on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Новости региона

22.09.2021, 10:12

Чи подорожчають квитки у херсонських театрах?

22.09.2021, 10:06

У Херсоні в обласній бібліотеці три дні працюватиме пункт масового щеплення проти COVID-19

22.09.2021, 10:00

Скарбничка культурної спадщини - як у Херсоні працює жіноча артмайстерня

> Темы > КУЛЬТУРОЛОГИЯ > Таврия и Крымское ханство - в культурном аспекте > Кримсько-Татарська Державність на зламі (70-80 рр. XVIII ст.)

Лукашевич О.А.


КРИМСЬКО-ТАТАРСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ НА ЗЛАМІ (70-80 рр. XVIII ст.)


Однією з необхідних умов вивчення та осмислення історії держави і права України феодального періоду є вивчення її в контексті державної та правової системи тих країн, до складу котрих входили українські землі, скажімо, Російської імперії.
Варто також відзначити, що правильним підходом у визначенні предмету дисципліни “Історія держави і права України”, мабуть, слід вважати історичний розвиток держави і права як українського народу в цілому, так і народів України зокрема. Саме таке всебічне та розширене розуміння предмету дисципліни не завжди враховується в працях науковців та навчальній літературі. На справді, історіографія та сучасний науковий процес не мають розробок таких понять як імперія, історія державних установ, правова система ісламу тощо. Адже сучасна територія України час від часу входила до “зон впливу” різних правових та державних інституцій. Скажімо, якщо система права Речі Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій в контексті української історії знайшла деяке відображення у наукових монографіях та навчальній літературі, то право Османської імперії та Кримського ханства майже виключені зі сфери наукових інтересів українських вчених та навчальних програм дисципліни “Історія держави та права України”.
Поза цим, оскільки наша держава виникла на уламках декількох імперій, актуальним і науково обгрунтованим залишається ретроспективний аналіз правового статусу корінного населення та території сучасної Автономної Республіки Крим. Невідомо, як довго в дослідженнях будуть проявлятися наслідки національного “нарцисизму” перших років незалежності України. Я хотів би звернути увагу на актуальні питання історії держави і права України, а саме на історію кримсько-татарської держави — Кримського ханства — в переломний для нього період — приєднання до Росії.
У XVIII ст. доля Кримського ханства залежала від результату боротьби двох імперій — Османської та Російської. Тут варто визначити, який саме зміст слід вкладати у поняття “імперія”?
Імперія — одна з форм державності. Зазвичай у її складі виділяють домінуючу державу-метрополію та підкорені території — колонії. Така характеристика досить поширена, проте вона мало що може пояснити. Дискусії та суперечки навколо поняття та самого феномена імперії продовжуються1.
Предметом дискусії постає питання про те, чим є імперія — феноменом, результатом певного збігу обставин, чи етапом розвитку державності, властивого більшості народів? При цьому наголошують на таких ознаках імперії: значні територіальні масштаби, поліетнічний склад населення, її спрямованість на зовнішню експансію тощо. Єдина адміністративна система не завжди розглядається в якості критерію, і такий підхід навіть вважається помилковим. Імперія не може розвиватися без зовнішніх поштовхів, вона знаходиться в постійній боротьбі з оточуючим світом і в кінцевому підсумку приречена.
З метою розширення та утримання захоплених територій правлячою елітою формується імперська ідеологія або ж концепція для обгрунтування власної політики. Вона може включати ідеї “обраності” народу, держави, їхньої “всесвітньої місії”.
Кожна імперія, щоб існувати і добиватися поставлених цілей, змушена була шукати свої шляхи консолідації суспільства, різноликого за своїм соціальним, національним, релігійним, культурним складом. Здійснювалися спроби об’єднати національні еліти, надавши їм права та привілеї пануючого класу (“елітистична” консолідація). Інший варіант — опора на пануючу націю (наприклад, “русифікація”, сполучена з поширенням православ’я) — також не мав перспектив із-за її соціальної неоднорідності. Визначення підданства приватної особи в імперії встановлювалось за національною, або ж релігійною ознакою.
Обравши політику в якості ознаки, що структурує Г.Г.Феоктістов запропонував класифікувати імперії таким чином:
Імперія-конгломерат — політичне об’єднання різнорідних етносів (держав), не пов’язаних між собою спільністю економіки і культури, в тому числі релігійною залежністю. Створюються, як правило, воєнним шляхом.
Імперія-ієрархія — об’єднує території з різним рівнем залежності і залучення до спільної соціально-економічної структури. Складає єдине ціле, як систему взаємодіючих частин ієрархічного типу. В ній виділяється домінуюча нація, метрополія. Остання є економічним і політичним центром. Релігійний фактор не має великого значення. Існує порівняно великий проміжок часу.
Очевидно, можна говорити й про імперії змішаного типу. До таких відносять, наприклад, Росію. З кінця XVIII століття частина її території — національна держава, а частина інтегрована: Білорусія, Україна, Поволжя, Європейська Північ. Інші регіони утримувались переважно політичними й військовими заходами: Середня Азія, Прибалтика, Польща тощо.
Вихід Криму зі складу Османської імперії та захоплення його Росією рівнозначні скачку з одної цивілізації в іншу. Поза цим, варто порівняти ці дві імперії, щоб мати можливість оцінити адаптацію ханства до нових умов, варіанти його розвитку.
Каменський А.Б. справедливо вважає цілком можливим застосування порівняльно-історичного підходу до історії Росії та Турції.2 В цих країнах приблизно в один і той же час відбувались подібні процеси. Основу воєнно-адміністративного і соціально-економічного устрою Османської імперії XV—XVIII століть складала тимарна система, аналог російської помісної. Поряд з умовним землеволодінням існували й безумовні земельні володіння—мюльки, подібні до російських вотчин, а також земельні володіння духівництва—вакуфи. Проте інституту дворянства в Туреччині не існувало. Правлячий клас здійснював своє панування переважно через державну владу. Критерієм для зарахування до цього класу було службове становище.
Турецькі селяни вважались юридично вільними, хоч фактично були й прикріплені до землі. Державні ж чиновники усіх рангів вважались “рабами султана”, їх кар’єра цілком залежала від волі султана. Для Османської імперії, як і для Московської Русі, була характерною відсутність чіткого розмежування військових, адміністративних та релігійних функцій держави.
З др. пол. XVI ст. в Османській імперії поступово починають проявлятися риси системної кризи. В XVIІІ ст. вона зазнала нищівної поразки у війнах з Росією. В той час, коли з кінця XVIІ ст. століття почала усталюватися світова економічна система, виявилася неспроможність османської держави до швидкого інкорпорування до неї. Все це поставило її перед загрозою територіального розчленування.3 Отож, Османська імперія — зразок східної деспотії потребувала перетворень.
“Епоха реформ” почалася в період правління султана Селіма ІІІ (1792-1808 р.р.). Реформи мали на меті використати досвід Європи і тому носили “наздоганяючий”, європеїзуючий характер. Внутрішнім протиріччям реформ було те, що вони повинні були закріпити традиційні відносини засобами модернізації за європейським зразком. Вважалося, що таким шляхом всі інститути держави можна буде привести в попередній стан часу розквіту імперії. Це викликало їх несприйняття, особливо з боку мусульманського духівництва. Шалений спротив консервативних сил призвів до зриву перетворень та загибелі реформатора. Процес модернізації ускладнився й надовго затягнувся. Подібні до європейської системи органи влади були створені лише під час реформ 1834-1839 р.р. Махмудом ІІ. Указом від 7 січня 1834 року була запроваджена класифікація посад і звань в центральних урядових установах, що нагадувала “Табель про ранги” Петра І.
Росія, як і Османська імперія, у XVIІІ столітті переживала системну кризу й намагалася її подолати через проведення реорганізації армії, державного апарату за європейським зразком. Значні успіхи в модернізації припадають на період реформ Петра І та Катерини ІІ. Проте, за значної подібності історичних процесів двох країн, були й суттєві розбіжності. Перш за все, культурні особливості. По-друге, незважаючи на те, що системні кризи співпали за часом, вони відбувались на різних стадіях державного розвитку. До моменту кризи, на відміну від Росії, Турція вже була імперією, що відігравала важливу роль у світовій історії. Все це обумовило пошук виходу з неї у “величному” минулому, шляхом проведення “традиційних реформ”. Росія ж намагалася “прорубати вікно в Європу”, цілком орієнтувалася на західноєвропейську модель розвитку.
Таким чином, Кримське ханство опинилось у полі тяжіння одразу двох імперій, що стали на шлях “наздоганяючого розвитку”. В кінцевому рахунку, кримське населення зазнало російського варіанту модернізації. Османський став реальністю для татарських емігрантів та невикористаною можливістю для тих, хто залишився.
До характеристики системної кризи в Османській імперії варто віднести й вкрай недосконалу організацію провінційного управління. Імперська структура включала найрізноманітніші одиниці управління, що ставили на меті неоднакові форми підкорення й керування народами: різного типу санджаки — адміністративно-судові округи, васальні держави — Кримське ханство, Валахію, Молдавію тощо. Строкатість адміністративного устрою була обумовлена географічними, культурними, політичними особливостями регіонів. Структура державної влади, що склалася в Османській імперії, передбачала поєднання елементів централізації та децентралізації, прямого й опосередкованого контролю, потребувала встановлення балансу інтересів центру і регіонів.
Невдачі уряду в пошукові компромісів посилювали сепаратистські тенденції в державі. Розпорядження Порти на місцях нерідко ігнорувалися, хоч обидві сторони утримувались від відвертого протистояння. До кінця XVIІІ ст. відбулося різке падіння впливу султанського уряду на справи в провінціях. Жорсткий контроль зі столиці було знято. Період 1779-1813 рр. в історичній літературі називають часом феодальної анархії. Але саме тоді зароджувався новий порядок відносин центру з периферією. На поч. ХІХ ст. остання отримала можливість здійснювати певний вплив на політику Порти, утримувати у своєму розпорядженні більшу частину додаткового продукту. Таким чином, османська альтернатива відкривала певні перспективи для Кримського ханства, до того ж у звичних для нього рамках мусульманського суспільства. Проте для її реалізації потрібно було залишатися частиною імперії, зупинити міжусобицю місцевої феодальної олігархії, налагодити дружні відносини із сусідніми народами, бути відкритими для європейської культури. Ці умови виявились нездійсненими за тих соціально-політичних та економічних обставин, що склалися в останній чверті XVIІІ століття.
Перш ніж перейти до аналізу кримсько-татарської державності переломного періоду (1774-1783 рр.), варто стисло охарактеризувати її попередню історію.
В середині XV століття в Кримському ханстві утвердився іслам, а в 1478 році воно визнало васальну залежність від Османської імперії. У Кафі османи запровадили санджак (адміністративний округ, зазвичай ділився на кази, які очолювали каймакани), потім беглербегілик на чолі з беглербегом (“правитель над правителями”). До нього входили усі султанські володіння в ханстві. У Кафі перебував турецький гарнізон.
З метою зміцнення влади хана та обмеження впливу Порти на внутрішні кримські справи, Менглі-Гірей увів звання калгі, тобто віце-хана, на котрого покладалися права спадкоємця престолу. Ним став його син Магомет-Гірей (1514-1524 рр.). Після смерті останнього хани стали призначатися султанами, хоча посада калгі й збереглася. Очевидно, калга також призначався султаном4. Так було скасовано попередній звичай призначення наступника самим ханом або ж обрання його “народом” — кирим-беями (кримськими беями-феодалами, найстаршими представниками знаті своїх родів).
Гірей ІІ Жирний (1577-1584 рр.) заснував новий ступінь другого спадкоємця, що отримав назву нур-ед-дін, і був затверджений Портою. Посадові функції нур-ед-діна не з’ясовано, проте відомо, що його річний оклад формувався з ханських доходів.
Хани перетворились у намісників султана в Криму. Носили титул “Великий хан великої орди і престолу Криму та степів Кипчака”. Після відвідин Мекки отримували титул хаджи або ельхадж. Зазвичай, ханами ставали представники роду Гіреїв. В ньому вирізнялася Ширінська лінія та побічна — Джобак-Гірей. З першої призначалися хани, з другої — калги та нур-ед-діни.5 Родове старшинство під час призначення хана та калги не дотримувалось. Подібний порядок, в основі якого був принцип “розподіляй і владарюй!”, з одного боку, породжував міжусобну війну, калейдоскопічну зміну ханів на престолі. З іншого — дозволяв Порті контролювати ситуацію в Кримському ханстві.
За турецьким зразком при хані був заснований диван (державна рада). До нього входив калга-султан6, який призначався із “принців крові”, командував армією від імені хана. Резиденція калги-султана розташовувалась в Карасу-базарі. Йому належало в Криму ряд поселень. З призначенням нового хана призначався й новий калга-султан. Членами дивана були також: каймакан — намісник хана на час відсутності останнього в державі, муфтій Криму — голова духовенства і тлумач, у важких випадках, законів, усував кадіїв (суддів), якщо ті не правильно чинили суд. Муфтії, як і кадії, призначались константинопольським кадієлескером. Нарешті, нур-ед-дін — президент у місцевих судах, а під час походів — командир окремих підрозділів, кадієлескер — поліцейський наглядач у столиці ханства Бахчисараї, розглядав міські судові справи.
Як розподілялись повноваження між ханом і диваном?
Перший видавав закони, командував військом, карбував монету, вартість якої сам і встановлював, вводив мито, обкладав податками підданих християн та іудеїв. На його честь під час п’ятничного богослужіння читалася публічна молитва в усіх мечетях (хутба). Проте хан був зобов’язаний правити згідно давніх законів і звичаїв. Не міг розпочати війну, вирішити важливі державні справи без згоди дивану. Останній же міг затвердити або відкинути пропозиції хана. Зазначимо вагомість голосу беїв з роду Ширинів, що не поступався ханському.
Хан міг відсторонити від посади норовистих беїв, але він рідко наважувався на це, а ще рідше досягав поставленої мети. Не мав права судити калги-султанів. Останні були підсудні дивану, який мав компетенцію виносити смертний вирок. Диван також опротестовував розпорядження хана, що суперечили закону, і той змушений був їх відміняти.
Після нур-ед-діна та калги-султана на ієрархічних сходинах знаходились:
султан-валіде — мати хана, дружина або ж сестра, що мала свій двір на державному утриманні;
хан-агасі — обов’язки до кінця не з’ясовано і стосувалися скоріше цивільного управління;
дефтердер-ага — керуючий ханськими землями і територіями, заселеними християнами;
хазіадар-ага — державний скарбник;
актачі-бей — “шталмейстер”;
кіларджі-баші — “гофмаршал” хана та інші.
Як видно, в системі чинів і посад Кримського ханства не було чіткого розмежування на державні і придворні.
