on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.11.2019, 10:26

Ноябрь-2019

Шалунья-осень раздевает  Деревья в заспанном дворе.  Все от депрессии страдают,  Я — не.  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Новости региона

12.11.2019, 09:47

Творчий вечір Сергія Жадана!

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

Козацтво

КОЗАЦТВО - з кінця 15 ст. збірна назва козаків в Україні та в порубіжних державах. Слово «козак» на письмі вперше вжито в «Початковій історії монголів» під 1240 у значенні людини самітної, не зв'язаної ні з домівкою, ні з сім'єю. У словнику половецької мови (1303) це слово трактувалося як «страж, конвоїр». Такі козаки займалися охоронною службою в прикордонних місцевостях, охороняли купецькі каравани або й самі займалися степовим розбоєм. З'явившись у пратюркській мові, слово «козак» в українського народу набуло значення особисто вільної, мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України і оборонця православної віри. Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями. Кримський хан Менглі-Ґірей у своєму листі до великого князя литовського 1492 скаржився, що кияни і черкасці розбили під Тягинею (при гирлі Дніпра) турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв «потрусити отих козаків». У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499 київському воєводі про правила регламентації торгівлі читаємо: «Коториє козаки з верху Дніпра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей и што там здобудут, с того со всего десятое мают давати». Колискою українського козацтва стали землі, які відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських володарів. Ці землі перебували поза будь-яким політичним контролем і не мали постійного населення.

Природні багатства цього краю вабили до себе людей. Втікачі та уходники осідали й заводили господарство на незаселених землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами. Але життя в цьому благодатному краї проходило на межі смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед господарству. Тому уходники воліли займатися тими видами господарства, які не так страждали від татарських нападів, насамперед скотарством, мисливством, рибальством і бортництвом. Вони заводили свої зимівники і слободи на Південному Бузі, Синюсі, Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра - вздовж Трубежа, Сули, Псла. Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на українському пограниччі - від середньої течії Дніпра майже до Дністра. На поч. 16 ст. К. розселилося по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмільницькому та ін. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабливість. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво ставало способом існування. «Козакування» перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею. Однак тут на випадок татарських наїздів доводилося завжди бути напоготові. Умови прикордоння витворювали своєрідний тип людини, коли в одній особі поєднувався воїн і трудівник. Тож із плином часу «ватаги» промисловиків набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси.


Склався своєрідний козацький побут. Частково він увібрав у себе елементи побуту сусіднього тюркського етносу - у назвах, побуті, звичаях.
Деякі магнати та великокнязівські урядники порубіжних земель знайшли спільну мову з козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками, а то й для з'ясування стосунків між собою. Тому офіційні власті вважали їх ватажками козацького люду. При замках-фортецях (у Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Вінниці, Хмільнику, Брацлаві, Барі та ін.) формувалося козацтво, організатором якого були місцеві старости (урядники). Гучної слави своїми подвигами, здійсненими на чолі козацьких загонів, набули намісник канівський і черкаський О. Дашкевич, хмільницький староста П. Лянцкоронський, барський староста Б. Претвич, Б. Ружинський, староста канівський і черкаський Д. Вишневецький. Далі козацтво очолюють народні ватажки незнатного походження. Імена перших із них мало відомі. У 70-80-х рр. з'являється цілий ряд козацьких ватажків: Яків Шах, Іван Підкова, Матвій Самоватий, Костянтин Лакуста, Корній Перевальський, Федір Кишевич, Якуб Осовський, Андрій Рогачковський, Войтех Чановицький, Лук'ян Чорнинський.


Розширення козацьких промислів супроводжувалося появою на уходах сторожових постів та укріплених «городків». Створювалася ціла система козацьких укріплених осередків - засік. У процесі боротьби степових «уходників» із татарськими нападами десь у середині 16 ст. виникає Запорозька Січ, яка стає військовим і організаційним центром українського козацтва, його символом і найвищою інстанцією. Січ виконувала функцію акумуляції та збереження козацьких традицій і моральних цінностей. Невід'ємними рисами запорозького лицаря стали військова доблесть, шляхетність і готовність до самопожертви заради товариства. Січовому братству був притаманний своєрідний аскетизм; він проявлявся насамперед у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостерігачів, а також у спартанській здатності зносити страждання, у байдужості до побутового комфорту. Серед найважливіших традицій запорожців були також високий статус свободи, побратимство, пошуки лицарської слави і здобичі, культ Покрови Пресвятої Богородиці. Як окрема соціальна верства зі своїм окремим устроєм, організацією, звичаями козацтва сформувалося лише в 16 ст. Українське козацтво виробило власну громадську організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Найвища влада належала раді козацькій (колу). Рада вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя, обирала старшого (гетьмана) і старшину. Старшому (гетьману) надавалася вся повнота влади, що поєднувалося з високою відповідальністю. Козацтво формувалося з представників різних соціальних станів: міщан, бояр, шляхти, селянства. В середині 16 ст. численний прошарок ненобілітованих дрібних рицарів - боярства - і слуг відчув на собі весь удар правових реформ, пов'язаних із ревізією прав на шляхетство. Під загрозою перетворитися у державних або феодально залежних селян вони масово покозачилися. Відштовхнуте польською владою дрібне рицарство Придніпров'я перейшло в козацтво і стало його організаційним ядром.

