on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Новости региона

17.11.2020, 10:30

«Морський» мурал створили херсонські художники

10.11.2020, 16:10

«Кіноджем-2020»: нагородження переможців фестивалю

09.11.2020, 09:42

Фільм відеостудії Гончарівки став призером Фестивалю живого кіно

> Персоналии > Кино > Cумароков Артур > Артур Сумароков про мистецтво без обмежень


Артур Сумароков про мистецтво без обмежень

Сьогодні, 10 листопада, для нього найважливіший день. В Києві, на «Тижні актуальної п'єси» відбудеться читка його твору «O : VOID». Більш того, за рейтингом рідерських вподобань ця п'єса Артура Сумарокова посіла друге місце.

До сучасної української драматургії можна ставитися по-різному — сприймати чи не сприймати, захоплюватися чи обурюватися; єдине, що не можна — заперечувати її наявність. Нових авторів, що пишуть тексти для театру, шукає і знаходить фестиваль «Тиждень актуальної п'єси», і херсонські драматурги заявляють про себе з самого початку проведення конкурсу. Цьогоріч до шорт-листа, окрім Артура Сумарокова, увійшли і інші херсонці: Ігор Носовський, Олена Астасьєва, Наталія Блок, Євген Марковський… Деякі твори знаходять сценічне втілення, та й цього року обіцяють, що три тексти з шорт-листу будуть поставлені в театрах-парнерах фестивалю: Дикому Театрі, театрі «Актор» та нашому — Херсонському театрі ім. Миколи Куліша.

Про фестиваль, театр, сучасну українську драматургію, ненормативну лексику та межі дозволеного говорили з Артуром Сумароковим, який, незважаючи на дуже гарний результат, драматургом себе ще не сприймає, та й п'єсу свою іменує не інакше як «текст»…

- Артуре, Ваше прізвище Сумароков справжнє? Бо драматург і поет Олександр Сумароков — дуже відома фігура у російській літературі XVIII століття…
- Приізвище справжнє. Я є досить далеким нащадком того самого Олександра Сумарокова. І навіть хрещений я як Олександр — на честь свого предка.

- Його називають «батьком россійського театру», а що ви хочете внести у сучасну українську драматургію, до яких новаторств прагнете?
- Моя п'єса «O : VOID», яка пройшла у шорт-лист Тижня, дуже-дуже некласична і провокаційна. Текст досить нелінійний, сюжету немає. Я відмовився від ремарок, імен героїв і повністю зруйнував логічну драматургічну структуру.

- Що це за назва — «O : VOID»?
- Тут дещо обіграно. По-перше, це щось яйцеподібне, «void» — це пустота, безодня, плюс зчитується дуже жирний натяк на оводів — паразитів, які вживлюються в людину або тварину і згодом згублюють її. І суть п'єси про такий собі паразитизм.

- З чого вона почалась?
- Саме цей текст, «O : VOID», став формуватися ще тоді, коли я дав одне з інтерв'ю Євгену Марковському для його п'єси «Цвєты та коріння», яка згодом перетворилася на виставу «Макароны с сахаром» і була поставлена Тотем-центром в Херсоні і навіть повезена на гастролі. Це інтерв'ю я потім сам для себе записав, на нього нарощувалися інші тексти. П'єса писалась десь півроку.

- Саме для Тижня?
- Спеціально під Тиждень вона не писалася, хоча була готова вже у березні, і відправив текст я одним з перших. Просто у 2017 році на Тижні два моїх тексти не пройшли. В цей момент захотілося написати щось нове. Коли відправив «O : VOID», позитивної реакції не очікував: написав, відправив — і все. А коли були оприлюднені результати — було деяке здивування.

- До речі, хто оцінює конкурсні тексти?
- Оцінює досить шанована група рідерів. У цьому році серед рідерів фестивалю були драматурги Максим Курочкін, Віталій Ченський, засновниця Дикого Театру Ярослава Кравченко, режисер Станіслав Мойсеєв, поетеса Любов Якимчук…

- Що очікуєте від своєї участі на Тижні?
- Нового досвіду. Тиждень актуальної п'єси завжди відкриває якісь нові імена, які згодом становлять кістяк сучасної української нової драми. Для мене потрапляння до шорт-листа — це вже результат. А загалом, на Тижні буде насичена програма: майстер-класи від драматургів Маріо Салазара та Максима Курочкіна, режисера Станіслава Мойсеєіва, читка конкурсних п'єс — я дуже хочу почути нові твори Євгена Марковського, Олени Астасьєвої, Петра Армяновського. Зв'язки та комунікації, які там продукуються, тексти, які там чуються — все це дуже цікаво. А ще це можливість відчути фідбек на свій текст — головне автору з перших вуст почути те, що глядач думає. Читку моєї п'єси робить Андрій Май — для мене це велика радість і честь, що один з моїх улюблених театральних режисерів сучасної України взявся за цю справу.

- Пишете для того, щоб поставили, чи це просто вихід фантазій, емоцій?
- Я розумію, що для постановки мій текст дуже складний і для окремої категорії громадян неприйнятний. У нашому театрі досі гостро реагують на нецензурну лексику — як на мене, це прояв дикого консерватизму. А в мене текст провокаційний, фізіологічний, неприємний і навіть місцями моторошний. З точки зору саме драматургічного матеріалу, навіть я сам вважаю, що для постановки це досить важко. Але, може, коли побачу реакцію на свій текст, буде дещо інша оцінка. Бо для мене це навіть не 18+ — це 21+!

