on-line с 20.02.06

Арт-блог

13.05.2015, 09:45

May

Random photo

Voting

???

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Calendar

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

News

01.08.2015, 13:17

Crazzzy Days

13.05.2015, 09:52

den-evropyi-v-hersone---2015

Михайло Руденко

ЧУЙНІСТЬ
(оповідання)


Закінчивши свій шлях по безхмарному небу, сонце, здається, втомило не тільки людей, а й саме втомилося. Почервоніле, проте умиротворене, спускалося на відпочинок за далекий правий край Каховського моря. Лагідно дивлячись на підвладний світ, розливало довкруж м'яку, заспокійливу, якусь, ніби приземлену рожевість. А люди, які не сміли звести на нього очей, коли воно пропливало в зеніті, тепер, не мружачись, розглядали своє божество.
Небо, величезне дзеркало дніпровських вод, прибережні дерева, що відкидали довжелезні тіні, дихали спокоєм, умиротворенням. І тільки ластівки, м'яко розтинаючи ясне надвечір'я, все викреслювали і викреслювали якісь, тільки їм підвладні, фігури, благодушно при цьому щебечучи, і враз, кинувши пронизливе бойове «тіві-і!», неслися кудись стрімголов. Не сьогодні-завтра їх покличе вирій.
Гарний вечір оповив Лепетиху. І було в ньому щось близьке і далеке, щось від рожевих вечорів повоєнного дитинства. От якби ще запахло гіркуватим димком від сухих кізяків, якими тоді топили в кабицях, готуючи таку-сяку вечерю, та, кличучи своїх господинь з дійни-цями, замукали по дворах корови, а вулицею, здійма¬ючи куряву, пронеслася голопуза дітвора, обійшовся б, можливо, цей вечір і без «щось», а ти б ще раз пірнув у своє барвисте дитинство, дивлячись на світ ясними, широко розкритими очима. Але цьому ніколи не бувати. І не тому, що топити кізяками вже ніхто не захоче, ні, не тому...
Гостюючи у селі, де пройшло твоє дитинство, буває, що саме такого ось вечора тебе охопить безпричинна туга
Відчуваючи на серці її гнітючий тягар, ти нудишся, не знаходиш собі місця. У хаті, у дворі тобі тоскно. Вийшовши за ворота, зупиняєшся. Біля сусідських дворів нікого. Бобрівський півень, злетівши на фіртку, прогорло-панив своє «ку-ку-рі-ку!» і зухвало глянув у твій бік:
— Бачив...А хто ти такий!? Нижче по вулиці чути дружний перестук молотків — у Мамаїв перекривають дах. Розриваючи вечорову тишу, з верхньої вулиці несеться надсадне «мму-у-мму-у!». На весь куток тільки Білоуси тримають корову. Баба Білоуска так і сказала своїм дітям: «Продасте, то і зо мною попрощаєтесь. Не знаю, як можна без корови у дворі». Постоявши отак якийсь час, рушаєш. Ноги ніби самі несуть тебе чомусь у степ...
Степ... Барвистий світ твого дитинства, вольниця твого золотого віку. Волошкова гладінь високого неба, мерехтливе марево спекотного дня, розбурхане море достигаючих хлібів, балки, вибалки, посадки, таємничі могили, усе, що колись тут увібрали твої зіркі очі, усе, аж по далекі манливі небосхили, назавжди злилося з тобою, стало невід'ємною складовою твого Я. Образ цей постійно живе у тобі, а ти — у ньому. Пригадуєш, як однієї зимової ночі тобі приснився степ. Багатоквартирний будинок, у якому ти мешкаєш, спав. Холодна темрява, розбавле¬на вуличними ліхтарями, прилипла до його вікон.
