on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Новини регіону

13.04.2024, 11:07

Обстріляний, але живий: Херсонський театр привіз до Чернігова зворушливу виставу

Днями у Чернігові побував Херсонський академічний театр імені Миколи ...
13.04.2024, 11:04

У Херсонській громаді не закрили жодного закладу культури - МВА

  У Херсонській громаді не закрито жодного закладу культури ...
13.04.2024, 10:59

Окупанти викрали близько 23 тисяч артефактів з Херсонського краєзнавчого музею

Під час російської окупації Херсона з краєзнавчого музею міста було ...

Міністерство освіти і науки України
Мала Академія Наук України
Херсонське територіальне відділення МАН

 

Діти підземелля

(Трагедія у селі Велика Лепетиха Херсонської обл.)
(під час Великої Вітчизняної війни - ред.)

 

Робота учениці 11 класу
Первомаївської ЗОШ
І-III ступенів
Верхньорогачицького району
Херсонської області
Белименко Вікторії Анатоліївни
Керівник Кондрацов М.Д.
-2006-

 


Зміст

Вступ
Розділ 1. Організація німцями в Таганрозі дитячого притулку.
Розділ 2. Шлях дітей до берегів Дніпра.
Розділ 3. Життя сиріт у с. Велика Лепетиха.
Розділ 4. 110 діб, проведених у підвалі:
а) спогади колишніх вихованців притулку;
б) вихователі влаштовують для дітей Новорічне свято.
Розділ 5.  Розвідник В. Цибулькін знаходить сиріт.
Висновки.
Список використаних джерел і літератури.
Додатки.

 

Вступ

Мене здавна цікавила історія рідного краю. Може, саме тому я вирішила стати вчителем історії. Коли дізналася про дітей-сиріт, які були привезені до Великої Лепетихи як донори, то вирішила дослідити їхній шлях, перебування у підвалі. Багато випробувань лягло на плечі дитбудинівців та їхніх вихователів. Треба було дуже любити дітей, щоб не покинути їх у цей жорстокий час. Не кожен зможе жертвувати собою заради інших, віддавати останню крихту хліба чужій дитині. Доброта, милосердя дорослих урятували життя малечі. Таких прикладів історія зберегла чимало.
Усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Мало залишилося і свідків, які б могли розказати правду про ту страшну битву. Без минулого ми не зможемо побудувати майбутнього. Тому історичні дослідження не лише збагатять знаннями сучасників, а й матимуть виховне значення. Людина ніколи не повинна зневірюватись у житті, з будь-якого становища треба шукати вихід. Взаємовиручка не раз рятувала життя людині на війні і в мирний час.

Тема зображення подій Великої Вітчизняної війни, зокрема України в цій кривавій бійні, завжди була актуальною. А якщо розповідь йтиме про дітей, яких хотіли використати німці як донорів для німецьких офіцерів, то нікого така робота не залишить байдужим. Моє покоління виростало під мирним небом, ми вдосталь мали їжі, батьківського тепла. Минуле знаємо лише із книжок, кінофільмів, розповідей очевидців. Я сподіваюся, що події, описані в роботі, стануть для нас застереженням, навчать цінувати те, що у нас є.

 

Розділ 1. Організація німцями в Таганрозі дитячого притулку.

У Таганрозі було створено декілька притулків для бездоглядних дітей. Не могли тоді знати сироти, які муки чекають на них. Вони хотіли тільки одного: даху над головою і шматочок воєнного хліба. Мало хто із них пам'ятав своїх батьків. Ось історія Майї Андріївни Мальцевої [Додаток а].

Мальцева Майя Андріївна,  одна з дітей підвалу
(фото із музею Великої Лепетихи)

Народилася вона 1 травня 1931 року. Коли їй було 5 років, померла мати. Батько, Андрій Іванович, привів мачуху з 13 - річною донькою. Хоч і красива була жінка, але дуже зла і жадібна. Навесні 1943 року вона вигнала Майю з дому. Блукаючи вулицями Таганрогу, дівчина побачила вивіску „Дитячий притулок Святого Митрофанія". Сюди направляли дітей, батьки яких були розстріляні, померли з голоду або просто загубилися в роки війни. 1 березня 1943 року отримала направлення до цього притулку і Майя. Схожим шляхом потрапила сюди і Неля Володимирівна Красницька. Її разом із матір'ю заарештували гестапівці. За участь у підпіллі мати була розстріляна (нагороджено посмертно). Нелю відправили до притулку.

