on-line с 20.02.06

Арт-блог

05.04.2019, 09:39

Апрель-2019

Апрельская прогулка (Ю. Визбор) Есть тайная печаль в весне первоначальной, Когда последний снег мне несказанно жаль, Когда в пустых лесах негромко и случайно Из дальнего окна доносится рояль. И ветер там вершит кружение занавески Там от движенья нот чуть звякает хрусталь Там девочка моя, еще ничья невеста, И грает, чтоб весну сопровождал рояль. Ребята, нам пора, пока мы не сменили Веселую печаль на черную печаль. Пока своим богам ни в чем не изменили, В программах наших душ передают рояль. И будет счастье нам, пока легко и смело Т а девочка творит над миром пастораль, Пока по всей земле, во все ее пределы Из дальнего окна доносится рояль.

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Новости региона

24.04.2019, 09:19

Відбувся ХХV ювілейний Всеукраїнський конкурс читців Шевченка

10.04.2019, 15:08

Епоха Вацлава Мошинського. Пам'яті Майстра

21.03.2019, 10:20

У Херсоні безкоштовно покажуть сучасне українське кіно

> Персоналии > Литература > Щерба Таисия Николаевна > Діла добрих оновляться...

 Діла добрих оновляться…
(Три лауреати літературної премії імені Яра Славутича)



Херсонська міська благодійна Таврійська фундація «Осередок вивчення української діаспори» за підтримки Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України проводить щорічний конкурс на здобуття Всеукраїнської літературної премії імені Яра Славутича. Вона присуджується за кращий твір у жанрі поезії, прози, есеїстки, літературознавчих досліджень із проблем утвердження нашої духовності і демократії.

Лауреатами Всеукраїнської літературної премії імені Яра Славутича стали:
у 2007 році - Микола Василенко за щоденниковий рукопис «Курай для пожежі»;
у 2008 році –Микола Сарма - Соколовський (посмертно) за ліричний рукопис « Срібне перо соколиного лету» та Василь Загороднюк за поетичний рукопис « Поклик євшан – зілля».

 

 

А ПАМ'ЯТЬ БОЛИТЬ…
«Ніякий українець не повинен забирати з собою у могилу
того, що знає, що пережив, а що може мати загальний
інтерес, хоч би із малої закутини нашої землі.»
А. Чайковський.



 

 

 

Щоденникові записи Миколи Василенка «Курай для пожежі» ( видані у 2007 році, видавничим центром « Просвіта» , Київ – Херсон, 450 с.). – можна назвати зболеною пам’яттю, яку не зітруть ні час, ні роки, ні влада. Книжка охоплює перебіг подій із 1970 по 1985 роки минулого століття. Це видання є об’єктивним свідченням очевидця тих часів, його спогадів і екскурсів у давно минуле, його думки, переживання, спостереження за дійсністю, життям і філософські узагальнення. Головна ідея і задум автора – це відтворити віру в українську людину, в її незламну духовність, братерську відкриту душу, попри всілякі жахливі випробування .


Це мозаїка пережитого, особистісного і загальнолюдського. Вона фіксується в архівах пам’яті автора і передається потомкам з єдиною метою, щоб вони, прийдешнє покоління, вивчали історію і знали, крізь які звитяжні роки визвольних воєн і глибокі прірви історичних криз, через яку безпросвітну рабську працю й злигодні пройшов віками гноблений , але не скорений український народ, як, долаючи тернистий шлях і неймовірні перешкоди, виніс безцінний скарб - національну свідомість, високий дух, поетичну і лагідну вдачу, багатогранну своєрідну культуру. Перед нами письменник, який вболіває за те, аби нащадки не забували свою мову, історію, не росли безбатченками, не були манкуртами з укороченою пам’яттю на рідній землі, а знали чийого вони роду і якого народу.


Щедра українська земля породила сотні видатних мислителів, лицарів свободи, співців – провидців людського поступу, борців за народне щастя . Іван Вишенський і Григорій Сковорода, Петро Сагайдачний і Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський і Тарас Шевченко, Іван Франко і Олександр Довженко, Максим Рильський і Микола Зеров , Лесь Курбас і Валер’ян Підмогильний, Олекса Слісаренко і
Павло Филипович, Євген Плужник та багатьох патріотів нації, яких треба знати, вивчати, пишатися ними, рівнятися на них. Віддаючи данину безмежної любові справжнім патріотам України, Микола Василенко пише так:

Я – Калнишевський , рідний син Вкраїни,
І маю в серці те, що не зника.
Крізь мене проросли катівень стіни
І чорних Соловків трава гірка.
Вдивіться у мої набряклі жили,-
Які пульсують , мов жива кора;
У них течуть мого народу сили,
Свята любов до рідного Дніпра…



Ось на кого все життя рівняється Поет - Василенко, до чого прагне
Людина - Василенко, який на власному прикладі пережив – переніс стільки страхіть і випробувань, що вистачило би на сотню інших.
Але якраз для того й написані ці денники, щоб розбудити приспану свідомість, порятувати бодай одну людську душу і не допустити подібного глуму, випробування, ламання особистості на догоду будь – якій правлячій верхівці.


