Кримське ханство
КРИМСЬКЕ ХАНСТВО - в 15-18 ст. феодальна держава в Криму, що утворилася після розпаду Золотої Орди. У 1239 монголо-татари, розоривши землеробське господарство місцевого населення, підкорили степову частину Криму; з кінця 13 ст. вони зробили її постійним місцем свого перебування. Тут утворилося особливе намісництво - Кримський улус із центром у Солхаті (Старому Криму). У період міжусобної боротьби в Золотій Орді хан Давлет-Хаджи-Ґірей (1433-1466), що утвердився в Криму, добився незалежності і в 1449 сформував нове державне утворення - Кримське ханство. Крім внутрішньої частини Кримського півострова, до його складу увійшли землі Північного Причорномор'я, Приазов'я, Прикубання. У 2-й пол. 16 ст. васальну залежність від Кримського ханства визнала Мала Ногайська орда, що перекочувала на південноукраїнські землі з прикаспійських степів; у 20-і рр. 17 ст. вона розпалася на Джамбуйлуцьку, Буджацьку, Єдисанську, Єдичкульську орди, що зберігали васальну залежність від Криму.
У 1475 Кримське ханство визнало васальну залежність від Османської імперії. Воно було слабо централізованою державою, яка не могла самостійно виступати на міжнародній арені. Верховна влада зосереджувалася в руках хана, якого затверджував турецький султан. Хан мав право карбувати власну монету і тримати армію, яка складалася із сейменів, набраних за зразком турецьких яничар і військ беїв. Ханський престол протягом усього періоду існування Кримського ханства утримувала династія Ґіреїв. Другою особою після хана був калга - офіційно призначений спадкоємець престолу. Помічником хана та главою уряду були нуреддін та великий бей (каймакан). Сини хана, як правило, отримували посади сераскірів і очолювали орди, які кочували поза межами півострова та управляли територією підвладних християнських народів. Офіційними розпорядниками і виконавцями волі хана були аги - чиновники ханського двору (понад 150 чоловік). Кожен з них мав чітко визначені обов'язки. Номінально васалами хана було все населення ханства, а фактично татарська знать мала необмежені права і була справжнім господарем у країні. Феодальну верхівку Кримського ханства становили кілька найвпливовіших родів. На чолі їх стояли беї - вища татарська знать. Економічною основою суспільно-політичного панування беїв було володіння степовими просторами і родючими землями. Поземельне володіння бея - бейлик - об'єднувало в собі два елементи вотчинного права - особисте і державне.
В міру розвитку землеробства і осілого способу життя беї, як державці, дуже скоро присвоїли собі право володіти землею роду, який вони очолювали. Тому бейлик одночасно був і приватним володінням бея, і адміністративно-територіальною одиницею Кримського ханства, яку ще називали каймаканством. В свою чергу каймаканства ділилися на менші адміністративно-територіальні одиниці – кадилики. Як васали хана, беї були зобов'язані платити данину із земельних володінь і виставляти військо. Васалами беїв були мурзи - прямі й побічні потомки родоначальника. Мурзи отримували від беїв землі та різні привілеї. Беї та мурзи фактично зосереджували в своїх руках усю повноту влади як в економічному, так і в політичному житті. Вони складали диван (вищий законодавчий та виконавчий орган), відали судами, фінансами і впливали на зовнішню політику верховного правителя. Беям та мурзам протистояло нове служиле дворянство - капи-кулу (особиста ханська гвардія). До феодальної верхівки належало і духовенство (улеми), очолюване муфтієм. Останній призначався султаном і проводив турецьку політику. Глава мусульманської церкви у Криму був незалежним від кримського хана, але входив до складу дивану. Духовенство відало релігійними справами, освітою, складанням та редагуванням законів. До привілейованої верстви населення тут належали ремісники та купці. Останні користувалися в Криму загальною повагою. Вони займалися переважно мануфактурним виробництвом, банкірською справою, бакалійною торгівлею та торгівлею невільниками. Ремісники поділялися па касти і мали над собою наглядачів - нахібів, які за найменшу провину позбавляли їх права займатися ремеслом. Основну масу населення складали «чорні» татари - скотарі та землероби.
