on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.07.2019, 09:54

Июль-2019

Розпал літа – квітнуть квіти. Липень в гості завітав. Бавився і загубився між м′яких шовкових трав. Яблука червонобокі, груші медом налились. І маленькі пташенята у повітря вже знялись. Різнобарв′я… Різнотрав′я душу й серце веселить. І завмер малий метелик поміж квітами на мить. Лідія Кир′яненко  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Новости региона

08.07.2019, 10:15

Ніч на Івана Купала

02.07.2019, 10:29

«Твоя країна fest» побував у Скадовську

02.07.2019, 10:21

Фестиваль «Козацький шлях 2019» завітає на Херсонщину

Сповідь

Світлій пам 'яті мого батька Гладуненка Миколи Яковича присвячується

Через 60 років звертаюся вперше до Вас, тато Миколо, ніби до живого. Вперше дозволяю собі вимовити до щему серця рідне і дороге слово "тату", бо війна забрала Вас у мене, брата, мами...

Я поведу розмову про наболіле, пережите з Вами і без Вас, про своїх краян; про те чорне лихоліття, яке своїм крилом доторкнулося і до мене, і до тисячі таких, як я... Я йду до Вас, тату, зі своєю сповіддю, як до храму, до Бога, розуміючи, який огром, яка широчінь роздумів напрошуються для свого розгортання під цю назву "Сповідь". Моє слово буде про рідний край, важкий період часу окупації Верхньо-Рогачицького району, про грізні битви воїнів - визволителів, і в першу чергу, про свого батька, який був рядовим воїном-стрілком, брав участь у розгромі фашистів на Лепетисько-Нікопольському плацдармі, у Яссо-Кишинівській битві, де і спочив вічним сном 29 квітня 1944 року, коли мені виповнився один рік і сім днів, а я так і не сказала слово "тату".


Ця сповідь - то пам'ять, любов і вдячність нині живущих усім, хто рятував Вітчизну, відстоював волю, незалежність, хто повернув нам мир і спокій, радість і надію, а сам пішов у вічність, визволяючи Батьківщину.
Це моє слово про Вас, тату. Ви заслужили того, щоб про Вас і усіх, хто поліг у роки Великої Вітчизняної війни знали і пам'ятали. Знали не лише в родинах, де осиротіли без загиблих батьків, синів, чоловіків, але й ті, кого Ви захищали, звільняли...


Зробимо віддалений екскурс у минуле. З розповідей мами знаю, що до війни Ви жили у місті Запоріжжі, спершу працювали на будівництві запорізької ГЕС, побралися з мамою. Потім перейшли на роботу монтажником-висотником на завод "Запоріжсталь", а мама працювала у заводській їдальні. У 1939 році народився мій старший брат. А коли розпочалася війна, Ви були призвані у лави Червоної Армії. Під Уманню потрапили в оточення німців. Вас, полонених, загнали у колишній кар'єр, тримали за колючим дротом у жахливих умовах під наглядом озброєних вартових і злючих собак. Одного разу, коли полонених послали збирати кукурудзу, Ви з учителем із Дніпропетровщини втекли. Довгі місяці, вдень переховуючись, ночами добиралися до Дніпропетровська, де до війни жили два Ваших брати. Але вони теж були на фронті. І Ви, розпрощавшись із своїм побратимом, добиралися до Запоріжжя, де, ще до війни, залишили дружину і сина. Барак, у якому Ви мали кімнату, було розбомблено, а від знайомих Ви довідалися, що дружина із півторарічним сином виїхала останнім пароплавом на Херсонщину, у село Нижній Рогачик, де була її названа мати. І Ви вирішили добиратися до них будь-що-буде. Долали голодний, хворий, обірваний ще двісті кілометрів. Зустрівшись із дружиною і сином, потрапили, в уже окупований німцями район. Тоді на території Велико-Лепетиського району, до складу якого входило й село Нижній Рогачик, діяв партизанський загін, який базувався у дніпровських плавнях поблизу села Ушкалки. Командиром загону був Андрій Галактіонович Рєзніченко, начальником штабу - Іван Іванович Добродій.