А на тебе дихав пахощами розігрітих трав, дзвенів сонячною блакиттю твій степ. Розгортаючи усі свої красоти, він кликав тебе. І ти прокинувся. Незнана досі туга терзала твою душу. Душа боліла. І ти, можливо, вперше відчув, що вона таки є, є у тебе в грудях. Відчуття втрати, втрати чогось безмежно дорогого, пройняло усе твоє єство. Давили ридання, але сліз не було. Від того ставало ще важче. Здавалося, ще трохи, і ти не витримаєш, переступиш якусь межу, збожеволієш. Рятуючи себе, замотав головою, почав терти лоба. «Нерви,— вирішив про себе, коли все пройшло,— треба з'їздити в санаторій ». А через кілька днів сон повторився. Знайома стежка знову вела тебе у степ, за третю балку, до твоєї сонячної лощинки. Якось, шукаючи паші для Квітки, ти набрів на цю долинку. Вражений її правильною овальною формою — говорили, що до війни тут був ставок,— зупинився. Парило. Глянув на сонце. До обіду було ще далеко. Золотий туманець коливався над степом. Твоя долинка купалася в теплих золотих потоках. І раптом у ямці під заячим холодком ти побачив сірого. Він спав. Вухань був так близько, що тобі дух перехопило.
Упаду — майнула думка, і ти навіщось широко розставив ноги. В ту ж мить щось шарахнуло в той прохід і понеслося степом. Певне, твоя тінь, що впала на сонька, підняла його. Ти був такий ошелешений, що навіть не кинувся за ним. Стояв і дивився услід втікачеві, ледь стримуючи своє серце. І раптом гірка досада змінилася світлою радістю, ніби ти щось знайшов. «Гуляй, зайчику, та будь обачнішим»,— хотів крикнути йому навздогін, а замість того посміхнувся і спустився у лощинку.
...І ось перед тобою, цього разу уже наяву, вечірній степ. Принишклий, спохмурнілий, ніби і не він кликав у снах тебе до себе, дивиться насторожено, відчужено. Довго блукаєш понад балками, понад посадками, до всього пильно придивляєшся, прислухаєшся, неначе щось шукаєш. Мати сказала б — вчорашнього дня. Вловивши якийсь щемливий, давно забутий запах, стрепенешся і замреш. Чим це запахло? І раптом — вітер. Напоєний сонцем і пахощами трав, зеленкуватий дужий вітер з південного сходу налетить на тебе, вдарить у груди і понесе далеко-далеко, на степове роздолля. І ти вже нічого не бачиш, окрім буйного розливу сонця і блакиті, нічого ти не чуєш, окрім шелесту розбурханого моря хлібів, що хвилями котиться на тебе. Стоячи під тим вітром, силкуєшся щось пригадати, відтворити і ніяк не можеш. Якісь образи спалахують у тобі і тут же згасають. Знеможений, опускаєшся на теплу землю. Вітер вщухає, видіння зникають, а навколо принишклий вечірній степ і далекі потемнілі небосхили.
До батьківської хати повертаєшся просвітлілий, умиротворений. Жадана зустріч відбулася, але радість чомусь не заливає тебе. Відчуття таке, ніби щось так і не увійшло в пази твого серця, не співпало з ними. Довго прислухаєшся до того голосу невдоволення, намагаєшся намацати місце, звідки він іде, і засинаєш.
Легкий і свіжий прокидаєшся вранці з першими сонячними променями. Ясна відповідь на те, що непокоїло тебе вчора, уже готова. Рвучись у степ, ти сподівався на враження, на ті самі відчуття, що колись там полонили тебе. Отже, шукав ти увечері у степу свої першо-враження, свої першовідчуття. Боже, яка наївність! Невже ж ти так досі і не усвідомив Гераклітову діалектику: двічі в ту саму річку не ввійдеш.
— А знаєш, про що я зараз думаю? — дивлячись на вогнисту кулю, що зависла над неясною лінією далекого берега, заговорив Михайло.
— Знаю,— відразу відгукнулася дружина,— про свою Лепетиху. Хочеш сказати — найкраща у світі.
— Вгадала,— посміхнувся Михайло.
— А ще ти хочеш сказати,— не захотіла помітити чоловікової посмішки жінка,— що саме цю пору року, коли крізь смаглявий рум'янець серпня прозирає задумлива блакить вересня, ти любиш найбільше.

