Прикрий випадок
(повість)
Сивочубий Володимир Павлович розповів мені про цей прикрий випадок, який дійсно мав місце у житті та до якого був причетний і він - тоді ще чотирнадцятилітній підліток і його дядько - командир партизанського загону Різніченко Андрій Іванович.
— Другий рік тривала війна. Дійшла і до нашого шахтарського краю. Так сталося, що наше селище опинилося на самому вістрі виступу оборони. Зліва і справа німці пройшли далеко вперед. Справа уже була окупована частина Ворошиловградської області: Комунарськ, Брянка, Первомайськ...
Зліва передові частини німців захопили Єнакієво, Харцизьк, Шахтарськ. Виступ, де ми жили, ще обороняли радянські війська. Особливого стратегічного значення він не мав, мало цікавив наше командування. Виступ був шириною в п'ятнадцять, а подекуди доходив до двадцяти кілометрів. Потім уже починалася територія Ворошиловградської області.
Місцевість цього виступу перетинали безліч балок, ярочків, рівчаків, порослих деревами, кущами; текла маленька річечка, розливалася у невеличкі ставочки, озерця. Весною і влітку цей край виглядав чудовим зеленим оазисом серед шахт, териконів, заводів, диму, пилу...
Узимку 1942 року передова лінія оборони укріпилася коло нашого селища, яке розляглося по великій кітловині від Дебальцево і до "Юний Комунар". У Дебальцево уже були німці. Так от, із сторони цього містечка вогневі укріплення були майже суцільні. А ось у напрямку до Шахтарська лінія оборони була влаштована тільки вогневими укріпленнями, точками і бліндажами.
Проти радянських військ на цьому напрямку стояли не тільки німецькі частини, а й румунські, яких бійці тоді називали «мамалижниками».
Місцеве населення, яке не встигло евакуюватися на схід, активно підтримувало рідну Червону армію усім, чим тільки могли. Особливо тяжко нашим бійцям було взимку, коли дошкуляли тріскучі морози. У тому році температура знижувалась до мінус 20-25 градусів. Місцеве населення віддавало бійцям теплий одяг, носило свіжу їжу прямо на передову лінію — в окопи, бліндажі. Жінки прали білизну червоноармійцям, періодично створювали добрі російські лазні, лікували, робили усе можливе, щоб наші воїни відчували підтримку тилу.
Серед місцевого населення були чоловіки, які до приходу німців, працювали на залізниці в Дебальцево, Рідкодубі, Хацапетівці, Булавино. На таких робітників розповсюджувалася «бронь», їx не брали до діючої армії. Таких було небагато, але вони не відсиджувалися по домівках, а активно допомагали Радянській apмiї. Це були віддані своїй Батьківщині патріоти.
У нашому селищі за допомогою політвідділів радянських частин був організований партизанський загін, до складу якого увійшли колишні кочегари, машиністи паровозів, стрілочники, робочі-путійці, політпрацівники, інженерно-технічні кадри. Зібрався гурт понад тридцять чоловік. Командував цим загоном колишній слюсар депо - рідний дядько Володимира Павловича - Pізніченко Андрій Іванович.
Бійці загону тісно взаємодіяли з командуванням частин, підрозділів, які тримали оборону проти фашистів i румунів на цьому напрямку. Частенько народні месники добровільно рили окопи, споруджували вогневі «точки», бліндажі. Багато разів залучали партизан i підлітків, - продовжував свою розповідь, Володимир Павлович, - до пошуку i підвезення боєприпасів. Були випадки, коли доводилося підносити на собі ящики із набоями, гранатами за п'ять і більше кілометрів, де ніякі підводи рухатися по такій місцевості не могли.
Разом із червоноармійцями, саперами, партизани здійснювали вилазки на залізницю і там підривали ворожі потяги. Одного разу диверсійна група вийшла на залізницю в районі Дебальцево і дві доби чекала, щоб закласти вибухівку під колію. На цей час німецькі і румунські військові підрозділи, частини посилили охорону залізниці, по якій підвозили техніку, боєприпаси, людей. Нашим підривникам-саперам доводилось чекати, ховатися, маскуючись серед розвалин якихось будівель, у лісосмугах, вивчаючи маршрути охоронців, їх дії, інтервали зміни. Усе відбувалося у січні. Для розвідників, підривників чим більший мороз, завірюха чи дощ - тим сприятливіша погода.
