on-line с 20.02.06

Арт-блог

02.12.2017, 14:26

Декабрь-2017

Відійшла в минуле осінь. Грудень – первісток зими – оглядає володіння. Сніг іскриться під саньми. В білих шатах ліс дрімає. Кригою взялись річки. І виблискують під сонцем, як посріблені стрічки. Навкруги панує спокій, а сусідньому дворі червоніють горобини, ніби спалахи зорі. Лідія Кир′яненко  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новости региона

12.12.2017, 13:38

Херсонцев приглашают на «Историческую вечеринку»

  15 декабря состоится последняя в этом году встреча в известной ...
12.12.2017, 12:26

Каховчани - переможці конкурсу «KIEV ART FESТ»

08.12.2017, 10:15

Херсонцы окунулись в сказку

  Вчера в Херсонском выставочном зале Национального союза художников ...

> Темы > Театр > Из театральной истории Херсона > Марія Матіос: драма часу — через людську долю

Марія Матіос: драма часу — через людську долю

Марія Матіос сьогодні має статус культової письменницію сучасності. Критика називає її то «чортиком, що вискочив із табакерки», то «гранд-дамою української літератури». Найбільш відомі її твори - роман «Солодка Даруся», визнаний найкращою з українських книг за часів незалежності і відзначений Національною премією України ім. Тараса Шевченка 2005 року, і «Нація», яка має 7 видань.

Саме ці два її твори знайшли нове життя на сцені Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. І.Франка. Минулого року виставу «Солодка Даруся» навіть висували на здобуття Шевченківської премії (як і херсонську «Страшну помсту», до речі), але за якихось незрозумілих причин в театральній справі премій не давали. А от «Націю» ми мали змогу побачити під час цьогорічного фестивалю «Мельпомена Таврії», і вона справила неймовірно сильне враження.

Темна сцена. Мінімум декорацій і зовнішніх ефектів. Лише ляльки-мотанки, своєрідні посередники між світом живих і світом мертвих, і - домовина, яку майструють прямо на сцені і яка у фіналі перетворюється на колиску із новими життями. Чотири епізоди - чотири одкровення, драматизм кожного вивертає душу. І в кожному - тінь смерті. Тож і співають на сцені поминальні пісні. Моторошно. Але страшна не смерть - страшні люди, що порушують закони Божі…

Професійне журі назвало «Націю» кращою виставою, а журналістське відмітило естетично переконливе втілення актуальної історико-національної тематики. Хоча серед колег-журналістів не все було так однозначно: дехто навіть побачив (за велінням серця – чи за вимогами партії?) бажання суддів «патріотично прогнутися» і визначив глядацький успіх лише «торохтінням про важливість перемоги на російськомовному півдні». Але ніякої політики на сцені не було - були невигадані історії звичайних людей, що сталися у повоєнні часи, коли у Західну Україну приходила радянска влада. І жодних гострих кутів, ніякого штучного поділу країни на схід і захід.
Подивитися виставу до Херсону завітала і сама письменниця Марія Матіос.

Про роботу з театром
- Івано-Франківський театр 2008 року здійснив інсценізацію «Солодкої Дарусі», найбільш відомої моєї книги. «Нація» - це друга наша спільна робота із директором театру, режисером-постановником і автором інсценізації Ростиславом Держипільским. У Херсоні була 27-ма вистава від початку прем’єри. 27-й раз я з ними разом вмирала, 7-й раз бачила. Я з ними щоразу живу, плачу, тішуся, сміюся і вмираю.

Про глядачів
- Глядач скрізь однаковий - в Західній Україні, в Києві, в Кіровограді, в Полтаві - там ми були із «Солодкою Дарусею». А от із «Нацією» вперше Івано-Франківський театр виїхав за межі Франківської області - до Херсону. Коли їхали, ми питали себе: як там, у Херсоні? Багато є скептиків, що кажуть: «То є Херсон, їм нецікаво». Нас багато хто відмовляє, є такі «доброзичливці», які кажуть: не треба це все… Треба. Пізніше ми поїдемо до Донецька, до Луганська - бо скрізь ми всі рідня. Я знаю абсолютно точно. Багато людей у Львові і Франківську не знають, як це було. Ви сьогодні почули нас, я вам за це дуже дякую.

Про актуальність теми
- «Нація» написана майже 20 років тому. Це важкі речі, контраверсійні, але мені видається, що чомусь книга в Україні з кожним роком стає більш актуальною. Може, навіть я би більше тішилася, якби ця тематика і той час стали тільки предметом книжок, художніх і наукових досліджень, сценічних і кіно- версій. Але, на жаль, вона б’є в саме серце - бо час такий. А в цей час ми маємо розуміти, що ми всі рідня. Мені іноді здається, що і в «Дарусі», і в «Нації» закладений той код, чи той ключ схований, до розуміння, чому ми такі, чому є Україна одна така, а інша трохи інша. І я книжкою, а актори виставою намагаємося достукатися до людського розуму і до людського серця, щоб сказати, що чуємо і розуміємо один одного. Все має свою причину, і кожна людина в цьому світі має своє алібі. Як має той Довгопол, як має Дідушенко, як має та Юр’яна і кожен із цих персонажей.

Про правду і вигадку
- Мене дуже часто питають, чи то вигадані події, чи то правда. То є життя. Життя страшніше, ніж у книзі. Я добирала ці людські долі, людські трагедії і драми, як калейдоскоп. Дехто намагається приписати цим книжкам те, чого нема. Я кажу: ні. І вистава, і книга - про той час, коли діяли УПА, НКВД, МГБ. «Чужі» і «свої», «хороші» і «злі», «підлі» і «добрі». Людське в людині ніколи не залежить від часу. В будь-якому часі будь-яка людина (і ми це демонструємо) має можливість або залишитися людиною - або стати негідником. І не було все так однозначно, як зараз нам пропонують: оці погані, а ці хороші. Не було так. Там свій наговорив на свого - і його забрали в МГБ. І разом з тим рятівником виявився той Довгопол.

