on-line с 20.02.06

Арт-блог

05.04.2019, 09:39

Апрель-2019

Апрельская прогулка (Ю. Визбор) Есть тайная печаль в весне первоначальной, Когда последний снег мне несказанно жаль, Когда в пустых лесах негромко и случайно Из дальнего окна доносится рояль. И ветер там вершит кружение занавески Там от движенья нот чуть звякает хрусталь Там девочка моя, еще ничья невеста, И грает, чтоб весну сопровождал рояль. Ребята, нам пора, пока мы не сменили Веселую печаль на черную печаль. Пока своим богам ни в чем не изменили, В программах наших душ передают рояль. И будет счастье нам, пока легко и смело Т а девочка творит над миром пастораль, Пока по всей земле, во все ее пределы Из дальнего окна доносится рояль.

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Новости региона

24.04.2019, 09:19

Відбувся ХХV ювілейний Всеукраїнський конкурс читців Шевченка

10.04.2019, 15:08

Епоха Вацлава Мошинського. Пам'яті Майстра

21.03.2019, 10:20

У Херсоні безкоштовно покажуть сучасне українське кіно

Було й таке...

Липневого дня 1950 року потяг привіз до Херсона молодого чорнявого хлопця, випускника Ворошиловградського будівельного технікуму. А через декілька днів його можна було побачити на острівському будівельному майданчику.
Землесоси цілодобово намивали тисячі кубометрів піску там, де віками шуміли , гойдаючись під диханням вітру, дніпровські плавні. На голих пісках через лічені місяці уже підіймалися нові цехи майбутнього гіганта кораблебудування. І майстром на одній із будівельних дільниць був Василь Андрійович Романенко.
Молодого спеціаліста поселили в окремій кімнаті у тимчасовому бараці для інженерно-технічних працівників. На своєму будмайданчику він фактично днював і ночував, працював у дві зміни, бо був закоханий у свою професію. Він пишався, що йому доручено будівництво головного збірного цеху №3 і новітнього елінгу.


Будівельниками в основному були ув’ язнені з різним терміном покарання. А постраждали ті люди свого часу за якихось десяток украдених качанів кукурудзи, кілограма картоплі, торбинки насіння, за недостачу у касі, недовагу, недовіз, фальшиву довідку і таке інше. У повоєнний час народному господарству потрібні були дешеві робочі руки. От судова машина й поставляла « покараних» на новобудови…
Поталанило нашому молодому майстрові, бо бригадирами цих в’язнів були досвідчені фахівці своєї справи. Ув’язнені працювали за заліки: бригада перевиконувала норму виробітку – один день зараховувався за два. Серед будівельників не було халтурників і ледарів, усі працювали на совість.
 

Будівельне управління , в якому працював молодий виконроб, було одним із кращих у тресті № 45, а портрет засмаглого чорнявого хлопця - передовика красувався на Дошці пошани. Мати мала право пишатися своїм сином, бо у важке повоєнне лихоліття сама піднімала дітей на ноги. Чоловік не повернувся з фронту. Як і тисячі вдів, вона трудилася в полі від зорі й до зорі, привчала синів з юних літ до праці, долали разом всілякі труднощі та раділи найменшим успіхам. Згадувала, як після визволення села від фашистських загарбників, Василько в неповні шістнадцять років пішов працювати монтажником – будівельником на залізницю. Бракувало чоловічих досвідчених рук, а юнак не цурався ніякої роботи : відбудовували зруйновані мости, естакади, водонапірні башти… На залізниці поталанило бути в одній бригаді з колишнім фронтовиком Миколою Сметаною, під його керуванням і майже батьківською опікою, набирався досвіду, набував певних знань. Одного разу , під час перекуру, покликав Микола Іванович Сметана до себе в будку племінника Василя і по – батьківськи порадив:


- Ти до війни закінчив вісім класів. Зараз добре працюєш, ми всі в бригаді тобою задоволені. Але варто, синашу, подумати про подальше навчання, адже життя на стоїть на місці. У Ворошиловграді цього року відкривається будівельний технікум. Раджу вступати. Будівельники конче необхідні державі. Рекомендації – характеристики отримаєш щонайкращі, а через декілька років буде з тебе непоганий фахівець. Подумай, порадься з матір’ю, дідом Іваном і рушай, хлопче, торувати свою життєву дорогу!
Дома Василь переповів матері розмову – пораду дядька Миколи, висловив бажання вчитися і водночас - тривогу , а як же будуть без нього мати і молодший брат? Та мати запевнила, що якось триматимуться, особливо влітку, коли городина поспіє, вирощуватимуть якесь курча, поросятко, щось на трудодні дадуть у колгоспі, корівка отелиться, а це ж - годувальниця в домі… Головне, не лінуватися ні в чому!


