on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.12.2019, 09:37

Декабрь 2019

ГРУДЕНЬ Уночі мороз поволі Інеєм упав на шлях… Спотикається на полі Місяць грудень по грудках. І тому такий він гнівний, Дружить з вітром крижаним. А хуртеча рівно-рівно Засипає слід за ним. Сипле сніг, мов стеле килим, Щоб за груднем із дібров Тим рипучим снігом білим Рік Новий до нас ішов. М. Литвинець  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Новости региона

12.11.2019, 09:47

Творчий вечір Сергія Жадана!

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

> Персоналии > Визуальное искусство > Толкунов Егор Егорович > Найбільше щастя — працювати для власної душі

Найбільше щастя — працювати для власної душі

Кожна з картин херсонського художника Єгора Толкунова має власне “обличчя”, незалежно від того, що на ній зображено: жінка, міський пейзаж чи тиха монастирська обитель. Настрій і світовідчуття автора присутні у будь-якому його творі. “Варто мені один день не попрацювати, – говорить Єгор Єгорович, – і я почуваюся хворим, виникає пронизлива думка про даремно прожитий день, тому дуже не хочеться втрачати дорогоцінний час, відпущений мені долею. Адже найбільше щастя – це творча праця, коли займаєшся улюбленою справою і робиш це для власної душі.”

А починалося все доволі прозаїчно. У Партизанській сільській школі Генічеського району, де навчався Єгор, не було вчителя малювання, але хлопцеві малювати подобалося, і він робив це, як сам вважав правильним. Одного разу мати пожартувала: “Якщо перемалюєш “десятку” (тодішні 10 карбованців, сума чимала), то отримаєш її “оригінал”. І він – намалював! Швидко промайнуло дитинство з нехитрими дитячими радощами: іграми з друзями-хлопцями, набігами на сусідські сади і баштани і, звичайно ж, малюванням. Та проза життя вимагала іншої, ближчої до реального життя, професії, і Єгор після закінчення семирічки, вирушив до Алчевського ФЗУ (фабрично-заводське училище) вчитися на теслю.

В училищі хлопець зацікавився роботою художника-оформлювача, який там працював. А той теж звернув увагу на здібності Єгора й навчив його “азам” малювання. Художник порадив хлопцеві спробувати власні сили у Луганському художньому училищі, але на іспиті зі спеціальності Єгор отримав “двійку”. Виявилося, що він неправильно працював аквареллю. “Я дуже пишався, що фарба у мене лягала рівненько, акуратно, чітко видна межа між різними відтінками, а в інших абітурієнтів вона була розмитою, зливалися кольори. Вважав, що це – неправильно,” - згадує Єгор Єгорович. Довелося знову повертатися до ФЗУ, та, як на гріх – ще одна невдача: не вистачало грошей на квиток до Алчевська, а водій автобуса категорично відмовлявся взяти хлопця. Якась жінка пожаліла його і доплатила необхідну суму за квиток.

Закінчивши училище, “свіжоспечений” тесля отримав призначення до Комсомольська-на-Дніпрі. Пропрацювавши десь із місяць, Єгор гостро відчув: “Не моє!” І подався…до Сімферополя, на будівництво. До речі, ті дві п’ятиповерхівки, які він будував, стоять і сьогодні. На роботі познайомився з братом художника Івана Купаєнка, який викладав живопис у Будинку творчості, і наступні два роки відвідував його ізостудію. “Тоді у мене ще не було відчуття, що я – художник, – говорить митець, – але смак до малювання вже виробився, я з нетерпінням чекав суботи і неділі, щоб, узявши етюдник і фарби, мерщій бігти на природу – малювати!” І от саме тоді з являється нова перешкода – призов до армії.

