on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.06.2019, 09:22

июнь-2019

Червень Червоні барви і зелені, Де червень з фарбами ходив. І літо проситься у жмені – Рясною стиглістю садів. І ластовиння на обличчя, емов метелики, сіда. А літо далі, далі кличе, Де навіть стежка – золота… Володимир Верховень  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Новости региона

10.06.2019, 14:37

«Травнева ніч» у червні

06.06.2019, 11:13

У Херсоні відбудеться прес-конференція організаторів І Херсонського Морського Фестивалю імені Джона Пола Джонса

04.06.2019, 10:48

«Оркестр живе, коли виступає для людей»

> Персоналии > Кино > Матвеев Евгений > У контексті 90-річчя від дня народження Євгена Матвєєва

У контексті 90-річчя від дня народження Євгена Матвєєва

Його життєвий шлях і творчий розвій зовнішньо можуть видаватися доволі комфортними й надмірно благополучними - лауреат Всесоюзних кінофестивалів (1970, 1978, 1985), народний артист СРСР (1974), володар Золотої медалі імені О.П.Довженка (1974, 1979), лауреат Державної премії Росії (1974) і Державної премії СРСР (1979), секретар правління Спілки кінематографістів СРСР (із 1976). Проте одна тільки насиченість цими ефектними регаліями мала би провокувати думку про те, що таке уявлення зовсім не обов'язково має відповідати життєвим реаліям і що не все так однозначно в нього складалося.

Драматичні інтонації зазвучали для Женї Матвєєва ще з перших років життя. Сімейне життя в його батьків - Семена Калиновича Матвєєва і Надії Федорівни Коваленко - не склалося. Невдовзі після народження Євгена - а сталося це 8 березня 1922 року в селі Новоукраїнка, що нині входить до складу Скадовського району Херсонської області, - мати повертається до свого рідного села Чалбаси (нині Виноградове), що також на Херсонщині. Ситуація ускладнювалася тим, що Надія не одержала батьківського благословення на заміжжя, не вінчалася в церкві й після повернення додому батько не вибачив їй, що вона створила сім'ю без його на це згоди. Для молодої жінки із сином почалися скрутні часи. З дитячих літ Євген став до селянської роботи: набирав воду в бочку, розвозив її селянам, що працювали у степу, водив коні по борозні. Серед його захоплень тієї пори варто виділити імітування того, що він бачив і спостерігав навколо. Навчаючись спочатку в сільській школі, він, за його словами, «особливо охоче наслідував голоси своїх товаришів і вчителів», залюбки показував фокуси своїм приятелям, бо в дитинстві хотів стати фокусником.

Для того щоб Євген отримав кращу освіту, Надія Федорівна перебирається до найближчого містечка - Цюрупинська, де син навчається у середній школі №1, а вона влаштовується прибиральницею та «керує» дзвінками - на уроки та з уроків. У Цюрупинській школі в Євгена була улюблена вчителька - В.М.Бедзєва, яка викладала російську мову й літературу. Під впливом її уроків серед численних гуртків, що працювали у школі та в яких займалися його ровесники, він обрав драматичний. Навчальні предмети в той час не вельми приваблювали Євгена Матвєєва, натомість інтерес до акторської діяльності посилювався. Урешті він відважується на рішучий крок.

За словами митця, він, «не закінчивши і 9 класу, втік з дому», щоб добратися до Херсона. Грошей на дорогу в юного втікача не було, і Євген дістався міста попутною баржею, на якій везли кавуни. У Херсоні він влаштовується статистом у драмтеатрі й водночас навчається в акторській студії при Херсонському театрі. Про херсонський період свого життя Євген Матвєєв згадував: «...Я, боязкий і схвильований студієць, захоплено слідкував за грою чудового актора - Свєтланова», а також проходив «найкращу школу для майбутнього актора: участь у масових сценах».

