то ми зможемо добитися бажаного, в першу чергу для людей. Я взагалі, знаєте, завжди воюю і буду воювати далі. Бо для себе я ніколи ні у кого нічого не випрошував. Якщо просив, то для театру, для людей, для колективної справи. А це робити не соромно. Для себе - мені соромно просити. А для інших - буду воювати далі.

Чи є у вас зараз пропозиції до наступного фестивалю «Мельпомена Таврії»?
Якщо у перші роки ми приймали колективи з тими виставами, що вони привозили, то зараз ми вже, як то кажуть, «перебираємо харчами» і маємо змогу вибирати краще із запропонованого. Багато від яких вистав просто відмовляємося. А на наступний рік уже є багато пропозицій, які ми будемо розглядати найближчим часом. Білоруси, росіяни - москвичі, молдавани дзвонять, мріють приїхати. Так що робота уже в процесі.

Чого сьогодні найбільше не вистачає директору Книзі?
Не вистачає єдиного - часу. А оскільки грошей завжди не вистачає, то зараз - обмаль часу, щоб знайти гроші. Ми оптимісти, і я надіюсь на краще. І уже сьогодні відчуваємо, як щось змінилося у ставленні до нас. Наше самопочуття більш самодостатнє. І влада уже не може просто закрити кабінети. Зараз такі часи, коли уже можна вимагати без майдану, не голодуючи, а доводячи, перекопуючи, делегуючи людей з новими ідеями. Тобто, сьогодні ми вже можемо впливати на ситуацію, я у цьому переконався і буду цим займатися надалі.

Людмила Шевченко
Журнал «Новый фаворит» №1 2007 год.
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.