Ось і цій групі тільки наприкінці другої доби вдалося закласти вибухівку і підірвати потяг із боєприпасами і цистернами із пальним.
Односельці, які були на цьому завданні, розповідали, що уже хотіли повертатися додому, коли помітили, що нові патрулі не з'явилися у цю годину. А це було запівніч, дув пронизливий вітер, кружляла хуртовина, і мороз придавив до двадцяти п'яти градусів. Ноги, руки, обличчя та й усе тіло так промерзло, що здавалося ще трохи і усі закам'яніють. Пройшов ще деякий час, і командир дав команду:
— Мінери, приготуватися, група прикриття — по місцях, зброю до бою!
Почекали ще кілька хвилин і почули наказ:
— Вперед, на колію!
Хвилини чекання здалися цілою вічністю... Нарешті повернулися захекані мінери, попадали до розвалин…
— Порядок!
Тоді командир наказав:
- Відходимо! Група прикриття — останніми!
Відповзли далеченько, потім, пригнувшись, пробігли ще з сотню метрів. Залягли і стали чекати потяг.
Через півтори години почувся гул важкого потяга, а потім і чмихання паровоза. Аж ось і довгоочікуваний вибух протитанкової міни. Почувся гуркіт, скрегіт заліза, нові вибухи. Вагони полізли один на одного, падали на землю підривалися, а цистерни, охоплені полум'ям, теж падали, підривалися, викидаючи у повітря величезні клуби диму. Усе навкруги зривалося, горіло, мов якесь пекло було навкруги. Незабаром з'явилася охорона колії, почулися брутальні голоси команд, почалася стрілянина...
Командир дав наказ:
— Відмінно, а тепер і додому!
Уся група без втрат щасливо повернулася у селище. Майор-командир полку, зустрів групу і подякував за успішне виконання бойового завдання. А потім уже по-батьківськи, лагідно сказав:
— Ми уже думали, що ви наштовхнулися на патруль, або потрапили в засаду. Молодці! Усім — до кухні і відпочивати!
***
Якось із сусіднього села під ранок до наших передових постів пробралися двоє мешканців і слізно просилися до командира.
Їх обшукали і під охороною провели до штабу. Командир частини, командир розвідвзводу і замполіт вислухали цих людей. Із їх слів стало відомо, що у селищі Булавино, за чотири кілометри від передових постів, розквартирована румунська частина понад сто чоловік.
— Це більше двох рот, — сказав майор.
Із слізьми на очах чоловіки казали, що румуни дуже погано ставляться до місцевого населення: відбирають їжу, теплий одяг, убивають корів, кіз, птицю. Охорони, як такої, майже немає. А коли захурделить, то «мамалижники» і носа не показують, сидять по хатах. Це були важливі відомості.
Прибулі порадили, як краще непомітно пройти до селища, з якого краю і де розташований штаб, «вогневі точки». Усі ці відомості командири записували і відмічали на карті.
На нараді вирішили «провчити» румунів. Почалася підготовка до операції.
Партизанський загін вирішили залучити у повному складі. Хлопці були задоволені. Нарешті і їм дадуть завдання і вони зможуть якось допомогти у боротьбі із ворогами.
Готувалися ретельно. Перечитували зброю, запасалися боєприпасами, мастили взуття, лагодили одяг. Санінструктори і санітари лагодили матеріал для перев'язування.
Через дві доби вирішили виступити на селище, перед самим світанком, щоб під прикриттям темряви несподівано атакувати. Начштабу викликав усіх командирів, які повинні були брати участь у цій операції. Кожний із них отримав бойове завдання і наказ, як діяти у цій обстановці.
Нарешті настала довгоочікувана ніч. Партизанський загін мав бойове піднесення. Їх підтримували сапери, дві обслуги легких мінометів. У штабі залишилися хворі і поранені...
