on-line с 20.02.06

Арт-блог

07.02.2019, 11:25

Февраль-2019

Б Пастернак Февраль Достать чернил и плакать https://www.youtube.com/watch?v=Ba0t9sndAqg

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728   

Новости региона

29.01.2019, 12:08

Дозволь собі бути щасливим

25.01.2019, 10:00

Відбувся флеш-моб «Моя стрічка-моя згода!»

16.01.2019, 10:38

“Краща книга Херсонщини”

> Персоналии > Литература > Кичинский Анатолий Иванович > Шевченківська премія. Хто останній?

Шевченківська премія. Хто останній?

09.03.2006

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ

Голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка Роман Лубківський спростовує чутки про «закулісні ігри»

45-й рік поспіль напередодні 9 березня, дня народження Кобзаря, Україна дізнається про своїх митців і літераторів, удостоєних премії його високого імені. У різні часи ставлення до цієї премії було неоднозначним. Напевно, серед сотень відзначених творів були й такі, що вирізнялися не стільки високою професійною майстерністю, скільки вдало схопленою кон’юнктурою та ідеологічним спрямуванням. Завжди були не задоволені і ображені претенденти, які вважали і тепер, мабуть, вважають, що їх не оцінили, не зауважили... Є інші приклади. Не так давно, у незапам’ятні часи “кучмізму”, письменник Юрій Андрухович, маючи непогані шанси, на стадії обговорення номінантів відмовився брати участь у творчому змаганні. Ігор Калинець, удостоєний цієї премії, тривалий час не хотів носити значка лауреата ще радянського, червоно-синього зразка. Видатний поет Микола Вінграновський (нині вже покійний) уже за часів незалежності вийшов зі складу Комітету на знак протесту проти групівщини і “закулісних ігор”, як йому тоді видавалося. Таку “спадщину” прийняв наш краянин, поет, лауреат Шевченківської премії Роман Лубківський. Моє перше запитання до Романа Мар’яновича видалося йому дріб’язковим і дивним. Я поцікавився, як він свого часу розпорядився грошовою винагородою лауреата. Відповідь була несподіваною.

- Це був 1992 рік, час шаленої інфляції. Багатієм я не став. Разом з Павлом Мовчаном отримали два рулони, точніше, дві плахти купонів, і різали їх ножицями. Нас було шестеро на відзначенні цієї події у ресторані. На обід нам не вистачило, мусили ще позичати...

- Чи відчуваєте ви, пане Романе, як львів’янин спокусу “підсудити” своїм краянам, львів’янам чи галицьким митцям?

- Були такі підозри. Один з київських журналів написав, що ця людина буде однозначно думати лише про галичан. Хай це буде на сумлінні тих, хто так думав і, може, зараз ще думає. Наш Комітет, я особисто, тримаємо у полі зору справжні художні цінності, незалежно від того, чи бачимо їх у Києві, Львові, Херсоні, у великому місті чи провінційному містечку... Я навіть, признаюся чесно, просив своїх колег бути особливо вимогливими до львівської “квоти”, хоча такої квоти насправді не існує... Але об’єктивно вийшло так, що три премії мають львівське походження. Це художник Євген Безніско, творча група з Театру імені Леся Курбаса і мистецтвознавець Зоя Чеусова, яку висувала Львівська академія мистецтв.

- Чому все ж таки точаться розмови про необ’єктивність, змову між членами Комітету?

- До чужого рота не приставиш ворота... Я не виключаю, що хтось із комітетників може попросити свого колегу про підтримку того чи іншого претендента. Але якусь змову виключає сама процедура обговорення і прийняття рішення - відкрита і прозора. Окреслю її хоча б схематично. Подання надходять у Комітет з першого серпня до першого листопада. Увесь список розглядається на першому робочому засіданні. Є декілька турів обговорення творів і визначення номінантів. Відбувається рейтингове, а потім таємне голосування. Голосування триває так довго, поки не наберемо певної кількості голосів. Наш результат - це сума суб’єктивних оцінок, яка дорівнює об’єктивному відзначенню кандидата. Ніякої кричущої несправедливості бути не може..