Записи Миколи Василенка відзначаються глибиною аналізу громадського життя і літературного процесу від сивої давнини по сього-дення; свіжістю думки і філософськими узагальненнями з приводу суспільних подій, свідком яких він був; історичного минулого і власним духовним світом, який, попри всілякі життєві негаразди і випробування, залишився багатим і незламним.
Так, читаючи «Одіссею» Гомера, він не переставав дивуватися генію людини, яка три тисячі років тому написала це чудо. З’являється не просто черговий запис, а філософське осмислення прочитаного, співставлене з сучасністю: «Досі люди черпають із неї («Одіссеї») непроминущу мудрість, пізнають науку великого духу. Древні письменники були ближче до світової істини, краще розуміли філософію життя, ніж ми. Мабуть, тому і не маємо Гомерів…» (24).


«Людина тим і є людиною, що їй болить пам’ять. Історію не можна ні переписати, ні поліпшити, ні погіршити, ні замовчати», - цитує Микола Василенко думки древніх мудреців (59). А далі робить висновок: « А ми упродовж багатьох років тільки те й робимо. Що переписуємо історію в догоду комусь». (59) .
Після зустрічі із В. Забаштанським , який мужньо і шляхетно переносив своє каліцтво: був без рук, без очей, навчався самотужки , писав вірші «в голові», а «написані» диктував записувачеві, з’являється такий висновок: «Воістину подвиг людини – у самій людині!». Автор уміє дивуватися і захоплюватися героїчними вчинками інших людей, які жили інтересами народу, матері – Батьківщини, та й сам ніколи і ні перед ким не плазував, не випрошував нагород, слави, визнання…


У денниках він пригадує, як до нього, колишнього політв’язня, після звільнення, відносилося на роботі керівництво та представники місцевої влади; які стосунки були з побратимами по перу; як намагалися ігнорувати, не помічали творчого хисту, забороняли друкувати твори, ба , навіть у святкових концертних програмах викреслювали вірші, бо написані вони були українською мовою, а їх автор усе свідоме життя відстоює національні ідеї, духовність у слові і справах, присвячених народу, багатостраждальній матері - Україні . Він усвідомлює мудрий вислів: «Любити людство набагато легше, ніж любити конкретну людину» (35).


А влада 70 – 80 років минулого століття тільки й проголошувала подібні гасла про світле майбутнє для всіх, про піклування партії за народ і його добробут…
Щоб видавати власні книжки, де теж була правда конкретної людини, годі було й думати… Таким творам не судилося побачити світ, а їх автору - визнання. І це теж була Правда. Та М. Василенко тягнувся до знань, живого і щирого українського слова, спілкування з відомими людьми, діставав і читав - перечитував книжки про справжніх достойників минулого і складного тодішнього життя; про безпідставні репресії земляків, голодомори, колгоспне рабство, свавілля партійних чиновників, національне приниження … Занотовував факти, вирази, шукав відповіді на питання, які пекли йому душу і серце. Він доходив висновку, що велике складається з малого. Мав свою точку зору на літературу: « Література - це не кількість надрукованих книжок, , а тільки те, що написано талановито». (44). Згодом занотовує: «Наша нація почала поступово відновлювати національну пам'ять, порядні науковці шукають правду на згарищах рукописів, які не горять». ( 44 ). Він свято вірив українському пророку - Тарасові Шевченку, що «…діла добрих оновляться, діла злих загинуть!». Вірив у ці пророчі слова Великого Кобзаря, жив цією вірою і писав:


 

Духовне капище в руках сліпців.
Філософи і запальні поети,
Сумлінні судді і мужі учені,
Гуртом стоять в оптичному прицілі.
Зазнав і я анафеми й гоніння,
Тому існую на краю межі
Свого життя, але у центрі світу,
Бо народився в хаті не сьогодні,
І не сьогодні скуштував свавілля…(47)

***

Молюсь. (Кому?).
Молюся і благаю -
Не сотвори із України попіл.
Її пракорінь від небес і сонця,
Її вершинні виміри всевидні,
Вони гарячу нам дають наснагу
І заклинають вільно й дружно жити.(47).