Перед виходом на початкові позиції, командир партизанського загону звернувся до своїх однополчан, односельців:
— Товариші бійці, друзі! Нам командування довіряє важливе бойове завдання: нанести раптовий удар фашистам і їхнім приспішникам — румунам. Вони вдерлися загарбниками на нашу землю, грабують, убивають, ґвалтують жінок. Це повинен пам'ятати кожен. Смерть фашистам і їхнім союзникам! Перемога буде за нами!
Із цими словами всі рушили у бік Булавино. А на вулиці панувала зима. Стояли «хрещенські морози», легкий вітерець піднімав снігову віхолу.
Коли усі підрозділи вийшли на свої позиції, у небо полетіла зелена ракета. Це був сигнал до атаки. Перед цим розвідники з саперами проклали доріжки-проходи через мінне поле. А мінометна обслуга випустила по кілька мін на кулеметні гнізда румунів. У селищі піднялася паніка. Вороги вискакували із теплих хат, не розуміючи, що скоїлося. А тут їх чекали прицільні постріли і кулеметні черги партизанів і червоноармійців. Бій продовжувався майже годину. Аж тут до командира з'єднання, майора Астахова, підбіг розвідник — сержант Поляков і доповів:
— Товаришу майор! Зі сторони Дебальцево у нашому напрямку прямує колона автоматників і дві бронетанкетки німців.
—Дякую, Поляков! Зі своїми бійцями будеш прикривати відхід!
Відразу ж у небо злетіла червона ракета — сигнал до відступу.
— Відходимо! — пролунала команда. Це слово передавалося усім з уст в уста.
— Убитих і поранених забирати! Нікого не залишати! Мерщій, швидше!
Червоноармійці і партизани підхоплювали поранених і на носилках виносили із бою, поспішаючи до своїх.
Добре помстилися ворогам партизани і бійці за наругу над мирним населенням. Румуни у цьому бою втратили вбитими більше п'ятдесяти чоловік. У полон партизани захопили двох офіцерів, кілька кулеметів, багато автоматів, гвинтівок і велику кількість набоїв до них. А ще мінери знайшли у ворогів кілька ящиків толу і гранат. Це були найцінніші трофеї.
Понесли втрати і з нашої сторони. Одного червоноармійця і одного партизана було убито, а п’ятеро отримали поранення, із них один партизан — тяжко у живіт.
Менше, ніж через годину цей загін повернувся у рідне селище. На вулиці уже був день.
Наступного дня загиблих поховали на цвинтарі. Тяжкопораненого відправили ще минулого дня саньми у тил. Обох полонених офіцерів теж довго тут не тримали. Допитали і під конвоєм відвели до штабу полку.
Партизани разом із підривниками багато разів пробивалися до залізниці, виводячи її на кілька тижнів із експлуатації, підривали автомашини із живою силою і боєприпасами, виводили із ладу кілька мостів. Так що вибухівка знадобилася.
Знаючи місцевість, партизани разом із червоноармійцями, ходили в розвідку до сусідніх і далеких селищ, брали «язиків» і приносили трофеї.
***
Володимиру Павловичу кортіло розповісти про один трагічний, прикрий випадок, який стався під час чергової вилазки у глибокий тил німецької оборони. Я відзначаю слово «кортіло» через те, що у цьому поході в тил ворога загинув його родич і хрещений батько — Андрій Іванович Різніченко, командир партизанського загону.
Тамуючи сльози, наш оповідач продовжував:
— А сталося це так. Через жителів сусідніх сіл і міст радянському командуванню стало відомо, що на велику вузлову станцію Костянтинівку прибуло кілька потягів із танками та іншою німецькою технікою. Вони розвантажували ці потяги вже кілька днів, а інші підходили. Цими потягами і технікою зацікавилося радянське командування. Куди і скільки, в якому напрямку мала вирушити ця техніка?..
Вирішили послати у даний район групу розвідників із п’яти чоловік. Підібрали для цього найдосвідченіших, мужніх добровільців, які знали цю місцевість.