Посмішка зійшла з Михайлового обличчя. Він подивився на дружину, ніби побачив її вперше, і тільки й мовив: «Ну і ну!»
Вони наближалися до гурту жінок, що стояли біля магазину. Видно, вийшли звідти давно, та ніяк не могли розстатися. «Добрий вечір»,— порівнявшись з ними, неголосно привітався Михайло, злегка вклонившись.
— Добрий вечір! -— дружно відгукнулися жінки, приязно посміхаючись. Мабуть, пізнали його ще здаля, хоч і не бачили вже давненько. Все такий же: стрункий, плечистий, з доброю посмішкою на смаглявому обличчі, і все та ж зацікавленість у карих очах. А от сивину в темно-русому чубі раніше не помічали. Та й вишивану сорочку, що так пасувала їхньому землякові, бачили на ньому теж уперше. У ній він був немов із пісні. Уперше бачили й Михайлову дружину. А тому і розглядали з неприхованою цікавістю.
— Видно, до когось у гості,— висловила здогад одна з жінок, коли подружжя віддалилось.
— До Ганни Софронівни! — категорично, ніби йшлося про неї, заявила друга.
— Правда, хороші в нас люди? — глянувши на дружину, розчулено запитав Михайло. Вона лише посміхнулась у відповідь.