Отримавши повістку, він плакав, бо вважає і донині ці три роки викресленими із творчого життя, адже йому так хотілося малювати! Проте доля в особі майора-штабіста Звєрєва таки всміхнулася йому. Офіцер сам з дитинства мріяв стати художником, але не склалося, тому він усіляко сприяв здібному молодому бійцю. Щосуботи і щонеділі солдат Толкунов отримував звільнення і вирушав “на природу” – писати чудові придунайські пейзажі міста Рені, що в Одеській області. На жаль, жодна з тих ранніх робіт художника не збереглася, він просто роздав і роздарував їх. Хоча, не виключено, що хтось із його тодішніх знайомих і досі зберігає їх як приємну згадку про молодість і дружбу.

Військова частина – не без сприяння майора Звєрєва – дозволила юнакові ще під час проходження служби здати вступні іспити до Кишинівського художнього училища. І він нарешті став студентом, демобілізувавшись і запізнившись на заняття лише на кілька днів. Опановуючи мистецтво живопису під опікою відомих митців Ернеста Сивакова й Івана Степанова, він уже пізніше зрозуміє, що училище ще не робить тебе справжнім художником, це лише перший ступінь, коли ти ще не художник, але вже й не ремісник.
Після закінчення училища й отримання вільного диплома була невдала спроба вступити до Ленінградської художньої Академії. З досади Єгор “рвонув” у Брянськ до дядька, на гриби. А там несподівано влаштувався на роботу в Художній музей, реставратором. Закінчив курси реставраторів ім. Ігоря Грабаря у Москві.

“Ця професія вимагає, у першу чергу, чесності у ставленні до чужої праці, сумлінності й обережності, щоб ні в якому разі не завдати шкоди живописному полотну, а старанно і з любов’ю зберегти його для наступних поколінь. Так, наприклад, реставрація старовинних ікон або картин, написаних на дошках, може тривати роками, – продовжує Єгор Єгорович. – Це найвищий пілотаж – коли різцем повільно, шар за шаром, знімається дерево до тих пір, поки не залишиться тільки шар фарби. Лише тоді його з великими пересторогами переносять на змащене спеціальним клеєм полотно.”

Після двох років роботи в Брянську Спілка художників Росії направляє Єгора Толкунова до Будинку творчості у Вишньому Волочку – працювати над картиною “Солдат, що вмирає”. Проте робота вперто “не йшла”, і це дуже нервувало художника. Зате несподівано він пише пейзаж “Льон” і один із кращих своїх творів – “Портрет матері”. Біля прялки – старенька жінка зі спокійним обличчям і мудрими очима, і хоча автор вважає цей образ певним узагальненням, вона дуже схожа на його матір Анну Григорівну. У митця особливе ставлення до неї, а написаний власноруч портрет мами він донині зберігає поряд з іконами.

І ці дві картини зіграли вирішальну роль у його житті: комісія з Москви, зі Спілки, очолювана Народним художником Росії Ткачовим, зацікавилася написаними ним полотнами і запропонувала попрацювати ще два місяці. Це окрилювало, але повернувшись до Брянська, Толкунов почув від директора музею: “Збирай речі і – до побачення, працівник, що місяцями відсутній на роботі, мені не потрібен.” Потім було повернення додому, на станцію Партизан, де мешкала мати, а згодом, за порадою Івана Копаєнка, він опинився в Херсоні. Це був 1971 рік. Тодішній голова Спілки художників Херсонщини Анатолій Платонов разом із комісією схвально оцінив роботи молодого живописця, і Єгора Толкунова взяли на роботу художником-оформлювачем на художній комбінат (який знаходився на Ушакова, 51).

У 1974 році Єгор Єгорович став членом Спілки художників України. А у творчості митця стали переважати полотна, пов’язані з образами людей. Хоча в останні пару років він знову повернувся до пейзажів, проте продовжує писати і портрети. Коли ми спілкувалися з Єгором Єгоровичем, за власним портретом забігла молода співробітниця “Укртелекому” Марина Линцова. Вона – у захваті і від портрету, і від самого процесу спілкування з митцем: “ Це дуже врівноважує, відволікає від буднів, це просто якась паралельна реальність! І якщо раніше мені хотілося показати портрет усім, то тепер відчула: це тільки моє, особисте, і показуватиму його лише рідним і близьким.” Така незвичайна енергетика виникає при об’єднанні таланту художника і власної харизми людини, портрет якої він створює.