Командувати групою призначили лейтенанта Червоної армії Гладуненка Миколу Яковича.
Збиралися ретельно. Підганяли одяг, маскувальні білі халати, накидки, перевіряли і змазували зброю. Усі отримали нові чоботи. Щоб вони не пропускали вологу, їх змащували дьогтем, намотували на ноги по дві-три онучі; брали і пакували до речового мішка набої, гранати, запасні онучі, харчів на п'ять-сім днів, фляги із спиртом, індивідуальні перев'язувальні пакети.
Всіх учасників цього загону викликали до штабу. Прибув із штабу полку майор Коваленко, начальник розвідки.
— Чи всі усвідомлюють, куди зібралися?
— Так точно! — відповіли розвідники.
— Нелегке вам завдання поставило командування. — Я думаю, що ви його виконаєте. — Упевнений! — Усім забезпечені? — Які є запитання? — Може, хто вагається?
— Ніяких запитань! — відповів за всіх лейтенант Гладуненко.
— Ну, от і добре! Рушайте! Повертайтеся живими і неушкодженими!
Через тридцять хвилин загін із п'яти чоловік вишикувався у дворі штабу. Це були командир загону лейтенант Гладуненко, командир місцевого партизанського загону Різніченко, партизан П'ятак, Чурсін і червоноармієць Мамедов.
Любо було дивитися на них. Усі кремезні, добре одягнені, взуті, обвішані зброєю. На озброєнні мали два радянських автомати «ППШ», два німецькі «Шмайсери», одну снайперську гвинтівку, з якою ніколи не розлучався Мамедов. Кожен мав по десятку гранат, запасні диски і рожки з набоями.
Дорога була тяжкою і небезпечною, і ніхто не знав, що чекає їх попереду. До станції Константанівки треба було пройти кілометрів п'ятдесят. Причому, пройти по території, окупованій ворогом, де за кожним деревом чи кущем міг чекати тебе ворог. Загін повинен просуватися тільки вночі. А за світлої пори доби десь відсиджуватися, маскуючись.
Для них штаб розробив маршрут просування, а чи вони скористаються цим планом? Як потім з'ясується, що добре планувати, сидячи у теплій хаті, в дійсності виконати будь-який план надзвичайно складно.
Наших хлопців не зупинило ніщо: ні ворожі патрулі, ні поліцаї, ні морози з хуртовинами, ні перестрілки, спрага чи голод. Два дні спостерігали розвідники за станцією Костянтинівка, розмовляли із робітниками-залізничниками. Так, дійсно, на цій станції розвантажувалась танкова дивізія із усіма своїми допоміжними службами, боєприпасами. Ця дивізія прибула із Західного фронту. Ці відомості лейтенант заносив на невеликий аркушик паперу.
...Були різні перепони, негаразди, які розвідники подолали і виконали завдання командування.
Коли розвідники поверталися, то йшли уже іншим маршрутом, який виявився складнішим і небезпечнішим. За всю дорогу група шість разів натикалася на німецькі частини і тричі — на румунські. Холод і голод діймав кожного. Іноді, ризикуючи життям, розвідники заходили до крайніх хат у селах і просили у мешканців хоч якогось харчу, хоча знали, що самі люди голодували. Були такі, що відмовляли, а більшість ділилася останнім шматком хліба чи коржа, вареною картоплею чи капустою. А були випадки, коли люди пізнавали у розвідниках знайомих, запрошували до оселі, відігрівали, віддавали останнє, ризикуючи власним життям. Коли до рідного селища і частини залишалося пройти кілометрів дванадцять, стався прикрий випадок.
Під ранок розвідники підійшли до окраїни села Ільїнки. Геть вибилися із сил, очі злипалися від втоми, ноги були, мов налиті свинцем. Мамедов, який йшов попереду, помітив за селом копицю сіна, показав на неї рукою. Дочекався, доки підійдуть інші.
- Може, там переднюємо? Зариємося у копицю. Буде тепло і маскування добре.