Наступного дня була неділя. Мати з синами пішли до діда Івана й бабусі Варвари. Прослухавши все, що розповів онук і додала дочка, дід Іван, розгладжуючи вуса і невеличку сиву борідку, сказав:
- Микола Сметана плохого не порадить , і я в свою чергу схвалюю твій намір! Це добра справа! Можливо, і в нашій родині, крім військових, ковалів, хліборобів, шахтарів , пекарів, будуть ще й будівельники. А це – вічна професія, і доки існуватиме людство, вона буде востребувана. З Богом, Васильку! Якби був живим батько, гадаю, що схвалив би твій намір! Бабуся Варя і мати зашмигали носами, витираючи їх потай хусточками.
Радощі та тривоги переповнювали душу юнака, а вже через дві доби, з невеличкою валізою він прямував до Ворошиловграда. А через три тижні Василь повернувся в рідне село, по дорозі спершу зайшов у кузню до діда Івана і з радістю повідомив, що успішно склав іспити і зарахований у технікум. Вдома було справжнє свято. Молодший брат Олексій не переставав розпитувати про місто, технікум, мости, потяги, будинки - все те, чого він ще не бачив у своєму шахтарському селі та житті. Мати, вислухавши сина, від радощів розцілувала його – свою опру і надію, трішечки сплакнула. А Василь нагадав їй коханого чоловіка, став ніби вищим, мужнішим…


- Мамо, я на канікулах обов’язково буду працювати, щоб допомагати вам, - пообіцяв юнак.
- Не турбуйся, синку, якось буде, гірші часи пережили! Дав би лише Бог здоров’я, а працювати нам не звикати, - лагідним порухом руки доторкнулася мати до чола і погладила чорне волосся сина.
Не забув завітати Василь і до свого наставника – бригадира Миколи Івановича Сметани, який щиро порадів добрій новині.
- Молодець, Василю! Я був упевненим, що ти поступиш на навчання. Учись, синашу! Ви , молоді, наша надія, наше майбутнє. Ми виборювали для вас на фронтах Вітчизняної війни сьогодення, проливали кров і віддавали своє життя, аби вам краще жилося, щоб не були ні в кого рабами, а відчувалися господарями в своїй державі, приносили користь народу. Я впевнений, що тобою пишався б батько. Ми довго товаришували з ним до війни і майстром своєї справи – пекарем він був відмінним. Нехай він для тебе за всіх обставин буде взірцем! Пам’ятай цю настанову і не забувай своїх товаришів – монтажників!

***

Майже чотири роки навчання у технікумі пролетіли, як один день. Вечорами у вихідні дні Василь із декількома однокурсниками розвантажував вагони, умудрявся збирати якусь копійчину і передавати меншому братові Олексію на зошити – ручки для школи, а коли випадала нагода поїхати додому, віз хоча б невеличкі подарунки матері, бабусі, діду – міцної махорочки, Миколі Івановичу - найдорожчі цигарки – «Біломорканал». Трудову практику проходив у Новоросійську на будівельних майданчиках, на цементному заводі навіть отримав пристойну платню, що дало змогу себе одягнути і матері з братом допомогти.
Під час канікул мати якось звернулася до старшого сина:


- Васю, жінки у нашій ланці говорили, що люди кудись пишуть за своїх рідних, про яких немає жодної звістки з часу закінчення тієї проклятущої війни . Чи не спробувати й нам? Поцікався у місті, порозпитуй, куди і до кого треба звертатися. Хоча б довідатися , де і коли загинув батько, де похований. Не може ж так бути , щоб була людина і її раптом не стало, ні сліду, ні згадки, - бідкалася старенька. Не по – людському це, не по – християнськи . Він же так любив вас! Був сумирною і працелюбною людиною , турботливим батьком і дбайливим і лагідним чоловіком. А мені, напевне, не зняти чорної хустки до самої своєї смерті…
-Гаразд, мамо! Поїду в обласне місто, піду у військкомат, понаписую куди тільки можна, - відповів Василь, а сам приладнався лагодити брату свої старі черевики до школи. Щось латав дратвою, ходив до діда Івана і там на «лапці» підбив нові підошви, навіть передки обновив.