У книзі «Курай для пожежі» ми бачимо його власний світогляд і способи мислення, бережне відношення до рідного слова, яке несе в собі світлоносну енергію і заперечення насильного нав’язування чужої мови, чужого мислення , що приглушує національний дух:
 

Україно,
Задля тебе світло в серці бережу,
Задля тебе тиші перейшов межу
І звитяжний прапор – дух моїх пісень,
Пронести стараюсь у майбутній день.
Хоч не раз в дорозі зазнавав біди,
Та тримався міцно правди і мети.
Хоч бував голодний і німіла кров,
На колінкування у житті не йшов.(92)


Автор денників вважає: «… там, де пригноблене рідне слово - там розвиватиметься почуття меншовартості з деформованою душею. Сам же у наступних рядках стверджує:


Маю в серці прабатьківські гени,-
У змаганні несхитно стою …(92).


Використовуючи історичні екскурси, спогади, документальні коментарі, афоризми, поетичні вкраплення, народні приказки та прислів’я, власні висновки від пережитого, він ніби проводить паралель із давноминулим і сьогоденням, добром і злом, намірами і вчинками…
Звернімося до його думок, написаних у засланні, але які й сьогодні не втратили актуальності та свого звучання:
- Народ існує доти, поки живе його мова. Гине мова - гине народ.
- Загубивши матеріальні блага, людина ще може жити; загубивши волю -
може існувати. Але коли губить віру в свої ідеали – губить усе.
- Любов до жінки змінюється привичкою. Любов до Батьківщини – тільки любов’ю.
- Спілкування з духовно близькою людиною – одна з найбільших розкошів, дарованих Богом.
- Хто кричить у гніві – смішний. Хто мовчить у гніві – страшний.
- Поганий друг, що твоя тінь: у сонячний день від неї не втечеш, у похмурий – не знайдеш.
- Письменники стоять не плече до плеча, а на зразок піраміди. Якщо ти не обпираєшся на плече колеги, то це означає, що ти самий нижній. Геній той, хто завершує вершину піраміди.
- Співати добре вкупі, а говорити - порізно.
- Іноді й так буває, що протягом цілої епохи розумні люди мовчать.
- Розум не стільки відокремлює людину від мавпи, як людину від людини.
- За зоною радянських рабів на вулиці поселення висить гасло: «Страна
уверенно идет по пути, намеченной партией!».
- Не той зрячий, хто бачить гору, а той, хто бачить, що за горою.
- Вогню не можна спалити, води втопити, вітру задушити, а правди вбити.
- Людина народжується для щастя, як птах для польоту.
- Люди на землі – гості. Час – Господар.
- Світу багато, а поночі жити.
- Хто не горить – той не живе.
- Любити Україну, це значить не бути зайвим на землі.
- Чому я нещасний? Тому , що був щасливим. Не покуштувавши солодкого, не знатимеш гіркого.
- Поезія – це процес самотворення, до якого прилучена людина.
- Тільки добре серце бачить далеко.
- Душевний спокій - місток до щастя.
- Герострат, щоб прославити себе, спалив Храм. Поет, щоб прославити Храм, спалює себе.
- Хто собі не знаходить стежку, той іншим указує шлях.
- Якийсь філософ казав: «Мудрий зрозуміє дурня, оскільки сам був колись таким, однак дурень ніколи не зрозуміє мудрого, оскільки не був мудрим».


У 1947 році Микола Василенко був заарештований органами держбезпеки з політичних мотивів. Вирок - 10 років гулагівських таборів і 5 років позбавлення в правах. Із 1949 року строк ув’язнення відбував у сталінських концтаборах на вугільних шахтах у Комі АРСР, м. Інта. Улітку 1955 року був звільнений зі зняттям судимості.
У своїй книзі він веде читача тернистим шляхом, який випав не одній сотні « поборників справедливості та людяного ставлення до тих, хто мав іншу думку, сповідував інші цінності у житті». Його вражала політика партії, « яка свідомо вчинила народові більше зла, ніж добра. Кричала, що будує соціалізм і одночасно одних тільки в’язниць - десятки тисяч! А концтаборів – не перелічити. А магаданів, соловків, мінлагів, сиблагів…»(с.31)


Тому, зболене серце Миколи Василенка кричало на повний голос, не могло миритися з баченим і власне пережитим, бо за кожним арештом, вироком суддів стояла конкретна людина, яка представляла народ, у якого було повне право жити на рідній землі, у рідній Україні з її мовою і культурою, створеною віками. Це спогади про тих, хто були із ним поруч: «За колючим дротом в умовах несправедливості у молодих в’язнів формувався світогляд національного патріота. Моїми однотабірниками були згодом відомі талановиті літератори, духовні атланти української культури, які не мали в собі плазуючого раба. Це: поет - перекладач, людина енциклопедичних знань, доцент Вінницького педагогічного інституту - Григорій Кочур; поет, перекладач, автор повного перекладу сонетів Шекспіра – Дмитро Паламарчук; поет, офіцер - Іван Лук’яненко (Іван Савич); священик, поет, художник – Микола Соколовський ( Сарма ); історик, письменник - Андрій Хименко (Химко); єврейський і український письменник - Григорій Полянкер; педагог, письменник - Михайло Хорунжий, колишній доцент Херсонського державного педагогічного інституту.

