> Topics > CULTURE > Ecological culture > Environmental problems of environmental destruction in Tavria (Kherson) > Піски наступають
Піски наступають
01.09.2006Справді унікальний двір у мешканця Подокалинівки Цюрупинського району Миколи Козлова. Через обійстя селянина сама природа проклала своєрідну межу. Уявіть: по цей бік межі – темно-каштанові та каштанові грунти, а по той (за якийсь крок!) – піски найбільшої у Європі пустелі: Олешківської піщаної арени. Микола Козлов фермерує на тутешніх землях. І з деяких пір помітив, що у нього крадуть… землю. Відбувається це на очах, а заявити у правоохоронні органи не може, бо землю ту викрадають… піски! Встановлюючи на межі грунту і піску «маячки» – звичайні кілочки, стривожений фермер щороку відзначає: піски знову загребли у поля 10–12 сантиметрів. Все повертається на піски своя? Не канули, виходить, у Лету тривоги відомого діяча лісового департаменту Росії В. Булатовича, котрий ще у 1887 році писав: «Наступ пісків прибрав загрозливого характеру, оскільки вони засипали не лише цінні землі і залишки збережених лісів, але й озера, береги притоків Дніпра, руйнували дороги, поглинали селянські садиби…»
Від Геродота… Зовсім іншими і зовсім не такими бачив ці землі давньогрецький історик і мандрівник Геродот. Але було то в незапам’ятні часи – ще у другій половині V століття до нашої ери. У четвертій книзі своєї знаменитої «Історії», описуючи Північне Причорномор’я, вчений подорожанин згадує про країну лісів – Гілею. Не гай, не зелений масив – країну!
«Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфиземлероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпаніса, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами. Отже, ці скіфи-землероби живуть на сході на відстані трьох днів шляху і до ріки, що називається Пантікап, а на півночі на відстані, якщо пливти одинадцять днів, там джерела Борисфена», – писав Геродот.
Поетичне слово «Гілея», котрим нині йменують відомий симфонічний оркестр у Херсоні та торфопідприємство у Голій Пристані, різні фірми і творчі гуртки… А що те слово означає? Ніхто, спитай, гаразд і не знає. Правда, в «Українській радянській енциклопедії» є коротке визначення: «Гілея (від грец. – ліс) – вологі і тропічні ліси у Південній Америці, головним чином у басейні Амазонки».
Цілком можливо, що далеко не в усьому оригінальні американці запозичили цю назву з Геродотової «Історії».
Та суть більше в іншому: «країна лісів» (є ще й таке визначення) – не домисел очевидця. Справді – країна, бо простягалася на сотні кілометрів уздовж Дніпра аж до древньоруського літописного Олешшя. І підпирали небо в тій країні липи і клени, в’язи і дуби, берестки та ясени. І шуміли там осокори, явори, вільхи, і горнулася калина до верби… Ніхто достеменно не відає, коли хоч приблизно щезла та Гілея разом із димами і туманами. Можливо, скіфи, а можливо, ольвіополіти поклали край тій країні. Це, звісно, припущення, бо далеким пращурам (своїм і прийшлим) вільної землі під поля і городи напевне вистачало. Причина щезнення Гілеї, кажуть вчені мужі, «у знищенні лісів людиною і надмірному випасі худоби». Ось у чому, твердять, причина оголення території, її дефляції (руйнування під впливом вітру). А ще ж учиняли свою чорну справу блискавки, грози, інші природні катаклізми.
Донищувалася Гілея починаючи з другої половини XVIII століття – тоді проходило освоєння звільненого від турків і татар Північного Причорномор’я. «Країну лісів» стерли з лика земного не стільки сокири, як ненажерливі овечі отари. …до Пугачова У 1909 році до Таврійських Чергових Губернських Земських зборів із офіційним посланням звернувся Старший таксатор Корпусу лісничих А. В. Пугачов. Фахівець із визначення кількості та якості лісових насаджень, чоловік на «бунтівне» прізвище суміщав із посадою завідувача організацією робіт щодо зміцнення пісків та ярів у Таврійській і Херсонській губерніях. А послання починалося з нагадування: площа пісків Таврійської губернії – 81407 десятин (1 десятина дорівнює 1,09 гектара. – Прим. авт.), Мелітопольського повіту – 10437. Та найбільша пустеля прописалася у Дніпровському повіті – 150260 десятин (саме тут шуміла колись Гілея!).
Тодішні власті не лише фіксували явище (піски, підняті буревіями над землею, засипали довкілля – поля і села), а й усіляко сприяли залісненню неозорих європейських Каракумів білою акацією і кримською сосною. У казенному Олешківському лісництві створювалися захисні смуги («зелені бастіони» за В. Докучаєвим). Власті всіляко заохочували до спільного діла місцевих селян, але ті не надто переймалися проблемою. У кращому випадку землі (не піски) засаджували виноградниками і садами, а то й звичайною шелюгою. Але хіба ж то «зелені бастіони»? Під час пилових бур пісок скрипів на зубах навіть у херсонців із губернатором включно.