Дуже “тепла” і ностальгічна картина “Друзі”, на ній – його сини з друзями, хлопці стоять із ковзанами і ключками в руках, ніби готові ось-ось зірватися з місця і мерщій бігти на ковзанку. Єгор Єгорович згадує, що вони не дуже любили позувати, казали: “Як нам не повезло, інші діти бігають, а ми повинні позувати тобі!” Є портрети дружини, синів, але найбільше – старшого, Андрія, нині – Авеля, ченця-іконописця Свято-Успенського Псково - Печерського чоловічого монастиря. Цій обителі вже майже п’ятсот років, а у її печерному кладовищі поховані батьки Пушкіна і родичі Суворова.

Саме там жив відомий прозорливець Іоанн Крестьянкін, який був здатен на відстані бачити, хто може бути монахом, а хто – ні (він і дав Андрієві своєрідне “благословіння” на чернецтво). Єгор Єгорович щороку навідує сина, і теж написав шість великих ікон для обителі. А портрет Крестьянкіна роботи нашого земляка висить у будинку настоятеля монастиря. Питання духовності і віри ніколи не залишали його байдужим, а нині, ще й під впливом сина – особливо. Уже п’ять років тому в Херсоні відбулася персональна виставка Толкунова, присвячена саме Свято-Успенському монастирю. Вона справляла на диво умиротворююче враження, адже духовність художника будить духовність тих, хто дивиться на його полотна, примушує замислитися і про сенс власного життя,і про правильність обраного шляху.

Єгор Толкунов немало поїздив світом, привозячи з мандрів не тільки враження, але й безліч ескізів, які згодом стають картинами. Він закохався у Венецію, в якій давно мріяв побувати – і та його не розчарувала, вразивши якоюсь м’якістю, теплотою, небуденністю. А минулого року ця закоханість вилилася у персональну виставку “По Венеції.” Інше палке захоплення – Турція. “Колись, – сміється Єгор Єгорович, – Іван Айвазовський сказав, що Венеції і Неаполю нічого робити у порівнянні з Турцією. Так, це дика, дуже своєрідна країна, залишитися байдужим до якої я не зміг. Знайшовши в Інтернеті місто Мардіну з його двохтисячолітньою історією, я просто не зміг собі відмовити у можливості побувати там. Працював усі десять днів, “захлинаючись” від захоплення, з горінням і насолодою, пишучи по 3-4 етюди на день.

Херсонці матимуть можливість побачити картини, написані у Мардині, лише на виставці, наступного року, але мені пощастило: я бачила “Кафе біля моря”(те саме, де автор не тільки писав етюди, а й насолоджувався рибними стравами і смакував мідії, милуючись чудовими краєвидами), “Мардину” та інші полотна, від яких віє спекою і прохолодою одночасно, які викликають непереборне бажання піднятися цими старезними східцями, повернути за найближчим рогом і – загубитися у цій охристо-піщаній невідомості, де на тебе чекає щось цікаве і таємниче, чого не буває у повсякденному житті.

“Мої колеги часом дивуються, – говорить Єгор Єгорович, – що я часто віддаю свої роботи, а не продаю їх ( до речі, тільки до нашого музею ім. О.Шовкуненка, передав 55 картин). А я згадую випадок у Польщі, коли мене просили залишити одне полотно, а я не погодився – хотів продати. Один з моїх колег, художник із Одеси, каже: “Чому? Адже ми пишемо для того, щоб залишити; треба віддавати, не жаліючи, адже всього з собою не забереш.” Ці слова запали в серце, і я донині жалкую, що не залишив ту картину. І віддаю – без жалю. Думаю, що не все вимірюється грошима. Є речі набагато цінніші.”
Художник із хвилюванням вдивляється у чисте полотно, приготоване для наступної роботи, він ще не знає сам, що з’явиться на ньому. “Я завжди перебуваю у передчутті таїни творчості, такої незбагненної і жаданої водночас. І, дасть Бог, ще напишу щось цікаве.”

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №37 (416).- 16.09.2010.- стр.16-17

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.