on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.08.2019, 10:03

Август-2019

Пахне мелісою й медом   Вранішній чай.   Серпень неждано до тебе, -   Що ж, зустрічай.     Меду прозорі краплини...   В вервиці дні   Мов кукурузні зернини,   Злото-ясні.     Пурпур томату достиглий,   Яблучок віск,   Тихі заграви вечірні,   В темряві зблиск.     Ночі такі баклажанові,   Пісня цикад...   Астри із неба рахманного   Падають в сад.         Літо спекотне дозріло,       Осінь гряде,       Сміло вже бронзове тіло       Холоду жде. Валентина П.

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Новости региона

19.09.2019, 11:17

Яскравий потік свідомості Валерія Кописова

16.09.2019, 14:15

«Кронау-Fest»: у Високопіллі пройшов масштабний етно-фестиваль

12.09.2019, 11:57

Як Херсон святкуватиме свій День народження

> Темы > Кино > Из истории херсонского кино > Кому найбільше ненависна війна

Кому найбільше ненависна війна

Документальний фільм «66%», створений благодійною організацією «Иная» за підтримки Українського жіночого фонду, повністю руйнує стереотипи щодо ставлення до переселенців зі сходу, принаймні до жінок та дітей, які чи не найбільше потерпають від поневіряння по чужих кутках. Статистично з-поміж тих, хто через війну вимушений залишити власні домівки, 66% - жінки. Що їм довелося пережити, про що вони мріють сьогодні і розповідає фільм, на створення якого пішло понад півроку і титанічна праця тих, хто зустрічався з героїнями, відстежував їхню долю на Херсонщині.

- Ці жінки справді звершують подвиг - залишають все нажите і їдуть з дітьми, фактично в нікуди. Здебільшого без чоловіків, які або залишаються стерегти дім, або воюють, - зазначає голова БО «Иная» Марина Усманова. - Врятувавшись таким чином від обстрілів, безпросвітного очікування без світла, тепла та води, їм важко на новому необжитому місці влаштуватися на роботу, бо мають малолітніх дітей. Тож життя після пекла війни перетворюється на суцільне випробування побутом, безгрошів'ям, часто-густо непривітним ставленням місцевих мешканців. Вони здебільшого не вірять в завтрашній день і в повернення в рідний дім, який для них був затишною зоною комфорту.

- Мета фільму від початку полягала в утвердженні толерантності до переселенців, - говорить режисер стрічки Наталія Блок. - Але такий фільм неможливо спланувати, тому він зітканий з емоцій, людських переживань, відвертих розповідей.

З пошуком героїнь та транспортом авторам допомогла БО «Крим-SOS» та її керівник Віталій Захарчук. Саме тут було слушно підмічено унікальну жіночу солідарність: по допомогу сюди приходять жінки. І пожертви для благодійної організації, яка працює з переселенцями, роблять теж жінки. Хто ще, окрім них, так може зрозуміти одне одного і допомогти. Беручи приклад, переселенки облаштовуються на новому місці і самі прагнуть допомогти таким самим, як вони.

Серед них чимало молоденьких дівчат, які сповна пізнали жахіття війни. Одна з героїнь невимовно щаслива - прямо під час зйомок отримує SMS від батька, який перебуває на передовій. Читає і коментує: «Такий зв'язок - єдине, що залишилося. Коли надходять довгоочікувані повідомлення, знаємо, що живий. Пише ось, що відбили чергову атаку». А ще дівчина розповідає, як удома на проукраїнськи налаштованих відкривають полювання, вислідковують, нівечать молодих хлопців та дівчат. Жахливі психологічні травми отримують діти. Навіть у Херсоні - далеко від військових канонад, вони щоразу здригаються навіть від святкових феєрверків та прагнуть знайти прихисток.

Кінострічка демонструє умови, в яких живуть переселенці. Адже знялися з дому по тривозі, без теплого одягу, чашки-ложки, не говорячи вже про каструлі чи ковдри. Навіть усвідомлюючи те, що мир і безпека все-таки дорожчі від облаштованого побуту, жінки пригнічені, що вдома залишили все нажите, а головне - невідомо, чи судилося їм повернутися в отчий дім. Ті, хто розуміє, що це буде нескоро, перебираються в села, самотужки винаймають житло, садять городи.

Дівчата-підлітки пригадують, як дорогою з мінометів обстрілювали потяг, в якому вони їхали. На стіні в гуртожитку, де тепер мешкають, повісили прихоплений із собою український прапор і дуже ображаються, коли дехто з місцевих обзиває їх ЛНРівками, адже їхні батьки воюють за Україну. Хвилюються, що вдома залишилися старенькі бабусі, котрих так і не вдалося умовити виїхати.

Багатодітна мати розповідає, як її діти не хочуть іти до школи в одному з райцентрів, бо їм дорікають, що вони «з підвалу». Інша пригадує, як уперше ступила на херсонську землю: вийшла на вокзалі, абсолютно чуже місто і йти нікуди. Однак сьогодні в неї є дах над головою, купа подруг, таких самих, як і вона, і жевріє надія, що все в їхньому житті таки стане на свої місця, адже воно продовжується...

Олена Нечипуренко
«Новий день».- №23 (5174).- 04.06.2015.- стр.16

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.