Чумацтво як суспільно-економічне явище
Чумацтво як суспільно-економічне явище безумовно бере початок із дуже віддалених часів української історії.
Це були традиційні купецькі форми з давніх часів, форми організації людей, що співдіяли з державою Києва, але були старіші від цеї держави. Це до мандрівних купців і вояків одночасно звертається в 1170 p. Великий Князь київський Мстислав Ізяславович із закликом боронити дороги від Києва до моря, бо "вже в нас і Грецьку путь відбирають, і Соляну, і Залозну. А чи не лучче б було, браття, пошукати путей своїх дідів і батьків". Це про них згадує Рубріквіс в 1352 році, коли українці привозили до Теодозії куниці, соболі й інші хутра в критих возах, запряжених волами. То вже були знані аж до половини XIX ст. чумацькі мажі. Пригадаймо собі, що перші згадки про козаків (грамота міщан Києва з 1499 p.)- це передусім згадки власне про купців рибою, про чумаків, а пізніш уже про тих самих людей як про воєнних людей.
Чумак на первісній стадії - це воїн-торговець, пізніше - торговець-посередник між виробником і споживачем, і, нарешті, на заключній фазі свого існування, - фурщик, візник, поступово зникає.
Весь економічний лад народного життя України і теперішньої Новоросії сприяв створенню чумацтва і підтримував його, але лише до того часу, допоки з півночі на південь не пролягла головна магістраль залізниці.
Стародавня Київсько-Новгородська Русь, ведучи жваву торгівлю з Південним Сходом, прокладаючи шляхи “в греки” та в Азію, створила особливий клас торговців-воїнів, які користувалися прихильністю князів та королів Польщі і Литви.
Сіль як харчовий продукт, а також всі ринки, на яких відбувався обмін та продаж таких предметів споживання, як сіль і риба, східні тканини, масла, перебували за кордонами Русі, їх необхідно було діставатися і човнами, і возами. Сіль постачала тодішня Галичина, але, безумовно, вона доставлялася і з того ж Дніпровського лиману, теперішніх Прогноїнських озер на Кінбурнському півострові, а згодом і з Криму. Більш конкретно про чумацтво (в тогочасному вигляді. - Прим. публікатора) говорить Рубруквіс (Вільгельм де Рубрук - ченець-мінорит, який за дорученням французького короля Людовіка ІХ у 1253-1255 р. здійснив подорож у Золоту Орду через Судак, Дон та Волгу. - Прим. публікатора) у 1253 році: “Русичі приїздили в Судак в критих возах, запряжених волами. Привозили вони куниць, соболів тощо, вимінюючи їх на різні тканини, прянощі, овочі, трави, вино і сіль...”.
Не підлягає сумніву, що коли теперішньою Новоросією заволоділи татари, а згодом турки, чумацтво знаходилося під заступництвом турків і татарського хана, з одного боку, і Запоріжжя та Польщі - з іншого. Так, в угоді Сигізмунда Августа з кримським ханом у 1540 р. сказано, що польським і литовським торговцям (чумакам)надається право вільно брати сіль в Кичибеї (Хаджибеї), Перекопі і Кафі “після сплати мита по старовині”. Сіль була одним з основних джерел прибутків татарів. Тому чумаки були їх бажаними гостями і бралися ними під захист. Запорожці та весь український народ брали саму активну участь у цьому процесі, виділяючи чумаків зі свого середовища... (Далі П.Рябков висловлює вельми дискусійну думку про принципову схожість українських чумаків з новгородськими ушкуйниками: мовляв, якщо останні йшли до Сибіру за хутрами і золотом, то українці просувалися на Південь за сіллю та рибою, ведучи безперервну боротьбу із зустрічними народами за нові ринки для мінової торгівлі. - Коментар публікатора) ...
Після знищення Січі далеко не всі запорожці переселилися до Туреччини. Більша частина їх залишилася в межах сучасної Новоросії та значною мірою зайнялася чумацтвом. Про масштаби розвитку промислу свідчить сформування Потьомкіним в Катеринославі “обозу” для постачання 100-тисячної армії, яка облягала Очаків (1788 р.). Він налічував 2000 волових фур по 70 пудів сухарів у кожній, а всього було до 3000 4-волових фур, 1200 волів та 1500 погоничів. Це були справжні чумацькі вози: при кожному мазниці з дьогтем, запасні колеса, осі та інша чумацька справа. Виходячи з цього, маємо можливість скласти уявлення про кількість чумаків на тодішній Катеринославщині (див. про це “Облога і взяття Очакова” А.Русова, Київ, 1888 р. - Прим. автора). Зрозуміло, що таку кількість людей, волів та возів знайти можна було там, де проживало осіле населення, яке займалося хліборобством та скотарством. Таким населенням і були осілі запорожці, які не пішли в Туреччину та не переселилися на Кубань. Це були люди звичні до землі і заможні. Отже, взяття Очакова стало можливим за допомогою українського населення з берегів Дніпра, Інгулу та Бугу, а саме з північної частини нинішньої Херсонської губернії. Головною базою Потьомкіна був Єлисаветград з околицями, зайнятими козацькими зимівниками та слободами. Серед його населення Потьомкін і вербував чумаків, набирав волів і вози, закупляв коней і заготовлював фураж. Ці місця і в подальшому були гніздом чумацтва... Єлисаветград, Олександрія, Бобринець, Ольвіопіль, Голта виставляли масу чумаків.
