on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...

Михайло Руденко

 

НЕБЕСНИЙ ГРІМ НАПЕРЕДОДНІ
(оповідання)


Коли Михайло близько сьомої вийшов зі свого під'їзду, дощу вже не було. Повітря, насичене вологістю циклону, що переміщувався із заходу на схід через Україну, було, як на цю пору, тепле. Злегка постукуючи паличкою, він вийшов з двору і досить таки швидкою ходою попрямував до Центрального ринку. Ходити туди він став не так давно і не тільки тому, що там дешевше.
Колись, повертаючись з Києва, він познайомився в купе з однією цікавою співрозмовницею. Жінка виходила на тій станції, що й він.
— Спочатку я Вас посаджу на таксі,— сказала вона, а потім уже поїду додому.
— А я на таксі не поїду, — посміхаючись, сказав Михайло.
— Що, грошей немає, чи для Вас це дорого? — Забідкалася вона.
— І не перше і не друге,— відповів Михайло.— Таксі — це дуже просто. Тут тебе посадили, а біля самого під'їзду висадили.
— А-а? — розсміялася вона,— Ви любите пригоди.
— Ні — долати труднощі,— сказав він.
Але зараз, ідучи на ринок, думав не про себе. Хотів він того чи не хотів — думки його роїлися довкола завтрашнього дня України. Як-то вона завтра проголосує? Кого обере своїм президентом? Хто стане її главою? Страху в собі не відчував. Прислухався до голосу свого серця. А той голос, тихий, світлий ще жодного разу його не підвів. І взагалі, чого і кого це він, українець, у своїй рідній Україні має боятися. Від юних літ і донині він жодного разу не зрадив свою Україну ні ділом, ні словом, ні думкою. А скільки разів у ті далекі юні літа він сідав на коня, брав шаблю і боронив її. Ось він на своєму вороному піднявся на пагорб і зупинився. Перед ним безмежний степ у буйнотрав'ї. Сонце тільки-но піднялося над обрієм. Він дивиться йому прямо у вічі. Обертається назад — його славне військо готове до битви, до перемоги.
І якби не той вибух, що осліпив його, він, з діда-пра-діда степовик, узяв би в руки автомат і подався б у ліси. Це вже тепер, проживши життя, він усвідомив, переконався, що найпотужнішою зброєю людини у боротьбі з неправдою, злом є сила духу.
Неділя. Вечоріє. У кімнаті за зачиненими дверима десять дужих молодих чоловіків. В очах у кожного смуток і страх. У п'ятницю розіп'яли на хресті їхнього улюбленого учителя. А вони сподівалися, що він не сьогодні-завтра сяде на царський престол. Двоє з них уже навіть просилися сісти ліворуч і праворуч нього. І ось маєш — треба відрікатися, ховатися зі страху перед знавіснілими іудеями.
Минуло сім сідмиць. І ось ці самі чоловіки, одержавши з неба дар Духа святого, виходять на майдан, вщерть заповнений народом. Не відаючи страху, проповідують людям учення Христа. А потім, за велінням Духа святого, розходяться у різні кінці світу, несучи народам світло істини. І їх уже не страшать ані тортури, ані смерть.
Порив вітру окропив Михайла крупними дощовими краплями. Тікаючи від дощу, він увійшов під дашок кафе. Тут уже стояли дві жінки, ведучи між собою дружню розмову. З почутого Михайло здогадався, що це колишні вчителі. Говорили російською. Проте було чути: одна місцева, друга ж— приїжджа.
— А Ви за кого будете голосувати? — чомусь із металом у голосі запитала приїжджа.
— Та мені, якось все одно за кого,— ухилилась від прямої відповіді місцева.
— Та не скажіть! — заперечила приїжджа.
— Я — за Януковича. Нам, російськомовним, все-таки буде легше.
Михайло не втримався і розсміявся:
— А чим же зараз це Вам так важко?