Таксатор А. В. Пугачов у посланні до Чергових Губернських Земських зборів повідомляв і таке: «Починаючи з липня місяця, ми приступили до організації закріплення пісків у губернії… З’ясувалося, що чимало сільських товариств сповна усвідомлюють шкоду і небезпеку пісків і бажали б приступити до закультивування пісків. У сільських товариствах володіють 37% орної землі, решта – піски та місцями плавні».
Лише після тривалих роз’яснювальних перемовин лісівників із мешканцями олешківської «пустелі», сільські товариства (Новомаяцьке, Раденське, Покровське, Кардашинське та інші) прийняли ухвалу: піски таки необхідно заліснювати. Ясно, як Божий день. тільки ж зграбні українські «бедуїни», дружньо проголосувавши «за», тут же заявили і про «ні»: хай це і піски, але ж вони – наші. І на них, як не важко, сякі-такі жито-пшениця і всяка пашниця ростуть. А засадимо лісом, де сіяти будемо?
Землевпорядники, порадившись, запропонували селянам обміняти пустелю на «зерно-земну орну землю казенних оборотних степів». Так неозорий піщаний «острів» площею до 30 тисяч десятин, що належав Великокопанському, Козачелагерському і Раденському товариствам, став найбільшим полігоном для заліснення.
Однак цей сміливий крок (обмін казенних земель на піски) ще не гарантував повторного перетворення Природи і відродження Гілеї. З’ясувалося, що наступного, 1910 року озеленювачі пустельного краю зможуть заліснити шелюгою, білою акацією і кримською сосною лише 150 гектарів. Але ж це – крапля на «острові», якщо не менше. Однак і та мала росинка оживила марсіанські краєвиди!
Ландшафти лісові та марсіанські Он вони, на відстані руки: піщані горби (по-місцевому – кучугури), висота яких подекуди сягає 35–38 метрів! А ще коли по цих кучугурах перекочується липнево-серпневе сонце, то почуваєшся мов у мартені (температура – плюс 70 за Цельсієм).
У пам’ятку і такий факт: до заліснення кучугур за рік з одного гектара могло виноситися до 2500 кубометрів піску, а заноситися до 6300.
І пам’ятника слід би поставити мужнім та працьовитим представникам кількох поколінь, котрі в екстремальних умовах протягом більш як століття вели наступ на непоступливі піщані укріплення. А чому б і ні? Ціною величезних зусиль, починаючи з 1949-го, наступ на піски вдалося організувати по всьому фронту. Зрештою, у 1970-ті роки 120 тисяч гектарів Олешківської арени укрили лісами і перелісками, садами і виноградниками. Прощай, приборкана стихіє? Не зовсім так.
Із різних причин приборкані піски знову «заговорили». Та ще й мовою… потужних бульдозерів і вантажівок. Деякі ділки зметикували, що Олешківський пісок – золоте дно, що він – не лише сировина для херсонських скловарів, а й будівельний матеріал, який користується необмеженим попитом на Херсонщині, Миколаївщині, у Криму. Подейкують, що чи то поляки, чи то чехи «вивчали ситуацію» на місці на предмет експорту українських Каракумів.
Чим закінчилося це «вивчення» – невідомо. а те, що одне товариство з обмеженою відповідальністю зібралося взяти в оренду понад 47 гектарів землі (читай: піщаної арени) на 49 років – факт… і непоодинокий.
Вивозити (руйнувати) Олешківські піски на площі 80 гектарів дозволила у грудні 2004 року підприємцям Новокаховська міськрада. Зиску їй з тої оборудки – копійки, а на збитки ніхто й не зважив.
Розбурхані кучугури – прямий шлях до сумного минулого. А тут ще й природа підкидає свої сюрпризи – із якихось причин подекуди почав опускатися рівень грунтових вод. на цей фактор почали одразу реагувати «зелені бастіони». Все більше дерев усихають. А де нездорове дерево, там хвороби і шкідники.
Ще в середині 90-х років минулого століття довелося і мені писати про навалу страшної лісової пошесті – рудого пильщика. Пройшло десять років. А пильщик і нині там! Він разом із «братією» окупував десятки тисяч гектарів лісів і дібров. Херсонським лісівникам доводиться битися на два фронти – садити дерева і… рубати. Бо якщо не займатися рубками догляду, то пиши пропало: сухостій – рай для пильщика і сухий порох для необережного сірника… Неспокійно на душі у фермера із Подокалинівки Миколи Козлова. Переносить межові кілки з місця на місце і вкотре подумки прощається з плеканою землею, з заповітним обійстям: насуваються розбурхані піски. Піски і проблеми. По міліметру, по сантиметру, по метру… І якби не лісівники, за чиїм досвідом раніше з’їжджалися фахівці з Європи, Азії, Африки, то можливо б, Нижнє Придніпров’я перетворилося, без перебільшення, на монолітну безводну Аравійську пустелю.
Василь ПІДДУБНЯК
Газета "Гривна № 36", 1.09.2006