Все ханство ділилося на 5 бейликів (князівств) за кількістю знатних родоплемінних союзів кримських татар: Ширин, Барин, Кулук, Сулеш, Мансур. Представники знатних родів складали верхівку феодального стану. Серед них особливе становище займав ширинський бей, що мав свою резиденцію, придворний штат із калги-султана, муфтія, каймакана, нур-ед-діна, кадієлескера. Бей Барин — каймакана, нур-ед-діна та кадієлескера. Інші беї — тільки нур-ед-діна. Феодальна верхівка з беїв офіційно визнавалася хоронителем свободи народу, “противагою” ханській владі, його “співправителями”.
Беї мали можливість одружуватися на дочках хана, надсилати власних послів до іноземних держав, вести між собою війни та самостійно здійснювати набіги на чужу територію. У своїх володіннях — бейликах, беї користувались феодальним імунітетом. В їх руках знаходилась адміністративна і судова влада. Для здійснення останньої беї отримували від каді-аскера (державного судді) грамоту на звання каді (судді).
Беї не служили при ханському дворі та не займали державних посад. Проте зобов’язані були постачати хану військо та певною мірою відшкодовувати військові витрати. Зі смертю бея бейлик успадковував калга, як правило, його старший син, потім, нур-ед-дін (другий син). І тільки після смерті всіх синів бея бейлик переходив у володіння його старшому онукові. Інші нащадки бея, в тому числі й позашлюбні, складали “емір-заде” — дворянство. Пізніше їх стали називати мурзами.
Мурзи — військово-служилий стан, ділився на дві категорії. До першої відносились прямі нащадки можновладних беїв та їх далекі родичі, що жили в межах бейлика, а також наділені ханом цим званням. До другої — нижчі “дворяни” — капикули (“раби біля дверей”), вихідці з яничар.
Бейлики ділилися на 48 кадиликів (судових округів, що охоплювали більше 1600 сіл). Мурзи мали особливі суди, рішення котрих затверджувались кади-аскером, за порадою муфтія. Мусульманське духівництво та представники інших конфесій мали окремі суди.
Хан призначав кадіїв у власному кадилику, турецький султан — у своїх (Кафі, Судаку, Мангупі, Ені-Калє). Шегер-каді (міські судді) призначались каді-аскером. Зазначимо, що на суді був присутнім його представник — наіб. Державні справи, справи, що мали значну величину позову, не підлягали компетенції перерахованих судів і вирішувались диваном.
Поточні приватні справи вільних сільських мешканців — кримських татар, розглядались в середині общини — “джемаат” або “елалі”. Її юридичний статус був оформлений у XVII столітті. В суді община мала можливість виступати позивачем і відповідачем, а також у якості свідка7.
Мусульманське право має два основних джерела: закон (шар) і звичай (адат, кримський варіант — “чингизове тор е”)8. До останнього дозволялося звертатися тоді, коли у писаному праві виявлялися прогалини.
Наступним важливим джерелом права були рішення знавців права (фетви), особливо “великого імама” Абу Ханефа (702-772 р.р.)9. Його вчення характеризується певною терпимістю і гуманністю у тлумаченні закону. Там, де інші імами суворо дотримувались букви закону, він робив висновки за аналогією (“кияс”). Ханефетичний напрямок в ісламі був широко розповсюджений на території Османської імперії10.
З уривчастих свідчень про мусульманський суд у Криму можна зробити висновок, що кримінальними вважались такі злочини: відступництво від віри, перелюб, грабіж, вбивство, злодійство та пияцтво. Політичних злочинів практично не було із-за частої зміни правителів.
Судовий розгляд починався після звернення позивача до суду, котрому надавалось право вибору покарання (наприклад, застосувати помсту чи ж обмежитися пенею). Справи вирішувались усно, застосовувались певні ритуали під час укладання духовних заповітів, купчих. Особливою складністю відзначався порядок спадкування, що обумовлювалося багатоженством. В цілому, як можна уявити, норми шаріату застосовувались у ханстві так само, як і в інших регіонах імперії, звичайно, з урахуванням особливостей місцевого звичаєвого права. Вони не розповсюджувались на немусульманське населення, якому надавалась певна правова автономія (за виключенням окремих видів злочинів).
Основною особливістю мусульманського права є те, що воно тісно пов’язане з релігійними законами ісламу. Тому, де б не знаходився мусульманин, в якій би країні не жив, йому слід послуговуватися тільки мусульманським правом, і не існує влади, здатної його змінити11. Шаріат носить не територіальний, а персональний характер. Іншою його характерною рисою було розмежування прав мусульман і немусульман (в Криму — це християни, іудеї, чия праця визначала розвиток ремесел та торгівлі у ханстві). Крім того, система мусульманського права не приділяла належної уваги процесуальному праву й характеризувалася нерозробленістю, недостатньою диференціацією галузей права.
Зазначені риси шаріату обумовили його консерватизм, особливу суворість стягнень за релігійні злочини (віровідступництво, язичництво, богохульство — правопорушення групи “хадд”, покаранням за здійснення яких була смертна кара). Нагадаємо, кожний мусульманин, хоч і вважався вільним, одночасно визнавався залежним від султана-халіфа. Оскільки судочинство здійснювалось на основі Корану, то в кінцевому рахунку саме духовні особи виступали найбільш авторитетними тлумачами права. Турецький султан очолював ієрархію духовних осіб, суддів, призначав і усував їх із займаних посад. Такий стан речей обмежував можливості інтеграції мусульманського населення Кримського ханства у російський соціум. Більш пізній досвід інших мусульманських країн показав, що “вестернізація” права виявилася можливою лише в питаннях, які не стосувалися статусу особи і догматів ісламу. Запозичувались норми та принципи тих країн, з котрими були налагоджені тісні економічні, політичні та інші зв’язки.
В складі Османської імперії Кримське ханство використовувалось як плацдарм для турецьких військ, військової експансії у східноєвропейському напрямкові. Разом з тим, кримці в цьому напрямку проявляли самостійну ініціативу й дуже часто турбували кордони Росії. Саме тому в рескрипті О. Орлову від 22 березня 1771 р. наказувалось на мирних переговорах з Портою домагатися “зменшити здатність Порти до атакування Росії”12. Малося на увазі відокремлення ханства від Османської імперії й надання йому незалежності.
Завершенням чергової війни між Росією і Турцією стало підписання 10 липня 1774 року Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Однією з найважливіших його настанов стало відокремлення Кримського ханства від Турції: “Всі татарські народи: кримські, буджатські, кубанські, едисанці, жамбуйлуки та едичкули без винятків від обох імперій мають бути визнані вільними і повністю незалежними від будь-якої сторонньої влади, проте такими, що перебувають під самодержавною владою власного їх хана Чингиського покоління, усім татарським суспільством обраного і зведеного…”13. Вільними і незалежними оголошували не тільки татар, що заселяли півострів, а й ногайців, які кочували у причорноморських степах і на Кубані. Право султана призначати й усувати кримських ханів скасовувалось. Не мав такого права і російський уряд. Однак у Порти залишалася можливість поновити свій вплив у Криму, використовуючи застереження у договорі про “духовні обряди”: всі перераховані народи “як одновірці з мусульманами, у міркуваннях його султанської величності, яко верховного каліфа магометанського закону, мають зважати на правила і закони їм прописані…”14.
Отож, зберігалася релігійна, а разом з нею й судова залежність мусульман Кримського ханства від Турції. У свою чергу Росія могла протидіяти цьому впливові, оскільки її державні кордони охоплювали Крим з усіх боків, а на території самого ханства знаходились належні їй фортеці Керч і Єникале.
В умовах нестійкої рівноваги в Криму почалася боротьба за владу. Її вели два угрупування феодальної аристократії, одне з яких орієнтувалося на Турцію, інше — на Росію.
На початку 1775 року Девлет-Гірей оголосив себе ханом і за допомогою турецьких військ захопив владу в Криму. Намагаючись заручитися підтримкою Порти, він висловлював готовність ліквідувати незалежність ханства. Проте ще восени 1774 року калга-султан Шагін-Гірей звернувся до російського уряду з проханням допомогти йому грошима і військом, щоби він міг стати кримським ханом. Росія все ж не пішла на порушення договору. Порта, з розрахунку на покірність, визнала ханом Девлет-Гірея й поставила питання про встановлення спадкової ханської влади. Об’єктивно спадкова наступність кримської влади сприяла зміцненню татарської незалежності і співпадала з інтересами Росії. Проте вона не могла підтримати турецьку ініціативу, оскільки мова йшла про Девлет-Гірея, що намагався зробитися васалом Турції. Крім того, це означало б втручання у внутрішні справи ханства, що суперечило умовам договору.
Все ж у листопаді 1776 року, у відповідь на ворожі дії Порти, російські війська захопили Перекоп. Пізніше, 28 березня 1777 р. кримський диван ухвалив рішення про усунення Девлет-Гірея від влади і про призначення ханом Шагін-Гірея. Катерина ІІ 25 серпня 1777 року надіслала йому офіційне привітання, а командувач російськими військами в Криму отримав наказ не втручатися у справи хана та ханства.
Шагін-Гірей (1755-1787), син хана Мехмед-Гірея, довгий час жив у Венеції, вивчив італійську та французьку мови, сприйняв західноєвропейську культуру15. В серпні 1771 року в якості паші був направлений до Петербурга для узгодження тексту договору про союз із Росією, де вперше й зустрівся з Катериною ІІ.
Ставши ханом, Шагін-Гірей поставив собі за мету зміцнити державний апарат та армію Кримського ханства. Розпочинаючи реформи, він змушений був обмежити владу беїв і зміцнити центральну владу. Тому, перш за все, Шагін-Гірей примусив жителів Криму присягнути йому, як необмеженому у своїх повноваженнях, ханові. Використавши економічну кризу, викликану російсько-турецькою війною й міжусобицею, хан став активно залучати на державну службу беїв та мурз, обіцяючи повне грошове утримання та швидке просування по службі. Хан намагався запровадити організованість у діяльність державного апарату за рахунок централізації управління і встановлення чіткої ієрархічної системи посад та установ. Кожен орган управління обмежувався встановленим колом обов’язків і прерогатив. За свою роботу посадові особи отримували жалування зі скарбниці.
У свій диван Шагін-Гірей призначив 12 мурахасів-сановників з окладом від 2200 до 5500 російських карбованців у рік. Диван очолював усі державні установи і уособлював законодавчу й адміністративну владу. Вища ж влада належала безпосередньо хану.
Чіткіше були визначені завдання інших посадовців. Диван-ефенді став секретарем дивану. Капудилі-баші, “охоронець ханських дверей”, більше не займався адміністративними справами й не міг, як раніше, використовуючи наближеність до хана, впливати на вирішення політичних питань. Йому прописувалися лише придворні обов’язки. Актачі-бей — тільки шталмейстер, кіларджі-аші — гофмаршал. Ніхто з них, як і інші придворні, вже не брали участі в адміністративному управлінні державою.
Адміністративно-територіальна система залишалася попередньою. Ханство ділилось на каймаканства на чолі з каймаканами, що займалися цивільними справами і кадилики на чолі з кадіями. Кадіям підпорядковувались суд, а також різноманітні військові чини — муселими, діздари, сердари та баш-бумок-баші (військові посадові особи більш високого рангу).
Таким чином, державні посади ділилися на три “класи”, перелік яких завершували писарі та посильні. За даними 1778 року жалування було видано 152 особам на загальну суму 198561 крб.16
Утримання державного апарату, потреба в коштах для проведення реформ змусили хана взятися до реорганізації фінансів. Дефтердар-ага отримав у своє розпорядження установи зі штатом чиновників, рахівників, начальників митниць, писарів. Була уведена сувора, що доходила інколи до крайнощів, фінансова звітність.
Майже всі доходи ханства віддавалися на відкуп. Збільшилось оподаткування іудеїв та християн. У Кафі було відкрито монетний двір, прибуток якого склав у 1780-1783 рр. 17737 крб.
Однією з найважливіших реформ стала військова реформа. Попереднє строкате й ненавчене військо не тільки не могло протистояти регулярним частинам сусідніх держав, а й було надзвичайно ненадійним, оскільки до нього входили загони гонористих беїв. Потрібно було створити регулярну дисципліновану армію, що підпорядковувалась особисто ханові. Зразком слугувала російська армія. Шагін-Гірей звернувся до російського уряду з проханням надіслати йому майстрів з литва гармат і лафетів, дозволити придбати у Тулі рушниці, шаблі, пістолі. З метою залучення всього населення до військової повинності він розпорядився розпочати його перепис. Було запроваджено призивати в армію одну людину від п’яти дворів. Здійснення такого набору стало початком формування регулярної армії, в котрій заводились європейські порядки.
Хан створив власну гвардію — полк сайменів, а при дворі знаходився ще й загін особистих охоронців із довірених мурз. Особливою одиницею було бешлейське військо.
Свою резиденцію хан переносить із Бахчисарая до Кафи, що мала вихід до моря. Нова столиця повинна була стати центром політичного й економічного життя ханства. Сам Шагін-Гірей поведінкою, манерою одягатися все більше ставав схожим на європейця, ніж на мусульманина.
Реформа з рисами “вестернізації” проводилася поспіхом, без належної підготовки та фінансового забезпечення. Не враховувалась повною мірою сталість релігійних та культурних традицій. Турецькі агенти розповсюджували чутки про те, що Шагін-Гірей діє в інтересах Росії, охрестився, забув звичаї свого народу: “На ліжку спить, на стілець сідає і молитов належних по закону не здійснює”17. Мусульманське духівництво Туреччини закликало татар виступити проти хана, що зрадив ісламові.
Заклик потрапив на сприятливий ґрунт. У пошуках коштів на проведення реформ Шагін-Гірей посилив податковий тягар. Зростанню цін на ринкові сприяло розповсюдження відкупної системи. Перебудова державного апарату загострила й без того складні стосунки між беями та мурзами, які перебували на державній службі. Створення регулярної армії підривало значення родоплемінної знаті. Перетворення форсували процеси структурування суспільства, викорінення патріархальних, родових відносин і розвиток феодальних. Стала очевидною нездатність старих інститутів влади вирішувати нові завдання.
Кримські події 1777-1778 років спонукали Росію і Туреччину укласти 21 березня 1779 року Айнали-Кавакську конвенцію, оголосивши її частиною Кючук-Кайнарджийського договору. Проте якщо в останньому лише в загальній формі обумовлювалась духовна залежність татар від турецького султана, то за положеннями конвенції після обрання хана слід було надіслати до Константинополя депутатів з магазарами (всенародним проханням) по “встановленій нині раз і назавжди зразковій формі” з урочистим визнанням султана халіфом. В “магазарах” татари повинні були просити султанського благословення ханові і “нації татарській”. У відповідь султан мусив надати без “затримок” і “застережень” благословительну грамоту. Грамота повинна була мати встановлений формуляр, і султан не міг внести до неї свої зміни.
Таким чином, Туреччині вдалося дещо розширити свій вплив на політичне життя Кримського ханства. З іншого боку, вона змушена була визнати ханом Шагін-Гірея й зобов’язалася надіслати йому благословительну грамоту за встановленим зразком. Все ж таки, ухвалення Айнали-Кавакської конвенції не означало припинення боротьби за Крим. Її апогеєм стала російсько-турецька війна 1787-1791 рр., що була викликана намаганням Туреччини поновити своє панування над Кримом.
