«Було колись – запорожці вміли панувати»
29.02.2008Коли ж у селі Республіканець відкриють Національний історико-культурний заповідник «Кам’янська січ»?
Нещодавнім Указом Президента Віктора Ющенка «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу» передбачено низку заходів до цього ювілею. Зокрема, з висвітлення державотворчої, політичної та військової діяльності гетьмана та його прибічників. А діяльність гетьмана і соратників у певний історичний період, зазначений в указі, мала безпосереднє відношення до Херсонщини.
...Буремні часи початку XVII століття. Північна війна, поява військ Карла XII в Україні, виступ Мазепи, підтримка цього кроку Запоріжжям на чолі з отаманом Гордієнком. Далі – «Полтавська катастрофа», перший розгром Запорізької січі Москвою. Усе це для наших країв умістилося в проміжок кількох місяців 1709 року і, як наслідок, мало появу та постійне місце перебування тут козацької вольниці. Зазнавши невдачі на полі битви, українські війська відступили до Молдови. Ці події знайшли відгук у відомому вірші Тараса Шевченка «Іржавець»: Наробили колись шведи Великої слави.
Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордієнко...
Але запорожці без Дніпра життя не мислили. Отож і повернулися до свого «батька», але змушені були питати дозволу мусульманських володарів, оскільки шлях до Великого Лугу був для них закритий. Після цього на довгі роки козаки опинилися на чужині – у тодішніх володіннях султана та кримського хана. Саме на Херсонщині, а точніше – на Бериславщині поблизу сучасного села Республіканець січовики у 1709 році заснували нову січ – Кам’янську.
Пробувши на прикордонні з Москвою два роки, козаки вирішили перебратися подалі від лихих сусідів і заснували Олешківську січ. З 1711 по 1728 роки вони стояли кошем саме тут. Нелегке то було життя серед степів і пісків: спочатку хан заборонив їм мати власну артилерію, потім обмежив у рибних ловах, а невдовзі і взагалі почав посилати воювати проти православних одновірців. Ремствування козаків своїм підневільним становищем (коли таке було?) наростало. А головне... А головне – постійна туга за рідним краєм, за Великим Лугом, за Дніпровими плавнями, за Батьківщиною.
Чи ж дивно, що нарешті терпець волелюбців увірвався? У 1728 році без будь-якого дозволу вони кидають ненависні Олешківські піски і рушають до своєї рідної січі, до Хортиці. Та ба! Російським можновладцям, котрі після смерті Петра І постійно ділили столичний трон, загострення стосунків з мусульманами було не- доречним. З Петербурга надійшла відмова прийняти запорожців під цареву руку і дозволити оселитися у рідній стороні. Відчаю козаків не було меж. Розуміючи, що опинилися між двома вогнями і на милість хана сподіватися марно, вони посилають найавторитетнішого свого ватажка Костя Гордієнка до Бахчисараю залагоджувати справу. І сталося диво: це йому вдалося! Хан дозволив козакам заснувати знову січ на річці Кам’янці, де вони вже стояли два десятки років тому.
Чотири роки провели тут козаки цього разу. На жаль, про тутешнє життя їхнє майже нічого не відомо. Археологічні розкопки (які так досі й не завершені) засвідчили, що збереглися курені, січова паланка, передмістя з виробничими майстернями, шинками, житловими хатинами, скарбниця та козацьке кладовище. Саме на ньому й похований Кость Гордієнко, що спочив 1733 року – рівно 275 років тому. Прикро, але нащадки козаків довгі роки мало опікувалися унікальними пам’ятниками старовини. Відомий письменник та етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський ще у середині XIX століття писав: «Поміщик, який володіє цією незвичайною місцевістю, анітрохи не цінує старовину, й долю давніх могил цілком віддав на поталу часу і тваринам, повсюди тривожать прах лицарів степу й освічений поміщик, і неосвічений селянин, і дикі череди».
Мало що змінилося й у наступні часи. В роки «соціалістичного реаалізму» допризовники Бериславського військкомату рили тут шанці, кидали навчальні гранати у хрест на могилі кошового – підлітків учили воювати з власною історією.
Невпізнанно з часів виступу гетьмана Мазепи змінилася й сама місцевість. Колись тут був рукав Дніпра – Козацьке річище, у який і впадала Кам’янка. Її дельта утворювала острівець, що у XVIII столітті називався Коженіним, а згодом Кам’янським. Природа тутешня вражала подорожніх: «У цьому тихому куточку, між цими похмурими скелями любитель природи просидів би декілька годин, подавшись безжурним думам і, певно, надовго зберіг би в пам’яті оригінальний дикий краєвид з мандрів у пониззі Дніпровому». Немає вже тієї краси, немає й самої річки Кам’янки – гирло її разом з Козацьким Річищем та островом поглинуло Каховське водосховище.
Лише в останні два десятиліття українці, здається, спробували заворушитися. У 1989–1990 роки тут проводила дослідження наукова експедиція «Запорізька січ: зруйноване та уціліле». Вчені тоді дійшли невтішного висновку: пам’ятка козацької доби під загрозою цілковитого знищення, потрібні негайні рішучі заходи для її захисту і порятунку. Архітектор Красенко розробив проект каплиці, яку передбачали збудувати на колишньому козацькому городищі. Ще у 1993 році за пропозицією районної «Просвіти» встановили нові меморіальні дошки на могилі кошового та на місці розташування січі. Сучасні нащадки козаків звели величний монумент. Регулярно проходять спортивні змагання на честь кошового Костя Гордієнка. Утім, вистачає й ефемерних прожектів – замінити кам’яний хрест на могилі Костя Гордієнка копією з тим, щоб після реставрації перенести оригінал до музею. Деякі бериславці усерйоз «носилися» з пропозицією спорудження на могилі кошового якогось скляного саркофагу. Один аматор навіть за тільки йому відомими каналами «встановив» точний день народження козацького ватажка!
Нагадаю, що сама територія Кам’янської січі, як і могила Костя Гордієнка, є об’єктом культурної спадщини України національного значення і охороняється державою. Вже кілька років відповідно до рішення Верховної Ради ведуть певні підготовчі роботи щодо створення Національного історико-культурного заповідника «Кам’янська січ» у селі Республіканець.
Однак, як завжди у таких випадках, бракує коштів. В архіві автора є ціла тека відповідей різнокаліберних поважних (і не дуже) державних мужів, зміст яких зводиться до цього постулату. Та ще до посилання на обласний бюджет. Можливо, варто було б відповідним службам виходячи з вимог президентського указу про Мазепу та його соратників (яким безперечно був Кость Гордієнко) лобіювати питання щодо подальшої роботи зі створення заповідника. На жаль, ті, хто готував документ у Києві, про Кам’янську січ, вочевидь, не чули. Так само, як і про Костя Гордієнка.
Сергій ГЕЙКО, науковий співробітник відділу культури і туризму Бериславської райдержадміністрації
Гривна-СВ , 2008-02-29 (стр. 13)