Про своє ув’язнення і нескорених побратимів у книзі є такі строфи:

А хто там, хто, в тюремному лахмітті
Досвітніми етапами іде?
У нього ноги ранами покриті
І стомлене обличчя молоде.( 34 )


***


Всі двері й вікна зачинили,
І жити залишилось мить, -
Боротися немає сили.
Не здамся, ні ! - душа кричить. ( 34)


Автор книжки «Курай для пожежі» ніколи не залишався байдужим до рівня життя свого народу, своєї держави і з’явилися такі рядки:
 

Згадаймо рід наш і славетний Київ,
Хай вічно будуть в славі наші предки –
Найперші зодчі міста на горбах.
Нехай врожаєм колоситься поле
І благодатна пам’ять не погасне
Про кожум’яків, ратаїв і вчених,
Про мужніх воїв і князів, і смердів,
Які заклали Золоті Ворота –
Співучий міст у наше сьогодення… (97)

Хоча поетичні твори, цитовані М.Василенком у книзі, написані ще в 40 – 70 роках, але й сьогодні вони звучать гостро й злободенно, допомагають боротися проти всього потворного, що заважає утвердженню незалежної і соборної демократичної України. Він, як Нестор – літописець, пильно слідкував за подіями того часу, боляче реагував на те, як влада ставилася до «інакомислячих», продовжувала гоніння на справжніх «достойників» і нотував для пам’яті, для нащадків жорстоку правду. Правду про Ярослава Добуша - підданого Бельгії, члена «Союзу української молоді», якому пред’явили обвинувачення в проведенні «ворожої» діяльності в Україні. Правду про людей прогресивних поглядів, високої ерудиції, широкого діапазону мислення, з переконаною національною свідомістю : Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Данила Шумука, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Ірину Калинець, Миколу Холодного, Григорія Кочура..., арештованих у зв’язку з цією справою, перед світлою пам’яттю яких ми всі у вічному боргу.
Він опікувався приходом кожного Нового року, задавався питаннями: що нового принесе цей рік? Скільки доброго і скільки поганого? І сподівався, що більше буде доброго і щасливого. Душа живе надією, тому й безсмертна, тому й налаштована на все прекрасне, розумне і світле, а книжка «Курай для пожежі» гідна високої нагороди, як дороговказ у майбутнє нам і нашим дітям.


Література:
Василенко, М. Курай для пожежі. Передмова І. Немченка. –Київ – Херсон. Просвіта. - 2007.- 448с.


ТРІУМФ НЕЗЛАМНОГО ДУХУ
 
Той, хто не знає Бога, яким би він не був
мудрецем, є нерозсудливим.
Святитель Амвросій Медіоланський. 

 

 

 

Микола Сарма - Соколовський – поет, художник, кобзар, священик УАПЦ, учасник підпілля ОУН, політв’язень, удостоєний літературної премії імені Яра Славутича за книгу «Срібне перо соколиного лету» 2007 року (посмертно) .
Книжка обіймає 110 аркушів, сто сорок чотири вірша ( розмаїті жанрово і тематично), згрупованих у три розділи: І – «Обіймаючи крилами світ», І І – «Сльоза Господнього ока», І І І – «Дві хмаринки обнялися»; передмову «Духовна грань поета» написала Мирослава Сидора - онука Миколи Сарми – Соколовського.
Для того, щоб мати глибші знання про цю велику людину, скористаймося короткою біографічною довідкою, яку подає В. В. Ов- сієнко ( Харків).
- Народився Микола Соколовський 19 травня 1910 року в селі Хороше Павлоградського повіту на Катеринославщині ( тепер Петропавлівський район Дніпропетровської області). Батько - Олексій Олександрович Соколовський – нащадок козаків, був учителем церковно- парафіяльної школи. 1923 року без слідства і суду розстріляний чекістами лише за те, що поховав загиблих повстанців.