З влаштуванням портів у Миколаєві та Одесі, Ростові і Таганрозі чумацтво неймовірно поширилося. Але разом з тим воно трансформувалося поступово у візництво. Чумак-капіталіст, який сам купував і збував товар на свій страх і ризик, зникає і перетворюється на чумака-фурщика, який перевозить чужу фуру по накладній.
Бурхливому розвитку чумацтва в Херсонській губернії сприяло те, що переселенці з Київщини, Поділля, Полтавщини чумакували і на батьківщині. В розвитку промислу були зацікавлені місцеві поміщики. Крім того, обмеження кількості орної землі змушувало селян шукати нових засобів до існування (у Бериславі Херсонської губернії до 1832 р. було 20 тис. десятин землі, а після переведення його в розряд військових поселень залишено було 3400 десятин. - Прим. автора). Чумацтво – самобутнє громадське утворення українського народу, але самоназва “чумак” уперше фіксується документами ХVІІ ст.. Прабатьківщиною чумацтва була середня Наддніпрянщина і зокрема Запорізька Січ, через які проходив головний чумацький (соляний) шлях. Основним промислом чумаків була торгівля сіллю, котру вони привозили з Криму та чорноморських лиманів. Тому чумаки спочатку називалися соленниками. Мали вони і локальну назву – коломийці: це та їхня частина, котра їздила по сіль до Галичини, зокрема Коломийщини.
Хто ж вони, українські чумаки? Звідки взагалі взялося це слово? Тут єдиної думки немає. Одні вважають, ніби воно походить від татарського "чум" або "чюм", що означає "ківш". Дерев'яний корячок у дорозі був справді зручною посудиною для пиття. Інші, погоджуючись із татарським коренем, наполягають на тому, що у татар цим словом називали візника. Хтось згадує чуму, яка лютувала на півдні, - через торговців ця страшна хвороба могла бути занесена і на Україну. Чуму називали "чорною хворобою" - на лубкових картинках вона зображувалася у чорному одязі. Чумаки, сорочки і штани яких для захисту від гнусу були "пошмаровані" дьогтем, зовнішнім виглядом нагадували цю не вельми приємну гостю з косою.
У перській мові слово "чумак" означало палицю з потовщенням на кінці. Часто в степу можна було зустріти і подорожнього з такою палицею, і чабана з "ґерлиґою", і чумака з кийком. Недаремно в народі говорили: "Кий в степу чумакам господар".Устрій цього мандрівного купецтва був освячений і устійнений упродовж майже двох тисячоліть. Уже на початку другого тися-. чоліття по Христі бачимо його яскравим і завершеним. Остання докладна праця (1874 p.) про устрій чумацтва підкреслює прив'язання чумаків до свого устрою. "Чумаки, - каже дослідник І. Рудченко, - мають свої освячені віками обичаї майже для кожного свого посуву.
Чумак повинен виїздити з дому "по закону", їхати дорогою "по закону", навіть спинятися в дорозі, щоб пасти воли, теж "по закону". І до нинішніх часів чумаки суворо доглядають за сповненням своїх законів: артіль завжди буває незадоволена, коли хто-небудь "поломить чумацький звичай".
