on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.11.2019, 10:26

Ноябрь-2019

Шалунья-осень раздевает  Деревья в заспанном дворе.  Все от депрессии страдают,  Я — не.  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Новости региона

12.11.2019, 09:47

Творчий вечір Сергія Жадана!

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

Не розминутися з читачем


01.03.2006

Анатолій Кичинський, народився 4 квітня 1950 року в селі Преображенці Чаплинського району на Херсонщині. Закінчив філологічний факультет херсонського педагогічного інституту (1972) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О.М. Горького (1981). Член національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Автор 13 поетичних книг. Лауреат літературних премій ім. Павла Усенка (1983), ім. Бориса Нечерди (2000) та Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2006).

У це важко повірити, проте якихось 60 років тому, поетів у колишньому СРСР носили на руках! На поетичні вечори приходили тисячі шанувальників, а поетичні збірки видавалися мільйонними тиражами. Людина тих часів, яка не могла процитувати вірші улюбленого поета, була в очах співбесідників просто неповноцінною. До початку 90-х років поезія ототожнювалась з підрядником мислення, а поети ставали совістю нації. Проте зі здобуттям Україною незалежності поетів стали друкувати все менше і менше, і як результат - з книжкових крамниць поступово зникли поетичні полиці. Поезія, перейшовши у XXI століття, стала маргінальним явищем, її тіснить попсове світосприйняття. Все частіше до переліку кращих книжок року не потрапляють поетичні збірки. Про поетичні імена недалекого минулого частина читачів уже призабула, а молодь просто не знає і, на жаль, знати не хоче. Втім виключення з правил є завжди. І одне з них - творчість херсонського поета Анатолія Кичинського, удостоєного в березні цього року найвищої літературної нагороди - Національної премії України імені Тараса Шевченка. Вперше за 45 років з часу заснування престижної нагороди, яку ще називають „українською Нобелівкою", вона потрапила на херсонську землю. І не дивно, бо творчість нашого земляка - непересічне явище не тільки української, але й європейської літератури. У доробку поета 13 книг, з яких дві останні - „Пролітаючи над листопадом" і „Танець вогню" - відзначені премією.

- Пане Анатолію, як би ти охарактеризував стан книговидання на Херсонщині, з якою у тебе пов'язане все життя: чи є хоч трішки сонця в холодній воді?
- Стан книговидання на Херсонщині майже нічим не відрізняється від стану в інших областях. Про це мені відомо з тих розмов, які відбуваються з поетами інших областей. Виключення складають хіба що кілька культурних центрів - Київ, Львів, Харків, де є потужні видавництва, на кілька голів вищі від решти обласних центрів. Обласні видавництва - це переважно ті фірми, які займаються поліграфічною діяльністю, скажімо, друкують бланки чи листівки, а як трапиться нагода - беруться і за літературні книжки. Видання книг не є для них основним видом діяльності, а лише різновидом додаткового заробітку, від якого гріх відмовитись. Ці видавництва не переобтяжують себе тим штатом, який мусить бути в звичайному книжковому видавництві: редактори, коректори, художники тощо. Ось чому в основному книжки тут видаються на невисокому поліграфічному рівні, а відсутність редактора і коректора призводить до того, що або книжка виходить низького художнього рівня (чим видавництво не переймається, лишаючи це на совісті автора), або з величезною кількістю граматичних і синтаксичних помилок. Низький рівень зумовлений чи не в першу чергу тим, що автор достатньої кількості коштів на видання книги або не має, або не знайшов спонсорів. У результаті такі видання нагадують більше брошури, в яких непрезентабельний вигляд і дуже смішні тиражі.

- У чому ж тоді, на твою думку, полягає проблема регіонального книговидання: чи є зрештою світло в кінці тунелю чи місцева книжка, як і поезія загалом, просто приречена на забуття?
- Місцеву книжку теж можна зробити повноцінним духовним продуктом і тут не треба бути винахідником, щоб майструвати новий велосипед. Озирнімося на позитивний досвід минулого. За радянських часів траплялися книги з різним художнім рівнем, але при всьому тому була якась висота, - нижче такої планки не можна було опускатися. У видавництвах були редактори, які формували тематичні плани. Рукописи майбутніх книжок проходили певний шлях апробації: надсилалися одному або двом-трьом літературним критикам чи відомим письменникам, котрі, в свою чергу, писали так звані закриті, видавничі рецензії. З одного боку, це затримувало строк виходу книги на 2-3 роки, але з другого - сприяло успішності видавничого проекту. Як би там не було, але книжки таки продавалися і письменник отримував досить пристойний гонорар. Натомість зараз видавця мало цікавить, якою рукою чи ногою був написаний твір, аби тільки на рахунок видавництва потрапила зазначена сума. А як і що саме буде з таким товаром чинити автор - нікого вже не обходить.