***

Через два місяці після від’їзду Василя на навчання, мати отримала невтішного листа , в якому було повідомлено, що Романенко Андрій Степанович пропав безвісти у 1941 році. Як грім серед ясного неба приголомшив жінку. Надія, якою жила усі ці роки, розбилася на мілкі уламки. Єдине, що втішило : із цим папірцем жінка поїхала в районний відділ соціального забезпечення, і там оформила пенсію на молодшого сина. Так із 1947 року у домі вдови появилася державна допомога на утримання молодшої дитини у розмірі дванадцяти карбованців.

***

Пройшов рік праці Василя на будівництві суднобудівного заводу. Уже старший виконроб Романенко успішно здав кілька об’єктів. Елінг і збірний цех № 3 державна комісія прийняли з оцінкою «відмінно». Завод розширювався, треба було будувати багато інших споруд, житловий масив для працівників, допоміжні цехи. На стапелях вимальовувалися високі корпуси перших пароплавів, барж, катерів, так потрібних державі, народному господарству. І Василь пишався успіхами будівельників, і власною причетністю до великої справи відновлення промисловості в зруйнованому війною місті.


Через деякий час на гостини до старшого сина приїхала мати і молодший брат Олексій. Василь отримав на той час двокімнатну квартиру. Рідні були здивовані місту, яке утопало в зелені; чистому повітрю, без териконів і газових викидів, що характерне для Донеччини, звідки вони приїхали; широкому проспекту Ушакова, який починався біля залізничного вокзалу і тягнувся до красеня Дніпра; величезному базару, наповненому духмяними динями і славетними херсонськими кавунами, всілякою рибою і дарами садів та виноградників. Мати не могла нарадуватися щастю свого сина і в щоденних молитвах дякувала Бога і долю, забуваючи всі негаразди, які їй довелося пережити.
Але у Василя трапилася непередбачувана подія, яка перевернула все його життя , залишивши незгладимий слід у його біографії…

***

Одного дня отримали повістку. Нею Василя повідомляли , що терміново він має прибути на вулицю 9 Січня до КДБ у кабінет № 8. Нічого доброго ця повістка не віщувала. Тому у душу закралася тривога, а чоловік не міг знайти пояснення з приводу чого його викликають у таку установу.
- Сину, чого ти зблід, що за папір ти отримав? - допитувалася мати.
- Нічого страшного! Напевне, якісь формальності по роботі, - заспокоював стареньку. Сів до столу їсти щойно купленого кавуна, а важкі думки роїлися в голові, мов бджоли у вулику…

***

Наступного ранку , о десятій годині, Василь заходив у сіру будівлю обласного відділу КДБ. Черговому показав повістку, той зателефонував кудись і через певний час сказав:
- Прямо по коридору, четверті двері справа, заходьте, вас там чекають!
Василь не був боягузом, та раптом розгубився, відчув , як незвично закалатало серце, ноги зробилися важкими і неслухняними. Перед дверима закаляк, і стояв нерухомо доти, доки не почув грубий оклик чергового:
- Чого стовбичиш? Заходь! Особисте запрошення вже маєш…


Василь схаменувся, тремтячою рукою постукав у величезні дубові двері, почув дозвіл, відхилив двері і зайшов у кабінет, зупинився на порозі. Кабінет був яскраво освітлений, застелений червоними килимовими доріжками. Між вікнами стояли високі скляні шафи з книгами, радіоприймач на тумбочці, великий письмовий стіл із полірованого горіхового дерева під зеленим сукном, накритий склом; на тому склі - письмові приладдя: стосик книг, декілька телефонів. За столом у глибокому кріслі, обтягнутому шкірою, сидів суворий чоловік і читав газету. Він повільно підвівся назустріч - низький, худорлявий, у цивільному одязі і сухо сказав:
- Я начальник відділу Соколов. Присядьте! - показав жестом руки на окремий стілець.
По тому знову сів у своє крісло, витягнув із кишені пачку «Казбеку» та відкривши її, протягнув Василеві через стіл:


