on-line с 20.02.06

Арт-блог

02.10.2019, 14:32

Жовтень - 2019

Пусть пасмурный октябрь осенней дышит стужей, Пусть сеет мелкий дождь или порою град В окошки звякает, рябит и пенит лужи, Пусть сосны черные, качаяся, шумят, И даже без борьбы, покорно, незаметно, Сдает угрюмый день, больной и бесприветный, Природу грустную ночной холодной мгле,— Я одиночества не знаю на земле. Забившись на диван, сижу; воспоминанья Встают передо мной; слагаются из них В волшебном очерке чудесные созданья И люди движутся, и глубже каждый миг Я вижу души их, достоинства их мерю, И так уж наконец в присутствие их верю, Что даже кажется, их видит черный кот, Который, поместясь на стол, под образами, Подымет морду вдруг и желтыми глазами По темной комнате, мурлыча, поведет...  Аполлон Майков  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Новости региона

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

03.10.2019, 09:49

Студенти училища культури пройшли «Шляхом сови»

Директор штучної ріки

Зустрітися з цією людиною планувалося вже давно. А якщо бути точнішими, то, власне, з того вересневого дня 2002 року, коли Микола Риженко свідомо пішов з посади начальника Херсонського обласного виробничого управління меліорації водного господарства. Тоді найвпливовіша в області особа категорично запропонувала йому передати всі насосні станції облмеліоводгоспу в оренду одній відомій приватній структурі. Риженко не менш категорично сказав «Ні!» — і розпочав новий етап своєї трудової біографії начальником управління Північно-Кримського каналу. Зрозуміло, то був Вчинок! Вчинок керівника, який ніколи в житті не йшов на компроміс із власною совістю.

Микола Олексійович родом з Іванівки Чаплинського району. Закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут, працював агрономом, 10 років очолював на Чаплинщині одне з кращих господарств області — колгосп імені Кірова, захистив у Києві наукову дисертацію на вчений ступінь кандидата сільськогосподарських наук, займався викладацькою діяльністю. Він з тих небагатьох керівників, яким люди вірять І за якими йдуть...

Про Каховське море
— Миколо Олексійовичу, Ви нині є головним господарем 400-кілометрової штучної річки, що зрошує дніпровською вологою понад 300 тисяч гектарів посушливої Таврії і забезпечує питною водою, власне, весь Кримський півострів. Яке Ваше ставлення до дискусій щодо необхідності ліквідувати Дніпровський каскад із шести гідроелектростанцій та водосховищ і відновити течію Славутича у первісному руслі?

— В Україні сьогодні надто багато теоретиків і дуже мало практиків. Чим був Південь України до створення Каховського моря? Стовідсотковою зоною ризикованого землеробства, тобто напівпустелею. У США такі землі складають лише 3 відсотки від загальної площі ріллі, все інше — 27,8 мільйона гектарів — зрошення. Це, так би мовити, інформація для роздумів. Коли б ініціатори згаданої дискусії вклали у наші землі якісь кошти, а восени через посуху не одержали ніякого урожаю, вони, напевне, думали б інакше.

Звичайно, руйнувати — не будувати, і Дніпровський каскад водосховищ ліквідувати теж можна. Але ж тоді буде зруйновано вщент все, що сьогодні нас годує. А спитайте у жителів Криму, як вони ставляться до перспективи відновити течію Дніпра у первісному його руслі? По-перше, півострів залишиться без питної води, а, по-друге, буде поставлено жирний хрест на такій перспективній і рентабельній галузі сільгоспвиробництва, як рисосіяння. Перш ніж щось зробити, треба щоразу відповісти на запитання: а на який очікуєте результат — позитивний чи навпаки?

Сьогодні очевидно: ліквідація Каховського та інших штучних морів на Дніпрі — цілковита дурня. Поховані на дні водосховищ нашу козацьку славу та історичну пам'ять фізично не відродити, а ось отримати широкомасштабне лихо на багато десятиріч ми зможемо елементарно. Зараз треба ставити питання не про закриття дніпровських гідроелектростанцій, а про рішуче оздоровлення Каховського та інших водосховищ. Не можна далі так дошкульно і бездумно забруднювати Дніпро! Щосекунди, щохвилини проти дніпрових вод здійснюються тисячі злочинів. І ніхто за це по-справжньому не відповів! Після Чорнобиля повсюдне і нищівне забруднення Дніпра є, по суті, другою національною катастрофою. Як саме її найшвидше ліквідувати — ось чим мусимо день і ніч перейматися.

