Свої пограбували, чужі відновили
Судячи з різних джерел дореволюційної імперії, відсталому і неосвіченому народу було глибоко наплювати на всі історичні та архітектурні цінності, якими була багата тодішня країна. Знайдені безцінні з історичної точки зору скарби варварськи знищувалися, а те, що, на думку невігласів, можна було вигідно продати, перетворювалося на товар і розглядалося лише як засіб наживи. Скільки було втрачено та знищено воістину цінного історичного матеріалу, тепер нікому не відомо
Ще гірше стало, коли внаслідок Жовтневої революції 1917 року до влади прийшли «кухарчині діти». «Весь світ насильства ми зруйнуємо, вщент…» – і рушили! Руйнували історичні пам'ятки, архітектурні споруди, знищували все пов'язане з минулим – своє коріння.
Як собор став антирелігійним музеєм
Не оминула ця історична драма і найстаріший херсонський Катерининський собор, названий на честь імператриці Катерини ІІ.
15 березня 1922 року, через два роки після встановлення радянської влади в Херсоні, президія Херсонського виконкому, виконуючи постанову ВЦВК, зобов'язала усі міські церкви подати до спеціально створеної комісії з обліку церковних цінностей списки всього наявного в церквах матеріального майна.
Потім під виглядом допомоги тим, хто голодує, ці цінності конфіскували. У травні 1922 року з одного Катерининського собору було вивезено 40,5 кілограма цінностей – предметів церковного культу та окладів ікон. За скромними оцінками радянських фахівців кінця епохи розвиненого соціалізму, загалом, країною з церков і монастирів було вилучено 2,5 мільярда золотих рублів. Хоча західні фахівці схильні стверджувати, що ці цифри занижені в 2–3 рази. Щоправда, так чи інакше до голодуючих церковні засоби чомусь не дійшли.
Цікаво, що американська благодійна організація АРА (американська адміністрація допомоги), витративши близько $140 мільйонів, нагодувала і врятувала від смерті понад 20 мільйонів радянських громадян, які вмирали від голоду. У той же час у радянській статистиці згадується лише 1 мільйон золотих рублів, витрачений нашою колишньою країною на закупівлю закордонного насіння. Стає зрозумілим є сенс фарсу з вилученням церковних цінностей.
1929 року найпередовіший пролетаріат Херсона – портові вантажники – на загальних зборах ухвалили закрити Катерининський собор. До речі, і погроми 1905 року в Херсоні ініціювали ті самі «передові» портовики, на той час – затяті захисники «свобод і православ'я». Ухваленою резолюцією собор закрили. Вже до кінця року зі дзвіниці зняли дзвони, а в самому соборі розібрали іконостас. Частину ікон було передано до Краєзнавчого музею, частину знищено. Така ж доля спіткала і старовинні церковні книги.
4 травня 1930 року в колишньому Катерининському соборі відкрився Антирелігійний музей. Найголовнішим його експонатом стали останки князя Потьомкіна, похованого під підлогою собору у невеличкому склепі.
Невеликий відступ
Наприкінці 1990-х років я отримав листа з Америки від родички Євгенії Скуфаті. Вона описувала процес розтину трун Потьомкіна та Еммануїла Россете в Катерининському соборі у 1930-х роках. Свого часу Євгенія Василівна, уродженка Херсона, була одружена з директором Краєзнавчого музею Миколою Івановим. А тому випадково виявилася свідком цієї сцени.
«На розтині склепу Потьомкіна були присутні кілька директорів музеїв, у тому числі й мій чоловік.
Я пішла разом із ним. Ми ввійшли в невелику кімнату, і я побачила: на столі поряд, впритул стояли дві невеликі й без прикраси труни, а під стіною – кришки обох трун, прикрашені квітами.
Ліва труна була Потьомкіна, а права – еміра, забула як звали його (під прахом Россеті, виставленим згодом напоказ, була табличка: “Тут перебуває труп молдавського господаря князя Йосипа Россета”, – Прим. авт.). Оббивка всередині труни з Потьомкіним трохи виходила за борт труни з лівого боку (там, де його права рука) і мала неприємний брудно-сірий вигляд. Потьомкін був, мабуть, старший за емір і гірше виглядав. Тіло, обличчя, руки темно-жовтого кольору. А на пальцях рук – довжелезні нігті в обох. Потьомкін був у скромному одязі сірого кольору, а може, то був не одяг, а він просто цим був прикритий.
Я про це ніколи не думала, але зараз ось що згадується. Емір був у яскравому одязі жовтого кольору з матеріалу, який носять священики. У еміра були дуже чорні вуса та борода. Емір був ошатний, а Потьомкін ні. І я переживала. Наступного дня я попросила чоловіка взяти мене з собою, а він відповів: “Нікому ти вже йти – вони вчора обидва вже розсипалися, і нема на кого дивитися”. Потім я знову була в музеї та допомагала збирати кістки для вітрини. Ось і все, що я пам'ятаю, хоч минуло вже 65 років».
Тернистий шлях до служіння
На щастя, буквально після відкриття Антирелігійного музею місто відвідав письменник-драматург Борис Лавреньов. Побачене настільки вразило нашого земляка, що він одразу відправив обурену телеграму до Народного комісаріату освіти та Комітету з охорони пам'яток. Втручання відомого радянського літератора дало свої плоди – музей закрили. А з-під пера Бориса Лавреньова вийшов літературний нарис «Вторинне поховання Потьомкіна», що описує весь «маразм» ситуації, що склалася.
Протягом наступних 10 років, аж до Великої Вітчизняної війни, будівлю собору – ровесника міста – використовували як складське приміщення. Відродження Катерининського собору відбулося лише у серпні 1941 року – з приходом до Херсона німецьких окупаційних військ. Протягом першого місяця було частково відновлено іконостас та освячено сам собор. Тоді ж тут розпочалися церковні служіння. Зі східного боку, за огорожею храму, було влаштовано німецький військовий цвинтар, де ховали солдатів і офіцерів вермахту.
Дивно, але після визволення Херсонщини радянськими військами собор не закрили. Службу тут правили до 1962 року, коли розгорнулася чергова антирелігійна боротьба. Потім храм цілих 7 років знову перетворили на склад. І лише 1969 року, після присвоєння йому категорії «Пам'ятник історії республіканського значення», він потроху став оживати.
Було проведено першу на довгому віці собору реставрацію. Відновлено скульптури, що прикрашали вхід. А на початку 1980-х років за старовинними кресленнями було добудовано верхні яруси дзвіниці. Тут знову ж таки не обійшлося без своєрідного курйозу по-радянському. За проектом відновлення дзвіниці, вершину її мав вінчати великий золочений хрест. Однак це був час, коли православна церква готувалася зустріти тисячолітній ювілей хрещення Русі. Виходило, що хреста було б встановлено на честь цієї знаменної дати, на що місцеве партійне керівництво піти ніяк не могло. Тому в «верхи» полетіла телеграма із пропозицією замінити вже виготовлений дорогий хрест гострим шпилем. Напевно, відповідь на телеграму була «чисто конкретною» – хрест, нехай навіть із тривалим зволіканням, все ж таки було встановлено...
Потім почався важкий, безгрошовий період життя країни, коли всім стало до відновлення храму. 1989 року собор закрили через аварійний стан. І лише 25 серпня 1991 року його знову повернули віруючим.
Олександр ЗАХАРОВ
Гривня-СВ.- 24.07.2009 (стор. 13)