- Ви палите? Прошу!
- Дякую, я не палю!
- Це добре, - сказав Соколов і , пронизливо глянувши на Василя,
запитав:
- Як працюється? План виконуєте? Житлом забезпечені?
- Працюється добре! Об’єкти здаємо достроково! Житло отримав!
- А заробітна платня влаштовує?
- Так! Вистачає поки що на все, - радо і бадьоро відповів Романенко, гадаючи , що його покликано в цю установу, щоб повідомити якусь щасливу чи радісну новину, на яку він і сам не сподівався.
Не здогадувався молодий чоловік, що всьому у житті призначена ціна, що за перші хвилини радості доведеться заплатити душевними і фізичними муками…


- Що ж, це добре, добре! – говорив Соколов, - а маленькі хитруваті очі буравили наскрізь Василя:
- Комсомолець?
- Так!
- Де і коли вступав у комсомол?
- У 1946 році – у Ворошиловградському будівельному технікумі.
- Друзів у місті маєте, хто вони?
- Звісно, в основному - будівельники, колеги по роботі, бо сам я із Донеччини , там моє коріння, рід, друзі по школі, шахті, залізниці…
- Назвіть прізвища, імена теперішніх друзів, їхні адреси, посади…


Вигляд у Соколова був неуважним , навіть байдужим до того, що йому говорили. Однак, щось занотувавши до свого блокноту, він підвів голову і знову запитав:
- Як проводите вільний час? Де і з ким?
- Якщо бувають вихідні - то з товаришами їдемо на пляж у Гідропарк чи на лівобережжя Дніпра, ходимо в кіно, на танці. А , взагалі, вільного часу бракує. Часто доводиться працювати у дві зміни, вечорами - закривати наряди, робити звіти, креслити ескізи майбутніх забудов…
- А друзі у вас надійні? Покластися на них можна? Довіряти, як кажуть: «У розвідку з ними пішли б ? »
-Так! – чітко відповів Василь, - дехто повернувся до мирної праці, уже побувавши на війні!
-А чому ж ви не воювали, адже ваш рік народження підлягав призову до війська?
- Після визволення мого села від фашистських загарбників, я працював на залізниці, а там була «бронь» .
- Зрозуміло! Не маєте бажання співпрацювати з нашими органами?


- Знаєте, я задоволений своєю роботою, хотів би залишитися за призначенням, - спантеличений такою пропозицією, - відповів молодий чоловік. Вона для мене незвична, несподівана…
Немов крижаною водою обдало Василя, холодний піт виступив по всій спині…
- Ну, що ж! На сьогодні досить ! Чекайте наступного виклику! І ще одне прохання: про сьогоднішню розмову не треба нікому говорити, навіть близьким і рідним. Тримайте рот на замку, а язик за зубами!
Швидким розчерком пера Соколов підписав перепустку і дав зрозуміти, що розмова закінчена.
Василь поспішив вийти з цього приміщення ще не до кінця усвідомлюючи, з якого приводу його викликали до цієї установи…
Дома, пам’ятаючи суворе попередження Соколова, пояснив, що мали з ним розмову по роботі.
 

***

За постійними клопотами, виконанням планів, нарадами, звітами, політнавчанням, виклик до КДБ почав забуватися. Управління і Василева дільниця готувалися здавати державній комісії об’єкт «Заводоуправління», перший величезний ліхтеровоз. Серце будівельника захоплено билося від гордості за справу людських трудолюбивих рук, переповнювалося почуттям патріотизму за робітників, інженерів, усіх, хто був причетним, так чи інакше, до створення цих чудових споруд. Хотілося складати пісні, хвалебні оди, у яких би прославлялася праця херсонських корабелів для пам’яті нащадкам: дітям і онукам , сучасним і прийдешнім, але - то справа поетів! А ось слова Олександра Довженка: « Прекрасна людина в бою за Батьківщину, у муках і смерті за неї! Але найпрекрасніша вона в труді!» - знаходили відгук, шанобливе ставлення до таких слів і у Василевій душі.
Пройшло місяців зо три, як знову Романенко отримав повістку-виклик до знайомої уже установи, до іншого кабінету, іншого начальника. Після формальних запитань молодого лейтенанта і чітких відповідей Василя, раптом - різка зміна тону офіцера:
- Так, так! А почему же ты ничего не говоришь о своём отце?
- Ви не запитували, я не відповідав!


