on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.12.2019, 09:37

Декабрь 2019

ГРУДЕНЬ Уночі мороз поволі Інеєм упав на шлях… Спотикається на полі Місяць грудень по грудках. І тому такий він гнівний, Дружить з вітром крижаним. А хуртеча рівно-рівно Засипає слід за ним. Сипле сніг, мов стеле килим, Щоб за груднем із дібров Тим рипучим снігом білим Рік Новий до нас ішов. М. Литвинець  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Новости региона

12.11.2019, 09:47

Творчий вечір Сергія Жадана!

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

«Слова, як фарби на палітрі…»

Ці поетичні рядки написані Заслуженим художником України Марією Несторівною Шнайдер-Сенюк. Ім’я художниці добре знане як у нашій Батьківщині, так і за її межами. Прагнення до гармонії, таке властиве кожному митцю, у творчості Марії Шнайдер-Сенюк знайшло свій, особливий вияв: її гобелени й живописні полотна дуже поетичні, а вірші – яскраві й образні.

Дівчинка з села Коблин Рівненської області рано втратила батьків. Їх із братом гляділи бабуся і батькова сестра (хрещена мати Марійки) Олександра Никифорівна.
“Вона була нам як рідна мати,– згадує Марія Несторівна. – Я росла у доброті й любові, ніхто мене ніколи не ображав у дитинстві, тоді була зовсім інша мораль. А нині я часом зустрічаю таких батьків, на яких нізащо не проміняла б своє сирітство.” Закінчивши семирічку, Марія вступила до Львівського училища прикладного і декоративного мистецтва, і саме там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Борисом Шнайдером.

Після закінчення училища дівчина отримала роботу в селі Клембівці на Вінниччині. Цей період став особливою сторінкою в її житті. Розташоване у мальовничому місці, серед ярів і пишного буяння рослинності, село здавна славилося майстрами вишивки і килимарства, відомими далеко за його межами. Влада підтримувала місцеві артілі й фабрики, на яких створювали дійсно ексклюзивні речі. А для їх реалізації у Києві, на вулиці Червоноармійській, працював фірмовий магазин.

Марія Несторівна говорить, що вдячна долі, яка дала їй можливість зустрічатися і спілкуватися з представниками справжньої інтелігенції, людьми ще дореволюційної епохи, що дивом вижили після багатьох “класових” потрясінь. Серед них – Степан Андрійович Кириченко, Сергій Григорович Колос, Нестерова. Ці митці відстоювали чистоту й оригінальність старовинного народного мистецтва. Адже неповторне поєднання кольорів і узорів – це своєрідна візитна картка кожної місцевості (так само, до речі, як і козацькі зачіски). За зовнішнім виглядом, наприклад, можна було одразу сказати: “Ця жінка – зі Стіни, а ця – з Городківки”. А з’ясувати це можна було не лише за одягом, а ще й за манерою його носити: так, жінки з Клембівки носили спідниці, відгорнувши їх спереду таким чином, щоб виглядала білосніжна нижня сорочка. Це чомусь дуже дратувало міщан, вони цідили крізь зуби: “Он іде клембівська чистьоха – бачиш, спідницю відгорнула!” 

“Мене послали працювати майстром килимарського цеху, – продовжує Марія Несторівна, – але я була дуже активною, і прагнула більш творчої роботи. Тож коли управління народними промислами оголосило конкурс на кращий ескіз килима, я зробила його. І мою роботу визнали у Києві найкращою. Я отримала 250 карбованців премії – сума для мене фантастична, адже зарплата моя складала усього п’ятдесят. Відчула себе багатою й одразу придбала наручний годинник і модні черевики. У Києві мене запам’ятали, і невдовзі, на мою велику радість, перевели на посаду художника. Я захопилася народними килимами. Робота приносила неабияке задоволення, але я прагнула вчитися далі. Вступила до Львівського художнього інституту, та закінчила лише півтора курси, вийшла заміж і переїхала з чоловіком до Херсона.”

Молодим художникам дали квартиру, а працювали вони на бавовняному комбінаті. Марія виконувала ескіз і необхідні розрахунки до нього досить швидко – за один місяць тримісячне завдання. Затверджувати роботу їздили тоді до Києва, на художню раду, де ескізи переглядали й обговорювали. Тоді Марія Несторівна почала ткати гобелени, одразу засвоївши просту істину: цей виріб повинен нести тільки позитивну енергію, допомагати людині жити. Адже його призначення – бути серед людей, милувати око, випромінюючи тепло і створюючи затишок в оселі або й у громадському місці.

