on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Новини регіону

23.03.2017, 11:33

Демократичний розвиток областей України – Херсонщина не пасе задніх...

31.10.2016, 09:39

Відкриття фотовиставки "Європейці в Таврії"

27 жовтня в Херсонській  обласній універсальній науковій бібліотеці ...
19.10.2016, 12:02

На Zабалці 2016 - триб'ют парасолькам!!!

«Я завжди почувалася актрисою»

14.12.2006

Тамара Шумаріна народилася в Калінінграді. Ще дитиною разом з родиною переїхала до України. Після закінчення школи у 1969 році вступила до Херсонського культосвітнього училища. Ще студенткою режисерського відділення почала працювати у Херсонському ляльковому театрі.

Нині заслужена артистка України, володарка ордена княгині Ольги, завідуюча трупи відзначає свій ювілей — 55 років, 35 з яких присвячені роботі на творчій ниві театру. Розмова з цією надзвичайною та трепетною жінкою — до уваги читачів.

— Ви говорили, що з самого дитинства мріяли стати драматичною актрисою. Чому ж опинилися у ляльковому театрі?
— На початку творчого шляху мені було все одно, в якому театрі працювати. Я не розповідала, проте мій творчий досвід починався у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Але я провалила третій вступний іспит. Після цього дізналася, що мене не візьмуть. Мабуть, через відсутність витонченості, яскравої зовнішності. Тоді я не замислювалася над специфікою роботи з ляльками. Головним було ототожнення себе з артисткою.

— Коли ж Ви навчилися мистецтву ведення ляльки?
— Чесно скажу, своє перше навчальне заняття я навіть не сприйняла серйозно. Здавалося, нічого складного немає. Погралися в ляльок і все. Але вже на перших репетиціях з'явилося відчуття суті цього мистецтва. Якщо не помиляюся, нашим першим режисером був Степан Івахін. Він дуже серйозно ставився до майстерності ведення ляльок, хоча й не був лялькарем. Відтоді все і почалося. Я намагалася всього навчитися у нього. Це зараз є така спеціальність, як актор лялькового театру. У мене такої освіти не було. Була життєва практика: постійні спроби, помилки. Я підглядала за режисером, переймаючи його майстерність.

— Тамаро Аркадіївно, Ви говорили, що мистецтво ведення ляльки дуже складне. У чому його специфіка?
— Це дуже важко пояснити. Навіть драматична майстерність не така специфічна. Розумієте, актор на сцені до своєї гри залучає тіло: очі, руки тощо. Лялька ж має лише задану маску, І той, хто її веде, повинен вкласти свою душу, всього себе. Глядач не бачить самого актора, проте лялька повинна передати всі його почуття. А це набагато складніше. Крім того, лялька повинна жити — це своєрідна маленька людина, яка рухається, ходить. Це і є майстерність. Я 35 років працюю в театрі, але не перестаю дивуватись, як деякі актори передають свої переживання за допомогою ляльки.

— Отже, Ви вважаєте, що драматичне мистецтво поступається ляльковому?
- Кожний вид мистецтва складний по-своєму. Серед моїх друзів є і драматичні актори. Я ні в якому разі не хочу їх образити.

— Усі ляльки дуже різні. Які ролі найближчі Вам особисто?
— У мене було дуже багато ролей. Вони постійно змінюються. Тут простежуються фізіологічні фактори. Зокрема, мають значення рухливість, вікова зміна голосу. Спочатку я грала дівчаток, цуценят, не дорослих собак, а саме цуценят — дзвінких та грайливих, кошенят, були й дракони тощо. Часто доводилося грати чоловічі ролі. Діапазон мого голосу дозволяє мені одночасно перевтілюватись як у Червону Шапочку, так І в Бабу-Ягу. Тепер з гордістю можу сказати, що доросла до ролі королеви. Був такий випадок: коли я тільки починала працювати, отримала роль Старої Шапокляк. У мене була істерика, я довго плакала і не могла зрозуміти, чому мені дали негативну роль, невже зі мною щось не так. Але незабаром режисер пояснив, що це найколоритніші, найцікавіші, найскладніші ролі. Відтоді я майже завжди граю негативні ролі. Проте ніколи не відмовляюся від запропонованого, берусь за будь-які ролі.

— А як рідні ставляться до Вашого захоплення акторською майстерністю, зокрема до професії, яку Ви обрали?
— Ви знаєте, мама ніколи не протистояла мені у виборі життєвого шляху, навпаки, давала можливість самореалізуватися. Я кажу про маму, бо батько рано пішов із життя, і я жила з мамою. Ще зі школи знала, ким хочу стати. А сьогодні з упевненістю можу сказати, що щаслива, досягла певних вершин, маю звання заслуженої артистки України і можу цим пишатися.

— Чи траплялося, що якась роль кардинально впливала на Ваш світогляд?
— Це досить складне питання. Скажу так: театр — мій дім, моя сім'я. Тут я живу, тут мої турботи, важливість моєї присутності. Я знаю, чим можу допомогти театру та його співробітникам. Навіть коли я повертаюся додому (живу сама), театральне життя для мене продовжується — це можна назвати своєрідним відбитком, який театр залишив у моєму житті. Я досі відпрацьовую образи вдома. Ролі... Якщо я щось і запозичую у них, то тільки позитивне. Негативного, вважаю, у кожної людини вдосталь.
Високим професіоналізмом я завдячую своєму вчителеві Тадеушу Варжало — заслуженому артисту Росії. Саме він заклав у мене це раціональне зерно. Тому зараз на репетиціях я намагаюся поділитися своїми знаннями з молодими акторами.

— У Вас багато друзів чи віддаєте перевагу творчому усамітненню?
—Друзів у мене багато, є й такі, хто зовсім не пов'язаний з моєю професією. Щодо взаємовідносин з колективом театру, то всіх, хто тут працює, з упевненість можу назвати друзями. По-іншому просто не може бути. Розумієте, коли ми знаходимося за ширмою лицем до лиця, то неможливо погано ставитися одне до одного, бо й плідно працювати буде неможливо.

— Як вважаєте, жіноча дружба існує?
— Однозначно стверджувати не буду. Проте можу впевнено сказати, що з цим мені дуже пощастило.

— Скажіть, чи траплялися з Вами якісь курйозні випадки під час вистав, адже діти досить непосидющі та непередбачувані?
— У моїй практиці смішних випадків не було. Хоча були зворушливі. Наприклад, під час вистав у піонерських таборах діти підносили акторам квіти. Не великі букети, а звичайні кульбаби, ромашки, які самі назбирали. Це дуже зворушливо, це найкраща нагорода, яку може отримати актор від своїх глядачів.

— Як плануєте відзначати своє свято?
— Це не тільки моє особисте свято, а й всього нашого театру. Хоча він і маленький і багато хто ставиться до нього несерйозно, ми виховуємо майбутнього глядача, який навчається добру, сприймає нашу любов. Я — єдина з акторів театру, хто пройшов нелегкий шлях від самого початку роботи і до сьогоднішнього дня. Тому на свято запрошені всі, хто мене знає, представники управління культури, облдержадміністрації. Сподіваюся, що завітають на святкове дійство і постійні глядачі.

Наприкінці розмови хочу особисто подякувати нашому головному режисерові Борису Чуприні — за те, що дав мені змогу розвиватися не тільки як актрисі, а й проявити себе як режисер. Це чудово, коли режисер спонукає акторів до творчого зростання, самореалізації. За це я йому дуже вдячна.

Розмовляла Євгенія ПОПЕНКО.
Новий день.-2006.-14 грудня

 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.