- Ты брось нам здесь байки блеять, - раптом червоніючи, закричав лейтенант. – Прикидываешься невинным ягнёнком? - Твой отец - изменник Родины, в 1941 году осуждён Военным трибуналом и расстрелян, а ты, гад, всё это скрываешь…
- Не зрозумів, - здивовано сказав Василь, шокований такою заявою.
Обличчя лейтенанта перекосилося від люті, руки тряслися, він бризкав слиною, і ладен був задушити допитуваного:
- Тебя надо бросить в наш подвал и выписать хороших «пилюль» для освежения памяти, чтобы знал, как врать!
- Я насправді нічого не знаю про долю батька, адже тільки в кінці 40-х років ми отримали повідомлення про те, що він «пропав безвісти».
- Где это извещение? Докажи!


- Мати, коли оформляла пенсію на молодшого сина, здала те повідомлення в районний відділ соціального забезпечення.
- Всё это проверим, а сам хотел вписаться в наши ряды? Мы ещё тобой займёмся, не таких раскручивали!
Василя приголомшила ця новина, не хотілося вірити у сказане лейтенантом. Різні думки роїлися в голові: куди звернутися? де дізнатися правду? як могло так трапитися? як довести невинність батька?
В пам’ яті сина батько завжди був прикладом працелюбності, порядності, теплого відношення до дружини, дітей, батьків, сусідів; працював перед війною у шахті, потім – пекарем…
А лейтенант грубо обірвав його пекучі думки, що переплуталися в голові.
- Я ещё раз спрашиваю тебя, присылал ли с фронта письма отец и сколько их было?
- Так, був лише один лист.


- Оно сохранилось?
- Мабуть, ні! Про це мати краще знає. Я ж навчався в іншому місті, в Херсоні живу і працюю не перший рік…
- А после войны к вам его сослуживцы не приходили? Никакие весточки не передавали?
- Ні!
- А его родители живы? Вспоминай, может, был розговор, что рассказывали?
- Я не пригадую такого!..

Приголомшений, блідий, із опущеною головою залишав цей заклад Романенко Василь. Скільки і як ішов додому – не пам’ятав. Хотілося кричати, напитися, щоб забути щойно почуті лайливі та брутальні слова
лейтенанта. Тисячу разів «ні!» - кричало серце. Не міг такого скоїти батько! Не вірю! Як це довести чи перевірити?..
Переступивши поріг квартири, він упав на ліжко і вперше в житті гірко заплакав. Підійшла мати.
- Василю, синку, що трапилося з тобою? Хто тебе так образив?
- Трапилося , мамо, - крізь сльози вимовив син. - Зачекай трошки, прийду до тями – про все поговоримо.
А коли він розповів матері про допит і ту страшенну новину, мати стала білою, немов крейда , тільки й змогла кволо перехреститися і гірко заплакати від наглого наклепу, образи, беззахисності.


Хто, як не вона, проживши з чоловіком 16 років, маючи двох синів, знала його краще від усіх. Знала, яким він був чоловіком, батьком, працелюбною людиною, дбайливим сином, порядним у подружньому житті. Вона заспокоювала сина і сама доходила висновку, що чоловік не прийде і не поясне, що трапилося і за яких обставин могло би підтвердитися те страшне звинувачення, про яке вона довідалася лише щойно. Де шукати правду їй, простій і неграмотній жінці? На запит до центрального військового архіву старший син отримав відповідь – «пропав безвісти». От і повірила в це і жила думками, як і тисячі інших жінок, що отримали подібні відписки, що, напевне, така в її чоловіка доля, а їй треба якось жити – виживати., що час розставить все на свої місця…
Від’їжджаючи на Донеччину, уже на вокзалі, мати шепнула Василеві:
- Синку, батько твій був совісною і порядною людиною. Не цурайся його ні за яких обставин, він не міг зрадити ні державу, ні вас – синів своїх! Ти моя надія і опора в житті!
Ці слова, мов оберіг, запали в душу Василеві. Однак, та почута жахлива звістка ще не раз дасть про себе знати і болем відгукнеться в його життєвій долі.

