on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.07.2020, 09:38

Июль_2020

Июль По дому бродит привиденье. Весь день шаги над головой. На чердаке мелькают тени. По дому бродит домовой. Везде болтается некстати, Мешается во все дела, В халате крадется к кровати, Срывает скатерть со стола. Ног у порога не обтерши, Вбегает в вихре сквозняка И с занавеской, как с танцоршей, Взвивается до потолка. Кто этот баловник-невежа И этот призрак и двойник? Да это наш жилец приезжий, Наш летний дачник-отпускник. На весь его недолгий роздых Мы целый дом ему сдаем. Июль с грозой, июльский воздух Снял комнаты у нас внаем. Июль, таскающий в одёже Пух одуванчиков, лопух, Июль, домой сквозь окна вхожий, Всё громко говорящий вслух. Степной нечесаный растрепа, Пропахший липой и травой, Ботвой и запахом укропа, Июльский воздух луговой. Борис Пастернак

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Новости региона

13.07.2020, 11:00

У Херсоні обговорили створення громадського простору

10.07.2020, 10:30

Перформанси про червону лінію і МАФи

08.07.2020, 11:08

На Херсонщину едут участники ралли «Чумацкий Шлях»

  Все фото Андрея Матросова из архива «Вгору» Ралли ...

«Слова, як фарби на палітрі…»

Ці поетичні рядки написані Заслуженим художником України Марією Несторівною Шнайдер-Сенюк. Ім’я художниці добре знане як у нашій Батьківщині, так і за її межами. Прагнення до гармонії, таке властиве кожному митцю, у творчості Марії Шнайдер-Сенюк знайшло свій, особливий вияв: її гобелени й живописні полотна дуже поетичні, а вірші – яскраві й образні.

Дівчинка з села Коблин Рівненської області рано втратила батьків. Їх із братом гляділи бабуся і батькова сестра (хрещена мати Марійки) Олександра Никифорівна.
“Вона була нам як рідна мати,– згадує Марія Несторівна. – Я росла у доброті й любові, ніхто мене ніколи не ображав у дитинстві, тоді була зовсім інша мораль. А нині я часом зустрічаю таких батьків, на яких нізащо не проміняла б своє сирітство.” Закінчивши семирічку, Марія вступила до Львівського училища прикладного і декоративного мистецтва, і саме там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Борисом Шнайдером.

Після закінчення училища дівчина отримала роботу в селі Клембівці на Вінниччині. Цей період став особливою сторінкою в її житті. Розташоване у мальовничому місці, серед ярів і пишного буяння рослинності, село здавна славилося майстрами вишивки і килимарства, відомими далеко за його межами. Влада підтримувала місцеві артілі й фабрики, на яких створювали дійсно ексклюзивні речі. А для їх реалізації у Києві, на вулиці Червоноармійській, працював фірмовий магазин.

Марія Несторівна говорить, що вдячна долі, яка дала їй можливість зустрічатися і спілкуватися з представниками справжньої інтелігенції, людьми ще дореволюційної епохи, що дивом вижили після багатьох “класових” потрясінь. Серед них – Степан Андрійович Кириченко, Сергій Григорович Колос, Нестерова. Ці митці відстоювали чистоту й оригінальність старовинного народного мистецтва. Адже неповторне поєднання кольорів і узорів – це своєрідна візитна картка кожної місцевості (так само, до речі, як і козацькі зачіски). За зовнішнім виглядом, наприклад, можна було одразу сказати: “Ця жінка – зі Стіни, а ця – з Городківки”. А з’ясувати це можна було не лише за одягом, а ще й за манерою його носити: так, жінки з Клембівки носили спідниці, відгорнувши їх спереду таким чином, щоб виглядала білосніжна нижня сорочка. Це чомусь дуже дратувало міщан, вони цідили крізь зуби: “Он іде клембівська чистьоха – бачиш, спідницю відгорнула!” 

“Мене послали працювати майстром килимарського цеху, – продовжує Марія Несторівна, – але я була дуже активною, і прагнула більш творчої роботи. Тож коли управління народними промислами оголосило конкурс на кращий ескіз килима, я зробила його. І мою роботу визнали у Києві найкращою. Я отримала 250 карбованців премії – сума для мене фантастична, адже зарплата моя складала усього п’ятдесят. Відчула себе багатою й одразу придбала наручний годинник і модні черевики. У Києві мене запам’ятали, і невдовзі, на мою велику радість, перевели на посаду художника. Я захопилася народними килимами. Робота приносила неабияке задоволення, але я прагнула вчитися далі. Вступила до Львівського художнього інституту, та закінчила лише півтора курси, вийшла заміж і переїхала з чоловіком до Херсона.”