Хто кого інвестує?
— Миколо Олексійовичу, за Вашими плечима чималий і досить успішний досвід господарської роботи, вміння знаходити спільну мову з колегами і підлеглими. Ви розробили і втілили в життя не один, як зараз говорять, соціально-виробничий проект... Чому ми, на Вашу думку, так довго тупцюємо на місці і ніяк не вийдемо на широкий шлях цивілізованого розвитку?

— Мене теж постійно хвилює це запитання. Важко дати якусь однозначну відповідь... Потенційно Україна має все, аби давно вже бути серед благополучних держав Європи: високоосвічений і працьовитий народ, потужну науково-технічну базу, родючу землю... А щось ніяк не виходить «вирулити» на битий шлях. Оце нещодавно дивлюсь по телебаченню: якесь невеличке сільгосппідприємство на Луганщині почало самотужки виробляти для своїх потреб біопаливо з насіння соняшнику. Та скільки років про це біопаливо можна лише говорити?! Давно час завалити ним всі автозаправні станції України і мати неабиякий економічний ефект і в масштабах держави, і кожного товаровиробника. Не виходить... Завдяки все тому ж зрошенню ми зараз вирощуємо заздрісні врожаї і соняшнику, і сої, і ріпаку... Сировини цілком досить, щоб в кожному районі розгорнути виробництво біопалива у достатніх обсягах. Замість цього врожаї технічних культур з року в рік вивозяться за кордон, внаслідок чого ми надійно і практично за безцінь інвестуємо західну переробну промисловість. А потім навесні купуємо у своїх нафтоділків дизельне пальне втридорога, залізаємо у банківські борги, щоб знову посіяти соняшник,сою, ріпак... Зрозуміло, селяни від таких оборудок мають тільки головний біль, зате завжди «на коні» посередники. Гадаю, коли в Міністерстві аграрної політики чи у Міністерстві палива та енергетики дійсно б руба поставити питання про налагодження в Україні власного широкомасштабного виробництва біопалива, то завдання було б розв'язано буквально за лічені роки. Відповідна технологія нехитра і доступна. Та чомусь питання так не ставиться...

— Очевидно, нашим вітчизняним можновладцям треба більше «думать о Родине»...
— Так, патріотизм і професіоналізм — це два найвизначальніші фактори... Без них годі на щось путнє сподіватися.

Без минулого нема сьогодення
— Ви знаєте, я все частіше схиляюся до думки, — продовжує Микола Олексійович, — що наші нинішні негаразди і в економіці, і в суспільному житті від того, що у період так званої горбачовської перебудови не відбувся процес природної спадкоємності поколінь керівників на всіх управлінських поверхах. Радянські часи навчили керівників партійній відповідальності за доручену справу, необхідності і вмінню з повагою ставитися до людей, вдумливо добирати керівні кадри, мислити перспективно і масштабно... Багатьом сьогоднішнім керівникам саме цього бракує. Мені пощастило у свій час працювати під орудою такої світлої і талановитої людини, як Григорій Семенович Кожем'якін.

У 1970-ті роки він очолював Чаплинський райком парти. Завжди пам'ятатиму першу зустріч з ним. Влітку 1975-го я проходив виробничу практику на посаді агронома в своєму рідному радгоспі ім. Чапаева. Приїхав Кожем'якін. Запропонував оглянути тваринницьку ферму. А там — жах: безкормів'я, навіть соломи немає, корови не мають сил підвестися... Наш директор стоїть, очима кліпає, руками безпорадно розводить. Кожем'якін до мене: «Дивись, студенте, як не треба працювати... Допоможи хоч ти навести тут порядок!». Я не спав дві ночі, все думав, як зарадити справі. Тоді разом з чотирма жінками посіяли поблизу ферми кормосуміш, вигребли залишки селітри і підживили нею посіви з поливною водою. Через три тижні кормосуміш як підніметься, піде у ріст! Директор, зоотехнік за фахом, питає:

«Синок, що ти їй зробив?». «Якщо говорити по-людськи, то дав рослинам поїсти», — відповідаю. «І скільки тобі тієї селітри потрібно, щоб всюди так рясно було?». «Тонн триста». Директор купив ящик горілки — і мерщій на залізничну станцію «добувати» добрива в сільгоспхімії. Три дні поспіль до радгоспу надходила селітра. Вдалося підживити не тільки кормові культури і допомогти тваринникам, але й пшеничку та кукурудзу підгодувати. З тих пір Кожем'якін мене з поля зору не випускав, а через два роки рекомендував на посаду голови колгоспу ім. Кірова. Допомагав в усьому як міг, але й за прорахунки не милував.