***

На суднобудівному заводі, де успішно йшла робота, трапилася незвичайна подія. На пароплаві, який майже на 90 відсотків був побудований – стався вибух. Пошкодження зазнав і інший , що знаходився на сусідніх стапелях, серед робітників були жертви і травмовані. Містом поповзли чутки, що це – диверсія. Слідчі органи установили невдовзі, що вибухнув балон із газом…А наступного дня, вірніше, ночі, Василь почув гучний стукіт у двері своєї квартири. Коли він їх відчинив, до кімнати вдерлося троє.
- Романенко Василь Андрійович?
- Так, це я.
- Ми з органів безпеки, збирайтеся, підете з нами! І без галасу!!!


Поки Василь збирався, представники органів безпеки робили обшук. На запитання : « Що з собою брати?» - почулася відповідь: « Документи візьми!»
Через декілька хвилин Романенка привезли «воронком» до знайомої будівлі КДБ, але машина заїхала з чорного входу у двір, арештованого відвели у підвал - одиничну камеру 2 х3 метри.
Василь зрозумів, що потрапив у незнанний світ, про існування якого навіть не здогадувався, а колишні натяки молодого лейтенанта стали реальністю. При вході , у кутку, знаходилася « параша», під самою стелею - маленьке загратоване вікно, стілець прикріплений до невеликого столика, цементна підлога, і все пофарбоване синьо – сірою фарбою, а до стіни - прикріплені ланцюгами нари .
Більше години юнак сидів з опущеною головою, думав, як добре, що мати з братом поїхали додому, не потрібні їм зайві клопоти, сльози, розчарування… Потім підстелив свій піджак, але заснути довго не міг. Над дверима камери яскраво горіла лампочка, била в очі. Скільки так пролежав – не знав, адже годинник, шнурки, поясний ремінь забрали відразу, як заводили в цю камеру.


Раптом різке скреготіння ключа у замку дверей повернуло його до дійсності і він почув команду: « Встать! Руки за спину! На вихід!»
Вартовий вів Василя лабіринтами підземелля, потім піднімалися крутими сходинками на другий поверх до кабінету 24. Вишколений лейтенант на кожному повороті вимагав бездоганного виконання своїх команд. Потім постукав у кабінет, почув дозвіл зайти, відрапортував, що привів затриманого.
Біля столу стояв суворий капітан. Він кинув недбалий погляд на арештованого, а лейтенанту сказав одне лише слово: « Свободен!» і той непомітно зник за дверима. Василь розглядав кабінет, склавши мимоволі руки на грудях, переминаючись на ногах…
- Как ты, гад, стоишь, а?!! – гупнув капітан кулаком по столу.
- А руки как держишь?!! - і вибухнув семиповерховим матюччям.


На Василя ніби помиї хтось вилив. Він подібного за все своє життя не чув, тим більше - в державній установі. Оці крики, несамовита лайка злякали, приголомшили молоду людину. Обличчя Василя запалахкотіло, немов у печі вогонь. Злість, ненависть обійняли все його єство. Хотілося кинутися на таку потвору, нелюда, який ще толком не поговорив, а вже викликав відразу, зневагу, бажання висловити протест за таке нелюдське поводження. Уже всоте, як « Отче наш!» Василь повторював про себе: « Тримайся, чого б тобі це не коштувало! Вини за собою не відчуваєш, прийде час - правда восторжествує!»
Та і капітан помітив злі вогники в очах арештованого , замовк на пів слові, потім дістав із стоси паперів аркуш, озброївся ручкою і почав задавати стандартні питання: « Прізвище, ім’я , по батькові? Коли і де народився? Хто батьки? Яка освіта? Де працює? Хто друзі, знайомі?...»
Все було, як і попереднього разу, тільки ще в грубішій формі. Помалу стандартні питання переходили в більш каверзні, із пастками. Василь змобілізувався, ще міцніше стискав кулаки, зціплював зуби, аби лише не зірватися…
- Под судом и следствием был? – почув нове запитання капітана.


- Під слідством був, а під судом - ні, - спокійно відповів юнак.
- Что? Как это? Когда? – витріщив на нього очі капітан і аж звівся на ноги.
Василь знітився, розвів руками, але сказав спокійно і твердо:
- Тут! Ще й року не пройшло, як викликали до вашої установи, вибивали із мене свідчення, до яких я не причетний.
Капітан був спантеличений:
- По какому поводу был привод?
- Не знаю! – різко відповів арештований.
- Как это ты не знаешь?
- Вам краще знати!
- Не умничай!