1939 року в Херсоні перебував Микола Черкасов - культовий на той час кіноактор, що зіграв яскраві ролі у фільмах «Дети капитана Гранта» (1936), «Депутат Балтики» (1937), «Петр Первый»(1937,1939), «Александр Невский» (1938). Коли Черкасов побачив Євгена в одній з німих ролей, то, за спогадами нашого земляка, він тоді «підійшов після вистави до мене і ласкаво поплескав по плечу: -Треба вчитися, хлопче. Приїдеш у велике місто - допоможу». Й порадив поїхати до Києва, повідомивши при цьому, що Довженко набирає кіноакторську школу. Пізніше Матвєєв розповідав, що «не мав жодних сумнівів у словах метра кінематографа». Склавши екстерном іспити за курс середньої школи 1940 року, він, за його висловом, «рванув до Києва», де ситуація, як він згадував, розвивалася так: «Групи були вже набрані, але Черкасов тримав слово. По телефону він заздалегідь подзвонив Довженку - і мене прийняли!». Так Євген Матвєєв був зарахований на перший курс кіноакторської школи при Київській кіностудії художніх фільмів, у якій навчався впродовж 1940-1941 років.

Розмірковуючи над Довженковим значенням для нього як митця, Євген Матвєєв підкреслював, що Олександр Довженко став для нього не лише «учителем», «кумиром», «хрещеним батьком», «а на перших порах навчання - і моїм рятівником». І розповідав такий красномовний факт: «Мене і ще трьох хлопців, які не могли сплачувати за навчання, мали виключити зі школи. Довженко вніс за нас свої власні кошти». А під час зйомок фільму «Родная кровь» (1964), що, до речі, знімався на Київській кіностудії, Матвєєв у одному з інтерв'ю навів слова Чарлі Чапліна, який говорив: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя, поета - Олександра Довженка».

Через війну навчання в кіноакторській школі припинилися, і Євген Матвєєв одержав направлення до Тюменського піхотного училища. На початку 1942 року усім курсантам його випуску було присвоєно звання лейтенанта. Майже всі випускники потрапили на фронт, а лейтенанта Матвєєва як відмінника залишили при військовому училищі курсовим командиром-викладачем. Два роки він переймається підготовкою офіцерського складу - і постійно подає рапорти з проханням направити його на фронт, куди потрапляє 1944 року. У повоєнний час Євген Матвєєв продовжує службу в Тюменському училищі, де керує самодіяльністю, в якій виступає і сам.

Час демобілізації настав для нього 1946 року, і він вступає до трупи Тюменського драматичного театру. Його швидко помічають, і він отримує пропозиції від відомих театрів, у тому числі від Московського театру імені Ленінського комсомолу. Проте молодий актор 1948 року обирає Новосибірський театр «Красный факел», який тоді називали «сибірським МХАТом» І в якому була сильна трупа. Його продовжують запрошувати до провідних театрів Союзу, і 1952 року він дебютує на сцені Московського Малого театру у спектаклі «Без вины виноватые» (за п'єсою Олександра Островського), де зіграв Незнамова.

Як нині засвідчує кіно-критика, Матвєєв-актор дебютував у фільмі «Судьба Марины» (1953), що ставився на Київській кіностудії і якому також зіграли Борис Андрєєв, Олександр Сердюк, Юрій Тимошенко, Леонід Биков. Післ яцього були ролі у фільмах «Доброе утро» (1955) і «Дорога» (1955), проте своїм першим суттєвим акторським успіхом він вважав роль інженера Андрія Лобанова у фільмі «Искатели» (за романом Даніїла Ґраніна, 1957). А знаменитим його зробила роль Макара Нагульнова у двосерійному фільмі «Поднятая целина» (за романом Михайла Шолохова, 1960-1961). Причому спочатку Матвєєву було запропоновано зіграти Семена Давидова, але він іще з дитинства був захоплений образом Макара Нагульнова і буквально умовив Олександра Іванова, режисера, який екранізовував «Поднятую целину», зробити з ним кінопроби на роль Нагульнова. На цю роль уже пробували понад 30 акторів, але жоден не підходив. Коли в знімальній групі подивилися кінопроби Матвєєва, сумнівів не лишилося - це і є Макар Нагульнов. В інтерв'ю 1960-1970 років Євген Матвєєв неодноразово підкреслював, що Нагульнов - це його улюблений персонаж із тих, що він зіграв у кіно.