Ставши дорослими, багато із дітей на питання анкети „хто Ваші батьки ?", відповідали так:
Станіслав Петриченко: „ Не знаю, хто я, як потрапив до притулку."
Валерія Черкасова - Шепілова : „Маму не пам'ятаю, вона померла після мого народження".
Майя Крюковська : „ Не бачила своїх батьків, не знаю, як їх звати, не пам'ятаю їх облич" ( 2; 14 ).

Годували в притулку так, щоб діти тільки не вмерли з голоду. Тому їм завжди хотілося їсти...
Одного разу Костя украв із військової машини хлібину і розділив між своїми товаришами. Зранку офіцер із денщиком почали шукати винного, але діти мовчали. Костик від нервової перенапруги впав. Офіцер дав йому лопату і наказав рити собі могилу. Коли всі діти почали плакати, фашист кинув хлопчика до карцера. Але він звідти утік. Багато разів потрапляв у облаву, тікав, перебував у концтаборах. Після звільнення помер від туберкульозу.

Фронт підступав до Таганрогу. Фашисти видали наказ про вивезення дітей із притулків. Завідуюча ввечері оголосила, що родичі можуть забрати до себе сиріт. Але бажаючих було мало. Відмовилася залишити у своїй сім'ї Майю Мальцеву і мачуха. Невдовзі до притулку прийшла якась жінка і двоє німців. Один із них був маленького зросту і з багатьма нагородами. Вони обійшли всі кімнати, порахували дітей і строго наказали нікого нікуди не відпускати. Завідуюча за кожного буде відповідати головою.

27 червня 1943 року на територію в'їхали три вантажні автомобілі. Дітей швидко вкинули до машини. У дорогу взяли саме необхідне. Майї Мальцевій та її подрузі Аллі Урманчеєвій було по 12 років, іншим - дев'ять, десять, а найменшим — два, три роки. Разом із дітьми поїхали вихователі Наталія Гаврилівна Бочарова, Надія Олександрівна Кузнєцова, Марія Петрівна Массауті та інші. Машини рухалися по центральній вулиці міста. Біля парку культури та відпочинку їх чекали ще три вантажівки з дітьми із притулку Святого Серафима. Його завідуюча Зоя Михайлівна Кисельова взяла на себе турботу про усіх дітей, які відправлялись у невідомість. Дорослі розуміли, що німці везуть їх із якоюсь метою. Але куди? Для чого? На краще не сподівалися, бо знали вже добре про звірства фашистів. Кожен із них міг залишити дітей, рятуючи себе, але хто ж за сироту заступиться, нагодує, обігріє теплом свого серця, розрадить словом. Не кожна людина здатна на такий вчинок. Але війна згуртує всіх. Пригортаючи до себе худенькі тільця дітей, беззвучно плачучи від безсилля, вони їхали невідомо куди.

 

Розділ 2. Шлях дітей до берегів Дніпра

Стояв спекотний день. Діти просили води та їжі. Машини під'їхали до залізничної станції. Фашисти дали команду сідати до товарного вагона, який стояв на запасній колії. Його причепили до поїзда, який віз награбоване добро. Перед відправкою до вагона зайшли два німці, розстелили постіль і лягли спати . Проїхали Іловайськ, Волноваху. Потім була тривала зупинка, бо колію розібрали партизани. Раптом у небі з'явилися німецькі літаки. Молодий єфрейтор Ганс зрадів і сказав завідуючій, що перемога за ними. Зоя Федорівна не стрималась і обізвала його партизаном. Ганс розгнівався. Якби не дітлахи, які щільним кільцем оточили маму Зою, то хто зна, чим би все закінчилося.

Доїхали до станції Попівка Запорізької області. Дітям наказали вийти з вагона і далі йти пішки, але у них не було сил. Стомлені виснажливою дорогою, голодні, вони сіли на траву. Зоя Михайлівна знайшла підводи, які були запряжені волами. Умовила дідів підвезти малечу до сусіднього села. Місцеві жителі виносили дітям воду, бо більше пригостити не було чим. На першому ж привалі Ганс на губній гармошці заграв свою улюблену мелодію „Лілі Марлен". Але його розвазі заважав маленький Вітя, який хворів рахітом. Він уже не міг терпіти болю і просив води. Розлючений німець почав лити йому в рот спирт. Тільки втручання завідуючої та виховательки Марії Петрівни Зацарної допомогли врятувати дитину.