Зазвичай, реформа породжує контрреформу. Кризова ситуація призвела до відчуження суспільства від політичної влади. Виступи невдоволених, що знаходили підтримку з боку Туреччини, хан придушував за допомогою російських військ. Проте російський уряд, остаточно визначивши неможливість існування незалежного Кримського ханства, почав підготовку до його приєднання.
До 1783 року Шагін-Гірей вичерпав свої можливості самостійно утримувати владу і в лютому 1783 року змушений був відректися престолу. Згодом він виїхав до Росії, а в січні 1787 року відправився до Туреччини, де його чекала доля непокірних васалів: був страчений на острові Родос.
Після зречення хана, реалізовуючи свої давні плани, Маніфестом від 8 квітня 1783 року Росія оголосила про приєднання Кримського ханства.18 Розпочався російський період кримськотатарської державності.
Існування автономних околиць, як це було в Османській імперії, суперечило самій сутності російського самодержавства, що увійшло у XVIII столітті в епоху становлення абсолютизму. Губернська реформа, що була розпочата Росією в 1775 році, не враховувала місцевих особливостей: насаджувалась уніфікована система обласного управління з наданням широких повноважень генерал-губернаторам, яких особисто призначав імператор.
Варто зазначити, що до 1783 року певний досвід вирішення проблеми включення мусульманських народів до складу імперії у Катерини ІІ вже був. Ще в 1767 році вона виявила повагу до волжських татар-мусульман, відвідавши місто Булгар, в якому з цього приводу спеціально було побудовано мінарети19. Катериною ІІ було також видано цілу низку указів, що полегшили адаптацію мусульман до російських суспільних і державних інститутів. У розробці політики стосовно Криму їй допомагали талановиті дипломати, генерали і перш за все Г.О. Потьомкін — генерал-губернатор Катеринославського намісництва, генерал-фельдмаршал російських військ.
Новий механізм управління формувався поступово. Після приєднання Криму влада перейшла до рук генералів розташованих там військ. Спочатку до генерал-поручика А. Дебальмена, а з 18 серпня 1783 р. по 12 червня 1784 р. — О. Ігельстрома. Перед ними було поставлено завдання забезпечити прихильне ставлення населення до нової влади, враховувати його історичне і релігійне тяжіння до Туреччини, не випускати з поля зору загрозу, що виходила зі сторони Порти.
Все це обумовило перші заходи російської адміністрації. Потьомкін вимагав від своїх підлеглих проявляти дружелюбність до кримського населення. Під час оголошення Маніфесту про приєднання Криму звертав увагу на обов’язкове вшанування національної гідності татар: “Новость настоящего состояния татар требует всей с ними деликатности, особливо ж при таковых извещениях, дабы не привесть их оными в сумнительство и опасение”20, варто показати їм “усі вигоди спокійного й безпечного життя”21. Татарам, які не бажали залишатися в Криму, надавали право на безперешкодний виїзд за кордон. Їх майно переходило до казенного відомства, а якщо воно було значним, то власнику виплачувалась компенсація.
Важливим засобом у формуванні толерантного ставлення кримських татар до нового керівництва було вивчення громадської думки на всіх його рівнях. Потьомкін виокремлював у ній погляди “приватних осіб”, “що мали силу і вплив серед народу”, “що брали участь в керівництві ним і суспільством”22. Отримана інформація мала практичне значення, “дабы таким образом можно было располагать нам ними впредь поступки, соображая с усердием их или недоброжелательством”23. Так, в липні 1783 року Потьомкін наказав Дебальмену переконати виїхати або ж вислати мурз, які виступили проти російської влади24. У вересні того ж року Ігельстром повинен був підтримати “Кримський земський уряд”, котрий “при всей беспечности членов своих, требует уважения по доказанной благонамеренности своей”25. На урядовому рівні така політика була підтримана наданням феодальній татарській знаті прав російських дворян26. Сільські ж общинники перетворювались у державних селян. Отож, інтеграція, а не асиміляція з Російською імперією розвивалася перш за все за соціальним принципом, а не національним чи релігійним.
З квітня 1783 року влада в Криму перебувала в руках російських генералів. Вони контролювали цивільне управління, функції якого офіційно були покладені на “Кримський земський уряд”, що проіснував до 1784 року. Під час його створення Потьомкін скористався досвідом і порадами кримського татарина Якуба-аги (Я.І. Рудзевича), що перебував на російській службі. До “уряду”, члени якого отримували жалування, увійшли представники вищої татарської знаті на чолі з “крим-валесином” (намісником), Махметиш-беєм Ширинським. При намісникові перебували два радники27. Проте питання “відсторонення і призначення” державних службовців на посади було вилучено з компетенції “уряду”28. Таким чином, воно слугувало своєрідним буфером між російською владою і кримським населенням. Відомо, що “уряд” допомагав збирати відомості про соціально-економічний стан Криму.
Управління на місцях залишалося незмінним. Каймакани вирішували цивільні справи у своїх каймаканствах-“повітах”, а кадії — судові у відповідних кадиликах. До останніх було приставлено по двоє стряпчих росіян. Варто зазначити, що ворожо налаштовані каймакани позбавлялися посад без попереднього узгодження з “урядом”. Призначені ж на їх місце особи отримували від Потьомкіна “відкритий лист” і жалування29. Отож, уся повнота цивільної та військової галузей управління зосереджувалась у руках російських генералів.
11 червня 1784 року відкрилося Таврійське обласне правління на чолі з “правителем” дійсним статським радником В.В. Каховським. Всі справи “до намісницького правління і тих, що до палат стосуються”, на перший час повинні були здійснюватися саме ним. Правлінню також доручалося розпочати створення губернських та повітових установ “за зразком правління у Росії введеним”30. Проте тільки 29 січня 1787 року офіційно була заснована Таврійська область з усіма властивими для губернії закладами (до того часу відкрились кримінальна, цивільна й казенна палати)31.
На початку російсько-турецької війни (1787 р.) Крим обороняла 2-га дивізія Катеринославської армії генерал-аншефа М.В. Каховського. Тоді ж встановилося цивільне й військове “двовладдя”. Спільними зусиллями були організовані оборона Криму і забезпечення всім необхідним регулярних військ. У 1796 році область припинила своє існування. Із семи її повітів було створено два, котрі увійшли до складу Новоросійської губернії. Первісно передбачалося, що із збільшенням населення, відкриттям усіх губернських установ область буде перетворена в губернію. Тому місцеві органи влади створювались відповідно до загальноросійського законодавства32. Тимчасово ж вона становила проміжний ланцюжок між губернією та повітом. Зазначимо, що на службу до обласних закладів залучалися не тільки офіцери та чиновники з російських губерній (Харківської, Воронезької та ін.), а й представники кримськотатарської знаті33.
Таврійська область з часу заснування й до жовтня 1791 року перебувала під безпосереднім управлінням Г.О. Потьомкіна.
Його світлість Г.О. Потьомкін — одна з найвпливовіших фігур на політичній сцені останньої чверті ХVІІІ століття. На початку 1784 року у чині генерал-фельдмаршала він очолив Військову колегію й одночасно керував Катеринославським намісництвом. В роки Російсько-турецької війни 1787-1791 рр. командував Катеринославською армією, Чорноморським флотом і регулярними військами Росії. Важелі впливу Потьомкіна були значно більшими за офіційно покладені посадові обов’язки, оскільки він знаходився у фаворі Катерини ІІ. Фаворитизм, як відомо, неминучий наслідок абсолютизму, для якого характерне існування двох кабінетів — офіційного та “тіньового”, що складався з “вельмож в случае”. А князь був членом обох. Правда, імператриця, що надавала великі повноваження своїм фаворитам, кермо влади все таки зберігала у своїх руках.
Правила діяльності місцевих установ Росії останньої чверті ХVІІІ століття регулювалися “Установами для управління губерніями Всеросійської імперії” 1775 р. Зупинимося на тих моментах “Установ…”, що стосуються посади генерал-губернатора.
Згідно з “Установами” на чолі губернії перебував генерал-губернатор (намісник), що призначався імператором і був підзвітний тільки йому. Генерал-губернатор головував на губернському правлінні, що складалося з губернатора та двох радників. Перебуваючи у столиці, він міг брати участь у засіданнях Сенату. Йому підпорядковувалися місцева адміністрація й розташовані на території намісництва війська. Надання більших повноважень генерал-губернатору, розширення компетенції місцевих установ підірвали значення центральних інститутів влади, з котрих зберігались тільки Адміралтейська, Військова, Іноземна та Комерц-колегії.
Спроба перебороти негативні наслідки децентралізації управління, під час реалізації місцевої реформи привела до ще більшого посилення особистої влади генерал-губернатора. Відбувся відхід від деяких положень “Установ…”, що стосувалися його статусу34. Початок цьому поклала сама Катерина ІІ, що видала 13 червня 1781 року “Розклад губерній Всеросійської імперії…”, який розділив країну на намісництва, що складалися, за деякими винятками, з двох губерній на чолі з генерал-губернаторами35. Одним із найбільших стало Катеринославське намісництво. До нього увійшли: Саратовська, Астраханська, Азовська, Новоросійська губернії. У 1787 році під управління Г.О. Потьомкіна перейшло й Харківське намісництво36.
Відомий російський історик Градовський А.Д. свого часу зазначав, що цим рішенням послабився зв’язок між намісництвом і установами губерній. За положеннями “Установ…” кожен генерал-губернатор повинен був очолювати управління тільки однієї губернії. Відступ від цього правила ставив в особливе становище генерал-губернатора. З’явилася інстанція між вищою і місцевою владами, котра представляла волю государя. Кожне намісництво перетворювалося в окрему “сатрапію”37.
Інша проблема полягала в тому, що не було чітко окреслено компетенцію генерал-губернатора і губернатора, не встановлено співвідношення цих двох посад. До того ж, із виданням “Установ…” не втратили свого значення й ті законодавчі акти, котрими раніше керувалися губернатори: інструкція 1728 р., “Настанова” 1764 р. В останньому, серед іншого, наказувалося губернаторові звітувати тільки перед царем та Сенатом, а про підпорядкування генерал-губернаторові, звичайно ж, зовсім не йшлося. Вказані недоліки виявились одразу ж після виходу “Установ…”. Проте Катерина ІІ відмовилася вносити до них будь-які зміни38.
З одного боку, концентрація влади в руках генерал-губернатора, який фактично одноособово керував намісництвом, з іншого — відірваність його від губернського управління неминуче вели до утворення при ньому допоміжного органу управління у вигляді канцелярії чи штабу.
Після видання “Установ” були створені штати Катеринославського намісництва, що надали в розпорядження генерал-губернатора двох ад’ютантів та одного секретаря39. Також для вирішення прикордонних справ йому дозволялося мати одного радника, двох секретарів і перекладачів40. Загалом, комплектування штатів канцелярських службовців у всіх губерніях зазнавало неабияких труднощів через нестачу кадрів. Оскільки генерал-губернатор відав цивільними та військовими установами, у нашому випадку Г.О. Потьомкін поєднував цю посаду з командуванням в армії, необхідно прослідкувати “воєнізований” шлях створення його особистої канцелярії.
Діяльність генерал-фельдмаршала, його штабу документувалася військово-похідною канцелярією. Згідно зі штатами польової армії, укладених 1720 р., вона складалася з двох секретарів (один з них — іноземець), нотаріуса, регістратора, канцеляриста та двох писарів41. За аналогією встановлювався й штат генералітету, укладений в 1763 році42.
Правителем військово-похідної канцелярії Потьомкіна був В.С. Попов. Кожною галуззю управління займалася окрема експедиція, яку очолювала довірена особа князя. Перелік експедицій подає історик Н.Мурзакевич: військова, артилерійська, морська, секретна, рахункова, аудиторська, іррегулярних військ, креслярська, а також домова контора, домашня креслярська (з особистих справ князя). Згадуються посади: кригскомісара, архіваріуса, перекладача класичних і нових мов, агронома, відповідального за ведення журналу вихідних паперів (регістратора)43. Нам вдалося віднайти свідоцтва про такі експедиції: армійську44, поселенську45, домову контору, рахункову46, морську47, намісницьку (губернську)48, таємну49, іноземну50. Про час утворення експедицій нічого невідомо, очевидно, він залежав від поступового розширення повноважень Г. Потьомкіна. Саме в цьому проявився особистісний характер військово-похідної канцелярії. Отож, у такому вигляді вона могла існувати тільки до того часу, допоки перебував на службі сам князь.
У загальних рисах військово-похідна канцелярія Потьомкіна постає установою, що побудована за принципом єдиноначальності. Навряд чи колегіальні порядки знаходили у ній своє застосування. Очолював її “правитель”. Йому ж підкорялися й експедиції, створені головним чином за галузевою ознакою, а також за характером діловодства (таємна, креслярська тощо). Таким чином, канцелярія об’єднала у собі дві функції: “мозковий трест” та “конвеєр” по виготовленню паперів.
Отож, управління Кримом після приєднання до Російської імперії було організоване відповідно до положень “Установ для управління губерніями” 1775 р. і становило собою таку вертикаль: Таврійська область → генерал-губернатор Катеринославського намісництва → імператриця. Національно-історичні, економічні особливості враховувались лише для того, щоб забезпечити утвердження загальноросійського порядку. В Криму, як і в інших регіонах імперії, було реалізовано принцип уніфікації управління. Він надавав стійкості усьому політичному устрою країни і сприяв збереженню Росії як імперської держави.
Варто також зазначити, що запровадження норм “Установ…” 1775 р. означало проведення не тільки губернської реформи, а ще й судової. Нові суди різних інстанцій створювалися як самостійні установи, що не підлягали адміністративній владі. Це був важливий крок уперед на шляху реалізації принципу розподілу влад. Також було розмежовано цивільне й кримінальне судочинство, проте сам суд залишався становим. Судова реформа, не зважаючи на свої недоліки, була першим кроком до створення незалежної судової системи, побудованої на новітніх досягненнях західної правової думки ХVІІІ ст. і одночасно пристосованої до соціально-політичних реалій Росії.
У таких нових державно-правових умовах продовжувалася історія кримських татар, насильно залучених до загальноросійських процесів модернізації. Проте не тільки політика російського уряду й конфлікт християнської та мусульманської культур, а й слабкість ханської влади, розрізненість політичної еліти суспільства, родоплемінні традиції та агресивність колись могутньої Туреччини не дозволили зберегти Криму свою автономію. Наслідком інкорпорації Криму до складу північного сусіда стала, з одного боку, посилена татарська еміграція, а з іншого — як стихійна, так і організована російським урядом колонізація краю іншими національностями, що значно змінило національний склад населення півострова. Отож, наприкінці ХVІІІ ст. кримські татари опинилися перед вибором стати підданими або Османської імперії, або ж Російської.