Підійшли, обдивилися. Позаривалися у нори і за кілька хвилин четверо втомлених бійців поснули. Мамедов теж заліз у сіно, але не спав і через невеликий отвір у своїй норі спостерігав навколо і особливо — за дорогою, що вела до села.
Тільки вранці бійці помітили, що до копиці прокладений слід від саней, напевно сюди частенько приїздили за сіном. Так і трапилося. Мамедова змінив Чурсін, а того — Різніченко. Після обіду Різніченко підняв загін за тривогою. До копиці їхав конем якийсь чоловік. Лейтенант миттю приклав бінокль до очей і через кілька секунд сказав:
— Селянин, зброї не видно. Сидимо тихо. А як нас знайде, помітить, тільки двом, хто ближче, відгукнутися і себе показати. Дізнатися у чоловіка про наявність ворогів у селі, їх кількість, а зброю, на всяк випадок, підготувати до бою!
Ось і сани уже під'їхали, розвернулися і чоловік у кожусі, валянках, шапці, прихопивши вила, почав кидати сіно на сани. Коли кинув кілька оберемків, із сіна тихенько виліз Різніченко, привітався:
— Доброго дня, чоловіче!
— О, а ти звідкіля узявся?
— Та не з неба ж опустився. Ти краще почастуй махорочкою чи самосадом?
— Та це можна!
Сіли на сани, скрутили цигарки, запалили. Різніченко мимохідь запитав:
— Для своєї корови чи кози сіно возиш?
— Ні! Корову ще до Різдва румуни з'їли, — із злістю промовив чоловік.
— А багато їх стоїть у селі?
— Багатенько.
— А навіщо ж ти приїхав за сіном, коли твою корову вони забили?
— Привозю раз на день їхнім коням.
—А що, тут кавалеристи стоять? — якось лагідно запитав Різніченко.
— Ні, вони кіньми свої кухні перевозять.
— І усе?
— Та ні, ще у них під деревами стоять гармати. Їх теж кіньми перевозять.
— А багато тих гармат? Давай ще запалимо по одній. —Гармат чотири, ще є підводи з ящиками. На тобі кисет, а я буду сіно класти на сани.
Різніченко відсипав добру жменю тютюну у свою кишеню і звернувся до чоловіка:
— Ти тут бери, — і показав рукою у те місце, де ніхто не переховувався.
Селянин зрозумів, що поруч, у копиці, мабуть, ще один чоловік чи більше переховуються. І усміхаючись, запитав:
— У копиці ще є твої дружки?
— Багато будеш знати, рано постарієш. Тебе як кличуть, величають? — запитав Різніченко.
— Кіндратом.
— Ось скажи мені, Кіндрате, чому ти записався у підхалуйники до румунів?
— Тобі добре тут розпатякувати. А у мене у хаті п'ятеро дітей, один менший іншого.
— Не ображайся, тобі видніше, але не забувай, що наші повернуться, запитають про все.—Тримай свій кисет.
Ти переполовинив його, — сухо просичав Кіндрат.
Я тільки на одну скрутку.
Не бреши! Ти мені ось дорікаєш допомогою румунам,
що лижу їм п'ятки. А сам чого по скиртах ховаєшся? Інші сидять, мерзнуть у окопах, траншеях, виводять із ладу колії на залізниці...
— Та не гарячись, Кіндрате, кожен робить те, що йому совість велить.
— Бачу, яка твоя совість. Вночі прийдеш до села грабувати наші домівки. Забирати останнє, що не забрали німці чи румуни. Проучити б тебе треба, щоб ти не докоряв іншим. Бандюга! Ось ти хто.
— Заспокойся, земляче. Я із полону пробираюся до своїх. Ти краще скажи, а німці у селі є?
— Пішов ти, знаєш куди! Мародер! Зрадник проклятий! Геть звідси! А то я тебе зараз оцими вилами проштрикну. Пробирається з полону! А де твоя зброя? Драпаєш від німців та грабуєш людей. Ушивайся звідси, не псуй сіно...
