Херсонський Журналіст з великої літери
Іван Іванович Гайдай (1923-2005) - головний редактор Херсонської обласної газети «Наддніпрянська правда» (1962-1987), член Національної спілки журналістів України (1971), член Національної спілки письменників України (1974), заслужений працівник культури України (1976), депутат Херсонської обласної ради кількох скликань. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» (двома), «За мужність» та багатьма медалями, в тому числі - «За перемогу над Німеччиною».
Основні етапи життя
Народився 10 жовтня 1923 року на Херсонщині у селі Широка Балка Білозерського району у селянській родині. Батько, Іван Григорович - учасник Першої світової війни, хлібороб, мати, Ганна Дмитрівна, - ланкова у колгоспі. Нелегку хліборобську працю пізнав вже в дитячі роки, коли помер батько. По закінченні семирічки навчався в Херсонському морському рибному технікумі, де і застала його Велика Вітчизняна війна. Воював він кулеметником на Першому Білоруському, згодом - на Третьому Українському фронтах. Доля розпорядилася так, що молодий боєць брав участь у визволенні рідної Херсонщини. Брав участь у наступальній операції «Багратіон». За фронтову відвагу удостоєний урядовими нагородами.
Після демобілізації працював робітником колгоспу імені Паризької комуни у селі Широка Балка, Білозерського району. З 1956 по1959 - редактор газети «Колгоспник Білозерщини» у смт. Білозерка. У 1959 році поступив на факультет журналістики Київської філії Вищої партійної школи при ЦК КПРС.
По закінченню навчання, у липні 1961 року, почав працювати заступником редактора обласної газети «Наддніпрянська правда». А з лютого 1962 року призначений головним редактором цієї газети і протягом багатьох років очолював її редакційний колектив. З 1987 року і до останнього дня свого життя - на творчій роботі. Два з половиною місяці письменник не дожив до 60-річчя Великої Перемоги Вже тяжко хворіючи, він щодня до глибокої ночі працював за друкарською машинкою: поспішав завершити і видати останній свій твір -повість «Окупація». Книга була видана вже без нього завдяки старанням керівництва обласної організації Національної спілки журналістів України. Про повість «Окупація», презентовану на вечорі спогадів, побратими письменника говорили як про гідний пам'ятник мужній людині, журналісту, письменнику, який до останнього подиху залишався вірним своєму покликанню: образним словом закарбувати той час, в який йому випало жити.
Головний редактор обласної газети «Наддніпрянська правда»
Іван Іванович Гайдай 25 років очолював редакційний колектив Херсонської обласної газети «Наддніпрянська правда».
В той час ця газета була органом Херсонського обкому Компартії України та обласної Ради народних депутатів і виходила 6 раз на тиждень. її тираж перевищував 150 000 примірників.
Керівництво області приділяло газеті особливу увагу. Тодішні перші особи Антон Кочубей, Іван Мозговий, Андрій Гіренко починали свій робочий день тільки після ознайомлення із свіжим номером газети. Редактор, як кандидат в члени бюро обкому партії, мав можливість в будь-який час спілкуватися з першими особами, висловлювати свої проблеми, отримувати необхідну допомогу. В ті часи на всі критичні матеріали, опубліковані в газеті, реагування на місцях було миттєвим.. Інакше і бути не могло. Обком партії та облвиконком уважно стежили за тим, що було зроблено після виступів газети.
Зрозуміло, що при такій підтримці газета мала суттєвий вплив на стан справ в області.
В значній мірі цьому сприяло те, що в команді Івана Гайдая працювали найкращі, талановиті журналісти області, такі, як: Владислав Добуш, Галина Кокостікова, Ліна Баліна, Алла Сич, Клавдія Бережна, Петро Білик Давид Гаухман, Іван Шморгун, Андрій Халімулін, Володимир Глигач, Олександр Вишенський, Микола Барнаш, Віталій Запорожець, Ігор Рева та інші, які вміли робити газету змістовною ідейною та цікавою.
Авторитет газети був високим, її читали у всіх районах області, їй довіряли, на неї сподівалися. Невипадково у 1967 році газету було нагороджено орденом «Знак Пошани», а в 1977 - Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Авторові цього матеріалу, який на той час був заступником завідуючого відділом пропаганді та агітації обкому Компартії України і безпосередньо відповідав за роботу засобів масової інформації в області, довелось активно співпрацювати з Іваном Гайдаєм та провідними працівниками редакціі, в першу чергу: з Петром Біликом, Владиславом Добушем та Андрієм Вишенським.