Проминувши кілька хат, подружжя звернуло у провулок, що поріс споришем. Була це як тут кажуть «матня». За фермою — невеличка Дніпровська затока, оточена хатами. Стояло їх тут сім. Хата Ганни Софронівни — у самій глибині.
У перші повоєнні роки цей куточок лунав піснями та безперервним реготом молоді, що сходилася сюди вечорами з різних кінців села. Чимось приваблював він юнь. На хлопців та дівчат тут дивилися лиш місяць та зорі, та ще іноді лагідні очі матнян. А вони були людьми цікавими — пам'ятали свою молодість, кохалися у пісні та красному слові. Бувало, коли над Лепетихою замиготять далекі зорі, а з садків на вулицю накотяться пахучі хвилі нічних фіалок, і пісню вже не втримати у грудях — у хор дзвінких, проте ще не зміцнілих дівочих голосів, вплететься дужий голос якоїсь жінки і поведе хор за собою. А пісня, опершись на дужі крила, злетить високо-високо і попливе над селом, бентежачи тих, хто ще не заснув. Якщо ж тихими літніми вечорами тут напружено мовчали, значить на камінь до молоді підсів дід Кирило.
Повертаючись додому, парубки бувало зазирали у чужі садки. Вранці то в одному, то в другому кінці села спалахували крик, лайка, прокльони: «І погибелі на вас немає, іроди прокляті! А бодай вас уже черви та пранці поїли! А ті, розумні які, принадили до себе босоту з усього села та й довольні. Не бійсь, як би їхні груші обтрусили, то другої б заспівали!» Ні, не на Михайлову голову сипались ті прокльони. Він тоді ще не парубкував. Проте цей закамарок рідного села увійшов і в його життя і лишався в пам'яті назавжди, як манливий затишний оазис далекого світу.
Багато вчителів було в Михайла. Багатьох він по-справжньому цінував, поважав, у деяких бував і вдома. Але гостем, гостем дорогим, бажаним, відчував себе тільки тут, у хаті Ганни Софронівни. Пройшли роки, десятиліття, де тільки не побував він за цей час, чого тільки не побачив, не почув. Проте, ніде, ніщо не освітило, не зігріло його душу так, як один вечір у цій хаті. У найкритичніші моменти свого життя він видобував той вечір з глибин своєї пам'яті, і світло гасової лампи розсівало найгустіший морок, перед ним відступали найчорніші хмари важких дум, і обрії знову блакитніли, кликали, манили. Та лампа висіла у чистій хаті над столом, освітлюючи білі стіни, фотокартки незнайомих людей, портрет Тараса Григоровича Шевченка, в обрамленні вишиваного рушника. У кутку, між двома вікнами, хмурилася розкішна пальма, а з другого — м'якою посмішкою світилася книжкова шафа. Та все ж найбільше світла падало на стіл. Накритий блідо-рожевою скатертю, з блискучим самоваром у центрі, стіл сяяв до хлопців щирою радістю. Від самовару віяло м'ятою і ще чимось, а від пирога — паскою. Такого чаю, як тоді, Михайло так більше і не пив.
«Хто його зна, що дужче люблять діти, вчительку чи її чай»,— шкірилися іноді колеги Ганни Софронівни, ображаючи цим не одного лише Михайла. Того вечора за столом їх було п'ятеро.
Невисокий —коренастий, з високим чистим чолом мислителя Валік Остропицький — легендарний математик їхньої школи. Темна, худорлява, мінлива мордочка Миколи нагадувала якогось звірка. Його очі майже ніколи не дивилися прямо, а все шниряли, ніби щось вишукуючи, до чогось прицінюючись, і рухливий носик теж весь час був насторожі — звідки вітер повіє. На Миколиному обличчі весь час був вираз — як би його не прогадати. А от обличчя Володьки Грищенка сяяло мов той самовар. Здавалося, покажи йому зараз пальця — і він вибухне реготом. Між іншим, одного разу так і було. Андрій Пахомович записував на дошці умову задачі, стоячи до класу спиною. Михайло скрутив паперову кульку і запустив нею в товариша. Той обернувся. Михайло, приставивши до лоба два пальці, ніби ріжки, повів ними на товариша. У Володьчиних очах спалахнули іскри сміху. Щоб не пирскнути, він затис рот долонею. Та сміх напирав зсередини. Щоки роздулися і почервоніли. Усе Володьчине тіло уже здригалося від сміху. І саме в той момент, коли вчитель обернувся до класу, Володьку прорвало. Андрій Пахомович зблід — з війни він повернувся контужений
«Йолоп»,— майже заверещав своє улюблене слівце, і кинув крейдою об стіл. Володька сидів за першою партою, якраз проти учительського столу. Відскочивши, крейда влучила йому в лоб, Володька стояв і сміявся, дивлячись на учителя повними жаху очима.
Червоний галстук, дві червоні планочки на лівому рукаві навіть тут, за столом, говорили про те, що Люба Марченко — голова їхнього піонерського загону. Вона була така худюща, що її інакше не звали, як «шкелетина». Проте енергії їй було не позичати. Вона постійно щось організовувала, над кимось брала шефство...
Ганна Софронівна та її чоловік Яків Климович, учитель біології, сиділи також за столом, пили чай і поперемінно про щось розповідали. Своїх дітей подружжя не мало.
Коли Михайло згадував Ганну Софронівну, то найчастіше бачив її чомусь у шкільному коридорі — під час перерви її, як правило, можна було бачити саме тут. Стоячи спиною до вікна, слухала дівчаток, що обступили її і, перебиваючи одна одну, про щось розповідали. Руки Ганни Софронівни весь час у русі. Зіні поправлять бант, Олі галстук перев'яжуть, а Ніну просто погладять. Очі у Ганни Софронівни — два сонця у весняній блакиті.
Яків Климович переважно згадувався таким, яким побачив його Михайло одного разу в шкільному саду. Поклавши руку на стрижену голівку першокласника, суворо вичитував тому за зламаний садженець. Але очі... Вони у Якова Климовича завжди, коли він дивився на дітей, світилися, випромінюючи тепло.
Усе це пригадалося Михайлові, коли він побачив хату старої вчительки. Востаннє він був тут років сім тому, хоч у Лепетисі бував майже щороку. Все якось часу не вистачало. Того разу, уся в чорному, Ганна Софронівна зустріла його сльозами. Тиждень, як поховала Якова Климовича.
— Тоскно мені, Міша,— скаржилася, втираючи сльози.— Тепер у мене нікого, одна лишилася. Ти ж знаєш, я уже на пенсії.
І раптом знітилася, ніяково посміхнулась:
— Такий гість у хаті, а в мене нічим і почастувати. Ти вже вибачай за такий прийом. Та у нас, правда, і раніше спиртного майже ніколи не водилось.
Як зустріне його тепер Ганна Софронівна? Як вона тут одна? Це питання неприємно шпигнуло його сумління. Хвиля сорому вдарила в обличчя. Адже ж добре знав, що Ганна Софронівна живе сама, живе виключно на свою мізерну пенсію.