Партизани здійснювали напади на гарнізони ворога і проводили диверсії на його комунікаціях, розповсюджували листівки, вселяли віру населенню в перемогу Червоної Армії, атакували гітлерівські автоколони, знищували загони карателів, рятували молодь від вивезення у фашистську неволю...
Ви відразу влилися в цей загін, але мріяли про діючу армію.
Через село Нижній Рогачик, Лепетиху проходив важливий військовий плацдарм. Звільнення Верхньо-Рогачицького району почалося 30-31 жовтня 1943 року військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії Ф.І.Толбухіна.


Першими з боями ступили на Верхньо-Рогачицьку землю 267, 279 стрілкові дивізії. 6-8 лютого 1944 року усі населені пункти району були звільнені. У цих боях брали участь і Ви, тату. 8 лютого 1944 року Москва двічі салютувала доблесним військам 4 Українського фронту у зв'язку з ліквідацією Нікопольського плацдарму.
А потім почалося звільнення від фашистської нечисті правобережних районів Миколаївщини, Одеської області і сусідньої республіки Молдови.
Невблаганний час: відходять у вічність люди старшого покоління, хто вершив ратні і трудові подвиги у роки війни і в повоєнний час. Безповоротно губляться відомі лише зі слів очевидців події і факти.

Ми, діти загиблих, зобов'язані зберегти зібрані по крихітках відомості і спогади про війну, про своїх батьків, краян, близьких і рідних, щоб через роки наші нащадки пам'ятали, якою ціною заплатили визволителі (загиблі і нині живі) за звільнення рідного краю, Батьківщини, країн Європи...
В ім'я загиблих воїнів і тих, хто ще й сьогодні носить осколки під зболеними серцями, пишуться ці рядки.
Без любові до рідної землі, отчого дому, батька-матері немає справжньої людини. Це мама (нині покійна) навчила мене своїм прикладом і людей любити, і добро творити заради них і у пам'ять про Вас, тату. Сама мама до останніх днів свого життя берегла Вам вірність, світлу і незрадливу пам'ять. А залишилася ж вона вдовою у неповних тридцять років.


Ви, тату, були рядовим бійцем, стрілком у гвардійській частині. Із спогадів сусіда Мексименка Григорія знаємо, що Ви не ховалися за спинами інших солдатів, не відсиджувалися у траншеях-окопах, а в запеклій битві за селище Плоп-Штубей (Молдова), проявивши мужність і хоробрість віддали своє життя, звільняючи молдавську землю, її народ, сподіваючись, що і Ваших діток, дружину теж хтось захистить.
У повоєнний час, прокладаючи газопровід, була знайдена траншея, в якій після останнього бою місцеві жителі поховали загиблих. По знайдених солдатських жетонах та із списку вбитих, що чудом зберігся у шкіряному планшеті, через посланого кур'єра до Подольського всесоюзного військового архіву були встановлені прізвища, імена по батькові усіх загиблих солдатів і офіцерів, а за жетонами - їхніх рідних.
До 20-ліття з Дня Перемоги останки загиблих були перенесені у центр села, перепоховані біля школи у братську могилу.


На зібрані кошти вдячних мешканців села воїнам-визволителям був споруджений скромний пам'ятник і пам'ятна стела з іменами загиблих. На двадцяті роковини Перемоги з'їхалися запрошені рідні, діти, дружини загиблих воїнів.
Так вийшло, що 9 Травня співпало з поминальним днем.
На запрошення червоних слідопитів на ці урочистості ми поїхали з братом. Мамі на той час зробили складну операцію і поїхати вона не могла. Просила нас вклонитися могилі, де похований Ви, тату, та привезти жменьку землі, аби висипати на братську могилу у селі Первомаївці, де вдячні односельці вписали на пам'ятній плиті і Ваше прізвище. Ми так і зробили, виконавши волю мами.
Але повернімося до того дня і події 1965 року, згадаймо те враження, яке довелося пережити і яке не стирається з роками. Усе те є у моїй пам'яті.