Що стосується Віталія Запорожця та Івана Шморгуна, то з ними познайомився значно раніше, коли ще працював секретарем Цюрупинського райкому партії. Перший часто приїздив в район у відрядження, а другий деякий час працював редактором районної газети і членом бюро райкому партії. З ним ми спілкувалися майже щоденно. І його поради при підготовці моїх перших ґрунтовних матеріалів в районну газету та в «Наддніпрянську правду» мали для мене, як майбутнього журналіста, безцінне значення. Пізніше, коли я очолив обласне управління по охороні державних таємниць у пресі при облвиконкомі, характер відношень з керівництвом обласної газети дещо змінився. Достатньо сказати тільке те, що всі газетні матеріали ретельно контролювалися працівниками управління. І друкування газети починалося тільки після того, як на її макеті з'являвся дозвільний штамп облліта «До друку і в світ». Практично, це відбувалося десь на світанку, о четвертій годині ранку, коли нерви і у цензоров, і у журналістів були «на пределе». І природно, що між редакцією та обллітом, який керувався жорсткими правилами, встановленими в Москві, інколи виникли певні суперечки та непорозуміння. Але все це не заважало цензорам зберігати доброзичливі нормальні відносини і з редактором, і з журналістами.
Письменницька діяльність
Крім численних газетних матеріалів Іван Іванович писав фейлетони, гуморески, оповідання. У 1963 році побачила світ його перша книга оповідань та гуморесок «На довгій ниві», далі - багато інших творів. За своє життя він написав 16 книг, в яких вивів галерею гумористичних і сатиричних образів. Одні - веселі, мудрі, щирі, добросердечні; інші - хитруни, обіцяльники, хвальки; треті - хабарники, кар'єристи, бюрократи, пристосуванці... Творив майстер гумору і «серйозну» прозу, в якій порушував важливі морально-етичні проблеми, змальовував цікаві характери, психологізував їх. Такими стали роман «Сині ранки», повісті «На землі батьків», «Терпка ягода», «Хризантеми - квіти осінні». В них - багатогранне відображення тогочасного життя, його складнощів. В ряді творів майстерно передана краса рідної природи.
Про свої книжки автор говорив, так: «Мої твори - це, в якійсь мірі, і я сам. Це моє мислення, моє ставлення до подій, моє бачення і сприйняття. У мене одна біль-доля України і доля її людей...». Характерно, що, наділений від природи спостережливістю і гострим почуттям гумору, Іван Гайдай писав про негаразди дотепно, з веселою іронією.
Іван Іванович завжди підтримував тісні зв'язки з видатними радянськими письменниками. Він активно сприяв проведенню у 1978 році днів радянської літератури на Херсонщині, коли до нас завітали одночасно понад чотири десятка видатних письменників і поетів майже з усіх союзних республік. Очолював делегацію секретар Спілки письменників СРСР, редактор популярного журналу «Дружба народов» Сергій Баруздін. А в складі делегації були Олесь Гончар, Булат Окуджава, Григорій Горін, Лариса Васильєва, Марк Лісянський, Борис Олійник та інші провідні літератори.
Дбав Іван Гайдай і про місцевих талановитих початківців. Що називається, він пригортав їх під крило «Наддніпрянської правди». Саме з її літературних сторінок відомі сьогодні херсонські письменники вперше вийшли на широку читацьку аудиторію.
10 жовтня ц.р. Івану Івановичу Гайдаю, видатному українському письменникові, талановитому журналістові, неперевершеному редакторові «Наддніпрянської правди» та принциповій людині, виповнюється 90 років. Його заслуги перед Херсонщиною та Україною ні у кого не викликає ніяких сумнівів. Батьківщина високо оцінила Івана Гайдая численними урядовими нагородами. На жаль, є невелике упущення: в Херсоні на будинку, де багато років прожив Іван Іванович Гайдай, з незрозумілих причин, досі немає пам'ятної меморіальної дошки. Зараз немає сенсу називати тих, хто винен був зробити це раніше. Важливо зрозуміти, що це зовсім не важко виправити. І не обов'язково чекати чергової ювілейної дати.
Юрій Анісімов,
заслужений журналіст України
«Херсонський вісник».- №40 (1206).- 03.10.2013.- стр.17