on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.08.2018, 10:56

Август-2018

Сміється серпень над полями,  То дощ, то спека – Маковій!  Гудуть комбайни за ярами,  Співа бджолиний медо-рій!  В. Березовий  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Новости региона

15.08.2018, 11:56

Поціновувачів театру запрошують до будинку, в якому жив Мейерхольд

На фото перші керівники Микола Гоманюк (зліва) та Андрій Май на 5 річчі ...
06.08.2018, 11:23

В Херсоне актеры-аматоры приглашают на уличный перформанс

Восемь актеров и музыкант: в таком составе началась жизнь новой труппы ...
06.08.2018, 10:36

Херсонщину "накроет" волна рок-музыки

Фото 0552.ua Олешки снова накроет волна настоящей рок-музыки. В сентябре ...
> Темы > Театр > Из театральной истории Херсона > Марія Матіос: драма часу — через людську долю

Марія Матіос: драма часу — через людську долю

Марія Матіос сьогодні має статус культової письменницію сучасності. Критика називає її то «чортиком, що вискочив із табакерки», то «гранд-дамою української літератури». Найбільш відомі її твори - роман «Солодка Даруся», визнаний найкращою з українських книг за часів незалежності і відзначений Національною премією України ім. Тараса Шевченка 2005 року, і «Нація», яка має 7 видань.

Саме ці два її твори знайшли нове життя на сцені Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. І.Франка. Минулого року виставу «Солодка Даруся» навіть висували на здобуття Шевченківської премії (як і херсонську «Страшну помсту», до речі), але за якихось незрозумілих причин в театральній справі премій не давали. А от «Націю» ми мали змогу побачити під час цьогорічного фестивалю «Мельпомена Таврії», і вона справила неймовірно сильне враження.

Темна сцена. Мінімум декорацій і зовнішніх ефектів. Лише ляльки-мотанки, своєрідні посередники між світом живих і світом мертвих, і - домовина, яку майструють прямо на сцені і яка у фіналі перетворюється на колиску із новими життями. Чотири епізоди - чотири одкровення, драматизм кожного вивертає душу. І в кожному - тінь смерті. Тож і співають на сцені поминальні пісні. Моторошно. Але страшна не смерть - страшні люди, що порушують закони Божі…

Професійне журі назвало «Націю» кращою виставою, а журналістське відмітило естетично переконливе втілення актуальної історико-національної тематики. Хоча серед колег-журналістів не все було так однозначно: дехто навіть побачив (за велінням серця – чи за вимогами партії?) бажання суддів «патріотично прогнутися» і визначив глядацький успіх лише «торохтінням про важливість перемоги на російськомовному півдні». Але ніякої політики на сцені не було - були невигадані історії звичайних людей, що сталися у повоєнні часи, коли у Західну Україну приходила радянска влада. І жодних гострих кутів, ніякого штучного поділу країни на схід і захід.
Подивитися виставу до Херсону завітала і сама письменниця Марія Матіос.

Про роботу з театром
- Івано-Франківський театр 2008 року здійснив інсценізацію «Солодкої Дарусі», найбільш відомої моєї книги. «Нація» - це друга наша спільна робота із директором театру, режисером-постановником і автором інсценізації Ростиславом Держипільским. У Херсоні була 27-ма вистава від початку прем’єри. 27-й раз я з ними разом вмирала, 7-й раз бачила. Я з ними щоразу живу, плачу, тішуся, сміюся і вмираю.

Про глядачів
- Глядач скрізь однаковий - в Західній Україні, в Києві, в Кіровограді, в Полтаві - там ми були із «Солодкою Дарусею». А от із «Нацією» вперше Івано-Франківський театр виїхав за межі Франківської області - до Херсону. Коли їхали, ми питали себе: як там, у Херсоні? Багато є скептиків, що кажуть: «То є Херсон, їм нецікаво». Нас багато хто відмовляє, є такі «доброзичливці», які кажуть: не треба це все… Треба. Пізніше ми поїдемо до Донецька, до Луганська - бо скрізь ми всі рідня. Я знаю абсолютно точно. Багато людей у Львові і Франківську не знають, як це було. Ви сьогодні почули нас, я вам за це дуже дякую.

Про актуальність теми
- «Нація» написана майже 20 років тому. Це важкі речі, контраверсійні, але мені видається, що чомусь книга в Україні з кожним роком стає більш актуальною. Може, навіть я би більше тішилася, якби ця тематика і той час стали тільки предметом книжок, художніх і наукових досліджень, сценічних і кіно- версій. Але, на жаль, вона б’є в саме серце - бо час такий. А в цей час ми маємо розуміти, що ми всі рідня. Мені іноді здається, що і в «Дарусі», і в «Нації» закладений той код, чи той ключ схований, до розуміння, чому ми такі, чому є Україна одна така, а інша трохи інша. І я книжкою, а актори виставою намагаємося достукатися до людського розуму і до людського серця, щоб сказати, що чуємо і розуміємо один одного. Все має свою причину, і кожна людина в цьому світі має своє алібі. Як має той Довгопол, як має Дідушенко, як має та Юр’яна і кожен із цих персонажей.

Про правду і вигадку
- Мене дуже часто питають, чи то вигадані події, чи то правда. То є життя. Життя страшніше, ніж у книзі. Я добирала ці людські долі, людські трагедії і драми, як калейдоскоп. Дехто намагається приписати цим книжкам те, чого нема. Я кажу: ні. І вистава, і книга - про той час, коли діяли УПА, НКВД, МГБ. «Чужі» і «свої», «хороші» і «злі», «підлі» і «добрі». Людське в людині ніколи не залежить від часу. В будь-якому часі будь-яка людина (і ми це демонструємо) має можливість або залишитися людиною - або стати негідником. І не було все так однозначно, як зараз нам пропонують: оці погані, а ці хороші. Не було так. Там свій наговорив на свого - і його забрали в МГБ. І разом з тим рятівником виявився той Довгопол.