 


Бондарчук Ю.П.
Кримські татари та доля Криму в ХІХ та ХХ століттях
В останній чверті XVIII століття Росія утвердилась на північних берегах Чорного моря. У 1783 році Крим був приєднаний до Російської імперії, землі ханства увійшли спочатку до складу Таврійської області, а з 1802 року — Таврійської губернії з центром у Сімферополі. З моменту просування російських військ тут невпинно проходили процеси щодо зменшення, аж до повного винищення місцевого населення. Більшість жителів Криму в силу історичних та релігійних традицій схилялася до підданства Османській імперії і тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Спочатку цей процес охопив ногайські орди, які першими перейшли під високу руку російського царя. Їх переселяють на Кубань та Приазов’я. А в середині ХІХ ст. вони опиняються у такому скрутному становищі, що вимушені здебільшого емігрувати до Турції51.
До приєднання, населення Криму налічувало близько 300 тис. чол., а татари (степові, гірські, приморські) становили абсолютну більшість, то під час російсько-турецьких воєн та подальшого “мирного освоєння” краю кількість корінного населення катастрофічно зменшилася. Історичні джерела свідчать, що за перші двадцять років російської присутності в Криму кількість корінного населення різко зменшилася до 140 тис. чол.52
Велика кількість татарських селян, які втратили свою землю, насильно виселялася на північ, до внутрішніх губерній імперії. При цьому Кримські кордони пильно охоронялись з метою запобігти їх поверненню на батьківщину, кримські кордони пильно охоронялися. Це підтверджують офіційні матеріали 1827 р., в яких згадується чимало татар у стані державних селян. Таку ситуацію засвідчують офіційні матеріали 1828 року, в яких, йдеться про долю кримських переселенців як державних селян, які проживали в Катеринославській та Харківській губерніях.53
Витіснення мусульман з різних земель тривало до кінця ХІХ ст. і всіляко заохочувалося царським урядом, що призвело до обезлюднення цілих районів Криму. В перші роки Така політика вже в перші роки своєї реалізації поставила у досить скрутне становище російську армію — солдатів нічим та й нікому було навіть годувати. Це змусило Російський уряд активізувати свої дії щодо масового переселення в Крим українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни, євреї.54
Офіційна влада ставилися до місцевого населення вкрай зневажливо. У видрукуваній в Петербурзі 1879 р. книзі “Народы России. Крымские татары” без зайвих аргументів місцеве населення наділялося такими рисами, як “лукавство, скрытность, лень, беспечность, робость и хвастливость”. Отож, запевнення Катерини ІІ, висловлені на адресу татар у Маніфесті 1783 р., “…содержать их наравне с природными нашими поддаными и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными обрядами пребудет неприкосновенно”55, виявилися лукавою обіцянкою. Руйнувалися татарські храми, різко скорочувалася мережа національних шкіл, вводився нагляд за духовним життям кримських татар, переслідувалися священнослужителі. Нарешті у 1833 р. за розпорядженням таврійського губернатора, у мусульманського духовенства та простих людей були відібрані і спалені тисячі старовинних рукописів та книг.
Проте через деякий час чисельність татарського населення дещо відновилася. За даними 1879 р., а це майже за двадцять років перед першим Всеросійським переписом населення, татар у Криму та причорноморських степах (у т. ч. ногаїв) нараховувалось 276 тис. чол.56 Також зазначалося, що ще в др. пол. ХІХ ст. татари за чисельністю перевершують всі інші народи, разом узяті, і складають основне населення півострова.
Економічний розвиток Таврійської губернії, наприкінці ХІХ ст. –прокладання залізниць, піднесення промислового виробництва – спричинили масове переселення на південь сотень тисяч людей. Це призвело до того, що поступово татарське населення півдня Росії, а потім і самого Криму, перетворилося на звичайну національну меншину. За даними перепису 1897 р. в Таврійській губернії проживало 198,8 тис. татар — 13% від усього населення, українців — 611,1 тис. чол. (42%), росіян — 404,5 тис. чол. (27,9%). На півострові татарське населення переважало саме у сільській місцевості. Так, за матеріалами 1915 р., прошарок татар у повітах Криму коливався від 23,5 до 58,7 відсотків.57
Зростання політичної активності кримських татар починається з кінця ХІХ ст. Воно пов’язане з татарським національним відродженням 80-х рр. ХІХ ст., на чолі якого стояв Ісмаїл Бей Гаспіралі (1851-1914 рр.). Це був суспільний рух татарської та турецької спільноти Криму за модифікацію мусульманського суспільства, реформу освіти, здобуття культурної автономії.
Особлива роль у визвольному русі належала мусульманському духовенству, яке виступало в ролі головного провідника ідеї панісламізму. Першого організаційного оформлення ця теорія набула після проголошення “Маніфесту 17 жовтня 1905 р.”, коли була створена перша загальноросійська партія мусульман — “Іттіфак”. Знаменно, що її очолив відомий кримськотатарський громадський і політичний діяч Ісмаїл Гаспринський.
Під час Першої світової війни боку уряду прокотилася хвиля репресій стосовно кримських татар. Дедалі більше татарської інтелігенції звертало свої погляди до Туреччини, що перебувала у стані війни з Росією. Проте Лютнева демократична революція переважній більшості татарської інтелігенції дала надію на можливість перетворення імперії у демократичну федерацію. 25 березня 1917 р. у Сімферополі відбулися організаційні збори Курултаю, які обрали Мусульманський Виконавчий Комітет у складі 50 чоловік. Незабаром Мусвиконком був визнаний Тимчасовим урядом, як єдиний законний орган, що представляє інтереси усіх кримських татар.
Мусульманський Виконавчий Комітет поставив собі за мету добиватися через Установчі Збори Росії встановлення в країні федеративно-демократичної республіки, а також надання татарам культурно-національної автономії. В липні 1917 р. у Криму була утворена найвпливовіша серед татарського населення національна партія “Міллі-фірка”, що представляла інтереси практично всіх соціальних груп татарського населення.
Жовтневий переворот у Петрограді отримав негативну оцінку з боку татарських політичних сил. Мусвиконком заявив, що криваві події, які мали місце в Петрограді, “…паралізувавши силу існуючої влади, відкривають шлях для анархії і громадянської війни, розмір і гибельні наслідки якої тепер важко уявити”58.
У грудні 1917 р. за участю “Міллі-фірки” у Бахчисараї розпочали роботу Татарські Кримські Установчі Збори — Курултай, що сформували національний татарський уряд — Директорію, та затвердили Конституцію, що надавала рівні права усім жителям Криму незалежно від їх національності. Курултай проголошено кримським парламентом59.
Політика Директорії спрямовувалася на підтримку кримських небільшовицьких рад, встановлення дружніх зв’язків із демократичними буржуазними силами Росії та Центральної ради України. Але власне державотворення в Криму не відбулося. Крім існування протягом невеликого часового проміжку своїх владних, але недієздатних структур, всі державотворчі процеси, здійснювані кримськими татарами не знайшли свого логічного завершення. У 1918 — 1920 рр. півострів опинився в центрі складної політичної боротьби та жорсткого військового протистояння.
Вже на початку січня 1918 р. слабкі загони кримсько-татарської кінноти були розгромлені під Севастополем і Сімферополем моряками-чорноморцями та робітничими загонами з цих двох міст. Кримсько-татарська республіка припинила своє існування, а її лідер Сейдамет утік з Бахчисараю до Туреччини. Натомість більшовики на І Установчому з’їзді Рад робітничих, солдатських, селянських депутатів (7-10 березня 1918 р.) проголосили утворення в Криму Таврійської Радянської Соціалістичної Республіки на правах автономії у складі РРФСР із центром у Сімферополі. В умовах загрози окупації Криму німцями Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад республіки Тавриди за пропозицією Ради Народних Комісарів (РНК) РРФСР своїм декретом 22 березня 1918 р. проголосив незалежність Таврійської радянської соціалістичної республіки60.
Проголошення формально незалежної республіки Таврида в умовах Брестського миру, що позбавляв РРФСР права на частину територій колишньої Російської імперії, у т. ч. й на Крим, мало на меті завуалювати організаційний опір німецьким військам на півдні і відвернути окупацію Кримського півострова.
Слід зазначити, що справа з визначенням статусу Криму ускладнювалася наявністю кількох претендентів на нього: крім РРФСР, на Кримський півострів зазіхали монархічні сили, що виступали за відродження “єдиної неділимої” Росії; Німеччина, що у квітні 1918 р. окупувала Крим; Турція – союзниця Німеччини по антиантантівській коаліції; свої погляди на півострів звернула й Україна.
Звичайно, основними претендентами на Крим були Україна і РРФСР. Політика обох держав у вирішенні цієї проблеми визначалася неврегульованістю міжнародних відносин, урядовими деклараціями, односторонніми актами, що проголошувалися на різних етапах розвитку подій, їх оцінками і тлумаченнями у своїх інтересах кожною із сторін у своїх інтересах. Ситуація погіршувалася внаслідок громадянської війни, обставини якої геть відмітали політичні, дипломатичні та інші чинники у вирішенні багатьох справ.
Так, ще в лютому 1918 р. війська Центральної Ради разом із союзними, за Брестським договором, німцями та австро-угорцями розпочали звільнення України від більшовицьких військ. Український уряд зрозумів хибність попередньої політики щодо Криму61 і вирішив зайняти його тепер, і встановити контроль над Чорноморським флотом. 21 квітня частини Кримської української армії зайняли Новоолексіївку, останню станцію перед Сивашським мостом. 22 квітня більшовиків було вибито із Джанкою, а ще через три дні українські війська захопили Сімферополь та Бахчисарай. 29 квітня більшість кораблів Чорноморського флоту підняла український державний прапор, а особовий склад присягнув Українській державі62.
Проте посилити свій вплив на Крим Українській державі не вдалося. З приходом до Криму наприкінці квітня 1918 р. німецьких військ український суверенітет на його території обмежено м. Севастополем, та й то частково, у якому перебував український Чорноморський флот. Німецькі окупаційні власті були зацікавлені у створенні підконтрольної їм місцевої форми врядування на півострові. 25 червня 1918 р. був утворений крайовий уряд Криму, до якого увійшли колишні царські урядовці: генерал М. Сулькевич, сенатор А. Ахматович, колишній російський посол у Царгороді Н. Чариков, граф В. Татищев, В. Налбандов, Д. Сейдамет та інші.
Урядова декларація 18 червня 1918 р., ще визначала структуру влади в Криму, та основні напрямки політики кримського уряду, передбачала, зокрема, збереження самостійності півострова та утвердження його міжнародного становища. Відновлювалися права приватної власності, передбачалася реформа землеволодіння, підтверджувалася дійсність на території Криму всіх законів колишньої Російської держави, виданих до 26 жовтня 1917 р. Проголошувалася свобода зібрань, друку і віросповідання. Кримський уряд заявив про свої наміри щодо перспективи формування власної армії і флоту. Запроваджувався державний блакитний прапор з гербом Таврійської області.63 Проте ця декларація зовсім не торкалася питань міжнаціональних відносин і прав різних народностей, які проживали на півострові, у т. ч. й корінного кримсько-татарського народу.
Відомий український історик і міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського зазначав, що кримське керівництво не мало чіткої і виваженої політики, постійно хиталося від проросійської орієнтації до сепаратних переговорів Сулькевича з німцями й турками про відновлення кримського ханства під протекторатом Туреччини64.
Український гетьман П. Скоропадський був дуже занепокоєний становищем, яке склалося. Він вважав оптимальним варіантом перетворення Криму на одну із провінцій України, з наданням для татар автономії. Проте ні німецький, ні, тим більше, кримський уряди такої позиції не сприймали, поза як кримська влада всіляко перешкоджала діяльності місцевих українських громад, закрила три українські газети, що видавалися на гроші Міністерства закордонних справ Української держави.
У свою чергу, Рада Міністрів Української держави затвердила розроблену міністром закордонних справ Д. Дорошенком програму економічної блокади півострова. Із середини серпня припинився товарообмін з Кримом, сухопутне і морське сполучення. Пропускалися лише товари і продукти для потреб німецьких окупаційних військ65. Наслідком цих репресивних заходів стало різке погіршення економічного становища в Криму. Економічна блокада півострова, уведена наприкінці літа — в період збирання врожаю, призвело до занепаду основної статті прибутку Криму — торгівлі овочами та фруктами.
На пропозицію німецького окупаційного командування зняти блокаду Криму український уряд відповідав, що Україна взяла на себе зобов’язання щодо постачання товарів до Німеччини, а щодо Криму таких зобов’язань не має66.
Економічна політика України досягла мети. У вересні 1918 р. почалися переговори про форму державного об’єднання Криму з Україною. Після довгих і гострих дебатів було досягнуто порозуміння і вироблені прелімінарні умови договору, за яким Криму надавалася автономія у складі Української держави. При Раді Міністрів України запроваджувалася посада статс-секретаря у справах Криму. Про кримських татар та їх права у цьому договорі знову не йшлося.