- Отож ми підійшли до наступної ланки у проблематиці книговидання: книгу видано - і що далі? Виявляється, видатися набагато легше, ніж потім розповсюдити тираж... Систему радянського книгорозповсюдження у 90-х роках було зруйновано, натомість на руїнах нічого подібного за 15 років незалежності так і не повстало. Виходить потопельник повинен врятувати себе сам?
- Книговидання і книгорозповсюдження - це як дві легені одного організму. Ті, хто раніше займався книгорозповсюдженням, брали до уваги тематичні плани видавництв, замовляли на свій страх і ризик певну кількість примірників і передавали їх у книгарні. Автор книги на це не витрачав енергії, отримуючи гонорар і десяток авторських примірників. Втім і тут у старій системі були збої: скажімо, якась книга роками лежала в одному місті, у той час як в іншому - за нею стояли у черзі. Мені багато доводилося їздити по селах і я залюбки відвідував сільські книгарні, з яких повертався додому з купою книжок. Саме в селах я купував найбільше літератури, яку в Херсоні знайти не міг. Зараз місцевим авторам доводиться звертатися до книгарень і пропонувати свою літературу. Ті ж, у свою чергу, беруться за це неохоче... Найбільше вдається розповсюдити власні книги під час літературних зустрічей. Принагідно хотів би згадати мого колишнього вихованця, херсонця, нині відомого російського поета Олександра Кабанова, який працює головним редактором популярного журналу „ШО" (в Херсоні цей часопис є в продажу в супермаркеті „Альф"). Олександр, який часто їздить до Росії, де проводиться безліч поетичних заходів, розповів мені, що там вважається престижним під час літературних зустрічей обов'язково придбати по кілька примірників книг з автографом, а потім дарувати ці книжки на свята. Чого я не помітив у нас в Україні, зокрема в Херсоні.

- Важко зараз відстежити, які книги видаються в нашому обласному центрі, не кажучи вже про наших сусідів чи інші міста України. Як зробити так, щоб наші видання знали в кожному куточку країни і щоб звідти також щось до нас потрапляло?
- Раніше, крім Києва, були регіональні видавництва в кількох містах України: Харкові, Донецьку, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Сімферополі. Завдяки цьому в Херсоні можна було знайти збірку того чи іншого автора з Полісся, Волині, Закарпаття, Донбасу тощо. Зараз письменники, а особливо творча молодь, відрізані від регіонів, а без цього важко орієнтуватися в сучасному літературному процесі. Наприклад, у сусідньому з нами Миколаєві з'являється чимало книжок, але де вони у нас? Хто може назвати хоч одне творче ім'я? Восени минулого року я був у Коктебелі на Всеукраїнській нараді молодих літераторів. Тож радив молодим підтримувати тісний зв'язок один з одним, обмінюватися виданими творами, аби стати посередниками в поширені міжрегіональних літературних контактів. Добре було б також у кожному книжковому магазині створити відділ місцевих авторів і популяризувати їх, а не просто викладати їхні книги на полиці і забувати про них. Скажімо, в школах є така програма „Література рідного краю", але біда полягає в тому, що вчителі та учні в селах не можуть дістати книг місцевих авторів. Можна було б передбачити кошти в обласному бюджеті на придбання таких книг і централізовано забезпечувати ними хоча б шкільні бібліотеки. А ще краще, оголосити тендер серед видавництв Херсонщини і переможцю з обласного бюджету виділити кошти на видання книг херсонських письменників. Авторам можна було б виплатити гонорар, а книги безоплатно надіслати до книгозбірень.