І почав Кіндрат наступати на Різніченка. А той уже остовпів, підняв руки. Він же виліз із копиці без зброї і злякано сказав:
— Кіндрате, я свій, заспокойся, давай поговоримо.
— Зараз я тобі поговорю! Кишки твої проткну вилами! Гад ти такий! — і пішов на Різніченка.
Той уже хотів тікати, але тільки за коня зайшов, у ту ж мить із копиці випав лейтенант Гладуненко, направив свій ППШ на селянина і грізно крикнув:
— Стій! Ще крок зробиш — буду стріляти! Опусти вила! Той опустив знаряддя і розгублено промовив:
— Я догадувався, що ти тут не один переховуєшся. Одні бандити навкруги. Бідних людей грабують і вороги, і свої...
— Я теж тобі раджу: заспокойся! А мій товариш правду каже. Ми повертаємося із полону, до своїх прориваємося.
— Бачу! — тільки і промовив селянин.
Накидав ще сіна на сани, сів на предок і погнав коня до села.
— Підйом! — скомандував лейтенант. Постоявши хвилину, він сказав:
— Зараз доїде цей Кіндрат до села, донесе усе румунам. Ті піднімуть паніку, посідають на санки, коней і сюди завітають. — Хлопці, мерщій вилазьте і підготуйте зброю, усе на себе, тільки не піднімайтеся на ноги. Повзіть по снігу кругом копиці. Аби тільки скоріше стемніло. Ви тут тихенько лежіть, а я залізу з іншої сторони на копицю і буду спостерігати у бінокль.
Не пройшло і двадцяти хвилин, як із сторони села з'явилося кілька саней і вершники.
— До нас жалують гості. Чоловік тридцять румунів, — подав голос командир.
Розвідники, відпочивши перед цим, бігли пригнувшись до свого спасіння — яру, що наближався з кожним кроком, побачили кущі глоду. Із сторони копиці почулися постріли із кулемета. Вони просвистіли над головами. Розвідники попадали на сніг, потім короткими перебіжками добігли до яру. Знову попадали, відхекуючись.
— Треба протриматися до темряви. За годину стане зовсім темно. Розсередитися! Вогню не відкривати без моєї команди, — скомандував лейтенант Гладуненко.
Розвідники розповзлися між кущами і стали чекати.
— З'явилися перші сани, — тихо повідомив командир, але усі почули.
— Ось і інші. — Мамедов, ану, спробуй зупинити коня передніх саней. Жалко тварину, а іншого виходу немає.
— Єсть! — відповів солдат.
Через хвилину пролунав постріл із снайперської гвинтівки. Кінь став на диби, перевернув сани, а потім повалився на бік. Інші сани румунів зупинилися.
Між саньми піднявся офіцер і щось почав кричати, показуючи рукою до яру.
— Мамедов, зніми того офіцера, щось він розмахався руками, — наказав командир.
Пролунав ще один постріл, і румунський офіцер, змахнувши руками, упав поруч із саньми. У напрямку яру пролунала довга кулеметна черга. Кулі просвистіли над кущами і серед них. Розвідники відповзли ще нижче у яр.
— Дістанеш того кулеметника, Мамедов?
— Уже погано видно, але спробую...
Знову пролунав постріл. Кулемет замовк. Але до двох саней ще під'їхали кілька. Пролунало безліч пострілів із гвинтівок і кулеметів. Румуни шеренгою вишикувалися і пішли у бік яру, стріляючи на ходу.
— Хлопці, між кущами перебіжками по яру, відходимо!
Мамедов, Різніченко прикривають!
***
Розвідники уже відійшли більше кілометра в глибину яру, а за спинами ще роздавалися постріли.
— Мабуть, відірвалися, перепочинемо. — Уже наступила ніч, зовсім потемніло. — Андрію Івановичу, давай свого тютюну. — По одній скрутці на двох.
Бійці відпочили, перекурили ще раз, перекусили останніми сухарями і полем почали пробиратися у напрямку до свої частини. На їх шляху треба було перебратися ще через дві балки. Одна глибока, а інша—менша, але більше заросла чагарником і кущами.