Навчався в сільській школі. 1925 року вступив до Миргородської художньо – керамічної школи ім. М. Гоголя. Там же навчився грати на бандурі від кобзаря Івана Яроша. З ним кобзарював містами і селами України.
У 1926 році переїхав у Дніпропетровськ, поступив на дворічні курси при художньо - промисловому училищі, грав у складі капели бандуристів клубу залізничників. За сфабрикованими звинуваченнями ГПУ у причетності до Спілки Української Молоді (СУМ) та «шовіністичній пропаганді» був заарештований у серпні 1929 року, сидів у КПЗ.
На початку 1930 року засуджений на 5 років ув’язнення на Соловках. Але оскільки Соловки були переповнені, етап повернули будувати Парандовський тракт. Із двома в’язнями він тікає у напрямку до Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів накинулися прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від розстрілу Миколу врятував начальник табору, якому юнак , незадовго до втечі, намалював портрет сина.
Карався в Карелії (УСЛОН , УСЛАГ, БЕЛБАЛТЛАГ).


1934 року звільнений. Поїхав на Донбас, у Краматорськ, де працював його брат Леонід і куди переїхала мати з меншими дітьми. Там призваний на військову службу. З огляду на судимість – направлений у батальйон тилового ополчення.
Весною 1935 року батальйон перекинули з Дніпропетровська на Далекий Схід. У дорозі потяг зупинявся, ополченців ганяли на будівництво мосту через Оку в Нижньому Новгороді. Микола знову утік і повернувся в Дніпропетровськ.
У 1938 році закінчив навчання в Київському художньому інституті, працював художником у Будинку культури в місті Сімферополі.
У 1939 році одружився з Діною Шматько - випускницею Київського художнього інституту. Цього ж року народилася донечка Оксана.
1940 року працював у Полтавському Будинку творчості. Мав змогу познайомитися з самобутньою маляркою Катериною Білокур.
У 1941 році був на військовій перепідготовці в званні офіцера інтендантської служби. Під час евакуації ешелон, у якому їхала частина, був розбомблений. Соколовський утік і прибився в Полтаву, вже окуповану німцями. Заробляв малярством.
У грудні 1941 року в Києві склав присягу члена ОУН, та став провідником ОУН(м) на Полтавщині.
1942 року навчався на пасторських курсах УАПЦ. Цього ж року гестапо арештувало 12 оунівців, у тому числі й дружину Миколи – Діну Шматько. Вони були розстріляні. Щоб у трирічної дитини була мати, він одружується з Варварою Климко. Від цього шлюбу народжується двоє доньок - Леся та Євгенія. Із Полтави родина переїхала в с. Ріпниці на Поділлі, а згодом – на Буковину, в с. Раранча.
Грудень 1944 – Соколовського заарештовує НКВД.
19 лютого 1945 року він тікає з етапу. Знову повертається на Буковину.
У травні 1945 року – захоплений під час облави, знову тікає з етапу. У місті Коломиї приєднався до підпілля ОУН, діяв два роки під псевдонімом «Боднар».
У 1948 році потрапив у засідку, відвезений до міста Станіслава МГБ. Трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив Соколовського до страти. У камері смертників він перебував 15 діб. Розстріл замінено 25 роками таборів. На такий же термін засудили і його дружину Варвару, братів Леоніда та Анатолія. Покарання відбував у Інті, Абезі Комі АРСР. На його справі була червона смуга - «Весьма опасен, склонен к побегам, использовать только на общих работах».
Попри заборони, Соколовський і в неволі писав врші, малював, таємно змайстрував бандуру, вчив співв’язнів гри на ній, а після смерті Сталіна у таборі міста Інта організував ансамбль бандуристів «ГУЛАГ».
Мав тісні стосунки із перекладачем Григорієм Кочуром, Дмитром Паламарчуком, Миколою Василенком.
У вересні 1961 року звільнений. Працював на заводі у Ворошиловграді, вів гурток бандуристів при педагогічному інституті, друкувався в газеті «Літературна Україна», журналах «Ранок», «Жовтень», «Дніпро».
У 1974 році проти нього почалися нові цькування . Як націоналіста, звільнили з роботи, заборонили вести гурток. Він вимушений був переїхати в Новомосковськ на Дніпропетровщину. Там і вийшов на пенсію.
У 1980 році у видавництві «Радянський письменник» під псевдонімом Сарма видав збірку віршів «На осонку літа».Це викликало нову лють органів КДБ. Знову почалися виклики, допити, цькування літньої, хворої людини.
Із 1991 року він був настоятелем невеликої церкви УАПЦ, почесним членом Сенату ОУН (м). Він лауреат Міжнародної премії Фонду Тараса Шевченка, лауреат літературних премій імені Богдана Лепкого та імені Яра Славутича.
У 2001 році Сарма - Соколовський помер. Похований у місті Новомосковську на Дніпропетровщині.