Вони утворювали нижчу верству населення і були відомі під назвою каракемиків, чи чорнокостих. Скотарі й землероби були юридично вільними, але перебували в сильній економічній залежності від великих землевласників. Вони були зобов'язані працювати на утримання своїх родів, платити податки за землю, віддану на відкуп, виконувати ряд повинностей, у тому числі брати участь у військових кампаніях за наказом хана чи бея. «Чорні» татари неприхильно ставилися до військових походів на землі сусідів, а найбідніші з них відмовлялися виступати в похід з настанням пори збору врожаю. Безправною і найбільш експлуатованою масою населення в були раби, їх кількість збільшувалася за рахунок нападів на сусідні країни, а також «живої» данини з васальних племен. Основну масу невільників становило мирне населення, захоплене кримськими феодалами під час нападів на українські, білоруські, польські та російські землі. Захоплених полонених татари приганяли до Криму, де ділили їх між собою та продавали купцям. Через Кафу (Феодосію) і Гезлев (Євпаторію) полонені відправлялися на рабовласницькі ринки різних країн Азії, Африки і Європи. Залишені у кримських улусах невільники використовувалися у господарстві татар. Невільники обробляли землю, виконували тяжкі земляні роботи, доглядали худобу, добували сіль тощо. Рабині-жінки займалися переважно домашнім господарством, а молоді й гарні дівчата потрапляли до гаремів. Ставлення до невільників було дуже жорстоким.
Економіка була розвинена слабо. В 1-й пол. 17 ст. відбуваються зміни у суспільному устрої татар: на зміну родовій громаді приходить сільська землеробська громада, яка становить корпорацію співвласників. Основними заняттями татар були кочове скотарство, яке доповнювалося екстенсивним землеробством, садівництво, виноградарство, соляний промисел, ремесла, торгівля та позаекономічний спосіб добування засобів до існування - війна. Татарські орди систематично (1-3 рази на рік) здійснювали набіги на сусідні держави з мстою грабежу й захоплення бранців. Такі набіги робилися переважно беями та мурзами з відома і без відома хана. Кримське ханство не мало регулярного війська, і при необхідності війни чи воєнного походу озброювалося все чоловіче населення держави. Верховним воєначальником був хан, який на вимогу турецького султана виступав у похід не менш як із 80 тис. чоловік (калга очолював 60-тисячне, а нуреддін - 40-тисячне військо). Головнокомандувачем татарського війська - орди - призначався бей із Ширінської династії. Військо було кінним. Воно ділилося на тисячі, сотні та десятки, мало на озброєнні холодну зброю (шаблі, списи, кинджали, довгі стріли), а з 16 ст. - вогнепальну. Характерним для тактики війська було використання несподіваних і стрімких нападів. До облоги фортець татари вдавалися рідко (постійно відчувалася нестача гармат і досконалої стінобитної техніки). Систематичні напади кримських татар призводили до виснаження українських, білоруських, російських, польських та інших земель.
Протягом 16-18 ст. уряд вважав найнебезпечнішим своїм противником Російську державу, тому неодноразово вступав у політичний союз із Польщею проти Росії. У свою чергу Кримське хантсво страждало від походів запорозьких та донських козаків у Крим. У роки Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького Кримське ханство виступило союзником Війська Запорозького. Хан Іслам-Ґірей III (1644-54) поставив собі за мету заручитися підтримкою запорозького козацтва і визволитися з-під влади турецького султана. Участь татарської орди в національно-визвольній війні українського народу розглядалася феодальною верхівкою Криму і як широка можливість для грабіжницьких нападів на землі Речі Посполитої та Росії. В 2-й пол. 17- 18 ст. Кримське ханство активно втручалося у внутрішню боротьбу українських гетьманів з метою встановлення контролю над українськими землями і їх загарбання. Проти цих планів кримської та турецької держав виступила Російська імперія, що провела ряд походів (1662-69, 1687 і 1689, 1735-38). Зміцнивши прикордонні оборонні лінії на Півдні України, російська держава розгорнула боротьбу за вихід до Чорного моря та ліквідацію Кримського ханства.
У результаті поразки Османської імперії у російсько-турецькій війні 1768-74 було проголошено спочатку незалежність Кримського ханства від Туреччини, а у квітні 1783 Катерина II підписала рескрипт про включення Криму до складу Росії. Кримське ханство як державне утворення перестало існувати після зречення престолу останнім кримським ханом Шагін-Гіреєм у липні І783. На землях колишнього Кримського ханства була створена Таврійська область, до складу якої увійшли Кримський і Таманський півострови та землі між Дніпром, Кінськими Водами і Бердою.
Література:
Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Порти до начала XVIII века. - СПб., 1887;
Андриевский А. Крым и крымские татаре. - К., 1892;
Якобсон Л. Крым в средние века. - М., 1973;
Панашенко В. В. Кримське ханство у ХV-ХVШ ст. // Український історичний журнал. - 1989. - № 1. - С. 54-65;
Тунманн. Крымское ханство. - Симферополь, 1991.
Л. М. Маленко