Години через півтори загін підійшов до глибокої балки, що називалася «Довжикова балка». Кілька хвилин перепочили, перекурили однією цигаркою і почали спускатися у неї. Робити це було легко. Сів, відштовхнувся руками і понісся донизу по снігу, через кучугури, кущі, якісь бур'яни. Усі п’ятеро спустилися і стали в темряві вибирати напрям підйому з іншої сторони.
— Треба орієнтуватися на дерева, — сказав П'ятак.
— Доречна порада, — відповів Гладуненко.
— Та і чіплятися за дерева, гілки треба, під деревами менше снігу, — продовжував П'ятак і першим став дряпатися нагору.
Зліва від П'ятака став підійматися Різніченко, а за ним — Мамедов, якому було важко долати такі перешкоди. Він був найменшим у загоні і ніколи у своєму житті не бачив таких балок, снігу, заметів. Його батьківщиною був сонячний узбецький край.
Різніченко уже подолав половину схилу, а Мамедов щось затримувався. Цей син степів і бавовни видирався на два-три метри, а потім зривався і сповзав униз. Різніченко порадив йому:
— Тримайся ближче до дерев, хапайся за гілки, кущі, по моєму сліду просувайся.
Діло пішло. Мамедов майже догнав свого українського побратима.
— Відпочинь, передихни під деревом, а потім моїм слідом вибирайся наверх, — турботливо сказав Андрій Іванович.
Ще через десяток метрів він уже побачив край балки. Останні метри були найтяжчі: ні дерева, ні кущика, нема за що схопитися.
Зібравши останні сили, Різніченко майже по-пластунськи видерся на край балки. Відхекався. Подивився на схил, де з усієї сили дерся Мамедов.
— Не можу більше, сил бракує...
— Перепочинь трохи. А потім руками і ногами, упирайся, мов жук.
Послухавши поради Різніченка, Мамедов спробував, але у нього це виходило дуже незграбно. Інші уже відпочивали на краю балки.
— Передихни, друже, а потім зніми гвинтівку і подай мені ствол, а ти за приклад чи за ремінь ухопися, і я тебе витягну.
Мамедов так і зробив.
Різніченко став підтягувати Мамедова. У того права рука була у рукавиці і заліплена снігом. Раптом вона зіскочила із ременя. У цей момент Мамедов хотів лівою рукою схопитися за приклад, але підвели ноги, які сковзали по снігу, не маючи опору. І ліва рука сковзнула по прикладу. В одну секунду Мамедов викинув знову праву руку, щоб ухопитися за приклад. Різніченко у цю мить не підтягував, побачивши, вірніше, інтуїтивно відчувши, що руки товариша не вчепилися за гвинтівку.
І раптом рука Мамедова підвела його і скоїлося непоправиме. Рука не втримала ремінь, сковзнула вниз і зачепила спусковий гачок. Пролунав постріл. Усі завмерли. А потім кинулися до Різніченка, який повалився на лівий бік.
— Андрію Івановичу, вас поранило? — перелякано скрикнув П'ятак.
— Мабуть, рани... — не доказав Різніченко, втрачаючи свідомість.
Чурсін став обстежувати товариша. Внизу живота з'явилася липка, тепла пляма. Підбігли інші бійці.
— Куди його поранило? — запитав Гладуненко.
— Униз живота, — відповів Чурсін, який виконував обов'язки санітара.
— Допоможи, чим зможеш, — вимогливо наказав лейтенант і став стягувати із себе маскувальну накидку.
Тут уже і Мамедов виліз. Блідий, мов сніг, в очах переляк, і заїкаючись, перелякано видавив із себе:
— Я, я, не... хотів. Це не навмисно. Так вий...шло...
— Чому ти вистрілив? — закричав Гладуненко на переляканого Мамедова.
— Не поставив гвинтівку на запобіжник! — тихо вимовив узбек. Упав на коліна і прокричав:
— Я не навмисно! Убийте мене! Він мені допомагав!
— Тихо, візьми себе в руки, — твердо промовив лейтенант.