І тільки після цієї «розминки» почулися конкретні запитання, стосовно аварії на заводі:
- Где был? Что делал, когда произошёл взрыв на заводе?
- На будівельному майданчику № 10, у виконробській, закривав наряди за місяць…
- Кто ещё , кроме тебя может подтвердить твоё алиби?
- Були ще бригадир і комірниця.
- Как их фамилии, имена?
Романенко відповів.
- Доступ на территорию строгих объектов имеешь?
- Так!


- А как часто там бываешь?
- В міру необхідності по роботі!
- На стапелях был?
- Тільки у складі комісії, коли здавали об’єкти.
- На корабли заходишь?
- Там мені нічого робити. Хоча б встигав свою роботу оглядати щоденно.
- Знакомые электросварщики на особоважных объектах имеются?
- Ні! Не маю!
- Ты не прикидывайся дураком! Я имею в виду тех людей, которые не согласны с руководством, политикой партии. У вас есть такие?
- Ні, таких немає!
- Что заладил : нет, нет! Так не бывает. Шевели мозгами, а в камере подумай, кто среди твоих подчинёных подозрело ведёт себя, имеет привычку высказываться против власти, а мы подождём твоей информации . Не таких ломали!

***

Такі щонічні виклики до слідчих впродовж тижня, перехресні питання від лейтенанта до капітана, примусові зізнання в тому, чого не робив і «стукати» на інших, геть розстроїли психіку Василя. Йому хотілося крикнути про те, що скільки можна глумитися і мордувати людину? Але ніхто у тих стінах не почув би його голосу.
При черговому виклику погрози стали реальними. Він все заперечував, не оббріхував своїх підлеглих, давав тільки правдиві свідчення, що виводило з рівноваги тих, хто вів допит. Тоді в хід йшли гумові палиці, паски, шланги, навіть - кулаки. Лице у юнака було розбите, боліла спина, руки, голова… А його відливали холодною водою, кидали на цементну підлогу в камері, ще й погрожували страшнішими тортурами.
Потім без будь-яких пояснень відпустили, пригрозивши, щоб мовчав і пообіцявши ще не раз зустрітися в разі потреби.
Єдиного хотілося Василеві – скоріше опинитися дома, покупатися, а ранком - на улюблену роботу і забути той виклик, натиск, мов страшний сон…

***

Одного дня прибігла на дільницю табельниця і сказала виконробу, що його викликають до відділу кадрів тресту. Літня жінка повідомила, що його рекомендують на навчання в Харківський будівельний інститут, що документи уже підготовлені, що через два дні треба збиратися та їхати. Василь зайшов до свого начальника в будуправлінні Гусака Анатолія Михайловича. Обмінялися короткими вітальними словами, щирими потисками рук. Василь почув побажання старшої людини, щоб учився добре і про майбутню перспективу росту не забував, коли отримає диплом. У таку хвилину його серце переповнювалося радісним тремтінням, повагою до людей праці, вірою у добро і справедливість.
У потязі був час подумати над життям - буттям, про родину, батька – матір, і про ті допити у « сірому будинку». Пригадував, що тінь неправди все таки зависала над ним. І сам собі поклявся, що чесною працею доб’ється і визнання , як фахівця, і як самодостатньої особистості. Хоча часто його управління здавало достроково і на «відмінно» об’єкти, а урядові нагороди отримували інші. Василеві діставалися усні подяки та незначні грошові премії. Добре, що поруч були досвідчені та мудрі керівники будуправління, такі, як Гусак А. М.,


Василенко М. О. та інші… Колись у приватній розмові вони помітили пригнічений стан юнака, а, можливо, й здогадувалися про негаразди у його житті, зауважили:
- Тримайся, юначе, і вчися творити тільки добро, та пам’ятай народну мудрість, що « Життя прожити – не поле перейти!»
Це сказано було людьми, які після війни зазнала «чисток», роки заслання на півночі країни, довгого замовчування, становлення як особистостей, і визнання лише на схилі літ. Таким словам і таким людям варто було прислухатися і вчитися, як жити, забувати образи, долати життєві перешкоди…***

Час пролітав то чорним птахом, то білосніжним лебедем. Нетривке і скороминуче заміталося снігом, вкривалося пилом небуття, а нерозвійне підводилося у новій красі, що не мало ні виміру, ні краю – кінця.
Швидко пролетіли роки навчання в інституті. Василь одружився, народилося двійко дітей, ставала минулим гірка образа, забувалися незаслужені нарікання, виклики до тієї «сірої» установи, яку звичайні люди обходили стороною; допити, побої …А думки про батька іноді спливали так чітко, що фізично відчував його присутність, чув рідний, лагідний голос, ніби живого. І душа знову сповнювалася новою гіркотою, ваганням: « Де правда, тату? Що буде далі?».