Прочитавши цю жахливу життєву одіссею, ми приходимо до висновку, що це був велет незламного духу, нескорений, як міфічний Прометей, який все життя невтомно трудився і стрімко мчав до своєї найзаповітнішої мети – вільної, щасливої і прекрасної України.
Про що він писав усе своє свідоме життя, які ідеали сповідував, перед чим схиляв свою голову, чим сповнений кожен рядок його поезій? На ці та інші питання ми знаходимо відповідь у його прозі та поезії різних років написання: «Дорогою жнив», «Коріння пам’яті», поемі – думі «Анафема», «На осонку літа» та останній книзі, яку так і не встиг побачити надрукованою, але дав їй гідне ім’я «Срібне перо соколиного лету».
Збірка складається із трьох розділів: «Обіймаючи крилами світ» (118 віршів), «Сльоза Господнього ока» (14 Віршів), «Дві хмаринки обнялись» (12віршів); жанрово і тематично розмаїтих. У ній представлені не лише зразки класичної поезії, але є низка зорових віршів. Це «Вікно зорової поезії», «Млин», «Тунель» та наслідування японських хайку. Через кожен вірш проходить червоною ниткою основне кредо життя і творчості автора, виражене рядками:

Я люблю неспокій,
і моє серце розраховане
на сто років.
Але мені потрібна і тиша,
в якій віршами сню.
Коли напишу останнього вірша –
Сам своє серце спиню.(34)

***
Моє дивне серце і досі,
навіть у пізню осінь,
жайворонить…( 58)

***
… Шукаю, як шукав,
бо в цім моя мета…(34)

***
Коли спалахну востаннє,
мій вірш
здмухне
із себе попіл.(34)

***
О добрий Боже,
допоки маю пам’ять,
мою самотність
бережи. (35)


Вірш «Минуле даленіє» із цієї збірки є криком зболеного серця, невсипущої пам’яті:
 

його ані забути
ані спинити
хоча воно нерухоме
як могили
як історія давня
над ним завжди крилить
моя невсипуща пам’ять. (15)


Ніщо не могло зупинити його на вибраному тернистому і нелегкому життєвому шляху, і пізніше він скаже:


…За слово правди я пройшов
Нелічено тюремних брам…(18)


Поет ніколи не відокремлював себе від народу, країни, світу. Біль і страждання переносив тяжко, але гідно, бо було в кого учитися, кому наслідувати, з кого брати приклад:
 

Поволі в неволі
роки минали
де я
схуд і зблід
не знаючи
хто за колючим вуалем
я
а чи зболений світ. (19)


Про що писав Микола Сарма-Соколовський? Відповідь одна: про те , що пережив сам особисто, його покоління, яке зазнало репресій і переслідувань, тортур і випробувань ,сталінських концтаборів і ламання людини, як особистості, за сповідування рідної української мови, боротьбу за демократичні ідеали, незалежність держави. То ,дійсно, був тріумф незламного духу!
Вже не боюся ніякого греця:
 

ні КГБ,
ні міліції.
Старість – моя фортеця,
зброя – милиці.(66)


Як до невичерпного джерела думок, почуттів, узагальнень, висновків хочеться припасти спраглими устами і пити ту живодайну поезію-вологу, аби не пересохли ні думки, ні почуття справжнього Слова і безмежної любові Сарми - Соколовського до всього українського, народного, бо він збагнув сутність людства і роль поезії у житті людини:
 

Сутність людства
без поезії
була б дуже вбога -
тому поезія потрібна,
як віра в Бога.(38)
***


Його твори змушують задуматися над долею українців минулого і сьогодення. Він фіксував у пам’яті миті своїх думок, викликані різними життєвими обставинами, реальними подіями , ситуаціями, спів ставляв із часом і простором, робив власні узагальнення і приходив до певних висновків. У книзі є тридцять три посвяти друзям – побратимам по інтенській неволі : Андрію Химку(Хименку) (17), Іванові Савичу (16), Іванові Іову ( 19- 20), Григорію Кочуру (28), Євгенові Дацюку (67); знаним письменникам: Євгенові Плужнику(26), Петрові Перебийносу(40), Тетяні Назаренко (52, 54), Ігореві Трачу(33, 66), Миколі Козакову (77) та іншим.
Вдячністю і безмежною любов’ю, теплотою і надією на краще пройняті вірші, присвячені дружині , онукам, рідним людям:

МОЇЙ ЖУРАВЦІ
                                 дружині

 
Мої дні, як журавлі, теж сірі
і теж одлітають в ірій,
у невідомий мені світ.
Я їм дивлюся услід –
і мені їх жалко – жалко,
як утраченої мети…
Залишаєшся зі мною тільки ти,
моя журавко.