Із вдячністю за піонерський пошук ми везли дітям Плоп-Штубеївської школи, червоним слідопитам, піонерські галстуки, цукерки, листи, сувеніри...
Нас розквартирували у домівках місцевих жителів. І хоч це була двадцята річниця з Дня Перемоги, вражала страшенна бідність у всьому і величезна вдячність простих людей, світла пам'ять про загиблих. Серед запрошених були люди (діти, онуки, батьки) різних національностей. І хоч ми не знали молдавської мови, але прагнення висловити свою вдячність переповнювала наші серця. Спершу був мітинг біля пам'ятника. Мені, як наймолодшій із дітей загиблих, на той час студентці педагогічного інституту, запропонували виступити перед громадою. Тоді я писала вірші і тому, з хвилюванням і слізьми навпіл, прочитала власний вірш:

Пам'ять бережемо у серцях
Про усіх загиблих на війні:
Біль, застигле слово на устах,
Миті не прожиті, світлі дні...

І стоять бійці на полі бою,
Де свистіли кулі та шрапнелі.
Повернулись пам'яттю святою.
Вдягнуті у бронзові шинелі.

Ви пішли у вічність, як герой.
Не почуте Вами слово "тату",
Мамине: "Кохаю! Я з тобою" -
Слів не мовлених іще багато...

Павутиння сизе обмотало
Чорні коси мамині вдовині.
Сліз за вами вилито чимало.
Туманом покрились її очі сині.

Багато бійців і офіцерів не повернулося з полів Великої Вітчизняної війни. І хоча по сьогоднішній день є "похоронки" у кожній родині, та материнські серця, серця дружин, які ще живі, серця їхніх дітей сподіваються на чудо. Не може воно змиритися з тим, що вже ніколи не переступить рідного порогу найдорожча, найрідніша людина - син, чоловік, батько...
Згадується ще один випадок.
У селі Первомаївці, де до останнього дня жила наша мама, у шістдесятих роках на центральній площі був збудований пам’ятник радянському воїну, а на плитах вписані прізвища усіх загиблих односельчан. Серед них - і Ваше прізвище, тату. Стоїть солдат над могилами воїнів із непокритою головою в холод і спеку. У підніжжя п'єдесталу завжди лежать живі квіти. І кожен, хто проходить коло пам'ятника, хоч на мить, повертається подумки до тих грізних років війни.


Щороку вдячні мешканці влаштовують театралізовані дійства на День Перемоги, зачитують з Книги пам'яті імена загиблих односельчан, кладуть до братської могили гірлянди, вінки, живі квіти, салютують в небо з рушниць.
А матері, дружини загиблих, наперекір здоровому глузду, знаючи, що син чи чоловік десь спочиває вічним сном, продовжували їх чекати.
Я була свідком, як одного разу коло бронзового солдата проходили дві старенькі бабусі. І одна, і друга, не криючись, кінцем хусточки змахували непрошені сльози.


- Це мій Стьопа, - говорила одна.
-І мій Коля теж, - відповідала інша...
...Чекають матері своїх синів, дружини - чоловіків, діти - батьків... Для них вони завжди залишаться молодими, як і цей бронзовий солдат - символ загиблих воїнів-визволителів.
Горе матерів, дружин-вдів мені зрозуміле. Бо Ви, тату, теж залишилися навіки спочивати в Молдавії, визволяючи її від гітлерівських загарбників.
Хай святиться Ваше ім'я, тату!


ТАЇСІЯ ЩЕРБА
член НСПУ, НСЖУ,
прозаїк, літературознавець

 

1. 24.04.2012 19:26
дорофеев владимир сергеевич

пршло 68лет только недавно мой отец и мой дед нашёлся с помошью сайта погибших которые составили список и интернет который смог найти вас спасибо за памятник и тем кто за ним  ухаживает  дорофеев сергей евгеньевич -сын дорофеев владимир -внук

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.