"Дорожні нотатки" художника
27.07.2007
Незвичайна виставка експонувалася нещодавно у Виставковій залі обласної організації Національної Спілки художників України.
...Заспівна експозиція - суціль зображення храмів. Акварельні картини вражають легкою об'ємністю, насиченістю сонцем, від кожного ніби струменить духовне світло.
- Борисе Лукичу, - звертаюсь до автора персональної виставки під девізом «Дорожні нотатки» пана Шнайдера. - Де Ви відшукали таку рясну низку перлин?
- У Хмельницькій області. В Старокостянтинівському районі є державний історико - культурний заповідник «Самчики». Його директор Олександр Матвійович Пажинський - великий патріот свого краю. Прагнучи зберегти для нащадків пам'ять про духовні скарби рідного куточка України, запропонував мені змалювати храми. Я кілька років жив у Самчиках, звідки родом, - доглядав стареньку маму, а працював у заповіднику науковим співробітником. Взявся виконувати завдання охоче, бо до давнини небайдужий. Змалював 19 храмів. Готуючись до нинішньої виставки, попросив Олександра Матвійовича на час її роботи надати картини до експонування, аби й херсонців познайомити з красою південної Волині.
— З іншої експозиції видно, що зачаровані Ви й красою Прибалтики. Коли вдалося побувати там?
- З 1965 року, упродовж двох десятиліть, я працював художником -десинатором Херсонського бавовняного комбінату. У художній майстерні підприємства разом з колегами займався розробкою нових структур тканин, створенням нових візерунків. Нас часто направляли у творчі відрядження до різних республік Союзу - вивчати особливості тамтешнього ткацтва, вибивки, вишивки, різновиди орнаментів. Достроково впоравшись із завданням, можна було використати решту часу для більш широкого знайомства з культурою, архітектурою того чи іншого краю. Так у мене народилася серія краєвидів Таллінна...
- А як Ви потрапили на Соловки?
- Скористався вільним часом, що залишився у відрядженні до Карели в 1968 році. З дружиною, Марією Нестерівною їздив, вона теж художником - десинатором на комбінаті працювала. Відвідали суворий край якраз о тій порі, коли в Союзі активно почали говорити і писати про Соловки як місце заслання політично неблагонадійних громадян за сталінського режиму. Враження мої від Соловків тяжкі, тож і барви на картинах свинцево-сірі...
- А ось центральна частина експозиції Вашої виставки - зовсім іншого характеру. Оригінальні орнаменти вражають самобутністю, яскравістю; лірична тематика спонукає до філософських роздумів...
- Це зовсім нові, «свіжі» роботи. Вони належать до самчиківської школи художнього розпису, яка має власні багаті традиції.
Ось цю серію робіт на теми стрілецьких пісень - «Чуєш, брате мій...», «Червона калина», «Вам дзвони заграли», «Чорна рілля ізорана» - хочу продовжити до 15 -20 картин. Присвячую їх пам'яті січових стрільців, які боролися за незалежність України. Переконаний, що обов'язок кожного покоління українців - вивчати історію своєї держави, втілювати її як у публіцистичних, так і в художніх творах, передавати набуте наступним поколінням...
А ось цей триптих під спільною назвою «Самчики» хочу перенести на килим. Килимарство - моє основне заняття. Килимов виткано мною більше двох десятків.
Борисе Лукичу! Розкажіть, будь ласка, як Ви стали художником, звідки потяг до килимарства? Хтось у роду мав мистецький талант?
- Два моїх дідусі були військовими музикантами у царській армії. Батько добре співав, грав на кількох музичних інструментах. Його брат, котрий загинув під час першої світової війни, славився в нашому селі як талановитий художник - самоук. Пам'ятаю - двері до комори, хатні скрині були гарно розмальовані його рукою...
Коли прийшов час обирати професію, я разом з троюрідним братом вступив до Львівського училища прикладного мистецтва. Килимарству навчав мене істинний майстер цієї копіткої, але надзвичайно цікавої справи, віртуоз ручної ткацької техніки Василь Данилович Цьонь. Потім я вступив до Львівського інституту прикладного мистецтва, а по його закінченні протягом трьох років викладав студентам - доки моя родина не переїхала до Херсона. Затим, як я вже згадував, два десятиліття роботи на комбінаті.
- Пам'ятаю екскурси на ХБК. Неймовірної краси продукція народжувалася буквально на очах...
- Так, у мене й тепер теплішає на серці, коли бачу у квартирах знайомих «свої» рушники, портьєри, оббивку меблів... На жаль, сьогодні художньої майстерні на комбінаті вже не існує, а кілька колег, які ще працюють художниками - десинаторами, змушені трудитися вдома, одноосібно, як кажуть.
Шкода, що продукція ткацької промисловості тепер здебільшого завозиться до України з Китаю, інших держав, і якістю вона значно поступається нашим колишнім виробам. До того ж насаджує чужі символи, чужі орнаменти, не властиві нам поєднання кольорів.
Нівелюється українська культура - і в ткацтві, і в кераміці, і в інших галузях. Втрачаємо почуття національної гідності, краси навіть у мелодиці та тематиці пісень. Боляче, прикро...
- Нинішня виставка - яка за ліком у Вас?
- Персональна - перша. Кілька років тому родинна експонувалася в Українському домі в Києві - виставлялися роботи мої, дружини, Марії Несторівни, та наших синів - Андрія та Юрія. Часто беремо участь у гуртових виставках. Гобелени наші є і в зібраннях багатьох українських музеїв, і, мов посланці України, у приватних колекціях шанувальників декоративно - прикладного мистецтва у багатьох країнах світу.
Спілкувалася Олена СКОРА
Наддніпрянська правда.-2007.-27.-07