Зрештою, до практичного втілення цих ідей тоді справа не дійшла. Революція в Німеччині і широке народне повстання проти гетьмана в Україні припинили існування обох урядів. У Криму на зміну Сулькевичу в листопаді прийшов проантантівський уряд на чолі з Соломоном Кримом. Одним з основних своїх завдань кримський уряд вважав зближення з усіма організаціями, які мали на меті відродження колишньої “єдиної неділимої” Росії. Політичні й воєнні баталії виключали можливість мирного розв’язання багатьох питань, у т. ч. й кримського.
Питання про створення Кримської Радянської Республіки виникло у квітні 1919 р. у зв’язку із вступом Червоної Армії до Криму і загрозою через це війни з Антантою. Відповідно до конвенції про відторгнення від Росії південних областей, прийнятої урядами Франції та Англії ще 10 грудня 1917 р. і підтвердженої 13 листопада 1918 р., французькі збройні сили займали південь України і Крим, англійські — східне узбережжя Чорного моря від Батумі до Новоросійська. До весни 1919 р. тільки французька ескадра на Чорному морі налічувала 70 бойових кораблів. На вимогу Антанти уряди Італії та Греції також направили бойові кораблі й піхоту в порти півдня України і Криму. Чисельність антантівських військ у Севастополі досягала 10 тис.
Однак в ніч на 4 квітня 1919 р. 2-га бригада Задніпровської дивізії Української Червоної Армії (начальник дивізії П. Ю. Дибенко), сформована в основному з українських партизанів Північної Таврії, перейшла у наступ на Перекопі і після впертого бою до 16 години оволоділа ним. Командуючий антантівськими збройними силами французький полковник Труссон, генерал А.А. Боровський і глава Кримського крайового уряду Соломон Крим, які прибули на фронт зранку, не змогли зламати хід бою, і радянські війська “на плечах противника” вступили у м. Армянський Базар. При підтримці кримських партизанів і підпільників кілька полків 1-ї Задніпровської дивізії Червоної Армії протягом тижня зайняли Джанкой, Бахчисарай, Євпаторію, Сімферополь. На їх бік перейшла бригада німців колоністів (700 чол.). 26 квітня французьке командування евакуювало сухопутні частини до м. Севастополя, а 29 квітня вивело бойові кораблі на рейд і заявило про припинення воєнних дій.
Водночас, щоб уникнути відкритої війни з Антантою, ЦК РКП(б) і Раднарком РРФСР, В.І. Ленін вжили заходів щодо створення буферної Кримської Радянської Республіки та її уряду, від імені яких велися б воєнні дії.
Після перших боїв Червоної Армії з військами Антанти питання про створення Кримської республіки розглядалося на пленумі ЦК РКП(б) 13 квітня і на засіданні Оргбюро ЦК РКП(б) 20 квітня67. У ці ж дні йшли жваві переговори між ЦК РКП(б) і керівними партійними й радянськими працівниками на Україні, які опікали Кримський обком партії і відновлювані на півострові ревкоми. Можна припустити, що, в принципі, було вирішене питання про утворення буферної Кримської республіки. 14 квітня 1919 р. Голова Раднаркому України X.Г. Раковський телеграфував Г. В. Чичеріну, наркому закордонних справ, про необхідність утворення Кримської Радянської Республіки у зв’язку з “міжнародним становищем Криму”.
На засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 23 квітня 1919 р. третім у порядку денному стояло питання “Крим”. В обговоренні й прийнятті рішень з цього питання брали участь присутні на засіданні Ленін, Сталін, Крестинський, Калінін, Смілга і Склянський. У прийнятій постанові відзначалося: “1. Визнати бажаним утворення Кримської Радянської Республіки. 2. Запитати тов. Раковського: чи нема в ЦК КПУ підходящих кадрів для зайняття посади Голови Кримського Раднаркому, зокрема, яка думка ЦК КПУ щодо кандидатури тов. Артема”68. Причини створення республіки в Криму у постанові Політбюро не вказувалися — вони були засекречені.
28—29 квітня 1919 р. у Сімферополі відбулася Кримська обласна партійна конференція, на якій обговорювалося питання про створення Кримської Радянської Республіки. На ній були присутні всього близько 30 делегатів від Сімферопольської, Севастопольської, Євпаторійської, Феодосійської та Ялтинської партійних організацій.
Першим питанням порядку денного Кримської партійної конференції була доповідь про воєнно-політичне становище Радянської республіки і про національне питання у зв’язку з рішенням ЦК РКП(б) і Ради Народних Комісарів РРФСР про утворення Кримської Радянської Соціалістичної Республіки. Доповідачем, очевидно, був член Політбюро ЦК РКП(б) Л.Б. Каменєв. Уперше партійний діяч такого високого рангу відвідав Крим і виступив перед комуністами. Обласна партійна конференція у Сімферополі ухвалила рішення ЦК РКП(б) і обговорила питання про склад уряду нової республіки. Наркомом здоров’я та соц. забезпечення призначено Ульянова (брата В.І. Леніна), наркомом внутрішніх справ — Гавена, закордонних справ — Меметова, юстиції—Арабського; воєн. і мор. справ — Дибенка, освіти — Назукіна, раднаргоспу, фінансів, шляхів сполучення, поштеля — Городецького, продовольства і торгів — Вульфсона, землеробства — Ідрисова, наркомпраці — Полонського, управляючого справами — Боданинського69.
Найбільш складним виявилося питання про голову Раднаркому Кримського уряду. Постійного голову уряду так і не було обрано, натомість встановлювалось щось на зразок тріумвірату, до складу якого на чолі з Д.І. Ульяновим увійшли Дибенко, Гавен.
Д. І. Ульянов був у більшовицькому підпіллі в Євпаторії. В. І. Леніну залишалася невідомою доля брата, і після одержання телеграми Каменева він надіслав до Києва телеграму з проханням повідомити, який саме Ульянов увійшов до складу Кримського уряду. Через кілька днів X. Г. Раковський доповів Леніну, що до складу уряду увійшов Дмитро Ілліч.
Від імені “Тимчасового робітничо-селянського уряду Кримської Радянської Соціалістичної Республіки” була опублікована Декларація, яку підписали виконуючий обов’язки голови уряду Д. І. Ульянов і члени уряду П. Дибенко, Ю. Гавен, Я. Городецький, С. Вульфсон, С. Полонський та І. Назукін. Залишається незрозумілим, чому Декларація не була підписана народними комісарами кримськотатарської національності.
Декларація проголосила Крим соціалістичною радянською республікою без згадки про його автономну залежність від РРФСР або УСРР (у противному разі втрачався б смисл утворення республіки, як буфера проти Антанти). Робітничо-селянський уряд Криму заявив про братерський нерозривний зв’язок; з радянськими республіками Росії, України і країн Європи. Їхні вороги оголошувалися ворогами радянського Криму до повної перемоги всесвітньої комуністичної революції. У викладеній в Декларації програмі діяльності Кримський уряд насамперед вказував, що в умовах воєнних дій з білогвардійцями, підтримуваними збройними силами Антанти, він “особливу увагу приділить питанням формування Робітничо-селянської Червоної Армії”. Головними завданнями уряду проголошувалися зняття блокади Криму Антантою, створення апарату пролетарської влади, передача засобів виробництва “соціалістичній” державі — націоналізація промисловості та інших галузей господарства, одержавлення заготовок продовольства і торгівлі, конфіскація поміщицьких земель, сприяння колективним і громадським формам обробки землі з метою організації комуністичного виробництва і розподілу, переходу від капіталістичного ладу до комуністичного70. Ця економічна платформа Кримського уряду повністю відповідала Програмі РКП(б) — програмі воєнного комунізму, що була прийнята VIII з’їздом партії в березні 1919 р.
Декларація Кримського уряду проголошувала повне рівноправ’я всіх національностей Криму. Жодна з них не згадувалася в декларації і не могла претендувати на керівну роль на півострові. “Кримська республіка” створювалася не як національна, а як територіальна.
До середини травня 1919 р. були створені і розгорнули роботу наркомати Кримської республіки.
Найважливіша роль в уряді належала наркомату воєнних і морських справ, яким керував П. Дибенко. Частини 1-ї Задніпровської дивізії, що знаходилися в Криму під його командуванням, були перейменовані в “Кримську Червону Армію”.
В офіційних документах і декретах Кримська республіка (як і республіка Тавриди в 1918 р.) не називалася автономною. Адже сенс полягав у тому, щоб воєнні дії з антантівськими інтервентами вела незалежна від РРФСР республіка. Однак, щоб запобігти рецидивам місцевого сепаратизму, 28 травня 1919 р. Політбюро ЦК РКП(б) (присутніми були лише Ленін, Каменєв і Крестинський) прийняло спеціальне рішення про статус Кримського уряду і Кримського обкому партії. В ньому вказувалося: “Прийнято як директива, що уряд діє на правах губвиконкому, підпорядковуючись ВЦВК і відповідним Наркомам за приналежністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому, зв’язаному безпосередньо з ЦК РКП”71. Згідно з цією директивою керівництво всіма комісаріатами Криму належало відповідним наркомам РРФСР, розпорядження яких були обов’язковими для наркомів Кримської республіки. Кримська Червона Армія, як частина Червоної Армії, підпорядковувалася Південному фронту “на правах дивізії”. Ніяких самостійних дій не допускалося.
Отже, рішення Політбюро ЦК РКП(б) від 28 травня свідчать, що Кримська Радянська Республіка створювалася “зверху”, як фіктивне, буферне утворення. До цієї постанови партійні й радянські органи Кримської республіки підпорядковувалися ЦК КП(б)У і Раднаркому України. 28 травня “трійка” в особі Леніна, Каменева, Крестинського вивела їх з під цього підпорядкування, включивши до централізованої структури РРФСР.
Отже, Кримська Радянська Республіка була створена в 1919 р. за вказівкою ЦК РКП(б). Рішення про це приймалося у вузькому колі членів Політбюро на чолі з Леніним. Членами цього органу були тільки комуністи, які підпорядковувалися всім директивам ЦК РКП(б). Постанова Політбюро від 28 травня 1919 р. повністю визначила фіктивний характер Кримської республіки, позбавленої навіть автономних прав.
Не обійшлося без “розігрування” кримськотатарської “карти”: до Раднаркому було допущено кілька кримських татар-комуністів. Кримськотатарська демократична партія “Міллі-Фірка” повірила у відродження кримської державності, прийняла платформу радянської влади, обіцяла підтримку Кримському Раднаркому і була ним легалізована.
Створення Кримської республіки в 1919 р. збіглося з посиленим впровадженням в життя примітивної політики воєнного комунізму. На відміну від голодної Росії, в неї знайшлося набагато менше прибічників на півдні, в тому числі й в Криму. Тому влітку 1919 р. Кримська “республіка” (як і всі інші крім РРФСР) припинила своє існування.
З падінням більшовицької республіки кримські татари спробували знову поновити свій політичний вплив, відновивши функціонування Курултаю. Проте за доби перебування в Криму Добровольчої армії настав час повної руйнації всіляких ілюзій татарської державності чи автономії. Татарський парламент після багатьох утисків, трусів, арештів деяких його членів у серпні 1919 р. був ліквідований.
У роки післявоєнного соціалістичного будівництва, особливо у двадцяті роки, радянська влада зважувала на існуючий у регіоні мусульманський фактор, на кримських татар, які за своєю кількістю, історичними правами, як корінне населення викликали досить велике занепокоєння. 18 жовтня 1921 р. В. Ленін підписав Декрет про утворення Кримської АСРР у складі Російської Федерації. Цікаво, що кримські татари — єдиний малий народ колишньої Російської імперії, котрому автономія була надана за ініціативою більшовицького прем’єра. Як зазначає А. Авторханов, ключову роль тут відіграла позиція його молодшого брата Дмитра Ульянова72.
Національна й політична ситуація в 20-30-х рр. у Криму була досить складною. Чисельність кримських татар становила 19,8% усього населення півострова. Загалом там проживали 1126429 чол., у тому числі росіян — 558481 (49,6%), татар — 218179, українців — 154120 (13,7%), німців — 65452 (4,6%), греків — 20652 (1,8%), болгар — 15353 (1,8%), вірмен — 12853, представників інших національностей — 29276 чол.73
Поштовх до розвитку татарського народу дала відома політика “коренізації”, що мала місце у 20-х рр. За цей досить невеликий проміжок часу були зроблені значні кроки у галузі його духовного відродження, почалося активне національно-культурне будівництво. Виходячи з політичної доктрини, радянська влада розпочала процес виховання національних кадрів і висунення їх на керівні державні, господарські та партійні посади. Найбільш помітними були успіхи у галузі національно-культурного будівництва. Так, за даними 1927 р. татарські діти забезпечувалися навчанням рідною мовою на 90,6 %, на змішаних мовах — 7,4, російською — 1,9. У 1926 р. татарські діти складали 32,7 % загальної кількості учнів. До кінця 30-х рр. у Криму діяло 427 татарських шкіл — третина від загальної їх кількості74.
Аграрна реформа, що проводилася на поч. 20-х рр., орієнтувалася на залучення на бік радянської влади не тільки кримських татар, але й мала викликати симпатії до неї з боку татарської діаспори. Так у Земельний кодекс були внесені доповнення, згідно з якими крім безземельних та малоземельних селян право на першочергове отримання земельного наділу одержали татари-емігранти, які були виселені з Криму за царських часів.
