on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Новини регіону

29.05.2024, 17:51

У Херсоні відбувся благодійний захід бардівської пісні "Ключі від музики в словах"

  У Херсоні провели благодійний мистецький захід ...
29.05.2024, 17:47

Житель Херсонщини викарбував сувенірні монети з осокорівським кавуном

  Житель Херсонської області Валерій Жмурський викарбував ...
29.05.2024, 17:42

Гончарівка оцінюватиме конкурс "Шлях Бориса Грінченка в Україні"

З 15 травня почався прийом заявок на конкурс студентської та учнівської ...

«Можливо, я авторитарний режисер»

Влада Бєлозоренко прийшла працювати режисером у Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша лише минулого року. Але вона вже встигла гучно заявити про себе, поставивши чотири неординарні вистави: «Гамлет», «Вісім люблячих жінок», «Розмова, якої не було» та «Справа №». Напередодні відкриття нового, 75-го творчого сезону театру, кореспондент «НА» зустрівся з молодим режисером.

— Владо, чим Ви порадуєте херсонців у ювілейний рік театру?
— Можна сказати, що в мене почесна місія: зараз працюю над п'єсою Гарольда Бадикіна, яку він написав спеціально для нашого театру про Миколу Куліша. Директор театру Олександр Книга давно хотів поставити щось про відомого драматурга, чиє ім'я носить наш театр. Приємно, що ця п'єса дісталася мені. До речі, Гарольд Бадикін — це драматург, який написав нам «Фаворит, князь Потьомкін-Таврійський».

— Ви — молода і тендітна дівчина. Скажіть, як вдається працювати зі значно старшими за віком акторами, зокрема заслуженими та народними артистами України?
— Насправді з дорослими та досвідченими акторами набагато легше працювати, ніж з молодими. Дехто з молодих спочатку сприймав мене як звичайну жінку, яка намагається ними командувати. Натомість старші розуміють мене з півслова. Інколи навіть підтримують слушними порадами.

— У Вас є актори-фаворити, з якими найбільше подобається працювати?
— В дитинстві ніколи не планувала працювати в театрі, хоча я в ньому практично виросла. Звісно, декого з акторів знаю й люблю ще змалечку. Але ніколи не візьму у виставу актора, якщо він мені не підходить. Може бути, наприклад, що як особистість мені людина не подобається, але точно знаю, що класно зіграє, мені потрібен саме його образ — пропоную роль. А може навпаки: з актором товаришую, але у свої вистави не беру. Звичайно, є актори, з якими дуже швидко знаходиш спільну мову. Працювати з ними — задоволення. Насамперед для мене це Олена Галл-Савальська, Сергій Кияшко та Олександр Мельник. Насправді до кожного актора доводиться знаходити свій підхід.

— Кожен режисер приблизно уявляє смаки «свого» глядача. А якими Ви бачите шанувальників творчості Влади Бєлозоренко?
— Я не поставила ще достатньої кількості вистав для того, аби зрозуміти театральні смаки, запити саме «своїх» глядачів. Говорю це відверто. У мене самостійно поставлених лише три вистави. Вони можуть комусь подобатися, а комусь ні. Але це моя режисура, і я так працюватиму й надалі. Наприклад, режисер Сергій Павлюк працює у театрі шість років. Він, можна сказати, сформував смак «свого» глядача, своєрідно виховав його. Тобто, частина людей йде у театр, тому що виставу поставив саме Павлюк. У мене це ще попереду.

— Ви згадали про Павлюка. А як молодому режисеру працювати поруч з ним, Олегом Натяжним та іншими знаними режисерами?
— Мені пощастило швидко знайти з Сергієм спільну мову тому, що ми навчалися в університеті в одного педагога. Ми абсолютно різні режисери: у кожного є власне бачення, підходи та методи роботи. Але ми товаришуємо і звертаємось одне до одного за порадами. Між нами немає конкуренції. Чесно кажучи, з іншими режисерами на роботі зустрічаємося переважно на художній раді театру.

— Як обираєте нові п'єси? Головне для Вас — автор, його ім'я та авторитет, чи можете взяти резонансний, неординарний текст, наприклад, молодого невідомого драматурга?
— Ти можеш перечитати чимало книг, але ніколи не станеш режисером, доки не спробуєш сам щось поставити на сцені. З кожною виставою я сама відчуваю, що творчо зростаю. Мої вистави — ніби перші кроки немовляти. Але, починаючи з «Розмови, якої не було», я беру тільки той матеріал, який мене зачепив. Наприклад, вистава за Достоєвським «Справа №». Я не збиралася свідомо ставити класика. Якісь внутрішні професійні амбіції відходять на другий план. Але, перечитуючи сотні драматичних творів, я натрапила на драму цього автора. І відчула: це воно. Якщо ти відчуваєш матеріал, якщо знаєш, про що хочеш сказати у виставі, умієш це зробити від душі — я вірю, що глядачі оцінять роботу.

— Згадана «Справа №» поставлена на сцені кафе-театру. Скажіть, чому останнім часом серйозні драми все частіше з'являються у кафе-театрі чи під дахом театру, а не на великій сцені? Адже драма потребує повної зосередженості глядачів, а в кафе то морозиво їдять, то келихами дзвенять.
— Чесно кажучи, у кафе-театрі я виставу ставила вперше. Не сподівалася, що глядачі прийдуть на прем'єру і їстимуть морозиво чи питимуть вино. Певною мірою для мене був шок таке побачити. Не тому, що вони неуважно дивляться на мою роботу, погодьтеся, дійсно психологічну драму. Просто бачила, як стовідсотково викладалися на сцені актори... Вони там рвуть собі душі, а люди тут спокійно їдять желе чи морозиво.
Нова моя робота буде на великій сцені. А загалом добре, що в нашому театрі є і те, й інше. Комусь до душі велика сцена, а комусь — кафе-театр чи театр під дахом.

— Чи є у Вас мрія дитинства, яку досі хочеться втілити в життя?
— Буквально днями пішла в музичну школу. Клас фортепіано. Для мене це, як Ви кажете, велика мрія з дитинства, і більше її жодним чином не можна аргументувати. Також планую оволодіти іноземними мовами. Словом, і через рік після закінчення вузу моє хобі залишається незмінним — пізнавати все нове.

— Чи вважаєте себе вимогливим режисером? Що про Ваші «правила гри» говорять за спиною актори?
— Що говорять, не знаю (посміхається). Але, можливо, деякою мірою я авторитарний режисер. Завжди намагаюся допомогти акторові відкритися, втілити образ — для цього іноді можна дати повну свободу, а іноді потрібно ставити в жорсткі рамки: і вибудовувати кожен рух, і контролювати міміку тощо. Словом, до кожного актора шукаю свій підхід. Зрештою, це моя робота. Я беру п'єсу, бачу, як її ставитиму. І коли хтось робить щось не так, зупиняю репетицію. Не тому, що він поганий актор, а тому що не вистачає досвіду або людина зі сцени не бачить загальної картини. Я намагаюся адекватно сприймати критику та зауваження. Не приховую, що лише вчуся професійній режисурі. Але якщо я бачу певну сцену саме такою, мене важко переконати зробити щось по-іншому.
— Дякую за розмову!

Нестор Дим
“Новий день”.- №41 (4983).- 06.10.2011.- стр.18

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.