Їх зустріла купа вугілля, висипана біля самих воріт. У прочинену фіртку, що вперлася в землю, пройшли до двору. Собаки тут ніколи не було. На дверях висів замок.
— Вона пішла кудись! — гукнула сусідка, пильно вдивляючись у гостей.
— А не знаєте куди? — запитав Михайло.
— Та, мабуть, когось просити, щоб вугілля переносили,— і помовчавши, додала,— у нас же тут одні старі.
Стоячи серед двору, Михайло оглядав його. Картина була невесела. Потемнілі ворота перекосилися і вгрузли в землю. Штахетник напівлежав на квітах, що буйно палахкотіли у палісаднику під хатою. Дерев'яний сарайчик, куди складали паливо, підгнив і ровалився у різні боки. Одним словом, куди не глянь — потрібні умілі чоловічі руки. Михайло глянув на свої. Вони тримали пакунок з подарунком: коробку дорогих цукерок та невеличку, зовсім новеньку книжечку. Правду кажучи, саме ця книжечка і привела його сьогодні сюди. Коли б йому хтось сказав, що він, Михайло Степовий, стане колись
письменником — сприйняв би це як жарт і не більше.Запам'ятався один вечір, організований старшокласниками, на який був запрошений їхній п'ятий «А». Забувши про все, Михайло слухав, дивився, вбирав у себе цей перший у своєму житті концерт. Виявлялося, що старшоклас¬ники, яких він, як йому здавалося, добре знав, можуть творити і такі чудеса.Та ось оголосили наступний номер програми, і перед публікою стала піонервожата їхнього класу Зіна Таран. Глянула у бік Мишка, посміхнулася і заспівала: «Дивлюсь я на Мішу, та й думку гадаю, здається ж не сокіл, а в хмарах літає, забув чергування, в задумі сидить, а бак без води, мов сирітка стоїть». Гарячі оплески і сміх сколихнув піонерську кімнату. Усі, мов по команді, обернулися вбік Михайла. А Михайло відразу спалахнув від сорому. Таке справді було. Як черговий по школі, він мусив подбати, щоб у бачку весь день була питна вода. Але того дня він забув про все — жив враженнями від щойно прочитаної книжки «Затеряный мир». Ні, образи на Зіну не було. Та хіба ж можна ображатися на поета, якось не вірилося, що поруч з ним живе людина, яка може складати вірші. Кілька днів ходив під цим враженням, мов зачарований. На Зіну дивився лиш здаля. Та все пройшло, забулося. По закінченні десятого пішов до морехідного. Один випадок, що стався на їхньому судні під час стоянки в Марселі, примусив взятися за перо. І почалося.


«Чуйність» — таку назву дав він своїй першій збірці оповідань, з якою ж зараз і примчав до Ганни Софронів-ни. Книжечка, розуміється, з автографом, з присвятою, з найкращими побажаннями.
Фарисей! Про яку чуйність він має право писати. Та такими книжечками зараз ситі по горло. Ними завалені всі магазини.
— Ходім! — кинув сердито дружині й пішов з двору, гнаний соромом, обуренням на себе і на таких як сам.
— О-о, якими вітрами! — засяяв Микола, побачивши друга, і, полишивши якесь заняття, направився до хвіртки.

— Перемінними,— проймаючись радістю товариша,повеселішав і Михайло.
— Ану, ляж! — крикнув Микола на собаку, що аж захлинався від люті, ставав дибки, напинаючи ланцюг.
— Привіт морю,— тиснучи Михайлові руку, статечно привітався господар.
— А ти з роботи чи кудись зібрався? — кивнув Михайло на «Москвича» біля воріт.
— З роботи,— ніби знехотя відгукнувся Микола. Стоячи біля хвіртки, він уже прикидав: вести товариша до хати чи посидіти отут, на лавці біля двору.
З кухні виглянула мама-Люда — тільки так звав Микола свою дружину. Побачивши Михайла, розцвіла у посмішці.
— Ніколай, ну чого ти розп'явся на хвіртці, веди гостя в хату.
— А я що роблю,— огризнувся чоловік і звернувся до Михайла,— ну заходь, а то й справді стовбичимо біля воріт як чужі. Тиснучи гарячу Людину руку, Михайло кивнув на Миколу:

— Прошу його, щоб звозив в одне місце.
Знав, що усі такі справи тут вирішує жінка.
— А вечеряти? — занепокоїлася Люда.