Людиною виключної відповідальності та самовідданості був Григорій Семенович. Якось приїздить під час збиральної кампанії. «До завершення жнив три дні, — говорить, — а через два дні обіцяють сильні дощі. Не зберемо врожай без втрат... Пішли до жниварів: попрошу їх потрудитися й вночі». «Головою тут ще я, тож я-й проситиму, — відказую Кожем'якіну. — А Вам ліпше поїхати до сусідів...». Жниварі мене зрозуміли — ніхто не відмовився від роботи. Розбили ми край загінок намети для відпочинку вільних від вахти механізаторів, організували харчування, завезли мінеральну воду, квас та цигарки. Словом, жнивуємо як можемо. А трохи за північ приїздить на поле Кожем'якін. Походив за комбайнами, перевіряючи якість збирання, поговорив із землеробами, розпитав що і як...А тоді цікавиться у вільних від вахти: «А чого це ви не спите?». «Бо сон як рукою зняло, — жартують хлопці, — коли вас під зорями побачили».

Завершуючи тему звитяжної праці, скажу так: хочеш, щоб на совість трудилися підлеглі, — сам працюй на совість і дбай про кадри. Кожем'якін мав свою особливу методу добору кадрів. Щороку їздив у гуртожитки сільськогосподарського та інших інститутів, вів бесіди зі студентами, обирав для району майбутніх головних спеціалістів, директорів шкіл, начальників управлінь... І я згодом, будучи головою колгоспу, так робив. І якщо в мене починав працювати молодий спеціаліст, то він ще за рік до закінчення інституту чітко знав, де житиме, що робитиме, скільки отримуватиме зарплатні, коли матиме свій автомобіль.

Тільки добрі спогади зберігаю про колишнього першого секретаря обкому партії Андрія Гіренка. Андрій Миколайович щонайменше двічі на рік бував у нашому колгоспі. Говорив: «Приїжджаю до вас по селянську мудрість». Цікавився, чому в нас і пшениця щедро родить, і корови по п'ять тисяч кілограмів молока на рік дають... «Бо доярка повинна доїти корову, а не козу», — хитрував я у відповідь. Гіренко наполягав на моєму переході у Велику Лепетиху секретарем райкому партії. Я відмовився. Бо пообіцяв жителям Преображенки побудувати дитсадок із басейном.

— Ну і як, побудували?
— І дитсадок з басейном, і найкращу в області сільську школу на 624 учні, і на чотирьох гектарах висадили в селі парк, де 60 відсотків дерев були вічнозелені, і березовий гай... Люди, які жили і трудилися разом зі мною, дійсно заслуговували на це: два Герої Соціалістичної Праці — Василь Бабицький, Іван Фальковський, чотири кавалери ордена Леніна, сотні орденоносців.
— Чим же брали за живе наш працьовитий народ, Миколо Олексійовичу? Особистим прикладом, вмілою виховною роботою, високими матеріальними вигодами?
— Ви пригадуєте славетного голову колгоспу з Одещини двічі Героя Соціалістичної Праці Макара Посмітного? Він якось був в Англії, де його запитали, як він ставиться до демократії? «Що таке демократія, я знаю, поважаю і розумію, — відповів Посмітний, — але в рідному колгоспі визнаю тільки порядок!». Знайомий я був й з легендарним головою колгоспу з Кубані Іллею Майстренком. Його господарство вирощувало до 30 тисяч тонн рису. Якось їдемо з ним рисовими чеками, і я не можу намилуватися їх винятковою чистотою — ніде бур'янинки-травинки. «Що то Ви, Ілля Савовичу, за гербіцид такий якісний використовуєте? — питаю.— Напевно, японський?». «Японський, японський... Тільки назва дуже складна, — хитрувато мружить око Майстренко. — Записуй. Називається він... коса! Косимо десять разів на рік». До речі, мало господарство Майстренка чудовий, з мармуру, Палац культури, картинну галерею, ресторан, стадіон, кінно-спортивну базу і навіть парашутну школу для дівчат. «Навіщо ж, Ілля Савовичу, ще й дівчат навчаєте з парашутом стрибати?» — запитую. «Розумієш: найперше завдання керівника — у будь-який спосіб відвести молодь від дурного діла!» — відповів.

