Михайло Руденко
ГОЛУБИНА ЛЮБОВ
{новела)
Прокинулася Таня від чийогось теплого дотику. Роз¬плющила очі. Сяючі потоки заливали кімнату торже¬ствуючою радістю.
— Ого! Довгенько я спала,— посміхнулася дівчина і зі¬
скочила з ліжка.
Здійняла руки догори, ніби збиралася злетіти, солод¬ко потягнулася і знову посміхнулася. Глибокий здоровий сон влив у неї чималий заряд бадьорості.
Від дівочого тіла йшло тепло і ледь чутний хвилюючий дух молочка. За вікном голубіло небо, дитинно посміхалося сонце. І якби не сніги, на які так розщедрилася нинішня зима, то там би і зовсім виглядало б по-весняному.
Раптом якась згадка захмарила юне обличчя. Дівчина поспішно вийшла у другу кімнату, накинула на себе шубку, вступила на босу ногу чобітки і вийшла у сіни. Там безшумно поралася мати.
— Уже встала,— мовила вона, голублячи доньку очима.
— А я зарізала тобі курицю. Ось кінчаю скубти. Обсмалю, та й будемо снідати.
— Я зараз вернуся, мамо,— стривожено кинула Таня, зачиняючи за собою двері.
Легенький морозець зустрів її надворі.
— А може, він уже... — промайнула неприємна думка і боляче кольнула у серце.
Вона зупинилася в нерішучості. Але тут же подолавши свій острах, кинулася за хату.
— Сидить! Сидить голубчик мій,— видихнула вона.
І дві крупні сльозини, як дві перлини засяяли у неї на очах.
— Голубчику мій! Голубчику мій! — шепотіли її уста, а очі сяяли невимовною вдячністю.
— Сидиш, як і в ту суботу сидів. Невже ти такий дурненький, що не розумієш: вона ж давно уже бездиханна, а її тільце просто примерзло до снігу. Господи, хоча б уже цей сніг скоріше розтав, щоб її знесло звідти.
— Що це ти собі надумала,— мовила позад неї мати.— Приїхала на якийсь день, а хочеш злягти на місяць. Мороз на дворі, а ти...
Та й не доказала, глянувши туди, куди дивилася донька.
Там, на сусідському даху, сидів голуб над своєю бездиханною голубкою. Такий скорботний, що серце від жалю заходилося. Сяяло сонце, по-весняному голубіло небо, та видно не для нього.
І прийшли на думку слова, чи то з молодості, чи з глибини віків: «Ой там на горі, та ой там на крутій та си¬діла пара голубів».
— Ма,— стримуючи сльози обізвалася Таня,— скажіть дядькові Андрію, нехай він зніме їх звідти. А то і голуб там помре.
— Ой доню, дядькові Андрію зараз не до того. Позавчора привіз собі нову жінку — це вже, мабуть п'ята.
І вже прощаючись з матір'ю, перед тим, як сісти в автобус, Таня якось задумливо сказала:
— А ви і не кажіть йому нічого. Хай буде як Бог дасть.