— А потім і повечеряємо. Ми недовго,— заспокоїв Михайло.
— Куди? — сухо запитав Микола, вирулюючи на дорогу.
— Давай спочатку до Грищенка,— як можна м'якше запропонував Михайло.— Та не хмурся, я зараз усе тобі викладу,— посміхнувся до товариша.— Розумієш, тут у мене одна ідея народилася.
Микола байдуже глянув на Михайла, мовляв: «Валяй!»
— Хочу на завтра організувати суботник.
— Цікаво,— враз повеселішав Микола, проте не сказав більше ні слова.
— Я це від Ганни Софронівни. Правда, вдома її не застав.
Михайло замовк, чекаючи чим відреагує на це Микола.Але той мовчав.
— їй треба, Миколо, допомогти. Як гадаєш?
Микола знову насупився.
— Я завтра не можу,— дивлячись на дорогу, відповів відчужено.
— Чому!? — у голосі Михайла уже бринів метал.
— А тому що у самого роботи по горло завтра вдома. Мотор для поливу буду перебирать.
— Ясно,— кинув Михайло.— І непремінно завтра?
— Так, непремінно завтра,— скипів і Микола.— Кум прийде допомагати.
Обидва замовкли, пильно дивлячись на шлях. Першим отямився Михайло, відчувши докір сумління. А справді, яке він має право нав'язувати комусь свою волю. Мало що тобі хочеться. У кожного, особливо на вихідні, свої плани, свої турботи.
— Миколо,— поклавши руку на плечі товариша, заговорив Михайло,— не гнівайся. Повір, що я й сам уже відчув свою неправоту. Я розумію тебе. Але мені дуже хочеться допомогти Ганні Софронівні і непремінно гуртом. А це можна зробити тільки у вихідний день. А в такі дні — ти коли з роботи приходиш? Я допоможу тобі перебрати хоч два мотори. Ну що ти скажеш?
Напоєний глибинним теплом доброї душі, Михайлів голос розтоплював кригу, що заморожує людські серця.
— Та нам ще треба буде Володьку вламати,— відповів Микола, зупиняючи машину біля Грищенкової хати.
— О-о, каво я віжу! — розпливаючись у п'яній посмішці, заблазнював Володька,— захади, дарагой, захади, гостем будеш... Барашка резать будем, віно піть будем...
Михайло дивився на велике, мов той мідний самовар, Володьчине обличчя, і прикрість знову лягла йому на душу.
— Не везе мені сьогодні. Хіба ж оцій п'яній морді до твоїх добрих намірів. У нього одне на думці: залити свою пельку, а там хоч трава не рости.
— Прошу до моїх хоромів! — широким жестом запросив до хати Володька. Він так енергійно махнув рукою, що мало не злетів з ґанку, біля якого стояли Микола і Михайло.

— Спасибі, Володю, спасибі,— подякував Михайло.—Нехай іншим разом. Зараз ніколи, поспішаємо, і розвернувся, щоб іти.
— Поспішаєте?..— образився господар.— Нехай іншим разом?.. Зараз, значить, не можете...
Гості мовчали.
— А чого ж ви тоді приїхали зараз? — докірливо дивлячись на товаришів, запитав Володька.— Щось же привело вас до мене?
І Михайло подумав, що Грищенко, мабуть, не такий уже й п'яний. Вислухавши його, Володька раптом розхвилювався:
— Міша, прийду, обов'язково прийду! Гад буду, коли не прийду. От побачиш. Клянусь нашою шкільною дружбою!
У нього, видно, перехопило горло, бо він раптом замовк, а на очі навернулися сльози. Мовчки провів товаришів до машини, мовчки потис обом руки, уникаючи при цьому дивитися їм в очі. Михайло ще раз кинув погляд на голий Володькин двір. Видно, господар не дуже дбав про свій добробут.