Один з найпотужніших українських умів, Федір Щербина, в своїй вельми важливій книжці "Нариси українських артілей" (1880 p.) пояснює зміст слова "закон". "Це форми, вибрані шляхом буденного історичного досвіду й традицій. Це - одвічні народні звичаї, передавані з роду в рід, з покоління в покоління, від батьків до дітей, форми, що їх достосовано до загального розвою життя. Чесне слово, раз зложена обіцянка, предківські обичаї, передання старовини - є тут позитивним законом. Зріст і розпад форми, взаємовідносини і загальноприйняті права й обов'язки членів асоціяції укриті в самім обичаї, як у неписанім кодексі. Вистачить впровадити в дію обичай, щоб з нього логічно випливали всі формальні людські взаємовідносини". Така б була теорія чумацького устрою, а як же виглядає сам характер цієї асоціяції та її практика? Вже на зовнішність чумака накладало свою виразну сувору печатку його повне тривог півосіле, півмандрівне буття. "Чумак, -каже очевидець, - переважно помовчує, замкнений, він дивиться на життя з деяким презирством. У всій його поведінці повно самоповаги. В ньому завжди є іронія, і він завжди готовий розважити жартом товариство, не тратячи власної гідности. Лице його горде й веселе або задумане..." (Новосельський). Товариські прикмети дуже багато значили в чумака. "Товариші ніколи не зоставлять чумака одного в нещасті: зрада товариша в нещасті уважана за один з найганебніших злочинів. Чумак, що зробив це всупереч совісті і "чумацькому звичаю", не знайде собі валки, щоб його прийняла в товариші", - каже І. Рудченко. Чумацька дружність була потрібна і в важких подорожніх умовинах, і в нелегких сутичках із своїми розбійниками (лугарями) та чужинцями. Лишень на території запорозької держави чумацькі магістралі були під охороною запорозьких бекетів. Не диво, що похорони загиблого в сутичках чумака відбувалися часто з воєнними почестями й музикою (І. Рудченко). 
Сама організація чумацтва мала подвійний характер: воєнний і торговельний.
Валка, що значить властиво обоз, трен, була одиницею воєнного типу і складалася з 100-200-300 возів. Кожен член валки ("добрий чумак") мав рушницю, спис і відповідний запас пороху та куль. На чолі валки стояв отаман із заступником, осаулом, що був авторитетом у справах форми постачання, маршруту й оборони, а в разі нападу - й диктатором. Знаним було мистецтво чумаків, перейняте від запорожців, уставляти з возів, зчеплених ланцюгами, своєрідну фортифікацію.
Одночасно валка могла з погляду торговельного репрезентувати одну чи кілька торговельних асоціяцій, що звалися ватагами. Ці ватаги мали характер чисто купецький і були сформовані кількома (до 10-15) господарями на підставі умови. Кожен із господарів виставляв один-два, а то й більше возів. Віз-паровиця, запряжений волами, як вантаж мав нести 3,5 до 5 сотнарів товару і міг принести валового зиску, рахуючи на сучасні американські долари, 200-300 доларів на сезон, залежно від товару. Назагал паровиця могла дати (в середині XIX ст.) близько 100 амер. доларів чистого прибутку в середньому за сезон.
Асоціяція, ватага мала спільну касу аж до повороту виправи, і всі прибутки й страти ділила порівну. Лишень в XIX ст. дещо змінилося в цьому. Кухар варив і'жу ватажанам: на його возі був символ його звання - залізний триніг і казан.
Валка йшла через свої й чужі землі, кермована власними законами; впійманих розбійників судила сама й власними силами виконувала навіть присуди смерти. "Астраханські й ставропільські калмики, - нотує Ф. Щербина (1879 p.), - з жахом оповідають про "півтора-малахая", як вони звуть звичайний хліборобський ціп, що ним парили чумаки калмиків, коли зловили їх на крадежі волів". Керма й закони цих валок мусили бути дуже тверді, бо відбували вони дуже далеку подорож своїми шляхами, а посувалися дуже поволі. В XI ст. три тижні їхав преп. Теодозій з Курська до Києва "з купци. грядуще з вози, со бремени тяжкі". Це давало _6J Швидкість ця не змінилася упродовж восьми століть. Важливішою була витривалість волів, ніж їхня швидкість.
Без волів неможливо уявити ні чумацької валки, ні взагалі українського степу у минулому. "Скільки він не цобив, воли потреби подорожніх не розуміли, тоді я згадав, що краще в Сибіру їздити на собаках, ніж в Малоросії на волах, які, дякуючи своїй великодушності, що з плугом, що з бричкою, йдуть однаково", -відзначав у щоденнику один із мандрівників минулого. Мандрівник, можливо, поспішав, тому його так дратувала повільність тварин, але українець, який звик до розміреного життя, цінував у волах насамперед витривалість і невибагливість у харчуванні. Для чумаків же віл був спражньою знахідкою. Про те, яку роль ці тварини грали у житті мандрівних торговців, а також селян, свідчать їхні численні народні назви: "швейнога" - віл, у якого задні ноги у колінах чіплялися одна за одну, "блиндар" - котрий кривив ногами, "безприпорий" - тварина, що не мала підвищення в кінці шиї, на яке спиралося ярмо, "буян" - примхливий віл, "гостяк" - худий, "караман" - чорний віл, "гузок" - миршавенький, з малими рогами, "кислиця" - впертий, "коваль" - поганий у ходу. В мажу впрягали, як правило, пару волів ("паровиця" - пара волів з возом). Ярма виготовлялись трьох типів: звичайне, сошне (для нерівних за силою волів) і "бовкун" (для одного вола). Ярма нерідко прикрашалися різними візерунками, на них також могло випалюватися і прізвище власника. Чумаки цим нерідко займалися в дорозі біля степових багать. До речі, один із візерунків на чумацькому ярмі називався "доріжкою". Іноді роги волів покривали позолотою, оздоблювали різнокольоровими стрічками, а під час свят обліплювали свічками. Деяким волам на шию вішали "калатайла" - дерев'яні дзвіночки.