У цей час Чурсін роздер одяг пораненого, розстебнув штани і підклав на місце поранення вату із індивідуального медпакета. Із дірки струмила кров.
— На, візьми, підклади оце, вони чисті, — промовив П'ятак, — протягнув запасні онучі.
Чурсін усе підклав, обмотав бинтом і ременем. А лейтенант розстелив накидку на снігу.
— Швиденько покладемо пораненого на накидку і понесемо. Час летить. Незабаром почне світати, А нам ще «топать» кілометрів п'ять...
Автомат Різніченка повісив на своє плече Чурсін, а військмішок підхопив П'ятак.
Майже бігцем розвідники подолали ще чотири кілометри. Попереду повинна бути ще одна, менша балка. Не пройшли і десяти метрів, як вона з'явилася, але вже полога, не глибока.
Коли спустилися на дно балки, лейтенант нахилився над пораненим, помацав пульс на шиї.
— Ще живий! Десять хвилин перепочинку і вгору. Вибрали похиліший край балки і стали вибиратися. На цей підйом втратили багато часу.
— Хлопці! Ось-ось почне світати, ще один чи два кілометри — і ми у своїх. А як помітять румуни — постріляють нас, як зайців. — Як там Андрій?
Чурсін нахилився, прислухався, помацав рукою шию, а потім мовчки зняв шапку. Пара валила із його голови.
Усі без слів зрозуміли. І тільки Мамедов, схлипуючи, молив:
— Я не хотів... Мені шкода, що таке трапилося...
Пристреліть мене...
А далі щось на своїй мові пролопотів...
— Мамедов, не треба, не ятри душу. Вперед!
Не пройшло і півгодини, як їх зупинив окрик:
— Стій, хто йде? На землю усі! Буду стріляти! Пароль?!
— Снігур! — відповів лейтенант.
— Проходьте! — У вас поранений?
— Поклич командира чи старшого! — наказав лейтенант. Боєць кудись зник.
Підбіг інший у новенькій шинелі і доповів:
— Сержант Воронов. Замкомвзводу.
— Лейтенант Гладуненко. Ми повертаємося із завдання. Маємо втрати. Організуй доставку товариша у селище, — і показав на Різніченка. — Зв'язок із штабом є?
— Тут немає. А через триста метрів у балочці розташований бліндаж, там є апарат.
— Веди та скажи своїм бійцям, щоб дали моїм махорочки.
Розвідники посідали, познімали зброю, мішки, шапки. Голови їхні парували. Бійці мовчки подавали їм кисети, кресало, трофейні запальнички.
Розвідники так втомилися, що після двох-трьох затяжок позасинали.
Через двадцять хвилин повернувся лейтенант із чотирма бійцями.
— Поснули мої орли? Нічого, уже вдома. А загиблого віднесіть у село, до штабу партизанського загону.
Розвідники ще з годину відпочили у бліндажі, а потім
пішли до села.
***
Наступного дня командир полку, замполіт, лейтенант і партизани пішли до домівки Різніченка. Їх зустріли старий батько Андрія — сивовусий із невеличкою борідкою Іван Якимович, мати Варвара Михайлівна, сестри, жінка, діти, родичі загиблого. Партизани i командири чемно пpивiтaлиcя. Майор зняв шапку i сказав:
— Іване Якимовичу i Варваро Михайлівно, прийміть наші співчуття. Розділяємо ваше i наше горе. Шкода дуже, ми втратили відважного бійця, чудову людину, героя.
Дід Іван, витираючи рукою скупі чоловічі сльози, відповів:
— Спасибі, синки, що прийшли до нас втішити, розділити наше горе. Це — війна. Ми все розуміємо. Він був моїм єдиним сином. Дуже жаль!..
Гіркі сльози покотились обличчям діда Івана. Прощаючись із родиною, майор Ковальов звернувся до діда:
— Ми порадилися із партизанами i вирішили після обіду поховати Андрія Івановича. Не заперечуєте? Вам у всьому допоможемо...
Поховали командира партизанського загону Андрія Івановича Різніченка на селищному цвинтарі із усіма військовими почестями.
Таїсія Щерба