Місток до земної тверді
— Миколо Олексійовичу, зараз вже важко підрахувати, скільки за останні чотири роки на базі управління Північно-Кримського каналу було проведено всіляких нарад та семінарів всеукраїнського масштабу. І це не випадково. По-перше, звитяжно працює очолюваний Вами трудовий колектив. По-друге, з Вашим приходом територія головної виробничо-технічної бази УПКК у Таврійську перетворилася на якусь казкову оазу. Зелені газони, ажурна металева огорожа, альтанки, штучні ручаї, фонтани, чепурні дахи будівель, модернові світильники... Люди кажуть: «Нічого дивного, бо великі гроші за воду мають — от і хизуються...».
— Я й не таке чув. Одна таврійська бабуся іншій казала: «Ну що то за дурня з Херсона поставили — все корчує і корчує...». А якось, коли у Таврійську не було води, а наша водонапірна башта, як завжди, була повною, біля неї вишикувалася довга черга городян. Я теж підійшов. Чую, якийсь дядько говорить сусідові: «Я ці тополі саджав, новий начальник каналу їх корчує». Не втримався, відрекомендувався: «Це той, хто корчує. А ви хто?». Той сердитий дядько відповідає: «Я працював тут ковалем». «От ви мені й потрібні, — кажу. — Допоможіть ковану ажурну огорожу зробити». І старий коваль допоміг, щоправда, я до нього нашого хлопця приставив, щоб досвід перейняв...

Що жстосується великих грошей, то все це вигадки. У держави на естетичний вигляд виробничих будівель та сучасний дизайн коштів немає. Все робимо власними силами і за додатково зароблені гроші. Наша техніка і люди працюють на спорудженні автобану Одеса — Київ, налагодили виробництво декоративної тротуарної плитки та металевих огорож, надаємо всілякі платні послуги населенню, чистимо ставки, відновили свою оранжерею, вирощуємо й продаємо квіти. Облаштували побутові приміщення для наших трудівників... Всюди — гаряча вода, душові, спорткімнати, маємо затишну їдальню... І подібне — на всіх експлуатаційних дільницях управління. Кожен наш керівник займається підвищенням культури виробництва сис-те-ма-тич-но. На одній з дільниць вже є своє «Ластівчине гніздо»...

— Раніше весільні кортежі їхали до «ЛегендарноїТачанки», а тепер — до вас, у Таврійськ. Щоб фоном весільного фото на пам'ять була дивовижна краса, створена вашим колективом.
— Цілком логічно. Якщо дитина живе у красі, вона до цього звикає і завжди прагнутиме у красі жити. І навпаки: народилася, образно кажучи, у болоті — у болоті й житиме. Якщо хтось не прокладе з нього місток до земної тверді. Хочу завершити нашу розмову одним повчальним, на мою думку, спогадом. Я вступав до інституту разом з молодшим сином славетного голови колгоспу «Червонофлотець» Нововоронцовського району Макара Дудченка. Він розповів, що під час Великої Вітчизняної війни дружина Дудченка отримала на нього «похоронку» і через якийсь час, маючи двох дітей, вийшла заміж. А Макар Кузьмич з війни повернувся. Дружині і її новому чоловікові сказав: «Поживу у вас три дні, побавлюся з дітьми і піду...». А через три дні сіли вони утрьох за стіл, і Дудченко сказав: «Непорядно, не по-людськи це, Ваню, буде, якщо ти моїх дітей і далі годуватимеш. Я залишаюся, а тобі треба піти...». Макар Кузьмич, як засвідчив час, вчинив дуже мудро, бо прогодував і вивів у люди не тільки своїх дітей, але й тисячі односельців. Щось схоже має відбутися і з нашою Вітчизною. Обов'язково повинні прийти нові Кожем'якіни, Посмітні, Дудченки, ті, в кого завжди болить за рідних дітей...

Валерій Руденко
Володимир Менисенко
"Новий день".- 18.01.2007

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.