На проживання зупинилися у селі Василівка. Дітям виділили одноповерхову споруду школи. Високий сивий дідусь сказав, що потурбується про харчування. На сиріт боляче було дивитися. Мабуть, спрацював бездротовий телефон. Із усіх кінців села жінки і діти несли продукти: шматок пирога з пасльоном чи гарбузом, хліб, пляшечки з козиним молоком. Уперше за весь шлях від Таганрогу дітлахи наїлися. Зморені, вони швидко заснули хто на підлозі будинку, а хто на траві біля школи, бо матраців не було. Василівці ще довго розпитували виховательок про їхніх поневіряння. А через кілька днів знову з'явився дід, але тепер уже з підводою, завантаженою підстилками із очерету, маленькими кольоровими подушечками і четвертинками байкової ковдри. Діти були страшенно раді таким „перинам" [Додаток б].

Очеретяні килимки, які слугували "ліжками" дітям підвалу.
(Фото з народного музею Великої Лепетихи)

Із своїми очеретянками вони не розлучалися до самого визволення . Дехто із колишніх сиріт зберігає її до цього часу, як згадку про гірке воєнне дитинство. У Василівці дітям жилося непогано. Місцеві жителі дозволяли їм збирати на полі картоплю, помідори, зривати в саду яблука. Дівчатка, яким було 9-12 років, замінили малечі мам: прали одяг, шили, штопали, лікували.

Одного разу біля школи з'явилися чужі діти без супроводу дорослих. Їхні стрижені голови були вкриті лишаями, руки і ноги - коростою. З'ясувалося, що вони з Донбасу. Найстарших звали Клава Балацька і Анатолій Задорожний, їм було по 12 років.
На другий день знову поповнення. До табору прибився Льоня Суворов із Запоріжжя. Його батько на фронті , а мама померла з голоду. Так і виросла ця подорожуюча сім'я майже до 100 чоловік. На перший погляд здавалося, що німці забули про дітей. До них ніхто не приходив, не кричав.

Завідуюча притулком і її маленький персонал знали, що в селі є німецька комендатура, біля якої часто стоять чорні автомобілі. А це означало, що тут бувало високе начальство. Тому спокій був відносний, знали - щось повинно ось - ось статися. Передчуття не обманули. У кінці липня 1943 року весь притулок підняли по тривозі. На цей раз їхній шлях лежав до берегів Дніпра.

 

Розділ 3. Життя сиріт у селі Велика Лепетиха

Нелегким був піший перехід до Великої Лепетихи. Всяке траплялося із малечею. Але коли діти побачили воду, то стрімко помчали до річки. Вони забули про все: війну, голод, розруху, 60 - добову подорож. Житлом для притулку тепер служило вузьке і тісне одноповерхове приміщення державного банку. Із кахляною підлогою та ґратами на вікнах. За їжу треба було піклуватися самим. Неподалік знаходилося колишнє правління колгоспу. Все, що тут вироблялося було призначене для німців. За відпуск продуктів українцям - розстріл . І все-таки Зої Михайлівні пообіцяли, що дітям даватимуть овочі та молоко, але тільки вночі.

За операцію „Продукти" відповідав Микола Сорочан разом із старшими хлопцями. З настанням сутінків вони йшли в поле і набирали у великі корзини кабачки, картоплю, цибулю. Вночі  їжу і готували. Кожна дитина мала алюмінієву ложку і консервну банку. Добавки не давали, бо боялися за наслідки. Справжнім святом для сиріт було молоко, яке приносили старші дівчата із тваринницької ферми, що знаходилася на відстані трьох кілометрів від притулку. Одного разу блукаючи селом, хлопці почули такий приємний запах свіжоспеченого хліба. Виявляється в будинку була хлібопекарня, яка забезпечувала німців комендатури.

Жінка, яка тут працювала, пожаліла безпритульних і дала їм цілу хлібину. З того часу хлопці інколи ходили в „гості" до пекарні. Швидко пройшов серпень, вересень, а у жовтні настали холодні дні. Почастішали напади радянських літаків на Велику Лепетиху , а особливо на понтонний міст, побудований фашистами. Військові підрозділи декількох фронтів, у тому числі 4 Українського, прагнули ліквідувати Нікопольський плацдарм і форсувати Дніпро на дільниці Велика Лепетиха - Нікополь. Але ворог чинив жорстокий опір. Гіммлер видав наказ: „При відступі із районів України не залишати жодної людини, жодної голови худоби, ні одного центнера зерна, ... ні однієї шахти, ні одного колодязя, який був не отруєний... лишати спалену і знищену країну".