***

Постійник сталінських лабет,
невеличкий художник,
трохи більший поет
і такий же кобзар,
але в сані – протоієрея,-
все згадане маю за Божий дар,
котрий отримав як дивосвіт,
де бандура – мій щит,
фелон – кирея,
а хрест – криця столеза,
що в дії немає загину:
поруч молитви моєї –
Володимира Сосюри теза:
Любіть Україну! ( 9)

***

Мене глибоко вразив вірш,
присвячений Григорію Кочуру:
 

Одного разу Григорій Кочур

мені сказав: не треба писати багато,
але треба, щоб кожний вірш
був подією.
Умер мій учитель,
не тільки мій…
Вже кілька років ,
забувши про неспокій,
мовчить в самотності німій,
утративши в холодку підземних ніш
своє лице.
Я нині написав, як завше, вірш
і хочу знати
- але нема в кого спитати –
подія це,
а чи звичайний собі вірш?..( 28)
 


Із поезії ми бачимо, як щиро автор шанував поради вельми обдарованої людини, високого ерудита, як шліфував кожне слово, як тяжко переживав втрату побратима по спільних таборах і випробуваннях.

 

ми з тобою однакі:
для нас лиш те
святе,
що завжди мучить.
Україна – наш постійний щем,
ми на неї
задовго
ждем.(20)

***
НА ЗАПИТАННЯ, чому
такий довгий мій вік,
одповідаю,
не примовчую,
що до кінця мого віку –
минуле своє доточую. (33)

Затьмарений рай
Іванові Іову
Україно, Україно,
затьмарений раю,
в твоїм домі,
як в огромі,
я тебе шукаю.
Час мина, минуле – лине,
роки - мов покоси,
а справжньої України
ще нема і досі…(20)
 


У творчому доробку автора є поетичні і прозові книжки. Треба читати такі твори, пропагувати їх серед молоді, школярів та студентів, аби не губилася Правда про справжніх достойників у житті.

Література :
1. Червона плащаниця. Роман – хроніка (рукопис)
.
2. Коріння пам’яті : поезії. К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997,- 280с.,
3. Анафема: поема-дума. Дрогобич, 1993, - 28с.
4. На осонку літа : поезії. Київ, рад письменник ,1980, - 88 с.
5. Документальні новели :Канада за ініціативи Василя Атаманчука. 20001.
160 с.
7. Моя причетність до ОУН : Київ – Торонто, 2000, 224с.
8. Срібне перо соколиного лету: поезії. Київ-Херсон, Просвіта, 2009, 110 с.
9. Вірші// Зона № 9 – 1995, с.124; №11-1996, -с. 113-118; №12 – 1997- с14-15; №13- 1998, с. 94-95; № 22 2007 с.73-82.
10. Пісні: «Пісня кобзаря»,-1989; «Про очищення», -1990; «Дума про гетьмана Івана Мазепу» ,- 1992 та інші.


Література:
1.Микола Сарма – Соколовський «Срібне перо соколиного лету». Київ-Херсон. -Просвіта.- 2009 ,110 с.
2.Микола Сарма - Соколовський .Ruthenos http//ruthenos.org.u
3. Микола Сарма-Соколовський. Матеріал з Вікіпедії. http:// uk.wikipedia.org.
4. Усі його твори, згадані вище.

 

З СИНІВСЬКОЮ ЛЮБОВ’Ю ДО ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО


Наймолодшим лауреатом літературної премії ім. Яра Славутича у 2008 році став Василь Загороднюк за рукопис збірки поезій «Поклик євшан – зілля». Збірка вийшла у видавництві «Наддніпряночка» у 2009 році. Вона обіймає 71 вірш і має два розділи: « Живі слова» та «Постаті».
Поезії цієї збірки – це пошук українського духу і матерії слова, які стверджувалися і стверджуються у постійній боротьбі, тим самим заявляючи світовій спільноті своє право на життя, суверенітет і презентацію Української держави.
Що нам відомо про цього поета? Знаємо, що належить він до тих поетів, які пишуть щодня по кілька віршів, але не поспішають їх видавати, звіряючи кожне слово часом і простором, шліфуючи, мов дорогоцінне каміння, аби слово, мовлене і написане, виблискувало усіма гранями, як діамант. Аби кожен рядок відлежався, визрів і дійшов до свідомості читача, спонукавши його замислитися над порушеною проблемою, мотивом, художнім образом, поетичним світом, у якому перебуває поет саме в даний час, чим живе і що турбує його –майстра слова, людину, громадянина…


Народився Василь Загороднюк 31 грудня 1955 року в селі Берківцях Погребищенського району Вінницької області. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики Херсонського державного університету. Голова Херсонської обласної організації НСП України з 2006 року. Автор збірок : «Пам’яттю прийду»( Київ, 1990), «Ватерлінія степу»(Київ, 1992), « Біль мовчання»(Херсон, 1998), «Пісня цегли»(Херсон, 2003); дитячих видань: «Хто гуляє серед ночі?»(Херсон ,1996), «Морська абетка» (2005, 2008), «І пахне медом їхня хата»( Херсон, 2008).
Його поезії - то думки про вічні, незмінні цінності духовного буття, глибокого патріотизму, сенс українського слова, на сторожі яких завжди стоїть Поет.

