on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.07.2019, 09:54

Июль-2019

Розпал літа – квітнуть квіти. Липень в гості завітав. Бавився і загубився між м′яких шовкових трав. Яблука червонобокі, груші медом налились. І маленькі пташенята у повітря вже знялись. Різнобарв′я… Різнотрав′я душу й серце веселить. І завмер малий метелик поміж квітами на мить. Лідія Кир′яненко  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Новости региона

08.07.2019, 10:15

Ніч на Івана Купала

02.07.2019, 10:29

«Твоя країна fest» побував у Скадовську

02.07.2019, 10:21

Фестиваль «Козацький шлях 2019» завітає на Херсонщину

> Персоналии > Музыка > Ширинский Харис > Харіс Ширінський: «Не можу не співати»…

Харіс Ширінський: «Не можу не співати»…

Ім’я Народного артиста України, лауреата Міжнародного конкурсу ім. Михайла Глінки, соліста Херсонської обласної філармонії Харіса Ширінського добре відоме не тільки в Україні. Його чудовий баритон великого діапазону вражає глибиною й проникливістю. Такий голос – живе втілення справжньої чоловічої харизми, яка дається не так часто й далеко не кожному співакові.
Велика татарська родина Ширінських – батьки, семеро дітей і бабуся жили на відомій на всю країну вузловій станції Лозова Харківської області. Батько працював машиністом паровоза, а після війни – кочегаром. Мама вела домашнє господарство й виховувала шістьох синів і донечку.

У роки радянської влади маленька “гілка” нащадків тисячолітнього роду князів Ширінських навіть не здогадувалася про своє походження – це було просто небезпечно. Лише незадовго до смерті бабуся розповіла їм про це. Виявляється, один із їх родичів навіть був у почеті останнього російського царя Миколи 2-го. Що ж, можливо, саме звідтіля у співака шляхетність, простота й уміння достойно триматися на сцені й у житті.

Маленький Харіс мовчав майже до 4-х років, а потім одразу заговорив і…заспівав “Темную ночь”, яку так любив батько-фронтовик. Мати Мінера Ісмаілівна мала чудове сопрано і часто співала дітям тужливих і веселих рідних пісень. “На жаль, – згадує співак, – мови своїх батьків я так і не вивчив. Вулиця розмовляла суржиком, у школі викладали російською, і лише дома я чув татарську.” Хоча у сім’ї й дотримувалися традицій мусульманства, але батьки добре розуміли, у якому суспільстві жити дітям.

Мати якось сказала йому: “Синку, релігій у світі багато, а Бог – один, пам’ятай про це.” Тому й не обмежували їх спілкування з однолітками. Харіс Ганеєвич добре пам’ятає 1953 рік: великий чорний репродуктор, з якого лунають сумні мелодії, мама плаче, дорослі стривожені – помер Сталін. А взагалі дитинство згадує з теплотою. Дуже любив мамині страви: і солодкі національні “пундики”, і пісний український борщ, і смачно обсмажене соняшникове насіння. Незважаючи на те, що такою великою сім’єю жили у 20-метровій кімнаті “комуналки” і спали покотом на підлозі, життя було цікавим: безліч гуртків для молоді, яка із задоволенням їх відвідувала, заняття спортом, перші фільми Чарлі Чапліна і – головна причина радості – війна закінчилася!

Він не пам’ятає такого дня у дитинстві й юності, щоб не співав, хоча нот ще не знав, усе – “з голосу”. Спочатку трохи соромився, та згодом дуже полюбив виступати на шкільній сцені, і вже не тільки співав, але й із задоволенням танцював. Як і більшість ровесників, захоплювався спортом: і легкою атлетикою ( мав 1-й дорослий розряд), і гімнастикою, і боксом. Дуже любив співати (вже з молодіжним естрадним колективом) пісні з репертуару надзвичайно популярного тоді Мусліма Магомаєва.

Вони багато їздили з виступами по селам, частенько залишалися ночувати, і юних “артистів” селяни непогано підгодовували. Там Харіс уперше в житті в 14 років спробував заборонену мусульманам свинину, і та здалася йому неймовірно гидкою на смак. Утім, це не завадило згодом її полюбити. Звичайно, такі “гастролі” відбивалися на успішності, та вчителі поблажливо ставилися до Харіса через його чудовий голос. Втім, хлопець тоді зовсім не збирався пов’язувати своє майбутнє з кар’єрою співака, тому спочатку став… бетонником 2 розряду, а в 1966 році навіть деякий час працював, як тоді казали, за комсомольською путівкою, у Сибіру.

Потім, навчаючись у вечірній школі, став співати у колишньому парку ім. Сталіна. Харіс Ганеєвич розповідає, що після розвінчання культу з пам’ятника у цьому парку зняли голову колишнього вождя і, особливо не заморочуючись, поставили на її місце гіпсову голову Максима Горького. І парк отримав нове ім’я. Тут хлопець разом із братами любив співати на березі ставка – розвивав голос. А ще намагався вчитися вже на бухгалтера, та у нудних цифрах не було ніякої музики, і бухгалтером він так і не став – на щастя шанувальників його таланту.