Проте реалії 20-30-х рр. засвідчили, що гучні звіти та пишні офіційні реляції виявилися значно перебільшеними. Незважаючи на існування автономії, представники кримсько-татарського народу не мали вирішального впливу в апараті управління, адже переважна їх більшість проживала у сільській місцевості. З великою недовірою зустріло татарське населення й суцільну колективізацію. Результатом кавалерійської атаки на аграрний сектор було руйнування місцевої агрокультури, що історично орієнтувалася на скотарство, садівництво та виноградарство. Останні швидко прийшли у запустіння, погіршився життєвий рівень селян-татар, і, як наслідок, зросла їх масова еміграція в інші регіони країни.
Отож процес “татаризації” не варто переоцінювати. Оскільки вже в кінці 30-х стали відчутними зворотні процеси, а саме: зменшення питомої ваги татар у керівних органах республіки, накладів книжок та періодичної преси, культурно-освітніх закладів тощо. Відомо, що ознакою тоталітарної системи є руйнування репресивним режимом підвалин історичного традиційного буття. Саме у боротьбі проти національного сталінізм набув великого “досвіду” застосування широкої палітри цинічних засобів. Ворогом народу був оголошений не конкретний клас чи соціальний прошарок, а сам народ. Система досягла свого апогею й стала дзеркальним відображенням нацизму.
Фашистська окупація Криму допомогла переконатися в тому, що не все населення Криму “палало любов’ю” до радянського державного ладу. Чимало громадян стали активними посібниками фашистських загарбників. Таких вистачало як серед росіян, так і серед українців, не були винятком і кримські татари. Проте усталений у радянській історіографії міф про “суцільний колабораціонізм” кримських татар розвінчується неупередженим аналізом історичних документів.
Близько 40 тис. татар воювало у складі червоної армії, 16% радянського підпілля у Криму складали представники саме цієї національності75. Масові розстріли німцями місцевого населення, у т. ч. й татарського, суцільне винищення декількох татарських сіл, конфіскація збіжжя та продовольства визначили ставлення переважної більшості місцевого населення до окупаційного режиму.
Фактично, Сталін зумів використати у своїх цілях деякі факти співробітництва малих народів з німцями. Репресивні дії розглядалися ним і його оточенням як неодмінна умова нормального функціонування системи й зміцнення особистої влади. Наявність неросійських народів на окраїнах ставала небажаною. З’явилася можливість одержати додаткову дешеву робочу силу й направити її в інші регіони країни з метою використання в екстремальних умовах. Розбиратися ж у тому, хто був ворогом, а хто своїм, для лідерів тодішнього режиму не мало сенсу.
У травні 1944 року тоталітарний режим в СРСР вчинив черговий злочин у галузі національних відносин. Цього разу він був спрямований проти кримських татар. Цілий народ був ошельмований і пограбований, позбавлений політичних і громадських прав, висланий зі своєї історичної батьківщини й кинутий на заслання. Ніч з 17 на 18 травня, коли почалося здійснення цієї акції, стала і залишається сьогодні найзловіснішою віхою в історії кримськотатарського народу.
Відомо, що в роки Великої Вітчизняної війни депортації кримських татар передували подібні репресивні заходи щодо інших народів Радянського Союзу: карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів і балкарців, деяких національних меншин. Відомо також, що депортації окремих етнічних груп практикувалися в СРСР ще до війни. Політичні утиски останніх почали наростати з кінця 20-х років, значно посилились у 30-ті, а Друга світова війна перетворила їх на справжній геноцид. Доба Великої Вітчизняної війни, війни в цілому дійсно визвольного характеру, як це не парадоксально звучить, спричинила втрату окремими народами Радянського Союзу території їхнього традиційного проживання, тобто вітчизни в первинному значенні цього слова. Війна дала додатковий, хоча й могутній, поштовх вже випробуваному методу каральної політики.
Кримських татар звинуватили у зраді радянському народові, і, як писав Берія в доповідній записці Сталіну,— “виходячи із небажаності подальшого проживання кримських татар по прикордонній смузі Радянського Союзу, НКВС СРСР виносить на Ваш розгляд проект рішення ДКО про виселення кримських татар з території Криму. Вважаємо за доцільне розселити кримських татар як спецпоселенців у районах Узбецької РСР”76. а вже 2 квітня і 11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв відповідні постанови про виселення їх до Узбецької РСР.
Актами, на основі яких здійснювалося виселення цілого народу, послужили і прийняті дещо пізніше постанови ДКО від 21 травня 1944 р. про додаткове переселення кримських татар до Марійської АРСР та Горьковської, Івановської, Костромської, Молотовської й Свердловської Областей РРФСР, від 29 травня того ж року про виселення кримських татар і греків з території Краснодарського краю і Ростовської області.
Цей процес завершився депортацією з Криму татар, греків, болгар і вірменів у травні-липні 1944 р. З деяким запізненням Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. Кримська АРСР перетворювалась у звичайну область.
Запланованість таких жорстоких заходів поволі переставала бути таємницею для близьких до уряду суспільних кіл. Про це свідчить проект створення в Криму Єврейської соціалістичної республіки різновиду “радянської Палестини”. З цією пропозицією 15 лютого 1944 р. звернувся до Сталіна Єврейський антифашистський комітет за підписами своїх провідних членів С.Міхоелса, І.П.Енштейна та І.Фефера. Комітет намагався відновити колишню практику переселення у Крим із різних місцевостей СРСР “трудящих землеробів євреїв”, яка в 20-30-ті роки викликала протидію багатьох діячів Кримської АРСР, зокрема голови її Центрального виконавчого комітету Белі Ібраїмова.
До створення в Криму Єврейської республіки, як відомо, справа не дійшла, не в останню чергу тому, що в офіційній політиці зростали рецидиви антисемітизму. До речі, через чотири роки цей проект був використаний проти Єврейського комітету для обвинувачення його в сіонізмі, антирадянській пропаганді та шпигунстві. Але сама поява проекту є свідченням того, до яких викривлень за сталінської доби могла піднестися фантазія в справі національних питань, а цілий рік вагання з переглядом адміністративного статусу Криму наводить на думку, що його територія резервувалась для якихось національно-політичних комбінацій, звичайно, вже за відсутності татар.
Отож повернемось до конкретних фактів детатаризації Криму. 8 квітня 1944 р. почалася кримська наступальна операція Червоної армії – “третій сталінський удар”. Наступ з'єднань діючої армії супроводжувався оперативно-чекістськими заходами наркоматів внутрішніх справ і державної безпеки, операція забезпечувалася частинами внутрішніх і прикордонних військ НКВС (всього біля 20 тисяч людей). Метою цієї операції було очищення території Криму від “агентів шпигунських резидентур німецьких та румунських розвідок і контррозвідувальних органів, зрадників батьківщини й запроданців, активних посібників і ставлеників німецько-фашистських окупантів, учасників антирадянських організацій, бандитських формувань та інших антирадянських елементів, які надавали допомогу окупантам”77.
Перелічені категорії “антирадянських елементів”, якщо саме проти них була скерована операція, насправді являли собою неабияку небезпеку для держави. Акції проти антидержавних, зрадницьких елементів, хоча й не такі масштабні, здійснювала кожна з воюючих сторін при визволенні своєї території від ворожих військ. Не був винятком і Радянський Союз. За своєю основою це були захисні заходи. На 16 травня, як повідомляв Берія Сталінові і Молотову, з числа антирадянських елементів було заарештовано 6452 чоловіків (з них 657 шпигунів), крім того затримано для подальшої перевірки 7339 чоловік78.
Національний склад як заарештованих, так і затриманих не вказувався. Цей факт слід особливо підкреслити, оскільки він відбиває об'єктивну наявність серед кримських зрадників не тільки кримських татар, а й представників багатьох національностей, які там мешкали, включаючи росіян, українців та інших. Інакше кажучи, ця операція в цілому не була суто антитатарською.
Якби не існувало урядової змови проти кримськотатарського народу, на цьому у Криму й повинні були б закінчитися репресії. Але вже був виданий згаданий вище наказ ДКО від 11 травня, який передбачав розпочати 20-21 травня слідом за першою другу операцію. По суті, обидві операції злилися в одну, проведену у два етапи. Тому можна припустити, що й на першому етапі цієї двоєдиної операції кримським татарам приділялась більш пильна увага, ніж представникам іншим національностей.
Операція по виселенню кримських татар з місць їхнього проживання, включаючи доставку на залізничні станції для завантаження у вагони, була проведена блискавично. Згідно із офіційними данними, її було розпочато вранці 18 травня, а о 16-тій годині 20 травня закінчено. В порівнянні з первинним планом, що був розрахований на 11-12 днів, в реальності вона зайняла приблизно 2,5 доби.
Якими ж були масштаби цієї операції?
Загальна кількість депортованих кримських татар складала не менше 197 тис. чоловік, наближаючись до 200 тисяч. В деяких публікаціях можна побачити близьку до цього числа цифру у 183155 депортованих (за переписом 1939 р. в Криму проживало всього 218179 кримських татар). Мінімальна кількість людських втрат під час перевезення в залізничних ешелонах — 7889 спецпереселенців з числа кримських татар. Для порівняння вкажемо, що за офіційними даними з усіх 228392 чоловік, вилучених з Криму національних контингентів (кримські татари, болгари, вірмени, греки), до 1948 р. вмерло на спецпоселенні 44125 чоловік (19,4%)79.
Траплялися випадки, коли від спецпоселення звільнялися жінки, що перебували в міжнаціональних шлюбах, а також учасники радянського підпілля та ті, хто перебував на службі в рядах Червоної Армії.
Насильницьке переміщення кримськотатарського народу з споконвічної батьківщини до Середньої Азії та інших місцевостей Радянського Союзу супроводжувалося його тотальним пограбуванням. Фактично, конфісковувалося усе рухоме й нерухоме майно депортантів. Кожній родині дозволялося взяти з собою, як це обумовлювалося постановою ДКО від 11 травня 1944 р., лише “особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та харчі в кількості до 500 кг”80. На практиці оце саме “до” виявлялося, як правило, вкрай обмеженим і залежало перш за все від злої чи доброї волі конвоїрів.
Кінець кінцем, державна влада вимушена була вимовити незручне для себе слово “конфіскація”, але не в порядку каяття перед кримськотатарським народом, а як підтвердження “законності” цього карального заходу. Це сталося за часів “хрущовської відлиги”. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року знімав кримських татар з обліку спецпоселенців, проте жодне звинувачення (в зраді батьківщини тощо) не скасовувалось. Татарам, як і раніше, заборонялося повернення до Криму, не поверталось їм і конфісковане майно. Офіційною владою кримські татари й далі розглядались як народ “злочинний”, а тому й справедливо покараний, а конфіскація їхнього майна продовжувала вважатись одним із заходів цього "справедливого" покарання. Слід добре пам'ятати, що в 1944 році конфіскації підлягала не тільки особиста власність, включаючи приватні будинки, присадибні ділянки, сади, городи, надвірні будівлі, худобу та птицю. Від кримськотатарського народу була відчужена й та частина його майна, котра ще в ході колективізації стала "кооперативною власністю", а також великі матеріальні цінності, вироблені ним у державних промислових та сільськогосподарських підприємствах.
Актом депортації була зруйнована уся система народної освіти. Кримськотатарська мова була поставлена поза законом. Культурні надбання народу, багатовікові пам'ятки кримськотатарської старовини віддавалися на розкрадання. Шляхом просторового переміщення населення та його майнового пограбування кримські татари, як нація, були позбавлені територіальних, матеріальних і культурних основ свого існування та розвитку.
30 червня 1945 р. Кримську АРСР було перетворено в область. Починаючи з 1944 р., відбувалося поступове заселення її вільних районів представниками з України, а також Воронезької, Брянської, Тамбовської, Курської і Ростовської областей Російської Федерації. За даними дослідників, у Крим на поселення прибуло 62104 чол.81
Навколо татарського Криму і кримських татар постала стіна мовчання. Порушення конституційних гарантій та елементарних прав людини, фальсифікація обвинувачувальних матеріалів, вирок без слідства і суду поза спиною обвинуваченого, широкомасштабна військова операція по примусовому виселенню й переселенню, позбавлення батьківщини, власності і майна, честі і гідності цілого народу, утаєння всіх цих акцій від громадськості — такими рисами характеризувалась депортаційна акція, спрямована на детатаризацію Криму, як складова частина політики геноциду.
Лише в листопаді 1989 р. внаслідок піднесення кримськотатарського національного руху Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильного переселення, і забезпечення їх прав”. А 11 липня 1990 р. Постанова Ради Міністрів СРСР “Про першочергові заходи по вирішенню питань, пов’язаних з поверненням кримських татар в Кримську область” започаткувала процес повернення депортованих на свою історичну батьківщину.
На жаль, відновлення у січні 1991 р. автономії Криму у складі України остаточно не розв’язало усіх проблем кримськотатарського народу. Складна соціально-економічна ситуація, міжетнічні проблеми, що об’єктивно виникли у зв’язку із поверненням корінного народу на рідну землю, продовжують впливати на сучасне життя кримського півострова.