Покозачившись, придніпровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати визнання своїх прав. У часи соціальних заворушень існувала також тенденція до масового покозачення селянства, і починаючи з кінця 16 ст. силу та безперервне поповнення лав козацтва забезпечувало передовсім селянство. Після Люблінської унії різко посилився кріпосницький гніт, і селянство, рятуючись від панської сваволі, масово втікало з Волині, Західного Поділля і півночі Київщини на південні й південно-східні землі. Селянські втечі набули характеру переселень. Покозачені селяни, не визнаючи юрисдикції старост, відмовлялися коритися королівським старостам і панам. Вливаючись до лав козацтва, селяни й міщани перетворили його на значну суспільно-політичну силу. Першими визначними подіями, в яких українське козацтво показало свою силу, були козацькі війни кінця 16 ст.


Успіхи козацтва в обороні краю звернули на себе увагу уряду, який намагається поставити його собі на службу. Так формується реєстрове козацтво. Для козаків було встановлено власний «присуд», тобто козаків було вилучено з-під юрисдикції місцевої адміністрації та підпорядковано «старшому і судді над усіма низовими козаками». Цей судовий імунітет поширювався не тільки на реєстрових козаків, а й на тих, що виходили з Низу на «волость». Так абстрактна ідея козацьких «вольностей» наповнилася конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво в адміністративно-правовому відношенні було відокремлене від решти населення Речі Посполитої й почало оформлятися в окрему станову групу, яка інтенсивно зростала внаслідок покозачення селянства й міщан. Ще одним важливим критерієм, за яким козаки відрізнялися від інших станів українського суспільства, була військова служба, оплачувана з державної казни. В умовах періодичного залучення великих мас покозаченого люду до участі у війнах, що їх вела Річ Посполита, встановити межу між реєстровим і нереєстровим козацтвом  було надзвичайно важко, і привілеї стихійно поширювалися практично на все козацтво. Реєстрове козацтво не стало слухняним знаряддям політики польського уряду, і під час повстань основна маса реєстровців переходила на бік повсталих.


Яскравою сторінкою в історії українського козацтва була боротьба проти турецько-татарської агресії. У 70-х рр. 16 ст. козацтво боролося з турецькими силами у Молдові. У 1574 запорожці на чолі з Іваном Свирговським вели бої з турецькими військами в союзі з молдовськими повстанцями. У 1577 ватажок запорожців І. Підкова захопив Ясси і на короткий час став молдовським господарем. З 2-ї пол. 70-х рр. 16 ст. активізуються морські походи козаків проти Кримського ханства й Туреччини. Чергове піднесення воєнної активності козацтва було пов'язане з ім'ям гетьмана С. Кішки (1599-1602).


До захоплення Наддніпрянської України Польщею (1569) переважало в основному доброзичливе ставлення знаті до козаків як до спільників у боротьбі проти татар і турків. Козаків і шляхту на цьому етапі об'єднував військовий характер їхньої діяльності, а князі й пани з їхніми організаційними можливостями становили ніби офіцерський (командирський) корпус козацьких загонів. Доброзичливі стосунки між козацтвом і верхівкою панівного класу закінчуються наприкінці 16 ст. Відстоювання козацьких прав переростає у збройні конфлікти козацтва  з владою. Поступово воно починає проводити власну, незалежну від польського уряду, зовнішню політику (втручання у молдовські справи, зносини з цісарем Рудольфом II). Молдовські походи 1594-95 сприяли різкому зростанню і посиленню козацтва. На поч. 17 ст. Польща вступила в період безупинних воєн і раз у раз мусила звертатись по допомогу до козаків. Потреба Речі Посполитої у військовій силі змусила польський уряд на поч. 17 ст. послабити репресивний тиск на козацтво й повернути йому скасовані раніше (після поразки повстання С. Наливайка) права та привілеї. В умовах посилення національно-релігійного гніту в Україні козацтво виступало гарантом збереження давніх традицій, передусім православної віри. Воно боролося проти засилля уніатства, добивалося офіційного визнання православної церкви урядом Речі Посполитої. Піднесенню авторитету козацтва  надзвичайно допомогла діяльність гетьмана П. Сагайдачного (1616-22). Він був найвидатнішим козацьким ватажком до Б. Хмельницького й одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів. Як і його попередник С. Кішка, він вміло використовував потребу поляків у козацькому війську для закріплення лицарського статусу Війська Запорозького, яке за його гетьманування, всупереч обмежувальним реєстрам, мало кільканадцять тисяч, а при потребі досягало сорока. Видатною заслугою Сагайдачного було й те, що він зумів поєднати інтереси і дії двох найактивніших частин українського громадянства - козацтва та міщансько-духовної інтелігенції.