— Для мене нічим,— сказала жінка.— А ось онук мій хоче поступати до вузу.
— То що, він не знає української мови? — поцікавився Михайло.
— Ну чому ж не знає, знає. А все ж таки...
Дощ закінчився, Михайло пішов далі. Увійшов у ринок, і тут знову з неба полило. Хтось узяв його за руку і потягнув до себе:
— Постій тут поки хмара перейде,— сказав йому чоловічий голос.
А потім уже не до нього:
— Так за що ж це ви так полюбили його?
— За те, що пенсію дав! — огризнулася жінка.
— А як же, дав! — втрутилася друга.— Нашим салом
та по наших губах!
— Оце так дала,— розвеселився чоловік,— у саму десятку влучила.
І уже всерйоз, ніби по радіо, проказав:
— «Бандити повинні сидіти в тюрмах!»
І в цю мить, майже над їхніми головами, у небі пролунав грім.
Михайло здивовано підняв обличчя:
— Гримить?!
Гримить! — в один голос підтвердили чоловік і жінка. Завтра свято Архистратига Михаїла, начальника усіх сил небесних,— сказав Михайло.
Додому він повертався у піднесеному настрої. Два образи постали перед його уявою і попросилися на папір.
Червона Армія, звільняючи рідні землі від німецьких загарбників, наблизилась до Криму. Почастішали нальоти її авіації і на Євпаторію. По кілька разів на день завивали сирени, заганяючи людей до підвалів. Так було і того дня. Пересидівши у підвалі лиху годину, люди стали залишати його і виходити у двір. Вийшов звідти разом з бабусею та старшою сестричкою і семирічний Володя. І ось усі, хто був на той час у дворі, ніби по команді звели свої очі до неба. Може, щоб пересвідчитись, що літаків там більше немає. Літаків і справді там не було. Але те, що вони побачили тоді у небі, вразило їхні душі надовго.
У промінні призахідного сонця, сяючи золотом броні, над містом пропливав величний і грізний небесний воїн з мечем у правиці. Простерта вперед правиця з золотим мечем, лет того грізного воїна були спрямовані на захід.
— Слава тобі, Господи! — з побожним острахом мовила бабуся і тричі перехрестилася. — Скоро супостату буде погибель.
— Ба, а хто то, Бог? — запитав Володя.
— Ні, Архангел Михаїл — воїн Божий,— відповіла бабуся і погладила онука по голівці.
Повітряний океан, ніби просякнутий озоном, життєдайними силами розливається аж за небокрай. Увесь простір перед Єрусалимським храмом заповнений народом, що прийшов на свято. Люди в очікуванні чогось величного. Ось до апостола Пилипа підходять елліни і звертаються до нього:
— Добродію, ми хочемо бачити Ісуса.
Пилип іде до Андрія:
— Чуєш, ось ці,— показує очима,— хочуть бачити Господа.
Удвох вони підходять до Учителя.
Михайло майже фізично відчуває, як від Спасителя випромінюється і розливається в повітрі пахощами його святість.
— Учителю,— з любов'ю у голосі першим звертається Андрій,— тебе хочуть бачити чужинці.
Ісус подивився на своїх учнів, на народ і проказав:
— Прийшов час прославитись сину людському.
Звівши до неба свої прекрасні очі, він мовив:
— Отче! Прослав ім'я твоє.
Люди, що юрмилися довколо Ісуса, глянули туди, куди дивився Він. Тоді з неба пролунав голос:
— І прославив! І ще прославлю!
— То грім,— поспішили запевнити одні.
— Ні, ангел говорив йому,— поважно заперечили інші.
Ісус знову обвів поглядом людей, зітхнув і сказав:
— Не для мене був голос цей, а для народу. Нині суд світові цьому. Нині князь світу цього буде вигнаний геть!
Почувши ці слова, Михайло віддав Спасителю низький уклін і з вдячністю сказав:
— Слава тобі, Господи! Слава тобі, Владико неба і землі!

 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.