Зацарна Марія Петрівна,
вихователька дітей підвалу.
(Фото із народного музею Великої Лепетихи).

Таким чином діти опинилися в самому пеклі війни. У один із жовтневих днів 1943 р. пристала баржа. А скоро прибули і фашисти. За старшого у них був офіцер із великими чорними бровами і нагайкою в руках. Поряд із ним відгодована і зла вівчарка. Діти його прозвали „Бармалеєм". Офіцер дав команду негайно повантажити дітей на баржу, яка відправлялася до Херсона. На допомогу прислав радянських військовополонених, які носили майно притулку до понтонного моста. Серед речей була найдорожча річ - залізна скринька із медикаментами, взятими ще в Таганрозі. Раптом над Дніпром з'явилися радянські і німецькі літаки. Розпочався повітряний бій. Кругом усе гуділо, свистіло, вгору летіли каламутні фонтани води. Коли усе стихло, моста вже не було, а розбита баржа крутилася на середині річки. Під час бомбардування загинула вихователька Марія Петрівна Зацарна [Додаток в] , поранило в ногу Аллочку Урманчєєву. Багато дітей плакало від ран та виду крові.

Зоя Михайлівна ледве зібрала свою сім'ю. Перев'язали поранених. Старші діти за будинком викопали могилу, місцевий житель дядько Грицько збив домовину. Поклали в неї красуню з русою косою Марію Петрівну. Стояли в мовчанні дітлахи біля свіжої могили, довго плакав син загиблої. Через декілька днів знову з'явився „Бармалей" і наказав готуватися до посадки на пароплав, який іде із Запоріжжя. Було заборонено брати воду, продукти харчування, постіль. На пароплаві пливли німецькі офіцери. Наказали дітей здати черговому по вахті, а дорослим залишитися у Великій Лепетисі. На збори було дано 2 години. Завідуюча вже не раз чула, що дітей хочуть використати як донорів, а потім знищити. Так німці робили з іншими сиротами. Більш ніж за три місяці кочового життя хлопчики і дівчатка до всього звикли: прати сорочки в крижаній воді, носити у двічі важчі за них вантажі, лікувати один одного, ховатися від німецьких патрулів, терпіти голод і спрагу. Усі з острахом чекали появи пароплава. Першими його побачили хлопчики. Зоя Михайлівна наказала усім залишатися на своїх місцях. Пароплав, не підходячи до берега зупинився, двічі дав сигнал і поплив вниз по річці. Офіцер побіг до комендатури.

Ось так волею випадку діти не потрапили до плавучого госпіталю. Видно, змилостивилася над ними доля. Врятувала від смерті, але послала нові, ще тяжчі випробування. Чи зможуть перенести їх діти? Без підтримки дорослих вони б уже давно загинули, а так у їхніх тільцях ще теплилося життя, жила надія.

 

Розділ 4. 110 діб у підвалі

Завідуюча шукала місця, де б можна було на якийсь час переховати дітей. Тітка Євдокія порадила сховатися у підвалі, в якому раніше зберігали овочі. Він стояв на березі Дніпра і здавалося, що аж вріс у землю. Вниз вела дерев'яна слизька драбина. Це було величезне приміщення з кам'яним напівовальним зводом і земляною підлогою. У великих чанах зберігалися солоні огірки і кавунна патока. Пахнуло гнилою картоплею та цибулею. Повітря було таким важким, що через кілька хвилин дихати ставало важко. Думали, що заховаються тут на 4-5, максимум 10 днів, а довелося жити в підземеллі один осінній місяць і половину зими.

В обох кінцях підвалу поставили каганці, щоб діти не боялися темряви. Знайшлася тут і пічка „буржуйка", деякий кухонний посуд. У кутку була зсипана картопля. Діти раділи новому приміщенню. Пропонували варити кукурудзяну кашу, пекти картоплю і блини з кабачків. Вихованці притулку фантазували, а у вихователів серця кров'ю обливалися: де будуть брати продукти? Діти війни не мали ласощів. І зараз, вони не знали, що всі 110 діб не знімуть із себе пальт і шапок, не розлучаться із консервними банками, в які двічі на день наливатимуть по маленькому черпаку супу - води із кукурудзяною мукою або просом. Такого життя забути ніколи не можна.

