Українознавство - одна із складових виховання національної свдомості і духовності
Видаючи 1920 року працю «Українознавство», академік С.Єфремов писав: «...становище України, в самому процесі нескінченної боротьби невиразне й мінливе, ...накладає на громадян її чимало нових обов’язків, а з них найперший - знати свій край, щоб найбільш доцільно та інтенсивно служити йому»*.
З 1991 року Україна стала суверенною, вільною та демократичною державою, яка прагне до співдружності з іншими народами планети.
Багато здійснено на цьому шляху. Нашу Вітчизну, як незалежну державу, визнало понад 150 інших держав світу. На Україну з її територією та населенням (рівним Франції), з її багатими природними ресурсами, щедрою природою, благодатним клі-матом й талановитим народом, із розмаїтою й високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, часто трагічною, але славною і великою історією - народи світу дивляться як на колоса, що має стати не тільки країною щастя, а й гарантом мирної, добротворчої взаємодії нації на культур у Європі, а, може, й у світі.
Та сьогодні Україна переживає період історичного випробування. Чи вистачить її народу державотворної мудрості й сили, стане він сам господарем своєї долі, - чи підкориться зовнішній силі, змириться з долею раба, і тоді Вітчизна знову повернеться в імперську систему на становище колонії, а долю українського народу знову визначатимуть інші.
Що переважить - багато залежить від уряду, економічних, політичних, національних, духовно-культурних, міжнародних факторів. Але велику роль мають відіграти й фактори історичної пам’яті, свідомості та волі, міра самопізнання, громадянської та національної самосвідомості, гідності, честі, усвідомлення кожним історичної місії нашої нації, держави та культури. Люди без високої самосвідомості і без високої мети не можуть мати могутнього волевияву, а нації з народів перетворюються в населення і стають знаряддям чужих інтересів, манкуртами, жертвами обставин життя.
Свідченням цьому є наша власна історія.
Не тільки автори «Літопису Руського» та Галицько-Волинського ставили за мету піднести самосвідомість, гідність і честь громадян, а тому прагнули висвітлити «Звідки пішла Руська земля? Хто у ній почав першим княжити?», а й великі князі Володимир, Святослав, Ярослав Мудрий, митрополити Іларіон та Туровський постійно дбали, щоб їхні співвітчизники знали й любили землю і мову свою, шанували звичаї, закони й традиції батьків, були вірними у коханні та державній діяльності, сміливими воїнами-патріотами, розуміли, що на світі багато народів і людей, а все ж Бог створив їх не одноликими, а різними - як фізично, так і духовно... Тож закономірно, що виховані в такому дусі наші прапредки були людьми високодуховними та могутніми.
Їх, наших пращурів, шанували і Візантія й Англія, Франція і Німеччина. А держава - Київська Русь була втіленням найвищого розвитку освіти й науки, демократії і гуманізму, моральної і духовної культури.
Підростаюче покоління повинне пам’ятати, що гуманістична самосвідомість, прагнення здійснити високу історичну місію, визначену природою кожній особистості і кожній нації, зумовили величність життєдіяння та боротьба й за умов творення Гетьманщини і коли були створені демократична республіка - Запорізька Січ, Києво-Могилевська академія, найперша в Європі демократично-гуманистична Конституція Пилипа Орлика, а також неповторна багатством культура українського бароко, коли було відроджено національну державу та започатковано нову епоху Українського духовного відродження 20-х років.
Отже, українознавство - це синтез знань з історії України, етносу, природи (екології), мови, нації, держави, культури, ментальності, долі, історичної місії України.
Не знаючи минулого, не можна мріяти будувати сьогодення, не можна мріяти про майбутнє.
Не лише з літописів Величка, Самовидця, Грабянки, «Історії Русів», «Слова о полку Ігоревім» - починалося й упродовж тисячоліть поставало наукове українознавство, орієнтувало на духовно-державну єдність усіх частин великої держави. Не лише великі князі Київської Русі виховували дітей та громадян у дусі демократично-гуманистичної моралі та етики.
І в наступні епохи українознавство обіймало і всю Україну, і всі сфери буття та свідомості, природного середовища і душі народу, бо ж чернець Іван Вишенський понад усе ставив благо не представників свого клану, а всіх чесних людей; а гетьмани, як Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа дбали не тільки про військово-державні справи, а й про освіту, науку, мистецтво, і тим самим - про духовне багатство народу.
«В Україну ідіть, діти!..» - заклинав геніальний Т.Шевченко «і мертвих, і живих, і ненароджених земляків» своїх, а найперше - інтелігенцію, бо жадав, щоб вона допомогла народові відродити не лише свою державу, славу, історію, а й правдиву історію буття поколінь, своєї сили, слави та волі, бо без пам’яті минулого народ ризикує не мати великого майбутнього.
Знання того, “Хто ми? Що ми? Чиїх батьків діти?.. Ким, за що закуті?” допомогло кирило-мефодіївцям написати «Книгу битія українського народу» й піднести найвищі ідеали суверенної державності, демократії, гуманізму, свободи, а тим самим виховувати покоління, що відродили життєтворчу волю й енергію поколінь. Логічно, що саме В.Антонович, І.Франко, Д.Яворницький. М.Грушевський - найвидатніші українознавці XIX-XX століть піднесли народ на рівень суверенної історії, свідомого борця за свою долю.
Тож запам’ятаємо: українознавство - невичерпні джерела мудрості!
