Прочитайте його повісті й романи
15 лютого виповнилось би 70 років від дня народження прекрасного письменника Івана Григурка
Іван Сергійович Григурко народився 15 лютого 1942 року в селі Волярка Красноокнянського району на Одещині. Осиротів рано. Його батько, військовий лікар, загинув на фронті, так і не побачивши свого сина, а мама померла у переможному 1945-му... Івановою долею опікувалась бабуся, але їй, далеко немолодій, було важко з неспокійним і допитливим онуком. Добрі люди порадили віддати хлопчину у дитячий будинок: там і пропасти не дадуть, і науку пройде.
Так і вчинила. А Ваня приїздив до бабусі на гостини, щораз доросліший, розумніший, виваженіший, одне слово, мужчина.
Згодом, у неспішних бесідах, які у нас з Іваном траплялись, хоч і нечасто - життя ж летить стрімко! - Григурко тепло відгукувався про дитячий будинок, який дав йому путівку в життя, а особливо про бабусю, котра вчинила дуже мудро, хоча віддавала онука чужим людям назавжди.
Втім, це об'єктивний життєвий процес, який не залежить від наших бажань, а залежить, можливо, від сил, вищих від нас.
Чи ж думав він про своє письменницьке майбутнє? - Я й такі, як виявилось, недоречні запитання задавав йому, на що Іван щиро посміхався й так само щиро відповідав: «Над такими речами замислюватись - справа невдячна, старий. Життя саме, якщо не перечити йому, виведе людину на такі орбіти, що їй і не снились».
Ми з ним ровесники, різниця у віці - рік з невеличким. Але Іван був набагато старшим...
Дитбудинківська сторінка життя перегорнута, за плечима іще й фінансовий технікум (от що значить іронія долі: Грирурко... фінансист!), прийшла пора одягати солдатську шинелю, й Іван, коли приміряв и, то наче на нього й шита.
Вільного часу у солдата - з гороб'ячий дзьоб. У кожного він минав по-своєму. Іван пропадав у бібліотеці. Читав не лише художню літературу, а й цікавився періодикою. У першу чергу військовою, яка була найближча. Незчувся, як сам взявся писати. Його цікаві замітки й зарисовки про армійські будні друзів почали з'являтись в окружній газеті, згодом вийшов на ширший формат - нариси... Тому вибір, який припав на філфак Одеського університету, був абсолютно правильний.
На студентській лаві відбулося формування майбутнього письменника. Одержавши диплом філолога, Григурко якийсь час працював у редакціях херсонських газет. А першу його повість «Роса» надрукував журнал «Дніпро» в 1970 році. І це була літературна «бомба»! В усякому разі для провінційного Херсона, де устаткувався осередок письменників-самоуків, які зірок з неба не знімали, а були лиш підґрунтям у літературному процесі. Іван Григурко у ці лекала не вписувався ніяк. Коли ж глава СПУ Павло Загребельний у «Літературній Україні», який ніяк не міг обійти увагою «Росу», надрукував величезну статтю «Григурко відкриває двері», херсонське письменництво взагалі не знало, що йому робити - радіти чи сумувати.
Новий роман «Канал», яким Григурко буквально «вистрілив» 1974 року, приніс молодому письменнику не тільки звання лауреата Республіканської премії ім. Миколи Островського, а й широку популярність не лише в Україні, а й за її межами. Твір було перекладено російською, німецькою, болгарською та іншими іноземними мовами, а також екранізовано. Ця книга розповідає про молодь, яка самовіддано не просто працює на спорудженні зрошувального каналу в палючому південному степу, а вибудовує Майбутнє!
Наступний роман «Далекі села» (1978 р.) хоч і викликав неоднозначні відгуки критиків, засвідчив велику любов і повагу прозаїка до життя села і селян. Письменник своїм романом прагнув сказати - і сказав! - добре слово про хутори і невеликі села.