 

Петриченко Станіслав, один із дітей підвалу.
(Фото подароване власником
народному музею Великої Лепетихи у 1956 році)

Із спогадів Станіслава Петриченка [Додаток г]

„Мені тоді було три з половиною роки. Пам'ятаю, що до підвалу вели безкінечні сходинки. А у самому кінці приміщення - віконце. Понад стінами ящики із напівгнилою цибулею. Вночі беру цибулину, чищу і маленькими шматочками ковтаю, не жую. Мені сказали, що цибуля здається тоді не такою гіркою. Одного разу у двері почали дуже грюкати. Увійшло троє. Двоє з них в чорному, з блискучими ґудзиками.
Вони кричали щось незрозуміле, били кожного із нас нагайкою по голові, потім пішли. Тепер я знаю, хто вони були. Це ті, хто ніс усім людям і нам, дітям, тільки горе і смерть. Тому й досі болить у мене серце." ( 2; 32 - 33 ).

Із спогадів Валерії Черкасової - Шепілової

„Комишанки наші були короткими, ніг не простягнеш, тому ми й спали, згорнувшись „калачиком". Ще пам'ятаю, що весь час хотіла їсти. Бували дні, коли Лепетиху сильно бомбили, хлопчики не могли вийти на поверхню — тоді ми голодували. Іноді місцеві жителі передавали нам качани кукурудзи. Тоді раділи всі! Я, чотирирічна, сідала до крупорушки разом із п'ятьма іншими дітьми, крутила її довгу ручку зі всіх сил, щоб подрібнити зерно і хоч шматочок покласти на язик і посмоктати. Бувало, що українські матері приносили нам сухарики -маленькі-маленькі. Де було взяти більше, якщо у них самих не було що їсти. За таким сухариком ми встановлювали чергу. З нетерпінням чекали, коли якась із жінок принесе нам часточку свого пайка..." ( 2; 33 )

Із спогадів Миколи Сорочана

„Мені було, мабуть, трохи легше, ніж іншим, бо дихав свіжим повітрям. До підвалу приходив лише ввечері. У 12 років я виконував обов'язки постачальника продуктів. З ранку до вечора ходив по селу, намагаючись не потрапляти на очі фашистам, просив що-небудь їстівного. Відмовляли дуже рідко і то тільки тоді, коли в хаті було зовсім пусто. Більшість жінок виносили жменю ячменю або проса, кілька качанів кукурудзи, шматочок кабачка або кавуна. Іноді я пробирався в німецькі окопи. Знаходив там фуражний овес, сухарі, шматочок мила, бинти, медикаменти. Все це ніс своїм друзям у підвал. Перед світанком ми з хлопцями брали бідони і повзли до сараю, який притулився до підвалу. Поряд був колодязь, із якого ми брали питну воду." (2; 33-34).

Із спогадів Алли Урманчєєвої

„Під час бомбардування я була поранена в ногу, почалася гангрена. До підвалу мене вже занесли. З кожним днем нога боліла все дужче. Зоя Михайлівна віднесла мене до німецького госпіталю. Похмурий хірург дав команду ампутувати ногу. Коли мама Зоя відмовилася, нас вигнали з лікарні. Дізнавшись про моє горе, жалісливі матері із Лепетихи принесли плетене ліжко. Хлопці знайшли бинти, а у заповітній скриньці - стрептоцид. Рану засипали ліками і бинтували, вона почала гоїтися. Тепер я можу ходити на двох ногах." ( 2; 34 ).

Із спогадів Володимира Ардельнова

„Я відповідав за двері підвалу. Зазирав до глазка, чи не йде хто чужий. Випускав своїх, які йшли на пошуки продуктів. Про чужих повідомляв старших. Приходив до підвалу і німецький офіцер з собакою ( як вони про нас пронюхали - не знаю ). Цікавився одним - чи всі ми тут. Мабуть, німці до останнього дня сподівалися використати нас за призначенням. А як жаліли нас місцеві жителі! Я пам'ятаю бабу Дусю. Вона нам часто приносила гарбузове і соняшникове насіння. Кожний із нас тримав 2-3 насінини в роті, а старенька розповідала казки. Ми мало що розуміли із того казання, зате швидко і спокійно засинали..." ( 2; 34 — 35 ).