До речі, це абсолютно реальна історія, це історія моєї бабусі - частково, не стовідсотково. Таким способом моя бабуся діда мого рятувала - вони були фундаторам колгоспу в нашому селі. Тобто, забрали все, що було - а у них вісімнадцятеро дітей. Сказали: або до колгоспу запишемо - або до Сибіру. Довгопол має реального прототипа, я навіть прізвище його зберігла. І я не можу знайти дані про цю людину, яка фактично врятувала сім’ю. Без нього і мене, може, не було. Не можу знайти, бо архів засекречений. Про Дідушенка я знайшла - мені вдалося з величезними трудами. І то я витримала 6 років, щоб уже не було тих, у кого не буде жаль на мене, що я оприлюднила історію ціїє людині. Але так було. І я хочу, щоб кожне зло і кожне добро мали своє ім’я. Якщо людина вчинила зло - вона має бути названа, якщо вчинила добро - вона теж має бути названа. На жаль, я нікому не можу подякувати за цього Довгопола, окрім, як у книжці і зі сцени, за оцей порятунок. І таких прикладів, повірте мені, страшенно багато. Отака була історія. Через людську долю, через людську драму можна подати драму часу. Іншого способу дізнатися, що було, як було, немає.

Про правду
- Правда не там і не там - вона посередині. Кожна людина має своє алібі у той час, коли вона жила так, ніби в неї до скроні приставлений пістоль. Люди мали жити, вони не вибирали часу і місця для народження. Скажімо, на Буковині, звідки я родом, за неповних 30 років 15 разів мінялася влада. То як тій бідній маленькій звичайній людині, яка просто живе... Сьогодні заснула - було одне, а завтра, як у тому фільмі, «власть меняется». А ця людина має жити. І вона вибирає цю дорогу, як їй жити.

Про життя і смерть
- Я хочу, щоб після цих вистав люди думали. Можливо, щоб не всі аплодували чи хвалили, але щоб вони вийшли з простреленим серцем, бо всі частини цієї вистави закінчуються смертю. Але смертю смерть поправ - співають. І я би хотіла, щоб це думання над смертю стало дзвоном до життя, до тої колиски, яка із домовини стає колискою, бо ми маємо думати про тих, хто йде за нами.

Про коріння
- У повоєнний час була така рознарядка: щороку із областей Західної України треба було 120 тисяч людей переселити на Центральну або Східну Україну, на Донбас. Це не завжди були примусові переселення - той, хто так стверждує, то він лукавить, він є брехуном. Бо там були люди, які абсолютно щиро, з відкритою душею і серцем їхали піднімати повоєнний Донбас, шахти, бо то був єдиний спосіб вирватися із безпаспортного села. Отже, частина людей їхала сюди - в Миколаївську, Донецьку, Луганську (Ворошиловоградську) області - добровільно. Дуже багато людей із Західної України опинилися вимушено, особливо на Херсонщині і Миколаївщині - не до Сибіру їх везли, а розробляти степи і, як казали, «піднімати господарство» в Україні. Я знаю дуже багатьох таких людей. І вони іноді бояться зізнатися, що їхнє коріння - в Західній Україні. Бо така була політика. І до цих людей по-різному було ставлення. Але всі ці люди - свої, вони мають право на своє життя, на свою думку, на сприйняття чи не сприйняття того чи іншого. Вони є всі в Україні. Це слава Богу, що вони тут, а не десь там, в коровячих вагонах...

Про температуру суспільства
- Я абсолютно впеврена, що зараз в українському суспільстві з такою височезною суспільною температурою потрібні якісь терапевти, потрібні ті, хто говорить людськими словами - не нарвано, не нервово, без ненависті. Не можна з людьми говорити так, як говорять наші політики. Якби моя воля, я б заклеїла скотчем усім політикам роти. Потрібно з людьми говорити засобами мистецтва - музики, співу, театру, книжки. Люди виберуть собі, якою мовою вони хочуть, щоб з ними говорили. І ми цими виставами даємо політиткам ключ до розуміння, чому Україні така і як її можна зробити кращою, спокійнішою - такою, щоб вона йшла вперед, а не озиралася назад і свої претензії одне одному не висувала.

Ми просто повинні знати, що так було, але нікому не виставляємо рахунки за минуле. Були і Довгополи - були і Дідушенки. Але у якийсь момент люди, якщо у них є залишки совісті, трохи виховання і віри в Бога, ідентификують себе людьми. І я абсолютно впевнена, що ще трохи - і вся ця тема, яка лунає тільки у вигідний для політиків час так гостро і так дуже непримиренно, сама зійде із такої гостроти і залишиться просто щоб знати, що в житті буває ще гірше на тлі часу. Це жорна часу. Таке може бути з будь-ким. З кожним з нас. Тільки в інших реаліях, в інших одежах, в інших інтерьєрах.

Знаєте, в «Дарусі» є такий епізод, коли записують до колгоспу: або до колгоспу - або до Сибіру. І коли дивлюся цей епізод, я думаю: а якщо цього енкаведіста одягнути в костюм від Бріоні чи від Версаче і вставити слова: «Або до цієї партії - або йдеш з роботи». Хіба це не наш час? Але суть залишається - суть вибору людини. Це дуже скадна тема. Вона є ключовою, щоб розуміти, чому ми це робимо. Я пишу про це, бо розумію.

Лариса Жарких
“Херсон маркет плюс”.- №33 (291).- 18-24.08.2011.- стр.15

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.