Розмірковуючи над книгою відгуків
09.04.2008
У Виставковій залі обласної організації Національної спілки художників України завершилось експонування персональної виставки творів Володимира Гончаренка «Батьківська хата». Виставка викликала жвавий інтерес у шанувальників образотворчого мистецтва. Яскраве свідчення тому - рясні записи у Книзі відгуків. Деякі з цих записів на прохання спеціального кореспондента «Наддніпрянської правди» Олени СКОРОЇ і коментує Володимир ГОНЧАРЕНКО.
Персональна виставка - то завжди і свято, і водночас іспит для художника. Від найпершої персональної виставки у 1980 році, яка експонувалася в відділі мистецтв обласної наукової універсальної бібліотеки (нині імені Гончара) і до сьогоднішньої у Виставковій залі обласної організації Національної спілки художників України сплинуло немало літ, і виставок було багато. Та остання в часі найбільше хвилювала мене і під час її підготовки, і під час експонування, і зараз, коли, як кажуть, відгриміли фанфари.
Вперше можу собі сказати, що виставкою задоволений. Задоволений як задумом, так і результатом.
«Батьківська хата» - назва виставки не випадкова. Батьківська хата, батьківщина, Батьківщина. Вона була і є у кожного. Свій маленький світ. Світ дитинства, мрій, сподівань. Саме від батьківського порогу ми вирушаємо в далекі світи...
Тема рідного дому як символу Землі, нашого життя на цьому світі - це головна думка, яку я хотів донести до глядача, показуючи свої твори, а точніше, розмовляючи з ним засобами мистецтва живопису.
За плечима п'ятдесят п'ять літ. Золотий вік у житті митця, коли вже є про що сказати, а головне, вже є своя мова, свій голос і своя тема.
Тема землі, тема села не так часто зустрічається на сучасних вернісажах і тим чуттєвіше, іноді з сумом і тугою споглядаємо ми картини нашої малої батьківщини.
З Книги відгуків:
«На мой взгляд, в Ваших картинах слишком много темних красок. Желаем Вам отражать жизнь в светлых красках Ваших будущих картин, которые будут навевать более оптимистическое настроение».
Костогрызова Єлизавета.
Більшість міських жителів - колишні селяни у другому чи третьому поколінні. Це точно. Ще пам'ятаємо і невеличку хатинку, і садок, і стежку, що біжить до річки, де плескаються гуси. Де росте стара-престара верба, біля якої купалися всі дітлахи села. Паркани, городи, шовковиця з саморобною гойдалкою. Далекий світ дитинства...
«Спасибі за дитинство, за
спомин про мамину хату, про ту
дорогу, що вивела мене в життя».
Л.Максимюк.
Розмова не про минульщину, а про сьогодення. Про село і землю, які вмирають. Залишені хати, поля і городи, що позаростали бур'яном. Земля чекає. Чекає, як чекає стара мати, виглядаючи дітей з онуками в гості і сподіваючись у глибині душі, що хтось таки залишиться біля неї...
«Ваши работы вызывают доброе, теплое чувство, как буд-то мать обнимает своими руками ребенка - так действует атмосфера виставки. Спасибо». (Підпис, на жаль, нерозбірливий).
Пейзажі Кринок, Сиваського, Підстепного, Кардашинки, Цюрупинська - журливі і мінорні.
Як надія на відродження і кращі часи в експозицію вкраплені натюрморти з квітами, виноградом, кавунами, яблуками і хлібом. А велика картина «Весна іде» звучить мажорно, оптимістично й піднесено.
Цвітуть сади, чекають першої зелені городи. В центрі композиції - вибілена хата під червоною черепицею, і серед всього цього буйноцвіття маленька постать старої, яка чекає зустрічі ще з однією весною...
Все оживає навкруги, давно вже прилетіли птахи. Скоро приїдуть і діти. Ніби вчуваються слова з пісні Миколи Луківа:
«...Приїжджайте, приїжджайте, приїжджайте до рідного дому...»
Такий задум, така ідея, така концепція виставки. Не афішування своєї майстерності, не виставка картин, а проект-концепція задуму «Батьківська хата». Не тільки живопис, а й відтворення інтер'єру, атмосфери домівки: старі горщики, праска, кольорові бутилі, вишиванні рушники і випечений сьогодні в нашому селі коровай - це теж чи не основні експонати - образи, що діють на настрій, підсилюють відчуття повернення в батьківську хату.
«Большое спасибо за Ваше творчество. Ознакомившись с ним, как будто побивала в сво-ем родном крає. Вспомнились родительский дом, детство».
Г. Велич.
Може, й зайве акцентувати на цьому увагу, бо так мусить бути, але і афіша, і назви робіт та й самі сюжети - все промовляє українською і про Україну. Дивно, але відвідувачі виставки, мені принаймні так здалося, всі хто володіє і хто ні, переходили в усному спілкуванні на українську мову. Це вразило мене найбільше і водночас утвердило в необхідності нашої роботи - роботи художника-проповідника ідей добра, любові, пам'яті, традиції нашого роду, нашого дому, який зветься Україна.
«Це пісня Українській землі, природі, українському селу. Своєю працею, своїми картинами В.Гончаренко робить свій внесок у збереження нашої культури - культури українського народу і середовища, його буття. Уклін авторові цієї виставки». Заслужений художник України Марія Шнайдер-Сенюк, Народна майстриня Олена Рибальченко.
Ще один відгук від колеги і друга:
«...Одна такая виставка может сделать больше, чем сто лекций на тему любви к Родине...» О.В.Кучерова.
Чесно кажучи, є над чим працювати, є над чим подумати. І це добре. Дякую за спілкування! - художник
Володимир ГОНЧАРЕНКО.
Наддніпрянська правда.-2008.04.09