Новорічний сюрприз

Фронт наближався до Дніпра. За 15 км від Лепетихи стояли бійці 109-ої стрілецької дивізії. Чутки про це доходили і до підвалу. Настало 31 грудня 1943 року. Зоя Михайлівна вирішила влаштувати для своїх вихованців Новорічне свято. У підвалі з'явилася велика гілка верби і тоненькі гілочки. Цю „ялинку" поставили у старе відро з піском. Діти із підручного матеріалу виготовили новорічні іграшки. А біля пічки - „буржуйки" чаклувала Марія Петрівна Массауті. Жінки в подарунок принесли муку. Вона замісила з неї тісто, розділила його на маленькі булочки і почала пекти. Приємні запахи пливли по підвалу. Діти повеселішали і почали співати. Кожен отримав булочку і паперову іграшку. Усі бажали один одному швидкого визволення від фашистів.
 

Розділ 5. Розвідник В. Цибулькін знаходить сиріт

Санінструктор Терьохіна,
яка надала першу медичну допомогу дітям підвалу.
(Фото із народного музею Великої Лепетихи)

Весна 1944 року була ранньою. На початку лютого криги на Дніпрі вже не було. Річка в районі Лепетихи розлилася на 8 кілометрів. Командир 309 стрілецького полку Пеньков направив сюди 7 розвідників під командуванням Івана Соломінова. Потрапили під кулеметний вогонь, троє загинуло. Зібравши дані про чисельність і техніку ворога, розвідники хотіли вертатися. Але раптом Володимир Цибулькін помітив блимаючий вогник. Вирішили перевірити. Думали, що в підвалі забарикадувалися німці. Почувши дитячі голоси, повідомили, що вони розвідники Червоної Армії. Бійці, спустившись до підвалу, були вражені побаченим.

Ранок 8 лютого 1944 року видався сонячним, хоч вночі і випав маленький сніжок. Командир 109-ої стрілецької дивізії І. В. Балдінов наказав готувати дітей прямо в підвалі, бо боявся за їхні очі. Санінструктор полку Терьохіна Н. І. [Додаток г] провела медогляд.
У декого із сиріт шапки поприлипали до хворих голів. Худенькі тільця були подерті до крові від чесотки. В одязі - безліч вошей, на очах - ячмені. Була надана перша медична допомога, виділені продукти.

Військові звернулися до жителів Великої Лепетихи з проханням узяти на деякий час у свої родини сиріт із підвалу. Люди йшли до придніпровського овочевого складу, де на них чекали близько 100 хлопчиків і дівчаток. Марія Степанець, якій було 14 років, теж пішла забрати із притулку сироту. Вона взяла маленьку дівчинку Валю. Коли Марія із мамою викупали її, переодягай і нагодували, то вона спала дві доби. Сім'я Соляників (Іван та Устина ) узяли до себе хлопчика Миколку. Він так і залишився у Великій Лепетисі. Живе у переобладнаній хаті Івана Петровича. Закінчив Новокаховський технікум гідромеліорації, механізації та електрифікації сільського господарства. Працював завідуючим майстернею „Заповіт Ілліча". Виховав двох дітей. Тепер - пенсіонер.

Із спогадів Марії Іванівни Клиби

„Під час війни я теж зазнала чимало горя. Почувши про сиріт, прибігла до притулку і взяла до себе Майю Навороток. Через три місяці дівчинку хотіли забрати до дитячого будинку, але її удочерили Марія Якимівна та Іван Микитович Єрмоленки. Тут вона закінчила 7 класів, працювала в колгоспі. У 20 років вийшла заміж. Виховала 3 синів. Живе зараз у місті Мурманську. Її прізвище - Крюковська".
 

Висновки

У своїй роботі я використала архівні матеріали народного музею смт. Велика Лепетиха. Зустрічалася із Соляником М.І., який був живим свідком тих подій. На жаль, Микола Іванович вже мало що може розказати, бо роки і пережите беруть своє. Вдалося знайти документальний фільм, у якому є фрагменти звільнення дітей підвалу радянськими бійцями. Кадри фільму просто вражаючі: напівроздягнені з опухлими животами діти вперше за багато днів виходять із підвалу, обіймають солдатів своїми кістлявими руками.