“Обов’язковим, на мою думку, – говорить художниця, – має бути почуття міри і відсутність “агресивних” кольорів. А ще часто згадую слова Симона Петлюри: “Мистецтво – це не ботаніка, це – поезія.” І дійсно, гобелени Марії Шнайдер-Сенюк “Весняна ніч”, “Тиша Дніпрових заплав”, “Серед степів”, “Пташиний щебет”, “Херсонські степи”, “Купальські ночі”, “Маруся Чурай” – надзвичайно поетичні. Переважна більшість творів художниці своєю тематикою звертаються до славного історичного минулого нашого народу. Це “Думи козацького краю”, “Крізь тисячоліття”(Хрещення Русі), “Поетам України”.

У музеї Шевченка в канадському місті П’ємонті є гобелен Марії Несторівни “Григорій Сковорода”, на якому вона виткала слова геніального філософа, що стали і її власним життєвим кредо: “Коли ти твердо ідеш тим шляхом, яким почав іти, то ти щасливий.” І вона дійсно щаслива, бо займається тим, що їй подобається: створює чудові гобелени, більшість з яких давно живе власним життям у різних країнах світу, пише пейзажі й натюрморти, подорожує. Гобелени, створені талановитими руками художниці, неодноразово експонувалися на виставках в Україні, Росії, Німеччині, Китаї, їх закуповувало Міністерство культури і Спілка художників для музейних фондів і подарунків. На початку 80-х років минулого століття за гобелен “Хліб” її нагородили бронзовою медаллю ВДНГ (виставки досягнень народного господарства СРСР).

А ще був у житті Марії Несторівни період, коли, за її власними словами, “йшли” вірші. У них – роздуми про минуле і майбутнє України, біль за кращих її синів, які так передчасно пішли з життя, тривога через те, що нині відбувається з нашою культурою і духовністю. І – подяка Всевишньому за все, що має:

Господь мені подарував
Весну рожево-голубу
І золото-багряну осінь,
І зелень літа уповні,
І в хмарах сніжних
неба просинь,
печалі й радості сльозу
і силу вистояти в горі,
любов до неба й до землі,
щоб і в калюжах
бачить зорі.

Вона малює прості – польові й лісові – квіти, і ніколи не купує і не пише магазинні, вони здаються художниці неживими, штучними. Дуже любить простір, згадуючи рідні з дитинства місця, такі, як у її пейзажах “Вечори над Іквою”, “Яблука доспівають”, диптиху “Цвітуть ковилами степи”, “З Дніпрової кручі”. Вражають натхненні обличчя Пророка і Бояна в однойменних акварелях, написаних на пористому папері, що легко вбирає фарбу (у радянські часи такий виробляли на Цюрупинському целюлозному заводі). Не обминула Марія Несторівна і теми Голодомору: моторошно “хати дивляться голодними очима” з полотна “Тридцяті роки в Україні”.

Особлива гордість і радість Марії Шнайдер-Сенюк – це херсонська художня школа, фундаторкою й засновницею якої вона стала. Доля і тут звела її з фанатично відданим ідеї естетичного виховання дітей членом правління Спілки художників СРСР Борисом Михайловичем Немєнським . У 1974 році за його ініціативою утворили комісію по естетичному вихованню, до її складу ввели і Марію Несторівну. Вона розгорнула бурхливу діяльність: бігала інстанціями, часто зустрічаючи нерозуміння, брала участь в організації семінарів, працювала з учителями, сама викладала малювання у школі №6. Усе зрушило з мертвої точки, коли прийшов молодий тоді вчитель малювання з 36-ї школи Анатолій Сліпич, і Марія Несторівна запропонувала йому: давайте робити художню школу. Ішов час, мінялися приміщення “художки”, і з тих пір школа живе, існує і виховує у дітей почуття прекрасного. “Нині це великий центр естетичної творчості, – говорить художниця, – і це велике щастя, що ми його маємо.”

“Якось, – згадує Марія Несторівна, – я поверталася з Києва, була не в настрої, усе бачилося у темних тонах. І раптом заходить до купе незрячий хлопець із таким щасливим, веселим обличчям, радісний, балакучий, що мені стало соромно: я, з руками, з ногами, бачу – і так занепала духом! Ця зустріч усе в мені перевернула. Я зрозуміла, що ніколи не варто піддаватися песимізму. Що робити? Працювати й радіти життю. Адже воно дійсно єдине і неповторне.”

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №4 (435).- 27.01.2011.- стр.16-17

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.