Виявом цього стало вписання гетьмана з усім Військом Запорозьким до Київського братства. Завдяки Сагайдачному відбулося й висвячення православних ієрархів у 1620. Його стараннями козацтво вперше включилося в загальнонаціональні справи, а міщанство й духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм набути більше певності і сміливості у своїх планах та діях. Одним із результатів участі козацького війська у Хотинській війні 1621 стало усвідомлення козацтва своєї сили у міждержавних відносинах. Хоч повстання кінця 16 - 1-ї пол. 17 ст. зазнали поразки, вони відіграли велику роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, сповнювалися віри у свої сили. Завдяки масовим повстанням прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби селяни, козаки й міщани дедалі більше переконувалися, що в їхньому намаганні визволитися з-під гніту надійною опорою можуть бути тільки згуртованість, монолітність і воля у досягненні незалежності.
Утвердження козацтва як суспільного стану остаточно завершилося в ході Визвольної війни українського народу середини 17 ст. Наступ польського уряду і магнатів на права і вольності козацтва привів у 1648 до повстання Б. Хмельницького, що переросло у загальнонародну війну, наслідком якої стало утворення української козацької держави - Гетьманщини, в якій козацтво було привілейованим станом, козацька старшина - провідною верствою, а козацький устрій став основою всієї державної організації. За Гетьманщини були узаконені привілеї козацтва. Воно звільнялося від загальних повинностей і поборів, мало право власності на землю і ряд пільг у торговельно-промисловій діяльності. Судити козаків могли тільки козацькі суди різних рівнів. Права їх передавались у спадок. Кількість козаків після Переяславського договору 1654 визначалась у 60 тис. Але за умов масового народного руху гетьманський уряд не міг обмежити чисельність козацтва, і його кількість коливалася від 100 до 300 тис. чол. Одночасно існувала автономна козацька організація у Вольностях Війська Запорозького Низового (до 1775). Після смерті Б. Хмельницького, в умовах послаблення гетьманської влади і загострення боротьби старшинських груп Запорожжя знову дистанціюється від урядових структур, ухиляючись з-під гетьманської влади, і набуває відносної незалежності.


До українського козацтва належало також слобідське козацтво, яке сформувалося протягом кінця 16 - 17 ст. Воно мало багато спільного з лівобережним козацтвом і до 1765 користувалося досить широкою автономією в межах Російської держави.
Старшина, шляхта і монастирі різними шляхами прагнули перетворити козаків у своїх підданих. Цей процес часто супроводжувався насильством і зловживаннями. Зубожіння частини козацтва привело до реформи і поділу його на виборних козаків та підпомічників. Підриву боєздатності козацького війська особливо сприяли систематичні відрядження козацьких частин на важкі роботи по будівництву фортець і риття каналів. На Правобережній Україні козацтво було скасоване постановою польського сейму 1699, але існувало до 1714. У 18 ст. надвірні міліції польських магнатів мали подекуди устрій, подібний до козацького. Після ліквідації Гетьманщини значна частина козацтва на території Лівобережної України (Чернігівська і Полтавська губернії) існувала як окремий стан вільного сільського населення, маючи свої, юридично закріплені, права і привілеї. Після зруйнування Запорозької Січі 1775 козацтво на деякий час продовжило своє існування у вигляді пізньокозацьких формувань. Традиції запорозького козацтва продовжили: Задунайська Січ на території турецьких володінь (1775-1828); Бузьке козацьке військо (1785-98; 1803-17); Чорноморське козацьке військо (1788-60), яке після переселення на Північний Кавказ дістало назву Кубанського козацького війська; створене з частини задунайського козацтва Азовське козацьке військо (1832-66). У нові часи нащадки козацьких родів дали значну кількість інтелігенції - діячів українського національного відродження та визвольного руху. Вплив козацьких традицій відбився в українських визвольних змаганнях 1917-20, зокрема в організації Вільного козацтва, регулярних військових частин і в будівництві гетьманської Української Держави (1918).

Літ.: Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991;
Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. VІІ-Х. - К., 1995-1998;
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. - Т. І—ІІІ. -Львів, 1990-1991;
Смолій В. А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // Український історичний журнал. -1991. - № 5. - С. 61-72;
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994;
Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. -К., 1991;
Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. - С. 27-44;
Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. - К., 1991;
Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.). - К., 1998;
Кардаш П., Кот С. Слава українського козацтва. - Мельбурн; К., 1999;
Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. - К., 1999;
Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV - середина XVII ст. - К., 2000.


С. Р. Лях

Джерело: Українське козацтво: Мала енциклопедія. - Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. - 568 с.
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.