Співак переконаний, що випадковість – це запланована закономірність. Саме вона привела його на іспит до Харківського музичного училища ім.Лятошинського. Після того, як Ширінський заспівав “Дивлюсь я на небо” та “Родина”, він став студентом. Щоправда, у диктанті наробив багато помилок, та викладач дозволив юнакові переписати роботу, залишивши лише одну помилку. Непомітно пролинули чотири роки навчання в училищі і, здавши вокал на “відмінно”, Харіс вступає до Харківського інституту мистецтв. Тут було набагато складніше вчитися: величезне навантаження, окрім спеціальності – камерний спів, уривки з драматичних і оперних партій, танці, фехтування, грим та багато чого іншого.

Ось тут йому і згодилося загартоване спортом здоров’я. Він отримав спеціалізацію: концертно-камерний співак, оперний, викладач. А сила його голосу дозволяє перекривати симфонічний оркестр і заповнювати концертний зал. Невтомно працюючи, Харіс Ширінський ставав справжнім професіоналом. Тож не дивно, що вже через три роки після закінчення інституту він отримав звання лауреата найпрестижнішого Міжнародного конкурсу вокалістів ім. Михайла Глінки. Дуже схвально відгукнулася про голос молодого співака прима радянської і російської опери Ірина Архипова: “ У нього красивий голос, і він наділений яскравою творчою індивідуальністю.”

Із грудня 1982 року Харіс Ганеєвич Ширінський – соліст Херсонської обласної філармонії. У його репертуарі оперні партії, російські та українські романси і народні пісні, італійська класика. Його голос дивує і зачаровує, торкається найпотаємніших струн вашої душі, а часом здатний викликати сльози співпереживання. Він любить співати італійські пісні, тому що вони нагадують йому мелодійністю й милозвучністю українські. Хоча запевняє, що при хорошій вокальній формі хочеться співати все. Професійно він займається співом уже більше 40 років, а фактично – з дитинства.

“Я не уявляю свого життя без співу, – говорить Ширінський. – І хоча цей спосіб життя передбачає певні обмеження, – так, не можна палити, зловживати алкоголем, їсти гостре, холодне і гаряче, голосно кричати, – це ніщо у порівнянні з насолодою, яку дає мені спів. Крім того, спів допомагає з задоволенням використати надлишок енергії, яка завжди мене переповнювала, отже, просто не можу не співати. ”
Коли співака запросили викладати до музичного училища, він погодився, але для себе вирішив: якщо не зможе навчити, дати студентам “техніки”, одразу ж піде. Проте з викладанням усе склалося, і він прагне передати учням частину свого таланту, а вони, у свою чергу, пишаються талановитим педагогом.

Харіс Ширінський уже більше 18 років співає у церковному хорі Свято-Духівського собору. До віри він прийшов власним шляхом: через сумніви й серйозне вивчення духовної літератури. Онук мулли, він з дитинства знав, що Бог – є, повторював за матір’ю молитви і по-дитячому вірив у страшного шайтана, який може забрати неслухняного хлопчика. Повірив настільки сильно, що одного разу, ще маленьким, побачив, як у вікно будинку зазирає страховисько, зодягнене у чорний плащ з червоною підбійкою( звичайно ж, маленький хлопчик із Лозової навряд чи тоді знав про існування оперного Мефістофеля з його знаменитим плащем).

“Наймоторошніше те, що в кімнаті були дорослі, горіло світло, але “шайтана” бачив лише я, – говорить артист. – Я настільки перелякався, що бабусі довелося “виливати” переляк.” Коли підріс, купив Коран, але так і не дочитав його до кінця: не сподобалося, що треба вбити “невірного”. Коли запросили до церковного хору, прочитав Євангеліє, і воно виявилося більш близьким і зрозумілим. Так у 44 роки Харіс став християнином. “ І відразу все прояснилося, – зізнається співак. – З’явилися зовсім інші думки, кудись зникла агресія, змінилося світосприйняття. Коли інформація йде “звідти”, починаєш мислити на зовсім іншому духовному рівні.”

Сьогодні співака дуже хвилює стан духовності в Україні. Він вважає, що при розвалі економіки ніякого розвитку культури і мистецтва просто не може бути. Адже більшість елементарно намагається вижити.Хоча виховувати дітей у традиціях класичної культури необхідно – можливо, це колись стане порятунком для наступних поколінь.
Але Харіс Ширінський – справжній оптиміст. Він дотримується думки, що не можна нарікати на долю, “киснути”, а навпаки – треба вчитися позитиву. Йому подобаються слова відомого російського актора Михайла Ульянова : “Сенс життя – у радості” , і співак уміє радіти всьому, що його оточує: і хорошій книжці, і гарній погоді, і вдалому дуету з колегою, і спілкуванню з друзями. Адже талановита людина все робить талановито – у тому числі й славить життя. І щоб знову пережити напівзабуте більшістю з нас останнім часом відчуття високої радості, варто послухати глибокий і надзвичайно виразний голос Народного артиста України Харіса Ширінського.

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №(49) 428.- 09.12.2010.-стр.16-17
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.