- Чи немає тут небезпеки зіткнення з всюдисущими графоманами! Адже не секрет, що останнім часом свобода слова і відсутність цензури призвели до появи в творах ненормативної лексики і відверто порнографічних описів. Як зробити так, щоб така книжка ні в якому разі не потрапила до рук неповнолітніх школярів?
- Як на мене, то за останні 15 з лишком років повиходило чимало низькопробної літератури через те, що в Україні відсутня не цензура як така, а інститут рецензування. Вихід один: давати в пресі систематичну оцінку літературі, що виходить в місцевих видавництвах, і щоб негативна оцінка фахівців била б по іміджу тих видавництв, які займаються заробітчанством, а не видавничою діяльністю. Щоб працівники такого видавництва, дбаючи про своє добре ім'я, замислилися, чи варто друкувати той чи інший твір, і щоб виникала потреба при цьому звертатися за оцінкою до фахівців. Тоді видавництвам буде престижно видавати літературу високого художнього рівня і не вигідно, натомість, низького. А от між еротикою і порнографією важко провести чітку лінію, - вона в усі часи була різною. Звернувшись однак до шедеврів світової еротичної спадщини, подибаємо надзвичайно вишукані зразки у таких текстах, як Біблія чи казки „Тисячі й однієї ночі". їх однаково можна читати і дорослим, і підліткам. Якщо ж і виникає необхідність друкувати щось більш під перчене, то слід би було у книзі зазначати: „Не рекомендується для читання віком до 18 років". Робляться ж подібні застереження у телепрограмі, при купівлі цигарок чи спиртного, а чому хтось вважає, що книга може наробити менше зла? Прикро, що в сучасному світі стало модним уживання нецензурних слів. Письменники на своє виправдання наводять безліч аргументів. Втім мені видається, що вони просто на просто лукавлять, тому що художня література є частиною мистецтва, тож кожен літературний твір має бути його витвором. А для творців нецензурних творів наведу таке порівняння. Чому не можна, наприклад, поряд з мискою борщу поставити на стіл миску, вибачте, з блювотиною? Адже теоретично це можливо! Саме ось цю блювотину і намагаються деякі сучасні автори втиснути в свій текст, видаючи його за борщ... Невже наша мова така бідна, що без цього не можна обійтися? А як же свого часу з цим справлялися, пишучи про соціальні негаразди, Панас Мирний (роман „Повія"), Василь Стефаник, Іван Франко тощо?!

- На відміну від тих книг, які видаються в Херсоні, твої виходять, по-перше, дуже ошатно оформлені і, по-друге, в твердій обкладинці. Щодо другого, то це занадто дороге задоволення на сьогодні, майже розкіш! Як тобі це вдається?
- Мало хто знає, що для зниження собівартості власних книжок я роблю тверду обкладинку... самотужки. У мене це захоплення ще з юності. Купуючи ту чи іншу збірку в м'якій обкладинці, за умови, що вона мені сподобалася, я прагнув подовжити їй життя. Адже м'яка обкладинка швидко рветься. Тому й виникла ідея: чому б не спробувати самому зробити тверду обкладинку? Тож узяв нецікаву книжку, з анатомічною послідовністю розклав тверду обкладинку на складові і подивився, як це робиться. Таким чином переплів чимало книг. Доходило до того, що я додумався ламінувати суперобкладинки, як-от окремі поетичні томи БВЛ (бібліотеки всесвітньої літератури. - А.К.). До того благенькі суперобкладинки, що ось-ось розірвуться, і досі в моїй бібліотеці стоять неушкодженими. Як бачите, юнацьке захоплення стало у нагоді в новітні часи, коли доводиться видаватися власним коштом, економлячи при цьому кожну копійку.

- Чи є ноу-хау від Кичинського, як змінити на краще ситуацію з книговиданням у Херсоні?
- У мене - ні, а от у чернівчан - є. У пору перебування письменника Мирослава Лазарука на посаді начальника обласного управління культури в Чернівцях, було створено художню раду фонду, до складу якої увійшли як бізнесмени, так і письменники. Перші перераховують до фонду гроші, а потім разом із письменниками вирішують, кого і що на ці кошти краще видавати. Таким чином вони вбивають двох зайців: і фінансування є, і книжки виходять на високому художньому рівні. Графомани розводять руками... Бо рішення - колективне, і кожен з членів художньої ради має ім'я і дорожить ним. Нам би отак!
МИСЛИВЕЦЬ
Ти ніколи нікому не вір, що я ніжний приручений звір,
Я — мисливець, підступний та хитрий.

АНАТОЛИЙ КРАТ
Журнал «Бизнес Таврии» №3 Март-апрель 2006
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.