Ще тривали зйомки у фільмі Олександра Іванова, а Михаїл Швейцер запропонував Матвєєву головну роль - князя Дмитрія Нехлюдова у своєму двосерійному фільмі «Воскресение» (за романом Лева Толстого, 1960-1962). Грати практично водночас такі різнополярні ролі - експансивного Нагульнова і схильного до рефлексувань Нехлюдова - було цікавим у своїй складності творчим завданням, оскільки з'явилася можливість виявити свої різні акторські амплуа. Як актору Євгену Матвєєву доводилося грати й у інших фільмах, що екранізували літературні твори. Режисер Володимир Фєтін запросив його зіграти солдата Трофіма у своїй дипломній роботі - короткометражці «Жеребенок» (за оповіданням Михайла Шолохова, 1960), у фільмі Григорія Рошаля «Восемнадцатый год» (за другою частиною трилогії Олексія Толстого «Хождение по мукам», 1958) Матвєєву дісталася складна психологічна роль главкома Сорокіна, а режисер Микола Ільїнський запропонував йому головну роль - Василя Гулявіна - у фільмі «Ярость» (за повістю Бориса Лавреньоаа «Ветер», 1966). Розмірковуючи над своєю акторською роботою і над ролями-образами на кшталт Гулявіна, Матвєєв у інтерв'ю 1967 року говорив: «Мене завжди приваблювали образи, які втілюють буйну романтичну стихію, невгамовну жадобу життя і подвигу».

Кіноакторство для Матвєєва виявилося пов'язаним із важкими травмами. Він двічі розбивався, другий раз - неподалік від рідних місць, у Миколаєві, 1965 року, під час театралізованого свята, після чого понад півтора року пролежав паралізований у лікарні, йому було сорок три роки. Саме тоді він вирішив знову ризикнути - змінити мистецьке амплуа. Перебуваючи у лікарні, він студіює монографії, підручники з режисури і, сподіваючись на повернення у мистецтво, готується зайнятися кінорежисерською діяльністю. Завершивши лікування й одержавши третю групу інвалідності - лікарі хотіли дати другу групу, що позбавляла його можливості працювати в мистецтві, але він умовив їх «знизити» рівень групи - Євген Матвєєв береться за постановку свого першого фільму, яким став «Цыган» (за повістю Анатолія Калініна, 1967), де він зіграв провідну роль - коваля-цигана Будулая. Пізніше він не без жарту згадував, що після цього «знайшов свою любов у ромів і став народним циганом СРСР» і що йому «навіть пропонували очолити театр «Ромен». До речі, дві свої перші кінороботи - наступною стала «Почтовый роман» (1970), що розповідає про історію кохання Петра Шмідта і Зінаїди Різберг, - він поставив на Київській кіностудії. Кінохітами 1970-х стали його фільми «Любовь земная» і «Судьба» (обидві за романами Петра Проскуріна, відповідно 1975 і 1977), у яких він зіграв головну роль - Захара Дерюгіна, а невдовзі поставив нові фільми - «Бешеные деньги» (за п'єсою Олександра Островського, 1982) і «Победа» (за романом Олександра Чаковського, 1985).

З початком періоду, відомого під назвою «Перебудови», для Євгена Матвєєва настають важкі часи. Це гостро виявилося під час 5 з'їзду кінематографістів СРСР, що відбувся в Москві у травні 1986 року, коли митця було виключено з членів секретаріату Спілки кінематографістів СРСР. Після з'їзду Матвєєву довелося пережити дошкульні закиди у служінні радянській системі, в одержанні відзнак і нагород від чинної влади, в компромісах, на які йому доводилося йти у процесі знімання фільмів, пригадали йому і роль Брежнєва у фільмі «Солдаты свободы» (1977). Різноманітні звинувачення він сприймав настільки болюче, що навіть з'явилися думки про самогубство. Врятували від цього кроку сім'я і нова кіноробота - фільм «Чаша терпения» (1989), у якому викладається історія спротиву: єгер виступає проти мафії. Значення цього фільму зумовлено тим, що він готував появу кінотрилогії «Любить по-русски» (1995, 1996, 1999), у якій він зіграв наскрізного персонажа-лідера - бунтівного й характерного Валер'яна Петровича Мухіна і яка стала подією в кінематографічному житті кінця XX століття. Вона принесла Євгенові Матвєєву титул творця «народного кіно». Народного і за своєю смисловою спрямованістю, і за охопленням життєвого матеріалу, і за складом глядацької аудиторії. Так, із фільмом «Любить по-русски-2» митець побував у 32 регіонах Російської Федерації, він узагалі поціновував зустрічі з людьми й завжди відгукувався на можливість такого спілкування.