Визволення дітей із підвалу 8 лютого 1944року.
Фото із народного музею Великої Лепетихи)

Такі фотографії зроблені і на стендах музею. Саме ця експозиція і зацікавила мене найбільше. Працюючи в архіві, дізнавалася усе більше про дитячий притулок із далекого Таганрога. У своїй роботі описала, як потрапляли діти до притулку. Зі спогадів дитбудинівців стало ясно, що вони не пам'ятають своїх рідних, у них немає домівки. Саме таких безпритульних і вирішили використати німці, бо ніхто не буде їх розшукувати. Адже фашисти теж не хотіли розголосу на весь світ про те, що вони у дітей забирали кров. А якщо ще дітей привезти на Україну із далекого російського міста, то взагалі про їхню долю ніхто і не дізнається.

Це була добре спланована акція. Діти із вихователями їхали і не знали куди. Якби вони не були потрібні німцям, то їх би давно покинули, забули. За Дніпро йшли тяжкі бої. Були великі втрати не лише у наших частинах, а й у німецьких. Зручно було влаштовувати плавучі госпіталі на пароплавах. Адже вони могли підійти до будь-якого місця і забрати поранених. Солдати лікувалися у польових госпіталях, а от офіцери потребували певного комфорту. Кров не візьмеш у голодного населення. Та й людині треба було зробити відповідні аналізи. А дитяча кров була здоровою. Тільця дітей викидали просто у воду. І люди цього не бачать, і тіла зникають серед хвиль Дніпра. Тільки садисти могли видумати таку муку для дітей. Воюють дорослі, а страждають діти.

Спочатку вихователі не здогадувалися із якою метою їх із дітьми переправили до Лепетихи. Вони кожного дня думали лише про те, чим нагодувати своїх вихованців. У таких щоденних клопотах намагалися не думати про страшне. Місцеві жителі принесли їм новину. Але чи можна було в таке повірити? І коли на Дніпрі з'явився пароплав, зрозуміли, що слухи мали підґрунтя. Тільки щасливий випадок урятував дітей. Почалася стрілянина і пароплав не пристав до берега. Дітей при допомозі місцевих жителів заховали у овочевий склад. 110 діб без світла і свіжого повітря провели вони у холодному підземеллі. Ніколи не роздягалися, консервна банка служила їм за тарілку, а „баланда" - за їжу. Українські матері приносили насіння і маленькі сухарики - це були найбільші ласощі для дитбудинівців. А коли старші хлопці ходили по хатах і просили їстівного, то давали усі, в кого що було. Якби не жінки Лепетихи - не вижили б діти.

Німці хотіли дітей захопити із собою, але дуже швидко наступали наші війська. Знову випадковість зберегла життя дітям. А, може, змилосердилася доля над сиротами. Розвідники побачили вогник у підвалі. Думали, що тут заховалися німці. Коли почули дитячі голоси і плач, спустилися до складу... А невдовзі Лепетиха була звільнена. Дітей спочатку взяли до себе місцеві жителі, а потім вони були відправлені до Таганрогу.

 

Список використаних джерел і літератури

Неопубліковані джерела

1. Великолепетиський народний музей імені Олени Ціпко. Діти підвалу. Матеріали № 57.
2.Дегтярьова А. 110 діб у підземеллі. Документальна повість (рукопис). - 60 с
3.Спогади „дітей підвалу".

Опубліковані джерела та література

4.Безсмертна пам'ять. 60-річчю визволення України присвячується. - К: Держава. 2004. - 80с.

5. Книга памяти Великолепетихского района Херсонской области. Страницн горя и бессмертной славьі. - X: Приднепровье. 1994.-230 с.

6.Кирьян М.М. Великая Отечественная война. Словарь-справочник. - М: Издательство полит. лит. 1985. - 504с.

7.Толубко В., Баришев М. На південному фронті. - М. 1973. -302с.

8.Херсонська область у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. Збірник документів і матеріалів. - С: Таврія. 1975. - 324с.

 



Зустріч ветеранів війни та "дітей підвалу"
у смт. Велика Лепетиха
(Фото одного із "дітей підвалу" Соляника М.І.)

 

 

 

 

Окрему подяку  за можливість ознайомитись з матеріалами "Діти підземелля"  редакція портала Арткавун  висловлює Інні Поліщук, тележурналісту ХОДТРК «Скіфія»

 

 

 

 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.