Нащо мені чорні брови: три кохання Оксани Петрусенко
Оксана Петрусенко - найвидатніша представниця української вокальної школи.
На початку двадцятого століття сопрано співачки майже щовечора лунало в найвідоміших залах українських та російських театрів. Проте мало хто знає, що справжнє ім'я актриси - Ксенія Бородавкіна, а свій сценічний псевдонім майбутня оперна діва отримала саме в Херсоні. Донедавна вважалося, що народилася співачка 17 лютого 1900 року в селі Балаклея Харківської губернії, але останніми дослідженнями точно встановлено (знайдено запис у церковній книзі про хрещення), що вона народилася в Севастополі, де й пройшли її дитячі та юнацькі роки. Саме в Севастополі дівчина почала брати уроки співу у старенького вчителя-українця, потім співала в аматорському українському хорі.
Одного разу вісімнадцятирічна Оксана натрапила у газеті на цікаве оголошення: щойно створений у Херсоні державний театр проводив набір акторів. Дівчина одразу подалася на пошуки своєї долі. Приїхавши до Херсона, Оксана дізналася, що прослуховування вже завершене - дівоча мрія розбилася. Однак хтось порадив звернутися до завідувача музичної частини Петра Бойченка. Оксана настільки вразила його своїм голосом, що її одразу залучили до роботи. Петро став її першим чоловіком і придумав дружині псевдонім мало не на свою честь. Завдяки підтримці друга, актора Юрія Шумського, 1923 року Петрусенко вступила до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка (була протеже видатного Панаса Саксаганського, який завжди називав її дочкою й улюбленою ученицею).
Провчилася недовго, бо закохалася в баритона Мефодія Семенюту-Барила, завагітніла. Чоловік наполягав на аборті. Оксана пішла від нього і стала професійною артисткою, фактично не маючи повноцінної музичної освіти. Сина Володимира усиновив другий чоловік співачки - Василь Москаленко. Вона почала працювати в одній з українських мандрівних груп, однак заповітною мрією залишалася оперна сцена. Проте спроба увійти до складу солістів Харківської опери закінчилася невдачею: Харків тоді був столицею України, і в опері там працювало кілька зірок світового рівня - так що штат був заповнений. Петрусенко запрошують до Казанського оперного театру, вона погоджується і блискуче дебютує у партії Оксани в опері «Черевички» Петра Чайковського. Після двох років у Казані трохи працює в Баку.
Далі Василь Москаленко отримав запрошення спочатку до Свердловського, а потім до Самарського театру, Оксана була змушена працювати там же. Нарешті, 1934 співачці всміхнулася доля: її прийняли солісткою Київського театру опери та балету, де вона працювала до самої смерті. Ці шість київських років - роки тріумфу і слави, час народження легенди, якій аплодував, яку приймав, розмовляючи з нею довше призначеного, сам вождь народів товариш Сталін. Як не дивно, не вона йому, а він їй подарував своє фото з пам'ятним написом, дружньо назвавши «товарищем Оксаной». На вулицях українських міст за Оксаною, де б вона не з'являлася, завжди йшов натовп народу.
В останні роки життя Петрусенко наполегливо запрошували на роботу у Москву, до Большого театру, але на відміну від багатьох інших українських співачок чи співаків вона відмовилась залишити Україну. Саме тоді сталося в житті Оксани її останнє, однак не таке вже й справжнє кохання. Під час закордонних гастролей співачка познайомилася з редактором головної партійної газети «Комуніст» Андрієм Чеканюком. Він був одружений, мав двох дітей. Оксана не могла розбити сім'ю та зіпсувати кар'єру свого коханого, однак наважилася народити від нього дитину. Андрій одразу ж припинив із нею будь-які стосунки.
Народивши другого сина, Оксана була щаслива як ніколи. На восьмий день перебування в лікарні сорокарічну маму вже готували до виписки, однак надвечір вона раптово померла. Офіційна причина смерті - ускладнення після пологів: великий тромб підступив до серця. Однак в загалі шанувальників та друзів довго ходили чутки про вбивство відомої співачки.
«Да, маму отравили... За долгие годы, что мы ухаживаем за могилой, поливаем, высаживаем цветы, часто подходят незнакомые люди. Вспоминают маму. Однажды, как сейчас стоит перед глазами, славная такая старушка, седая, с добрыми, правдивыми глазами, твердо заявила: «Я была тогда медсестрой, я знаю, не по своей воле покинула Оксана Петрусенко этот свет». В другой раз об этом же сказала молодая женщина, мол, ей эту тайну поведала бабушка, что работала в больнице нянечкой. Так что это не мой вымысел. Такая вот народная молва», - розповів син Олександр, що став головним редактором головної української газети, далі - членом ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради, кандидатом наук, академіком.
Старший син Володимир ненадовго пережив матір - він помер навесні 1944 р. в евакуації в Іркутську від туберкульозу легенів, не доживши навіть до двадцяти років. Дотепер достовірно не відомо, хто передав смертельну отруту Оксані Петрусенко: чи оскаженілі заздрісники та конкурентки, чи неадекватні прихильники, чи сполохані жінки, що боялися втратити своїх чоловіків через захоплення прекрасною актрисою. «Нащо мені чорні брови», - часто співала Оксана шевченківську «Думку», немов передрікаючи свою долю. А цими чорними бровами милувався мало не весь радянський простір, адже захоплюватися дійсно було чим: рідко коли природа поєднує такий неземний талант із істинно жіночою та душевною красою.
Руслана Мітюхіна
«Наддніпрянська правда плюс».- № 6(17).- 02.2014.- стр.7