Дзвенять у відрах крижані кружальця. Село в снігах, і стежка ані руш. Старенька груша дихає на пальці, Їй, певно, сняться повні жмені груш. Їй сняться хмари і липневі грози, Чиясь душа, прозора, при свічі. А вікна сплять, засклив мороз їм сльози. У вирій полетіли рогачі. Дощу і снігу наковтався комин, і тин упав, навіщо городить? Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, улітку він під грушею сидить. І хата, й тин, і груша серед двору, і кияшиння чорне де-не-де, Все згадує себе в свою найкращу пору. І стежка, по якій вже тільки сніг іде... (Ліна Костенко)