 

 

ДОКУМЕНТИ

№1
Проект мирного договору, запропонований російським урядом під час Бухарестського конгресу
(29 жовтня 1772 р. – 9 березня 1773 р.)

« Арт. 12. <...> А как и правосудие основано на заповедях магометанского закона, то Российской императорский двор равномерно ж нимало не сопротивляется требованию природных татарских судей от кадилескера Блистательной Порты законного мураселе, или дозволения. Блистательная же Порта обязывается, чтоб помянутые мураселе даваны были всегда без отлагательства, без малейшего затруднения и без всякого платежа. Сверх же сего татары ничем иным не обязаны, кроме: <...>
5) чтоб национальные судии требовали законное мураселе от мусульманских законодателей <...>.»

Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года. – М.,1955.– С.342.

№2
Кючук-Кайнарджийський договір
10 (21) липня 1774 р.

«Артикул третий»

Все татарские народы: крымские, буджатские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изъятия от обеих империй имеют быть признаны вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною властию собственного их хана Чингисского поколения, всем татарским обществом избранного и возведенного, которой да управляет ими по древним их законам и обычаям, ни отдавая отчету ни в чем никакой посторонней державе; и для того и Российский двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутого хана, так и в домашние, политические, гражданские и внутренние их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную татарскую нацию в политическом и гражданском состоянии, по примеру других держав, под собственным правлением своим состоящих, ни от кого, кроме единого бога, не зависящих. В духовных же обрядах, как единоверные с мусульманами, в рассуждении его султанского величества, яко верховного халифа магометанского закона, имеют сообразоваться правилами, законом их предписанным, без малейшего предосуждения однакож утверждаемой для них политической и гражданской вольности. <...>»

«Артикул двадцать первой»

«Обе Кабарды, то есть Большая и Малая, по соседству с татарами большую связь имеют с ханами крымскими, для чего пренадлежность их императорскому Российскому двору должна предоставлена быть на волю хана крымского с советом его и с старшинами татарскими.»

Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774г.— М.,1955.— С.350-351, 356.


№3
Айнали Кавакська конвенція
10 (21) березня 1779 р.

« Арт. II. В объяснение и дополнение третьего артикула в Кайнарджийском вечного мира трактате Всероссийская империя по своей с Блистательною Портою дружбе и в угодность ей соглашается, чтоб ханы татарские, по избрании и возведении их на ханство, целым обществом народа своего как от себя, так и от подвласной им области присылали к ней депутатов с магазарами в приличных терминах, по установленной ныне единожды навсегда примерной форме, с торжественным признанием в особе султанской верховного калифейства магометанской веры, а потому и с прошением духовного его благословения как хану, так и всей нации татарской чрез посылку к ним таких благословительных грамот, каковые свойственны быть могут для области вольной и независимой, а при том единоверной с турками. <...>
А Блистательная Порта с своей стороны обязуется и обещает торжественно:
1.Отнюдь никак ни в чем под предлогом духовной связи и инфлюенции не касаться гражданской и политической власти татарских ханов в принадлежащем им качестве светского никакой на свете державе не подсудного государя.
2.Давать со стороны султана, яко верховного калифа магометанской религии, на лицо всякого татарским обществом при случае законной ваканции добровольно избранного и возведенного хана, без малейшего затруднения и оговорки благословительную грамоту.
3.Не отменять в оных благословительных грамотах ни единого слова, которае ныне на образец последующих постановлена.
4.Блистательная Порта, отрекшись уже в Кайнарджийском мирном трактате от всех своих мирских прав на все орды, роды и племена татарские в сей конвенции вновь обязуется оных никогда и ни под каким предлогом не возобновлять<...>.
Арт. IV. Сколь скоро получит Блистательная Порта от крымского правительства подлинное известие о действительном переходе российских войск за Орскую линию, (Орская крепость – Перекоп –А.Л.) и сколь скоро опять предъявляется ей со стороны Шагин – Гирей –хана и подвласной ему области новые депутаты и новые магзары по заявленной форме, тогда его величество султан, вследствие предварительного своего на письме Российскому двору данного обещания, изволит признать ханом Шагин – Гирея и снабдить его по установленной же форме благословительными грамотами <...>.»

Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774года.– М.,1955.—С.361-363

№4
Ордер Катеринославського генерал-губернатора Г.О. Потьомкіна правителю Таврійської області В.В. Каховському
8 червня 1785, № 65.

«На место умершего бахчисарайского каймакана Мегметиш Аги произвел я по вашему одобрению каймаканом Мегмела Бея, <...> извольте привести в верном и усердном исправлении поручаемой ему должности, к присяге, а следующая на оные звания грамота для поручения ему при сем препровождается. <...>»
«2 апреля 1785 г. №45.
Ваше донесение о татарах восприяти православный наш закон желающих немогло иначе быть, как весьма для меня приятно.
<...> И так можете вы свободно присоединять в веру нашу православную просящих крещения, коих и селить по желанию их внутри ли Тавриды или вне оные на степи, доставляя возможные способы и выгоды к удобнейшему себя обзаведению <...>. Желаю я знать, сколько всех считается «татар в подданстве у других находящихся <...>.
«1785г. 23 мая № 54.
Секунд-майор Абдул Велиг, рапортом ко мне от 4 апреля представляет, что набранных им в службу таврической области во второй дивизион вольножелающих татар, каймаканы и мурзы обижают, а одного из них Смойла Акжигина февраля 18-го карасубазарский мужик и зарезал кинжалом, почему и охотников более к тому определению не находится, таковой частных чиновников поступок, столько противных их присяге, столь более вредной связи общества <...>.
<...> То сие должно быть непременно исследовано и не оставлено без надлежащего взыскания по законам<...>».

Записки Одесского общества истории и древностей.– 1889 – т. XV – с.652, 663, 666.

№5
Розпорядження (ордера) яснійшого князя Потьомкіна правителю Таврійської області В.В. Каховскому
за 1784 и 1785 рр.
«26 февраля 1784. №225. В высочайшем именном ее императорского величества указе, данном Сенату сего февраля 8-го дня<...> изображено:
Область Таврическую, об учреждении коей Сенат предуведомлен указом нашим от 2-го сего февраля, повелеваем составить из семи уездов и именно: Симферопольского, Левкопольского, Евпаторийского, Перекопского, Днепровского, Мелитопольского и Фанагорийского, в следствие чего и предоставили мы нашему генерал-фельдмаршалу, Екатеринославскому и Таврическому генерал-губернатору князю Потемкину устроить города областной и уездные, и в них открыть присутственные места, которые должны будут по свойству жителей и по числу их сообразно с учреждениями нашими.
Правительствующий Сенат в следствие сего предписал мне нужное к открытию области Таврической учинить распоряжение, объявляя, что для сей области доставлено ко мне будет вскорости достаточное число экземпляров из данного Учреждения для управления губернии, так как и все законы, коими снабжены прочие губернии, исключая состоявшийся с 1730 по вторую половину 1762, яко не изданные в печать и кои получить можно из губернских канцелярий Новороссийской и Азовской, так как и последовавшие после высочайшего о губерниях учреждения <...>.»
«1784г. 19 сентября №1425.
В присланном ко мне рескрите <...> об основании университета Екатеринославского между прочим изображено, <...> нужно есть умножение народных школ, <...> чтоб оные по городам Екатеринославской губернии и области Таврической по образу принятому для Санктпетербургских народных школ заведены были для подданых <...> как российского языка, так и тех кои греческий, татарский или иной язык употребляют <...>».

Записки Одесского общества истории и древностей.– 1889.– Т.XV.– С. 598 – 677.

№6
Наказ її імператорської величності Катерини Другої самодержиці Всеросійської поданий комісії про створення проекту нового Уложенія. 1767 р.

Глава I., ст.6.
«Россия есть европейская держава. <...>
ст. 9 Государь есть самодержавный, ибо никакая другая, как только соединенная в его особе, власть не может действовати сходно со пространством толь великого государства.
ст. 10 Пространное государство предполагает самодержавную власть в той особе, которая оным правит. Надлежит чтобы скорость в решении дел, из дальних стран присылаемых, награждала медление отдаленностию мест причиняемое.
ст. 11. Всякое другое правление не только было бы Росии вредно, но и в конец разорительно.
Глава IX О производстве суда вообще.
Ст.113. В Турецких странах, где очень мало смотрят на стяжание, на жизнь и на честь подданных, оканчивают скоро все распри таким или иным образом. Способов, как оные кончить, у них не разбираются, лишь бы только распри были кончены. Баша, внезапно ставши просвещенным, велит по своему мечтанию палками по пятам бить имеющих тяжбу, и отпускает их домой. <...>»

Наказ ее императорского величества Екатерины Второй самодержицы Всероссийской данный Комиссии о сочинении проекта Уложения. 1767 г. Спб, 1893.

№7
Маніфест Катерини II
8 квітня 1783 р.

«<...> Решилися Мы взять под державу нашу полуостров Крымский, остров Рамань и всю Кубанскую сторону.
Возвещая жителям тех мест силою сего нашего императорского манифеста таковую бытия их перемену, обещаем свято и непоколебимо за себя и приемников престола нашего, содержать их наравне с природными нашими поддаными, охранять и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными обрядами пребудет неприкосновенно; и дозволит напоследок каждому из них состоянию все же правости и преимущества, каковыми таковые в России пользуется <...>.»

ПСЗ – I, т. XXI.— №15708.— С. 897-898

Указ Катерини II
Именной данный Екатеринославскому, Саратовскому и Астраханскому генерал-губернатору князю Потемкину 30 марта 1783г.
«Учредив наместничество Екатеринославское в надлежащем образе управления <...>.
В селениях тамошних греческих, армянских и римского закона, мы позволяем иметь греческий и римского закона суды, також армянский магистрат, на содержание которых и отпускаемо будет ежегодно сверх полагаемой в литате суммы по 4.674 рубли; состоять же им под ведением и апелляциею тех мест, коих то свойственнее по силе и разуму Учреждений наших.»

ПСЗ–I, т.XXI.— №15700.— С.890.


№9
Протокол засідання Політбюро ЦК РКП(б)
28 травня 1919 р.
Присутствовали: тт. Ленин, Каменев, Крестинский.

1.Руководство всеми комиссариатами Крыма принадлежит соответствующим Нар. Комиссарам РСФСР, распоряжения которых обязательны для наркомов Крыма.
2.Крымская армия во всех отношениях (формирование, снабжение, управление и проч.) является только частью Красной Армии РСФСР и входит в состав Южфронта, подчиняясь непосредственно во всех отношениях Реввоенсовету Южфронта на правах дивизии. Никакие самостоятельные действия и формирования на Крымском полуострове вне общих указаний Реввоенсовета Республики и распоряжений Реввоенсовета Южфронта недопустимы.
3.Флот, порты, охрана побережья и проч. находятся в непосредственном ведении и управлении Всерос. Морского Штаба.
4.Областной Крымский партийный комитет действует на правах губернского комитета и ему сверх этого не присваивается никаких прав и связывается непосредственно с ЦК РКП.


Из архивов партии. Деятельность Центрального Комитета партии в документах // Известия ЦК КПСС.— 1989.— №12.— С.164.