- Коли вас призначили головою Комітету, я цікавився думкою львівських письменників. Дехто з молодих висловлював побоювання, що за вашого головування відзначатимуть “зубрів” літератури, скажімо, таких, як Загребельний, Павличко, а молодь буде у затінку...

- Скільки пам’ятаю себе, стільки точаться розмови про “батьків і дітей”. Це умовне поняття, воно не відповідає сучасній ситуації. В літературі, мистецтві, культурі діє абсолютний закон зміни поколінь. І кожне покоління митців і літераторів має свої претензії до попереднього, аж поки само не постаріє... Що стосується Загребельного чи Павличка, то вони вже давно і заслужено отримали Шевченківські премії, а ця премія лише одна на життя. Щодо молодих талантів, то є ціла система премій, починаючи від “Гранослова” до Премії імені Богдана-Ігоря Антонича. Комітет не має квот на молодих, старих, середніх... Йдеться лише про цінність твору, про вагоме художнє явище. Цього року не маємо серед лауреатів жодного молодого поета. Але згадаю чудового молодого поета Тараса Федюка. Його дуже підтримували члени Комітету. І є поет трохи старший - Анатолій Кичинський з Херсона, який набрав більше голосів... Була раніше така комічна ситуація - існувала мала Шевченківська премія. Виходило, що лауреат, виростаючи, вже не міг отримати зрілої, повноцінної премії.

- Не раз доводилося чути таку думку. Якщо немає твору, гідного високого статусу цієї премії, то не треба взагалі присвоювати її у тій чи іншій номінації...

- Слушна думка, і я її поділяю.

- Пригадуєте наше інтерв’ю, коли ви працювали у Львові начальником обласного управління культури. Ми говорили про обласну премію “Львівська слава”. Ви тоді казали про недоцільність створення у творчих спілках якихось черг на отримання премії.

- Що стосується саме цієї премії, то певною мірою на ній позначився дуже гострий фактор боротьби за виживання нашої бідної культури. Але я завжди прагнув, щоб у чисельнику, у тому, що нагорі, був талант, а у знаменнику, що під ним, якісь матеріальні фактори, те, що потрібно творчій людині, щоб надрукуватися, виставити свої роботи... Шевченківська премія - це вже вища матерія. Це національна відзнака творів, гідних генія Тараса, творів, за якими стоїть образ держави. І тут, очевидно, може існувати якась умовна черга. Скажімо, претенденти з цього року можуть перейти на рік наступний...

- Ви, Романе Мар’яновичу, - літератор. Хотілось би почути вашу особисту думку з приводу літературних премій.

- Я дуже задоволений результатами у цій галузі. Скажімо, Анатолій Погрібний. Публіцист, який відповідає на запити нашого часу, обстоює своєю творчістю українські національні пріоритети. Анатолій Кичинський - прекрасний поет, який органічно поєднує народні, класичні і модерні тенденції. Григорій Гусейнов - дуже цікава людина. У своїй багатотомній праці “Господні зерна” показав Всесвіт української культури, зокрема у Кривбасі, про який пересічний читач мало що знає... Ігор Качуровський - це поет, перекладач, літературознавець з Мюнхена. Людина трепетної душі, високої культури. Премію йому присудили одностайно...

- Скажіть відверто, чи були вже якісь “наїзди” на вас з боку тих, хто не задоволений рішеннями Комітету?

- Наразі не було. Кілька днів тому зустрів свого давнього друга ще з літературної студії. Він почувається ображеним. Але сказав: “До тебе особисто претензій не маю. Я знаю, хто проти мене голосував...”. Як я міг його заспокоїти? Сказав те, що можу сказати усім письменникам: “Пишіть ще кращі твори, а нагорода рано чи пізно вас знайде...”.


На фото: Кожне покоління митців і літераторів має претензії до попереднього, аж поки само не постаріє...

© Високий Замок - інтернет версія
www.wz.lviv.ua


http://www.wz.lviv.ua/print.php?atid=45853

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.