***

Закінчивши інститут, Василь отримав направлення у Бєлгородську область, місто Губкіно на будівництво гірничо - збагачувального комбінату, де працював керівником будуправління. То були роки становлення Романенка Василя Андрійовича як справжнього фахівця своєї справи. Через шість років він із сім’єю повернеться в місто Херсон, до Дніпра, у безмежний степовий край, який полюбив ще в юності. На той час почалося масштабне будівництво. Змінювалося місто, а з ним – зростав по службових сходинках наш герой. Він отримав посаду керівника будуправління. Незабаром обіймав посаду головного інженера, а потім – керівника тресту, завідувача обласного комунального управління. Декілька разів обласне господарче і партійне керівництво подавало прохання до Києва про нагородження Романенка Василя медалями чи орденами. Із Києва приходили відмови, усі місцеві та обласні керівники лише руками розводили, даючи зрозуміти, що від них це не залежить. Мабуть, вони знали щось із біографії Василя, але намагалися вберегти хворе серце талановитого, визнаного керівника, не краяли зайвий раз йому душу.

***

Уже пішла у вічність мати – єдина порадниця і опора, уже став дорослою людиною молодший брат Олексій, який ще з дитинства розпитував про батька. Не все говорили дитині, підліткові покійна мати і старший брат, щоб не травмувати юну душу.
Закінчивши десять класів, Олексій вступав до інституту. І хоч іспити склав успішно – по конкурсу не пройшов. Напевно, й за ним теж потягнувся шлейф недовіри. Тому пішов працювати на шахту кріпильником, а потім – прохідником. Далі, як і більшість юнаків, прослужив у лавах Радянської армії три роки. В армії став членом КПРС. Після демобілізації приїхав у місто Херсон до старшого брата, працював електромонтажником, навчався в Одеському інженерно – будівельному інституті. Повторив життєвий шлях старшого брата: працював майстром, виконробом, потім – до виходу на пенсію – керівником відділу у проектному інституті…
Ним пишалися дружина, діти, а друзі заздрили, що такий молодий, а так успішно робить стрімку кар’єру і має визнання. Але почалися життєві негаразди, коли в проектному інституті його кандидатуру запропонували на секретаря парткому. З часом його викликали на розмову в обком партії. Він навіть не здогадувався, де і коли завинив перед партією, йшов сміливо і впевнено. Там , вислухав нарікання на те, що нібито знав і приховував правду про свого батька, а в партії мають бути люди з чистою репутацією.


Ніхто із присутніх не подумав, що Олексію на початку війни було лише два роки, що він виріс без батька і чогось досяг у житті самотужки, при підтримці матері, старшого брата і добрих людей, які траплялися в житті.
Олексій просив дати йому почитати справу батька, щоб на власні очі побачити і познайомитися із матеріалами слідства. Там він вичитав про таке:
червоноармієць Романенко Андрій Іванович брав участь у розвідці боєм у Сальських степах. Підрозділ бійців отримав завдання відбити висоту у німців, а потім - станицю. Більша частина атакуючих загинула на підступах до висотки, решту поранених підібрали після бою санітари. Серед них був Романенко Андрій, контужений в голову і поранений в руку, без рушниці, яку він загубив, коли втратив свідомість. Військовий трибунал засудив його до страти, інкримінуючи зраду Батьківщині.
Боляче було читати подібну «правду», розбиратися і шукати істину, доводити собі і присутнім, що діти за батьків не відповідають і усвідомлювати одне: передчасно обірвалося скалічене життя матері і старшого брата, над якими « домокловим мечем» висіла історія простої людини в горнилі страшної війни і повоєнного лихоліття, коли мірилом цінностей було не достойне життя людини, а партійні принципи, догми КДБ і чиста репутація .

Щерба Т. М.

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.