До подвір'я голови сільради Любові Кузьмівни Марченко під'їхали уже в сутінках. Двір розривався від крику зголоднілих качок. Скільки їх тут було — сотня, тисяча? Оточивши хазяйку, що сипала їм щось із відра, вони, здавалося, здатні були проковтнути і її. Побачивши Михайла, Люба, здається, не так зраділа, як здивувалася:
— Боже, кого я бачу! Мабуть, у лісі щось здохло. Як це ти, Мішенька, згадав про мене?
Що міг сказати на це Михайло — стояв і ніяково посміхався.
— Ну, ходімте до хати,— запросила Люба, а то за цими горлопанами і слова не почуєш. Увімкнувши світло, вона кинулася наводити порядок у кімнаті. Жодного вільного стільця. На одному штани, на другому плаття, там газета, там...
Поліровані меблі запилені. Звільнивши стільці, запросила сідати.І, ніби вибачаючись, зітхнула:
— Кругом такий безлад. Те головування забирає весь час. Вдома робити ніколи. Оце тільки прийшла з роботи і не знаю за що хапатися.
Зібравши розкиданий одяг, віднесла до другої кімнати. Повернувшись, сіла навпроти гостей.
— Ну розказуй, Міша, про себе. Як ти живеш? У тебе ж життя цікавіше, ніж у нас.

Михайло дивився на Любу, відчував гостру образу за неї. Ще ж не стара жінка, його ровесниця, і так занехаяти своє тіло. І знову, уже вкотре сьогодні, відчув у собі вагання. А чи має він право забирати у цих, таких зайнятих людей, завтрашній день.
- Який же ти, Мішенька, молодець,— розчулено мовила Люба, вислухавши його пропозицію.— І не суши ти собі голову такими сумнівами. Звичайно, маєш право, повне право. Я й сама уже не раз про це думала. Та далі думок так і не пішла. Буває, прокинешся вночі, чомусь не спиться, надворі ще темно, в хаті тихо, ніхто тебе не смикає, лежиш і думаєш. Скільки всього передумаєш, скільки наплануєш... А піднімешся, підеш на роботу і...
Я іноді запитую себе: що з нами сталося? До чого ми отак докотились? Суєтимося, кричимо. А зробити щось путнє не можемо. Чи ми вже такі безвольні стали, чи ледачі душею, не знаю. Сказати, що добра уже зовсім у серці не стало, так ні... У мене, Міпіа, іноді таке відчуття, ніби я їду в поїзді. А от коли приїду, то стану жити по-справжньому.


І от зійшло сонце. День обіцяв бути гарячим. На всьому небі — ні хмаринки. Бездонна блакить дихала ще нічною прохолодою. Холодок лежав і під заборами, кущами, в тіні дерев та хат. Але яскраве сонячне проміння весело і дружньо захоплювало все більше і більше місця.
Ганна Софронівна, пригріта вранішнім сонцем, стояла на порозі своєї хати і дивилася. Ні, не на небо, і не на небесне світило, погляд її приковувала до себе все та ж купа вугілля. Вчора вона так нікого і не знайшла, хто б переніс те вугілля у двір. За гроші не хочуть, чи, може, соромляться, а за випивку...
Та нічого, дасть Бог, переносить і сама. Правда, сарайчик треба було б полагодити, бо такий, що до зими може й розвалитися. Та хто його зна, до зими може вона й не доживе. І навіщо людині ця старість, з її неміччю, самотністю. Ну пожила б, поки може сама собі дати ради... Ці невеселі думи старої вчительки були перервані появою групи незнайомих людей. Чоловіки в спортивних костюмах, жінки в темних, мабуть, робочих халатах. Усі вони направлялися, здається, до її двору. Ось побачили її, розцвіли посмішками: «Доброго ранку, Ганно Софронівно! Приймайте гостей». Вона силкувалася впізнати хоч кого-небудь із них і не могла. Веселий автомобільний сигнал відірвав її від цього. Сяючи нікелем і склом, до двору підкотив голубий «Москвич». Від групи відділився мужчина і вискочив на купу вугілля. Розмахуючи руками, загукав:
— Увага! Увага! Дозвольте кілька слів з приводу нашого комуністичного суботника.
— Володя, Володя Грищенко,— пізнала Ганна Софронівна.

