Підводна одіссея талановитих херсонців
Ще одне підтвердження тому, що у царині мистецтва Херсонщина все впевненіше покидає провінційну гавань, — фотоальбом подружжя Миколи і Марини Стрекаловських «Тарханкут — грань двох світів». Вперше в Україні (!) світ побачило повнокольорове видання, на сторінках якого — знімки, зроблені у підводному царстві, у даному випадку — легендарного мису. Безперечно, це подія не лише минулого року. У «Тарханкуті... » більшість мистецьких робіт належить заслуженому художникові Міжнародної федерації фотомистецтв (EFIAP), члену Спілки фотохудожників України Миколі Стрекаловському. Та автори видання знайшли у ньому місце і своїм «підводним» побратимам — Ігорю Вертьолкіну і Сергію Денисову, чиї роботи — теж шедеври.
Варто бодай побіжно обмовитися про сам Тарханкут. Це таємничий, надзвичайно красивий навіть під час літньої спеки куточок західної частини Кримського півострова. Об його скелясті береги вже понад 200 мільйонів років тому плескалися хвилі Тетису — праісторичного океану. Океан цей теж залишив по собі загадкову пам’ять. Але ж є «грань двох світів» — диких і донині степів і Чорного моря. Чимало сміливців намагалися знайти її, ступити на неї, грань свідомого і... нереального. І нерідко ставали жертвами своєї допитливості. Недарма мис у пам’яті мореходів — півострів печалі. При цих рельєфних вапняних берегах і скелястих урвищах в штормову і туманну погоди гинули кораблі...
І лише після катастрофи судна, що прямувало з Одеси у Євпаторію далекого 1937 року, на Тарханкуті з’явився знаменитий маяк. Поруч з ним, на дні морському і в землі — рештки життя, що теж приваблює подорожніх. Шукачі пригод і незвичайних фоторакурсів знову і знову повертаються у цю «привілейовану» місцину (Тарханкут у перекладі з тюркської — «місце, наділене привілеями»). Та повернемося до фотоальбому. «Тарханкут — грань двох світів» — це й степова ковила з ароматом античності, і пам’ятний знак «Іхтіандр», і залишки амфор, і просто таки казкові риби (скорпена, дракончик, султанка, морський язик). Ця книга — знахідка і для іхтіологів, хоча автори завбачливо зауважують, що це «... не путівник і не наукове дослідження».
Справді, це таки мистецький шедевр, супроводжуваний неакедімізованим історичним текстом, а також неспішною, мов течія у штиль, розповіддю про підводні гроти, бухточки, мешканців підводного світу, занесених до Червоної книги України. Під обкладинками видання вмістилося понад два десятиліття мандрів у прекрасне, кілометри підводних стежок, сотні відзнятих у екстремальних умовах фотоплівок. Подорожуючи сторінками фотоальбому, серед прозорих вод, численних гротів, раптом натрапляєш на найглибший український музей. Уявіть собі на 13-метровій глибині «Алею більшовиків». Тут Ленін «бесідує» з Марксом, а візниця «Легендарної тачанки» наче пропонує їм промчатися з вітерцем підводним царством!
Вловивши нашу цікавість, Микола Стрекаловський пояснює:
— Десь у 90-х роках минулого століття хтось поставив на Тарханкуті перше погруддя Леніну, спрямувавши його погляд на... Туреччину. Та якийсь вандал відбив вождю голову. Відтоді цей і нові пам’ятники перекочували під воду.
Вдивляючись у портрети класиків марксизму-ленінізму, які мирно спостерігають за безтурботною маячнею рибок, мимоволі пригадуєш кадри славнозвісного фільму «Титанік». Та знімки Миколи Стрекаловського, Ігоря Вертьолкіна і Сергія Денисова повертають до дійсності Тарханкута, до «грані двох світів», щоб залишити у пам’яті назавжди «вільну чарівність степів, скелясті береги і загадкові морські глибини» (Марина Стрекаловська).
Ярослава Бурачек
«Новий день».- 17.02.2005.- стр.19