ЖИВІ СЛОВА
Я духу козацького шабля ступіла,
Попелу іскра, що тліє давно.
І чую, як реготом п’яна Сивілла
Бахусу в бочці показує дно.

Ще чую , як сили мої гречкосійні
Зраджують серце ще тепле моє.
І Чіпка Вареник в земному горінні
Голодним волам мене віддає.

А, може, вовкам – вже не відаю цього.
Маруся Чурай , ще чую, співа.
Ведуть кобзаря у кайданах сліпого,
Живі ще від нього чую слова.

Живі ще слова, як фортеця остання,
Як Біблії святість вічно жива.
Останній кобзар йде у смерть без вагання,
Щоб не убили живі ще слова.(4)


Поезія В. Загороднюка хвилює душу кожного справжнього українця, спонукає знати свою історію, не бути манкуртом на власній землі: підкреслює конкретні деталі, а через них доходить філософського узагальнення і ми відчуваємо глибоку синівську любов автора до всього українського:


Ти прости, Україно, синів слабодухих,
Що зросли у ярмі не своїх орденів,
Хто коротку історію партії слухав,
Всіх підряд зневажаючи кармелюків.

Ти прости їх риданням княжни Ярославни
І всім гнівом Шевченка священним прости.
Всі образи та рани загояться давні,
На забутих могилах поставлять хрести.

Ще окріпнуть твої покалічені діти
Яничарам усім і гулагам назло,
Щоб трудом і любов’ю тобі променіти,
Щоб знамено твоє жовто – синє цвіло.(6)
 

 

Лексичний склад його творів – то добуті із невичерпних джерел народної мудрості (пісні, приказки, легенди, байки), з історичних скрижалів відомості, історична пам'ять, яку ніколи і нікому «не стриножити», яка « піснею в світ проростає»:


СЛУХАЮЧИ УЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ
І ставали на мури кияни
Зі смертей, потойбіччя, пітьми,
Вишкірялися зло ятагани –
Крізь століття це чуємо ми.

І зривалися дзвони церковні,
І горіло, ламалось, гуло…
В рани жала втикались солоні,
Розбивались кістки, наче шкло.

Той зубами тягнув за підкову,
Аж до болю трусило коня.
Той зорю зустрічав світанкову,
Бо закоханих що зупиня?

Бо не спиниться стежка в дорозі.
І за грати не встигнуть слова.
Хто ж історію нашу стриножив?
Ту, що піснею в світ проросла.(5)


Вірші, як на мене, написані талановито, відроджують національну пам'ять , духовність, культурні надбання.
Радує те, що у поезіях цієї збірки автор звертається до відомих історичних осіб, знаних постатей у царині української історії та літератури, розкриває їхню причетність до споконвічної боротьби українського народу за незалежність, волю. До тих, хто були живими смолоскипами і несли на алтар правди і віри, задля України , своє життя. Це такі поезії:
«Незнаному воякові УПА»(31), «Яр Славутич»(31-32), «Олена Теліга»(32-33), «Микола Куліш»(33-34), «Зачарований життям»(35), «Павло Грабовський»(37), «Леся Українка »(37-38), «Зустріч Максима Кривоноса з Рембрандтом»(40), « Молитва Петра Калнишевського »( 40), «Монолог Устима Кармелюка»(43-46), «Біля пам’ятника Григорію Сковороді»(46-47), « Микола Гоголь»(46), «Нестор Махно»(47), «Повернення Івана Вишенського на Афон» (47) та близьким і рідним людям, які вчили жити за законами правди і добра.

Література:
Василь Загороднюк. Поклик євшан – зілля// Наддніпряночка. Херсон.- 2009, 72с.

Проаналізувавши твори трьох лауреатів літературної премії імені Яра Славутича, можемо зробити висновок, що Таврійською фундацією започаткована вельми важлива справа, а саме: варто відзначати невтомну
працю тих письменників, хто сповідує національну ідею, хто є носієм патріотичного слова, хто словом виховує підростаюче покоління - майбутніх господарів країни, хто безстрашно доносить до читача правду про наших славних героїв минулого і сьогодення. Воістину справджуються слова безсмертного Кобзаря: «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть!».
 

Таїсія Щерба – член НСПУ,
публіцист, педагог.

 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.