А тим часом у Херсоні Іванові Григурку місця не знаходилось. Він ютився із сім'єю в тісній однокімнатній квартирі. Писав у ванній кімнаті, поставивши друкарську машинку на пральну машину...
Його забрало миколаївське начальство. Письменникові дали трикімнатну квартиру на центральному проспекті міста. «Вибирайте поверх, визначайтесь із під'їздом. Яку квартиру назвете, та й буде вашою!» - сказав перший секретар обкому, який і привіз Григурка на нове місце проживання. Згодом біографи письменника припишуть йому те, що він не лише не говорив, а й не ніде через своїх літературних героїв не сповідував — оце, мовляв, пишу для них, тобто для партійних керманичів, а коли стану відомим, то писатиму для вас. Той, кому цікава творчість прозаїка, чий талант стоїть поруч таланту Костянтина Кудієвського, може сам визначитись: Григурко щиро писав про щирі помисли своїх сучасників, які свято вірили в ідеали щасливого майбутнього, яке будували самі.
Прочитайте його повісті й романи!
Поріднившись з Миколаєвом, Іван Григурко не міг обійти у своїй творчості тему суднобудування, бо ж Миколаїв - це місто корабелів. Іван Сергійович цілий рік за постійною перепусткою ходив на завод «Океан». Він зустрічався з робітниками, інженерами, нерідко сам ставав до робочого верстата.
Добре знання праці трударів дало змогу створити оригінальний і неповторний роман про робітничий клас - «Ватерлінія» (1982 p.), присвячений трудовим будням суднобудівників з південноукраїнського міста Бережанська, за яким легко впізнати Миколаїв. Назва роману підноситься до символічного звучання. У суднобудуванні ватерлінія - це мірило допустимої зануреності корабля у воді; лінія, яка сигналізує про життєспроможність судна. Проте письменник розширив звучання цього слова. Для його героїв - це межа, яка поділяє життя на дві частини. Перша, надводна - це горіння, пошуки, душевний неспокій, а друга - пристосування, душевна лінь, небажання чогось нового.
Роман «Ватерлінія» - це не лише уславлення праці трударів, а й гімн місту Миколаєву, з його широкими вулицями, що їх пронизують вітри, якими йдуть корабели на стапелі й у цехи; це гімн пам'ятнику десантникам героям-ольшанцям, каштановому скверу і левам Аркаса.
Лебединою піснею став для Григурка роман «Червона риба» (вийшов друком 1984 року, через два роки після кончини письменника). Будучи смертельно хворим, у лікарні, Іван Сергійович дописував останні рядки, але надрукованим роман, втім, як і «Ватерлінію», так і не побачив. В основу роману - по суті Головної Книги Життя - покладено філософські роздуми про екологічну рівновагу світу, який нас оточує, про взаємозв'язок людини з природою і про їх взаємопроникнення. Доля не дала письменнику відшліфувати роман, навіть завершити його. Проте головного автор досягнув: герої роману перейняті тривогою за майбутнє нашої планети.
А ми? Чим перейняті ми, нині сущі? Меркантилізмом, сьогоденною вигодою, яка у вимірі вічності не варта навіть поруху пальця? Чи замислювались ми колись над філософією простих і дохідливих слів Миколи Островського: «Самое дорогое у человека - это жизнь. Она дается ему один раз, и прожить ее надо так, чтобы не было мучительно стыдно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жег позор за подленькое и мелочное прошлое и чтобы, умирая, мог сказать: вся жизнь и все силы отданы самому главному в мире: борьбе за освобождение человечества. И надо спешить жить. Ведь нелепая болезнь или какая-либо трагическая случайность могут прервать ее».
Іван Григурко прожив дуже гідне життя. Коротке, як спалах зірки! Помер письменник 21 серпня 1982 року.
Борис Прищепа
«Наддніпрянська правда».- №12.- 17.02.2012.- стр.3