До речі, це абсолютно реальна історія, це історія моєї бабусі - частково, не стовідсотково. Таким способом моя бабуся діда мого рятувала - вони були фундаторам колгоспу в нашому селі. Тобто, забрали все, що було - а у них вісімнадцятеро дітей. Сказали: або до колгоспу запишемо - або до Сибіру. Довгопол має реального прототипа, я навіть прізвище його зберігла. І я не можу знайти дані про цю людину, яка фактично врятувала сім’ю. Без нього і мене, може, не було. Не можу знайти, бо архів засекречений. Про Дідушенка я знайшла - мені вдалося з величезними трудами. І то я витримала 6 років, щоб уже не було тих, у кого не буде жаль на мене, що я оприлюднила історію ціїє людині. Але так було. І я хочу, щоб кожне зло і кожне добро мали своє ім’я. Якщо людина вчинила зло - вона має бути названа, якщо вчинила добро - вона теж має бути названа. На жаль, я нікому не можу подякувати за цього Довгопола, окрім, як у книжці і зі сцени, за оцей порятунок. І таких прикладів, повірте мені, страшенно багато. Отака була історія. Через людську долю, через людську драму можна подати драму часу. Іншого способу дізнатися, що було, як було, немає.

Про правду
- Правда не там і не там - вона посередині. Кожна людина має своє алібі у той час, коли вона жила так, ніби в неї до скроні приставлений пістоль. Люди мали жити, вони не вибирали часу і місця для народження. Скажімо, на Буковині, звідки я родом, за неповних 30 років 15 разів мінялася влада. То як тій бідній маленькій звичайній людині, яка просто живе... Сьогодні заснула - було одне, а завтра, як у тому фільмі, «власть меняется». А ця людина має жити. І вона вибирає цю дорогу, як їй жити.

Про життя і смерть
- Я хочу, щоб після цих вистав люди думали. Можливо, щоб не всі аплодували чи хвалили, але щоб вони вийшли з простреленим серцем, бо всі частини цієї вистави закінчуються смертю. Але смертю смерть поправ - співають. І я би хотіла, щоб це думання над смертю стало дзвоном до життя, до тої колиски, яка із домовини стає колискою, бо ми маємо думати про тих, хто йде за нами.

Про коріння
- У повоєнний час була така рознарядка: щороку із областей Західної України треба було 120 тисяч людей переселити на Центральну або Східну Україну, на Донбас. Це не завжди були примусові переселення - той, хто так стверждує, то він лукавить, він є брехуном. Бо там були люди, які абсолютно щиро, з відкритою душею і серцем їхали піднімати повоєнний Донбас, шахти, бо то був єдиний спосіб вирватися із безпаспортного села. Отже, частина людей їхала сюди - в Миколаївську, Донецьку, Луганську (Ворошиловоградську) області - добровільно. Дуже багато людей із Західної України опинилися вимушено, особливо на Херсонщині і Миколаївщині - не до Сибіру їх везли, а розробляти степи і, як казали, «піднімати господарство» в Україні. Я знаю дуже багатьох таких людей. І вони іноді бояться зізнатися, що їхнє коріння - в Західній Україні. Бо така була політика. І до цих людей по-різному було ставлення. Але всі ці люди - свої, вони мають право на своє життя, на свою думку, на сприйняття чи не сприйняття того чи іншого. Вони є всі в Україні. Це слава Богу, що вони тут, а не десь там, в коровячих вагонах...

Про температуру суспільства
- Я абсолютно впеврена, що зараз в українському суспільстві з такою височезною суспільною температурою потрібні якісь терапевти, потрібні ті, хто говорить людськими словами - не нарвано, не нервово, без ненависті. Не можна з людьми говорити так, як говорять наші політики. Якби моя воля, я б заклеїла скотчем усім політикам роти. Потрібно з людьми говорити засобами мистецтва - музики, співу, театру, книжки. Люди виберуть собі, якою мовою вони хочуть, щоб з ними говорили. І ми цими виставами даємо політиткам ключ до розуміння, чому Україні така і як її можна зробити кращою, спокійнішою - такою, щоб вона йшла вперед, а не озиралася назад і свої претензії одне одному не висувала.

Ми просто повинні знати, що так було, але нікому не виставляємо рахунки за минуле. Були і Довгополи - були і Дідушенки. Але у якийсь момент люди, якщо у них є залишки совісті, трохи виховання і віри в Бога, ідентификують себе людьми. І я абсолютно впевнена, що ще трохи - і вся ця тема, яка лунає тільки у вигідний для політиків час так гостро і так дуже непримиренно, сама зійде із такої гостроти і залишиться просто щоб знати, що в житті буває ще гірше на тлі часу. Це жорна часу. Таке може бути з будь-ким. З кожним з нас. Тільки в інших реаліях, в інших одежах, в інших інтерьєрах.

Знаєте, в «Дарусі» є такий епізод, коли записують до колгоспу: або до колгоспу - або до Сибіру. І коли дивлюся цей епізод, я думаю: а якщо цього енкаведіста одягнути в костюм від Бріоні чи від Версаче і вставити слова: «Або до цієї партії - або йдеш з роботи». Хіба це не наш час? Але суть залишається - суть вибору людини. Це дуже скадна тема. Вона є ключовою, щоб розуміти, чому ми це робимо. Я пишу про це, бо розумію.

Лариса Жарких
“Херсон маркет плюс”.- №33 (291).- 18-24.08.2011.- стр.15

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.