Молодим художникам дали квартиру, а працювали вони на бавовняному комбінаті. Марія виконувала ескіз і необхідні розрахунки до нього досить швидко – за один місяць тримісячне завдання. Затверджувати роботу їздили тоді до Києва, на художню раду, де ескізи переглядали й обговорювали. Тоді Марія Несторівна почала ткати гобелени, одразу засвоївши просту істину: цей виріб повинен нести тільки позитивну енергію, допомагати людині жити. Адже його призначення – бути серед людей, милувати око, випромінюючи тепло і створюючи затишок в оселі або й у громадському місці.

“Обов’язковим, на мою думку, – говорить художниця, – має бути почуття міри і відсутність “агресивних” кольорів. А ще часто згадую слова Симона Петлюри: “Мистецтво – це не ботаніка, це – поезія.” І дійсно, гобелени Марії Шнайдер-Сенюк “Весняна ніч”, “Тиша Дніпрових заплав”, “Серед степів”, “Пташиний щебет”, “Херсонські степи”, “Купальські ночі”, “Маруся Чурай” – надзвичайно поетичні. Переважна більшість творів художниці своєю тематикою звертаються до славного історичного минулого нашого народу. Це “Думи козацького краю”, “Крізь тисячоліття”(Хрещення Русі), “Поетам України”.

У музеї Шевченка в канадському місті П’ємонті є гобелен Марії Несторівни “Григорій Сковорода”, на якому вона виткала слова геніального філософа, що стали і її власним життєвим кредо: “Коли ти твердо ідеш тим шляхом, яким почав іти, то ти щасливий.” І вона дійсно щаслива, бо займається тим, що їй подобається: створює чудові гобелени, більшість з яких давно живе власним життям у різних країнах світу, пише пейзажі й натюрморти, подорожує. Гобелени, створені талановитими руками художниці, неодноразово експонувалися на виставках в Україні, Росії, Німеччині, Китаї, їх закуповувало Міністерство культури і Спілка художників для музейних фондів і подарунків. На початку 80-х років минулого століття за гобелен “Хліб” її нагородили бронзовою медаллю ВДНГ (виставки досягнень народного господарства СРСР).

А ще був у житті Марії Несторівни період, коли, за її власними словами, “йшли” вірші. У них – роздуми про минуле і майбутнє України, біль за кращих її синів, які так передчасно пішли з життя, тривога через те, що нині відбувається з нашою культурою і духовністю. І – подяка Всевишньому за все, що має:

Господь мені подарував
Весну рожево-голубу
І золото-багряну осінь,
І зелень літа уповні,
І в хмарах сніжних
неба просинь,
печалі й радості сльозу
і силу вистояти в горі,
любов до неба й до землі,
щоб і в калюжах
бачить зорі.

Вона малює прості – польові й лісові – квіти, і ніколи не купує і не пише магазинні, вони здаються художниці неживими, штучними. Дуже любить простір, згадуючи рідні з дитинства місця, такі, як у її пейзажах “Вечори над Іквою”, “Яблука доспівають”, диптиху “Цвітуть ковилами степи”, “З Дніпрової кручі”. Вражають натхненні обличчя Пророка і Бояна в однойменних акварелях, написаних на пористому папері, що легко вбирає фарбу (у радянські часи такий виробляли на Цюрупинському целюлозному заводі). Не обминула Марія Несторівна і теми Голодомору: моторошно “хати дивляться голодними очима” з полотна “Тридцяті роки в Україні”.

Особлива гордість і радість Марії Шнайдер-Сенюк – це херсонська художня школа, фундаторкою й засновницею якої вона стала. Доля і тут звела її з фанатично відданим ідеї естетичного виховання дітей членом правління Спілки художників СРСР Борисом Михайловичем Немєнським . У 1974 році за його ініціативою утворили комісію по естетичному вихованню, до її складу ввели і Марію Несторівну. Вона розгорнула бурхливу діяльність: бігала інстанціями, часто зустрічаючи нерозуміння, брала участь в організації семінарів, працювала з учителями, сама викладала малювання у школі №6. Усе зрушило з мертвої точки, коли прийшов молодий тоді вчитель малювання з 36-ї школи Анатолій Сліпич, і Марія Несторівна запропонувала йому: давайте робити художню школу. Ішов час, мінялися приміщення “художки”, і з тих пір школа живе, існує і виховує у дітей почуття прекрасного. “Нині це великий центр естетичної творчості, – говорить художниця, – і це велике щастя, що ми його маємо.”

“Якось, – згадує Марія Несторівна, – я поверталася з Києва, була не в настрої, усе бачилося у темних тонах. І раптом заходить до купе незрячий хлопець із таким щасливим, веселим обличчям, радісний, балакучий, що мені стало соромно: я, з руками, з ногами, бачу – і так занепала духом! Ця зустріч усе в мені перевернула. Я зрозуміла, що ніколи не варто піддаватися песимізму. Що робити? Працювати й радіти життю. Адже воно дійсно єдине і неповторне.”

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №4 (435).- 27.01.2011.- стр.16-17

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.