А оратор, звертаючись більше до неї, ніж до тих, з ким прийшов, продовжував:
— Учора на зборах колишніх однокласників було вирішено — 22 серпня, тобто сьогодні, провести комуністичний суботник по підготовці помешкання Ганни Софронівни Дорошенко до зими.
Усі радісно вдарили в долоні. А оратор, витримавши паузу, повів далі:
— Це по-перше. На цих же зборах було ухвалено такі суботники проводити щороку, у другій половині серпня. Про таке рішення усі, хто тут стояв, почули вперше.
Певне й сам Володька придумав його оце тільки зараз, бо раптом замовк, глянувши запитливо на товаришів, і зіскочив з купи. Щирі оплески і захоплення, що спалахнуло в очах присутніх, підтвердили, що він попав у саму точку. Тепер Ганна Софронівна впізнала їх усіх. Це були її учні, учні перших повоєнних літ. Щирі сльози котилися по її обличчю і сяючими перлами падали на землю.
Виявляється, її не забули. А чоловіки уже діставали з машини пилку, ножівку, відра, коробки з фарбою і навіть мішок з цементом. Випростатись, Михайло окинув бригадирським оком двір. Ні, сьогодні він його не пригнічував. Навпаки, радість, якою вже давно не жив, заполонила усі клітини його єства. Знав — усе, що треба буде тут зробити, вони зроблять сьогодні і зроблять на совість.
Радів з того, що за таке святе діло взялися гуртом. Отаку радість пережив він і тоді, коли одного травневого дня Ганна Софронівна привела їх на подвір'я Таранів. Відступаючи, німці спалили їхню хату. Сім'я кілька років — дядько Таран не повернувся з фронту — ютилася в землянці. Того дня вони всім класом з таким завзяттям допомагали дорослим будувати нову хату. Носили воду, місили глину, підносили дядькам вальки. А потім їх, разом з дорослими, запросили до столу. Обідали серед двору, під високим куполом блакитного неба. Радісно сміялися люди, сяяло сонце і п'янили пахощі розквітлої акації, над якою дзвінкою хмаринкою золотилися бджоли. Такого гарного дня в житті Михайла, здається, більше не було. Хіба що сьогодні?
Він подивився на друзів, що вони взялися за роботу і відчув, як у грудях йому щось замлоїло. І щоб стримати непрошені сльози, широко розкрив очі. Оті сльози завжди наверталися йому на очі, коли зустрічався з проявами людської чуйності, доброти.


Закінчивши свій шлях по безхмарному небу, втомлене сонце спускалося на відпочинок за далекий правий берег Каховського моря. Лагідно дивлячись на лівий берег, розливало м'яку заспокійливу теплу рожевість. Небо, велетенське дзеркало дніпровських вод, кілька нерухомих дерев, що стояли біля самого краю кручі, дихали спокоєм, умиротворенням. І тільки семеро дорослих людей, забравшись по пояс у воду, розходилися, мов діти. Підіймаючи хмари сяючих бризг, обливали одне одного, охолоджуючи таким чином розгарячілі тіла. Дзвінко і молодо скрикували жінки, а їм вторили дужі чоловічі голоси. А у дворі Ганни Софронівни було ошатно і тихо. Двір не впізнати. Куди не впаде погляд, всюди порядок і чистота. Відремонтовані і пофарбовані в зелене ворота і хвіртка. Вікна ж сяяли радісним небесним кольором. Від купи вугілля не лишилося і знаку, воно вже в сарайчику, що ніби підріс,оновився, жовтіючи новенькими дошками.
«І що тільки можуть зробити за день дужі, умілі, щирі людські руки»,— думає стара вчителька, стоячи біля столу. Вона чекає своїх дорогих гостей, що пішли у берег обмити пилюку і піт. Стіл уже готовий. Накритий блідо-рожевою скатертиною, сяє по-святковому. На великому розмальованому блюді ціла гірка рум'яних пиріжків, що апетитно пахнуть на весь двір. А у центрі столу палахкотить малиновим блиском самовар. Від нього віє м'ятою і ще чимось таким, від чого щемить у грудях. А крутою стежкою від Дніпра один за одним підіймаються семеро гарних людей. Попереду у вишитій сорочці йде Михайло.


 



 

1. 02.05.2012 11:04
3уу3

 

Leave a reply

Enter the number you see to the right.
If you don't see the image with the number, change the browser settings and reload the page