 

 

№10
Наказ народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР
Л. Берії і народного комісара державної безпеки В. Меркулова
"Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів"
13 квітня 1944 р.
В связи с предстоящим освобождением Крымской АССР от немецко-фашистских захватчиков приказываем:
1. Наркому внутренних дел Крымской АССР тов. Сергиенко и наркому государственной безопасности Крымской АССР тов. Фокину по мере продвижения частей Красной Армии в Крыму немедленно организовать на освободившейся территории органы НКВД и НКГБ для проведения оперативно – чекистской работы.
Очистить территорию Крымской области от агентов шпионских резидентур германских и румынских разведок и контрразведывательных органов, изменников родины и предателей, активных пособников и ставленников немецко-фашистских оккупантов, участников антисоветских организаций, бандитских формирований и иных антисоветских элементов, оказывающих помощь оккупантам.
При проведении изложенных мероприятий широко практиковать привлечение местного населения, оставшегося на оккупированной противником территории.
2. Для лучшей организации создать и Крымской АССР по мере освобождения ее территории от войск противника следующие оперативные сектора:
1 сектор – Старо-Крымский с дислокацией в г. Судаке;
2 – Ялтинский с дислокацией в г. Ялте;
3 – Севастопольский с дислокацией в г. Севастополе;
4 – Симферопольский с дислокацией в г. Симферополе;
5 – Керченский с дислокацией в г. Керчи.
6 – Евпаторийский с дислокацией в г Евпатории.
7 – Джанкойский с дислокацией в г. Джанкое.
3. Назначить начальниками оперативных секторов <...>.
4. Для обеспечения секторов оперативным составом <...> командировать в НКВД и НКГБ Крымской АССР 5000 человек, из них 3000 сотрудников НКВД и 2000 сотрудников НКГБ. Сроки пребывания и место определить дополнительно <...> в течение 10 дней доукомплектовать штаты НКВД и НКГБ Кр АССР, доведя численность НКВД До 2000 человек и НКГБ до 1000 человек.
5. Для обеспечения операции войсками выделить 20000 человек внутренних войск НКВД. В этих целях <...> кроме имеющихся в настоящее время в распоряжении НКВД Кр.АССР 40, 137, 290 и 298-го стрелковых полков 4-ой стрелковой дивизии внутренних войск НКВД и 23 и 96 пограничных полков пограничных войск НКВД общей численностью 7000 человек направить в распоряжение НКВД Кр.АССР следующие воинские части: 25 стрелковый полк из Кутаиси, 170-ый стрелковый полк из Нальчика, 144-й отдельный стрелковый батальон с отдельной снайперской ротой из Еревана, 2 батальона 211 стрелкового полка из Ростова, 36-ой мотострелковый полк с отдельным стрелковым из Баку, 221 и 224 отдельные стрелковые батальоны 25-ой стрелковой бригады из состава войск Украинского округа, 1, 2 и 10-ый мотострелковые полки 1-ой мотострелковой дивизии из Москвы. Сосредоточение войск на месте произвести по дополнительному распоряжению.
6. Выполнение настоящего приказа возложить на Замнаркома Госбезопасности СССР тов. Кобулова, Замнаркома Внутренних Дел СССР тов. Серова, Наркома Внутренних Дел Кр. АССР – тов. Сергиенко и Наркома Госбезопасности Кр.АССР тов. Фокина.
Тт. Кобулову, Серову выехать на место и о проводимой в соответствии с настоящим приказом работе докладывать в НКВД СССР.

Нарком Внутренних Дел СССР,
Генеральный Комиссар Госбезопасности Л.Берия

Народный Комиссар Госбезопасности,
Комиссар Госбезопасности 1 ранга     В.Меркулов

Кримські татари 1944-1994 рр. К., 1995.— С.71-72.

№11
Постанова Державного Комітету Оборони СРСР
"Про кримських татар"
11 травня 1944 р.
Сов. секретно
В период Отечественной войны многие крымские татары изменили Родине, дезертировали из частей Красной Армии, обороняющих Крым, и переходили на сторону противника, вступали в сформированные немцами добровольческие татарские воинские части, боровшиеся против Красной Армии; в период оккупации Крыма немецко-фашистскими войсками, участвуя в немецких карательных отрядах, крымские татары особенно отличились своими зверскими расправами по отношению к советским партизанам, а также помогали немецким оккупантам в деле организации насильственного угона советских граждан в германское рабство и массового истребления советских людей.
Крымские татары активно сотрудничали с немецкими оккупационными властями, участвуя в организованных немецкой разведкой, в так называемых Татарских национальных комитетах" и широко использовались немцами для целей заброски в тыл Красной Армии шпионов и диверсантов. "Татарские национальные комитеты", в которых главную роль играли белогвардейско-татарские эмигранты, при поддержке крымских татар направляли свою деятельность на преследование и притеснение нетатарского населения Крыма и вели работу по подготовке насильственного отторжения Крыма от Советского Союза при помощи германских вооруженных сил.
Учитывая вышеизложенное, Государственный Комитет обороны ПОСТАНОВЛЯЕТ:
1. Всех татар выселить с территории Крыма и поселить их на постоянное жительство в качестве спецпоселенцев в районах Узбекской ССР. Выселение возложить на НКВД СССР. Обязать НКВД СССР (т. Берия) выселение крымских татар закончить к 1 июня 1944 р.
2. Установить следующий порядок и условия высечения:
а) разрешить спецпереселенцам взять с собой личные вещи, одежду, бытовой инвентарь, посуду и продовольствие в количестве до 500 кг на семью.
Остающиеся на месте имущество, здания, надворные постройки, мебель и приусадебные земли принимаются местными органами власти; весь продуктивный и молочный скот, а также домашняя птица принимаются Наркоммясомолпромом, вся сельхозпродукция – Наркомзагом СССР, лошади и другой рабочий скот – Наркомземом СССР, племенной скот – Наркомсовхозов СССР.
Приемку скота, зерна, овощей и других видов сельхозпродукции производить с выпиской обменных квитанций на каждый населенный пункт и каждое хозяйство.
Поручить НКВД СССР, Наркомзему, Наркоммясомолпрому, Наркомсовхозу и Наркомзагу СССР к 1 июля с.г. представить в СНК СССР предложения о порядке возврата по обменным квитанциям спецпереселенцам принятого от них скота, домашней птицы и сельскохозяйственной продукции:
б) для организации приема от спецпереселенцев оставленного ими в местах выселения имущества скота, зерна и сельхозпродукции командировать на места комиссию СНК СССР в составе <...>.
в) обязать НКПС (т.Кагановича) организовать перевозку спецпереселенцев из Крыма в Узбекскую ССР специально сформированными эшелонами по графику, составленному совместно с НКВД СССР. Количество эшелонов, станции погрузки и станции назначения по заявке НКВД СССР. Расчеты за перевозки произвести по тарифу перевозок заключенных.
г) Наркомздраву СССР (т.Митереву) выделить на каждый эшелон со спецпереселенцами, в сроки по согласованию с НКВД СССР, одного врача и двух медсестер с соответствующим запасом медикаментов и обеспечить медицинское и санитарное обслуживание спецпереселенцев в пути.
Наркомторгу СССР (т-Любимову) обеспечить все эшелоны со спецпереселенцами ежедневно горячим питанием и кипятком <...>.
3. Обязать секретаря ЦК КП(б) Узбекистана т.Юсупова, Председателя СНК УзССР т.Абдурахманова и Народного Комиссара Внутренних Дел УзССР т.Кобулова до 1 июня с.г. провести следующие мероприятия по приему и расселению спецпереселенцев:
а) принять и расселить в пределах УзССР 140-160 тыс. человек спецпереселенцев-татар, направляемых НКВД СССР из Крымской АССР; <...>
б) в областях расселения спецпереселенцев создать комиссии в составе председателя облисполкома, секретаря обкома и начальника УНКВД, возложив на эти комиссии проведение всех мероприятий, связанных с приемом и размещением прибывающих спецпереселенцев;
в) в каждом районе вселения спецпереселенцев организовать районные тройки в составе председателя райисполкома, секретаря райкома и начальника РО НКВД, возложить на них подготовку к размещению и организацию приема прибывающих спецпереселенцев;
г) подготовить гужавтотранспорт для перевозки спецпереселенцев, мобилизовав для этого транспорт любых предприятий и учреждений;
д) обеспечить наделение прибывающих спецпереселенцев приусадебными участками и оказать помощь в строительстве домов местными стройматериалами;
е) организовать в районах расселения спецпереселенцев спецкомендатуры НКВД, отнеся содержание за счет сметы НКВД СССР;
ж) ЦК и СНК УзССР к 20 мая с.г. представить в НКВД СССР тов. Берия проект расселения спецпереселенцев по областям и районам с указанием станций разгрузки эшелонов.
4. Обязать Сельхозбанк (т.Кравцова) выдавать спецпереселенцам, направляемым в УзССР, в местах их расселения ссуду на строительство домов и на хозяйственное обзаведение до 5000 рублей на семью с рассрочкой до 7 лет.
5. Обязать Наркомзаг СССР (т.Субботина) выделить в распоряжение Узбекской ССР муки, крупы и овощей для выдачи спецпереселенцам в течение июня-августа с.г. ежемесячно равными количествами <...>.
Выдачу спецпереселенцам муки, крупы и овощей в течение июня-августа с.г. производить бесплатно в расчет за принятую у них в местах выселения сельхозпродукцию и скот. <...>
8. Обязать Главснаблес при СНК СССР (т.Лопухова) за счет любых ресурсов поставить НКПСу 75000 вагонных досок по 2,75 м каждая с поставкой их до 15 мая с.г. Перевозку досок НКПСу произвести своими средствами.
9. Наркомфину СССР (т.Звереву) отпустить НКВД СССР в мае с.г. из резервного фонда СНК СССР на проведение специальных мероприятий 30 млн. рублей.

Председатель Государственного
Комитета Обороны И.В.Сталин

Кримські татари 1944-1994 рр. К., 1995.— С.72-75.

№12
УКАЗ
Президії Верховної Ради РРФСР "Про перейменування районів та районних центрів Кримської АРСР"
14 грудня 1944 р.
Переименовать следующие районы и районные центры Крымской АССР:
1.Ак-Мечетский район в Черноморский район и районный центр село Ак-Мечеть в село Черноморское.
2.Ак-Шеихский район в РаздольненскиЙ район и село Ак-Шеих в село Раздольное.
3.Биюк-Онларский район в Октябрьский район и районный центр село Биюк-Онлар в село Октябрьское.
4.Ичкинский район в Советский район и районный центр рабочий поселок Ички в рабочий поселок Советский.
5.Карасубазарский район в Белогорский район и районный центр город Карасубазар в город Белогорск.
6.Колайский район в Азовский район и районный центр село Колай в село Азовское.
7.Лариндорфский район в Первомайский район и районный центр село Джурчи в село Первомайское.
8.Маяк-Салынский район в Приморский район и районный центр село Маяк-Салынь в село Приморское.
9.Сейтлерский район в Нижнегорский район и районный центр рабочий поселок Сейтлер в рабочий поселок Нижнегорский.
10.Тельманский район в Красногвардейский район и районный центр село Курман-Кемельчи в село Красногвардейское.
11.Фрайдорфский район в Новоселовский район и районный центр село Фрайдорф в село Новоселовское.

Председатель Президиума
Верховного Совета РСФСР Н. Шверник

Секретарь Президиума
Верховного Совета РСФСР П.Бахмуров

Кримські татари 1944-1994 рр. К., 1995.— С.76-77.


№13
Лист Кримського обкому КПУ першому секретареві ЦК КПУ О.І. Кириченку про заборону проживання в Кримській області всім особам, висланим в 1944 р. і звільненим зі спецпоселень
15 березня 1954 р
Крымский обком партии просит Вас войти с ходатайством в ЦК КПСС о запрещении всем административно-высланным в 1944 г. возвращаться и проживать на территории Крымской обл.
Додаток

Секретарю ЦК КПСС тов. Хрущеву Н.С.

Одновременно с выселением из Крыма немцев и татар, в 1944г. в соответствии с постановлением Государственного Комитета Обороны Союза ССР за № 5984/сс от 2 июня 1944 г. подлежали выселению немецкие пособники из числа греков, армян к болгар.
Однако, в связи с военной обстановкой и невозможностью в короткий срок проверить их деятельность на оккупированной территории, в 1944 г. были выселены на спецпоселение в Гурьевскую, Молотовскую, Свердловскую и Кемеровскую области и в Башкирскую АССР целиком семьями, все проживающие в Крыму греки, армяне и болгары в количестве 37 455 человек из них:
греков 16 006
армян 9 821
болгар 12 628
От выселенных болгар, греков и армян, начиная с 1952 г. в центральные органы и областные организации поступило 2019 заявлений об освобождении из спецпоселений.
После проверки по утвержденным МВД СССР. заключениям по состоянию на 25 февраля 1954 г. освобождено из спецпоселений 805 семей (2421 человек).
По остальным заявлениям производится проверка.
В связи с тем, что освобожденным из спецпоселений лицам разрешается проживать в любой области СССР без ограничений, некоторые их них приезжают в Крым и требуют возвращения отобранных у них при выселении из Крыма построек и возмещения стоимости изъятого имущества.
Личное имущество выселенных в 1944 г. было реализовано и доход обращен в пользу государства.
Жилые и хозяйственные постройки были переданы колхозникам-переселенцам, в пользовании которых находятся в настоящее время, поэтому их возврат вернувшимся в Крым спецпереселенцам значительно ослабит личное хозяйство многих переселенческих семей и может привести к их выезду из Крыма.
Кроме того, учитывая, что Крымская обл. является пограничной и заселение ее бывшими спецпереселенцами нежелательно, считаем необходимым:
1. Запретить проживание в Крымской обл. всем лицам, выселенным в 1944 г. из Крыма и сейчас освобожденным из спецпоселений.
2. Всем освобожденным из спецпоселений и уже прибывшим в Крым рекомендовать выехать на жительство в другие области Советского Союза, их ходатайство о возврате отобранного при выселении имущества не удовлетворять
3. Решить вопрос о компенсации освобожденным поселенцам с тем, чтобы дать им возможность устроиться и обзавестись хозяйством.

Секретарь ЦК КП Украины А.Кириченко

Кримські татари 1944-1994 рр. К., 1995.— С.77-79.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З М І С Т


1.
Лукашевич О.А. Кримськотатарська державність на зламі (70-80 рр ХVІІІ ст.) ……………………..

1
2.
Бондарчук Ю.П. Кримські татари та доля Криму в ХІХ та ХХ століттях …………………………….

25
3.
Документи ……………………………………………………
43
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.