Карусель диявола
01.12.2005
На думку режисера-постановника прем'єрної вистави «Карусель диявола» (за мотивами «Маленьких трагедій» Олександра Пушкіна), саме сили добра і зла викрешують непримиренний конфлікт у загадковому творі російського класика початку XIX століття. Незнищенність гріха впродовж всього існування людства - воістину колосальна проблема, над якою замислювалися в усі часи. А чи роздумують над нею зараз - ось яке питання поставив собі творчий колектив Херсонського академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, взявши до сценічної інтерпретації глибокі пушкінські рядки.
На перший погляд у прем'єрній виставі немає нічого особливого. Перенесення сценічної дії з минулого у сьогодення, не змінюючи при цьому текст - хід, на жаль, не новий. Практично порожній сценічний простір з утопленими в ньому металевими конструкціями - і це вже не раз було. Світлові точечні акценти на головних героях - знахідка досить відома і використана в інших театрах неодноразово. І все ж, попри весь цей постановочний еклектизм і компілятивність режисерських ідей, глядач отримав натомість щось не схоже на все те, що було до сьогодні на підмостках академічного театру. Вражаючий і шокуючий водночас спектакль, який навряд чи зможе залишити байдужим бодай одного, навіть найвибагливішого, глядача. «Карусель диявола» може подобатися чи не подобатися, але не зачепити за живе вже точно не зможе. Перевірено прем'єрою!
Нова вистава - це воістину колективна праця. Насамперед драматургів Гете і Пушкіна. Це не помилка: Мефістофель і Фауст - це і є оте сценічне втілення боротьби сил добра і зла, якому немає кінця. Олександр Мельник (Мефістофель) і Сергій Кияшко (Фауст) дуже переконливі у своїй одвічній суперечливості, доведеній до висот філософської антитези. Проте, на жаль, актори не скрізь настільки переконливі. Скажімо, якщо Кияшко-Банкір («Скупий») і Кияшко - Дон Гуан («Дон Гуан») несхожі між собою, бо потрактовані актором досить своєрідно і у відмінній манері, то Кияшко-Сальєрі («Моцарт і Сальєрі») і Кияшко-Головуючий Вансільгам («Бенкет під час чуми») відтворені артистом достатньо поверхово; до того ж подекуди проступають назовні попередньо зіграні ним же образи. У меншій мірі це стосується Олександра Мельника, проте і він не позбувся подібного ґанджу в створенні на сцені тотожних за своєю суттю ролей Монаха («Дон Гуан») і Священика («Бенкет під час чуми»).
Колективність постановки продиктована і участю в ній молодіжного складу театру, адже на сцені у мініатюрах тетралогії задіяні у різних ролях лише 10 акторів та актрис. І це при тому, властиві в подібній ситуації Сергію Кияшку і Олександру Мельнику вади перенесення рис характеру з одної ролі на другу у виконанні інших артистів не настільки наочні та помітні. Серед безперечних знахідок - осучаснений роковий композитор і музикант, улюбленець публіки Моцарт (Сергій Михайловський), улесливий і між тим хитрий слуга Гуана Лепорелпо (Євген Гамаюнов), велична у своїй трагічності і водночас знадлива у своїй жіночності Дона Анна (Олена Пасько).
До найбільших недоліків прем'єрної постановки слід віднести, як це не парадоксально, її осучаснений контекст. А й справді: дія всіх чотирьох мініатюр у Пушкіна відбувається в різних географічних площинах і в різні епохи. Цим самим автор показує, що людський гріх має часову і просторову вертикаль, яка може призвести до загрози існування самої цивілізації. Переведення заданого драматургом вектору в горизонталь суттєво спрощує і звужує квінтесенцію відомого літературного твору: відсутня історична перспектива і динаміка. Та й самі атрибути сучасності більше нагадують кінець XX століття, ніж початок XXI: малинові піджаки «нових росіян» вже давно ніхто не носить, як і мобільні телефони останнім часом стали атрибутами пересічного громадянина…
Та попри окремі недоліки, режисеру-постановнику поза сумнівом вдалося відтворити на сцені карусель одвічних людських пороків, щоб у котре переконати глядача у нікчемності жадоби, пустопорожності марнославства, безвиході розбещеності, руйнівному характері вседозволеності. І холодна металева конструкція в оголеному просторі на сцені лише підкреслює холод душ у світі відчуження між людьми. Там, де немає духовності, там немає спокою і наразі панує приреченість: на самотність, на безвихідь, і зрештою на погибель. І підтвердженням цьому давно відома істина: будь-яке місце (на фізичному чи метафізичному рівнях) ніколи порожнім не буває. Та якщо комусь під час перегляду вистави здається, що у виставі панує виключно негативна енергетика, той помиляється. «Карусель диявола» - це погляд на наше існування нібито збоку, під іншим кутом, коли ми самі можемо спостерігати за собою, за своїми діями, почуттями, вчинками. І лише у такому разі ми помічаємо навіть найменші свої вади і нам стає страшно.
Анатолій Крат
Журнал «Новый фаворит» декабрь 2005 год