- Нецензурщина у сучасний українській драматургії — це норма?
- Норма. Бо коли йде мова саме про українську нову драму, яка фіксує реальність — її не потрібно фальшувати, робити такою, якою вона не є. Якщо герой, який існує у досить маргіналізованому суспільстві, так говорить, мат-перемат в кожному реченні — його так і треба показувати. Якщо звільнити персонажа від цих слів — з'являється неправдивість. Сучасна українська нова драма — це драматургія тієї реальності, у якій ми живемо.

- Більшість театралів категорично не хочуть чути зі сцени ненормативну лексику, яка присутня на вулиці — то театр класичний і театр сучасний йдуть кожен своєю дорогою?
- Але навіть такого глядача треба привчати до сучасного театру. Бо однією класикою ситий не будеш. Звісно, я поважаю класичний репертуар, той самий академічний театр — але мені ближчий театр реформаторський, новаторський, провокаційний, концептуальний — будь-який, який ламає стандарти сприйняття. Для мене найкращі світові театральні режисери — це Ян Фабр, Ромео Кастелуччі — ті автори, які роблять усе що завгодно, щоб глядачу було досить некомфортно. Але саме ця некомфортність робить їхній театр живим — справді живим. Звісно, можна у тисячний раз прийти на ще одну виставу за Шекспіром, за Чеховим, зроблену саме по класичних лекалах. Але для мене це нудно, коли ні актор, ні режисер не інтерпретують класичний текст так, щоб він заграв якимись новими барвами. У класичній драматургії, звісно, існують вічні теми, але часто її ставлять скучно.

- Тут я з вами не згодна. Часом класики бувають сучаснішими за тих, хто живе і творить поруч з нами. Невже серед улюблених драматургів зовсім немає класиків?
- Найбільше мені подобається американець Трейсі Леттс, автор двох головних для мене текстів в сучасній американській драматургії — «Кілер Джо» та «Серпень: Графство Осейдж», до речі, існує гарна постановка саме цього тексту Стаса Жиркова. Російські драмтурги брати Преснякови, одна з авторів сучасної британської нової драми Сара Кейн, Павел Пряжко, Міхаїл Дурненков, звісно — Наталя Ворожбит. А серед класиків для мене головний драматург Ібсен.

- А Шекспір?
- Звісно, Шекспіра прочитати, проінтерпретувати можна будь-як, і я не кажу, що він мені не подобається — просто в мене вже давно перевантаження Шекспіром. Шекспір для мене цікавий саме з точки зору режисури, а не тексту. Звісно, його драматургія потребує великої роботи. Багато за ним зняли і фільмів, але найбільш уподобані лише два — «Тромео і Джульєта» (1996, режисер Ллойд Кауфман — досить жорстка та трешова версія) і фільм «Тіт» Джулі Теймор 1999 року. З «Тітом» — це той самий випадок, коли складний жорсткий текст у новаторському, досить модерністському фільмі заграв новими барвами: і п'єса була відтворена досить гарно, і суть її була зовсім не втрачена.

- Але повернемось до сучасної української драматургії: чи достатньо, на ваш погляд, вона представлена у театрах? І чи потрібно їй ставитися у театрах?
- Сучасної української драматургії має бути більше, ніж зараз. Вона є, але при тій кількості авторів її недостатньо. Братися за сучасну українську драматургію українські театри не так вже і бажають. Виключення, звісно, є, але досить багато гарних текстів потребують бути поставленими. Їх не ставлять, бо для театру це може бути досить ризиковано: глядач не готовий для зіткнення з якоюсь неприємною для нього реальністю.

- Яким має бути глядач?
- Для сучасної української драми глядач потрібен рефлексуючий, який не тільки прийде подивитися виставу, розважитися у мірах розумного — і все. Глядач має сприймати тексти, а не говорити, що там нецензурна лексика — і це фу-фу-фу. Ця людина у реальному житті теж може матюкатися. І якщо вона так реагує на мат на сцені — то це лицемірство. Ми ж не живемо у світі рожевих поні, і театр — це не завжди (і досить давно) є тим, що називають храмом Мельпомени. Коли сучасний театр існує у високих сферах, то він до свого глядача не стає ближчим — він від нього віддаляється. А театр, особливо зараз, має бути близьким до глядача — навіть якщо глядачу це неприємно. Люди часом гостро реагують на трансгресивне мистецтво — мистецтво, яке навмисно шокує глядача. Але іноді глядача треба шокувати. Для мене будь-яке мистецтво не повинно обмежуватися нічим. Рамки дозволеного можуть бути — але ніякої автоцензури! Якщо хочеться робити щось важливе — треба робити, і навіть не думати про реакцію, бо навіть негативна реакція краща за позитивну — звісно, при тому, що зроблений продукт є якісним. Навіть шокувати треба якісно.

- І в літературі таких прикладів вистачає…
- Для мене один з важливих романів — роман «Корови» Меттью Стокоу, книга, яку називають чи не наймерзеннішою в літературі XXI сторіччя. Її потрібно лише прочитати і зрозуміти, а не говорити, що там градус шоку піднятий досить високо. Так, звісно, читати таке неприємно, але це є насправді. Врешті-решт, подивіться новини кримінальної хроніки. Як після цього говорити про якийсь градус шоку у мистецтві? Мистецтво — будь-яке — осмислює реальність.

- І наостанок — чи відчуваєте ви себе драматургом?
- Насправді, це досить складне питання. Драматургом у класичному розумінні — ні. Перш за все я кінокритик — і це найголовніше, що зараз є. Для мене писати тексти про кіно — це те, що тішить. А щодо драматургії, сподіваюся, поїздка на Тиждень дасть більший поштовх. Бо ідеї для наступних текстів є. Але з ними поспішати я не буду…

Джерело інформації: суспільно-політичне інтернет-видання «Новости Херсонщины», листопад 2018.

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.