У своїх численних інтерв'ю, виступах він не лише розповідав про себе, а й фактично виклав структуру своїх цінностей. Визначальною категорією для Євгена Матвєєва була суголосність кроків, учинків власному внутрішньому самовідчуттю, той стан душі й поведінки, який він передавав формулою «жити за власною совістю». Митець тримався максими про важливість духовної цілісності, нерозчленованості, ба навіть ментальної непошматованості й тому стверджував: «Я не дозволяю зраджувати самому собі». У роботі актора він поціновував його граничну завантаженість - ролями, пропозиціями, зйомками, лоза-як «незатребуваність для нього - смерті творчій подібна», при цьому визнаючи, що не все із зіграного ним самим його внутрішньо влаштовує. Для кінорежисера, вважав Матвєєв, необхідне відчуття свободи, простору діяльності, й він підкреслював, що «як режисер я робив лише те, що хотів».

Сприймаючи життя в усіх його виявах, він у своїх фільмах прагнув підсилити добротворчі й любоведайні начала і не сприймав культивування негацій у новочасному кінематографі, концептуально підкреслюючи, що «не може бути стільки негативного в людях».
У Євгена Матвєєва було надзвичайне відчуття національного коріння й корінних основ буття. Вже будучи літньою людиною, він називав себе «селянським мужиком» і зізнавався: «Я донині ще пахну ковилом, кізяком і парним молоком - це моє середовище». А Микола Гореліков - херсонець, життя якого пов'язане з Москвою і який близько приятелював із Матвєєвим, згадував: «Мабуть, не проходило й дня, щоб він не перекинувся хоча б двома словами українською». А коли зустрічалися два земляки Сергій Бондарчук і Євген Матвєєв, то, за його спогадами, вони «при зустрічах спілкувалися з гумором, з жартами і обов'язково українською мовою».

Він побував у 38 країнах, його фільми демонструвалися не лише в країнах колишнього соцтабору (Болгарії, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Німецькій Демократичній Республіці, Югославії), але й Франції, Великій Британії, Японії, США. Режисер і сценарист Андрій Кончаловський, який знімав фільми на студіях Голівуду і, зокрема, здійснив постановку блок-бастера «Танго і Кеш» із Куртом Расселлом і Сільвестром Сталлоне (1989), розмірковуючи над реаліями і перспективами вітчизняного кінематографу, висловив стратегічний погляд: «Кіно в Росії повинні знімати такі, як Женя Матвєєв. Тоді кіно швидко розвиватиметься. Це буде національне кіно. Молоді таланти відразу помудрішають». І тут же він додавав: «Якби Гайдай і Матвєєв народилися в Америці або Індії, в них давно були б палаци і вілли, мільйони на банківських рахунках...»

Діагноз пухлини легенів лікарі поставили йому ще 1999 року, він жив із ним чотири роки. 5 травня 2003 року Євгену Матвєєву стало погано, його оперативно госпіталізували. Не стало його 1 червня 2003 року в Москві.

Виступаючи 1977 року в Херсоні, у кіноконцертному залі «Ювілейний», і представляючи свій новий фільм «Судьба» ще до його виходу у прокат, він сказав, звертаючись до аудиторії: «Як. жаль, що приїхав усього на два дні, а спершу думав: поїду по селах своїх, по місцях рідних, але треба від'їжджати. Даю вам слово, що коли-небудь знайду час, вирвуся і не буду поспішати нікуди...» Ці слова характерні й органічні для Євгена Матвєєва, який надзвичайно гостро відчував нерв, темперамент навколишнього життя і конче потребував живих, ба навіть найживіших зв'язків із людьми, долі яких він виражав кіноакторськими ролями і про яких ставив свої темпераментні фільми.

Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО, доктор філологічних наук, професор
Наддніпрянська правда. -№50(22314). -04.07.2012. -стр.1,3
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.