Волів узимку годували сіном. 10 скирт могли прогодувати 40 волів. За скирту платили 80 карбованців асигнаціями.
Мажа - чумацький віз. Всякий віз складається із снасті, ящика, війя, 4 коліс, ярма.
- Снасть складається з передньої і задньої осей, поверх яких знаходяться насади; насади з’ єднані між собою підтоками і підгерстю, а останні - каблучкою. Кожна з осей складається з двох рукавів і середини; під кожен рукав ухналями підбитий залізний підісок, а кінці середини захищені залізними завісками, або стосиками (Волинь). Посередині передньої осі - отвір для шкворіня. Задній насад прикріплений до своєї осі двома тиблями, або кілками (Волинь) наглухо, а передній обертається на шкворені. Підтоки, які з’єднують зад і перед воза, ближче до задньої частини роздвоєні і укріплені зарубками, а іноді притичками; ближче до середини воза підтоки з’єднуються і між передньою віссю та її насадом пронизуються шкворенем. Шкворінь під передньою віссю пронизує підгерсть, яка лежить між підтоками і укріплена на задньому насаді гвіздком. До кожного насаду кріпляться по дві ручиці, між якими встановлюється ящик.
- Ящик складається з передка і задка, стінки яких називаються кругами, і з боків - полудрабків. Полудрабок складають два горизонтальні бруски, з’єднані щаблями, покритими лубком (лубом). Знизу ящик скріплений трьома підлегами, а на них кладеться дошка, також пронизана шкворенем. Верхні бруски своїми кінцями продіті в крижівниці.
- Війя роздвоєними кінцями надіваються на рукави передньої осі і з’єднуються посередині каблучкою з дерева або вірьовки. На самому кінці є отвір, в який пронизується притика, яка кріпить до війя ярмо.
- Кожне колесо складається з обода, голови та колодки, або маточини. Ободи бувають лише гнуті; кінці обода називаються заворотичі. Обід обковується чотирма чи п’ятьма вірвантами (урвантами. Волинь. - Прим. автора). Обід з’ єднаний з маточиною спицями. Колесо одягається на вісь разом з люшнею, котра вгорі прикріплюється на зарубці до ручиць налюшником, а знизу - між втулкою колеса і кілочком, що підтримує і люшню, і колесо.
- Ярмо складається з верхньої частини - чашовини, підбитої посередині залізною підковою, і нижньої - підгорля, або підшийка. Чашовина і підгорля з’єднані між собою двома снізками, прикріпленими шкіряними або повстяними затягачами”.
... У Єлисаветграді опитував 84-річного колишнього чумака Федора Юрченка, який почав чумакувати з 18 років з батьком. Мали 4 вози і 4 пари волів. Пара волів коштувала 50 карбованців сріблом (60 - асигнаціями. - Прим. автора). Тепер такі воли коштують 250 карбованців.
Справити віз власної роботи коштувало 35 карбованців. Назви “мажа” не знали. Деревина, з якої виготовляли воза: з ясена - полудрабки, щаблі, осі, війя, ободи, спиці; з береста - підкопу; з сосни - нижню дошку та боківню; з липи - насадки.
Колеса та осі, а також ящик з лубком купували на ярмарку. Основні частини воза виготовляли самі (так, сам Юрченко зробив 4 вози), але частіше замовляли майстрам, які брали за роботу 4-5 карбованців, деревина була господарська. Вози майстрували взимку, один віз виготовляли тижнів зо два. Вози були великі, малі і середні (за вагою навантажуваної солі). На найбільші навантажували до 120 пудів, найменші - 60 пудів. Сам віз важив від 22 до 30 пудів. Кращим возом вважався новий, легкий на ходу, на ясенових осях, добре поставлених ( що досягалося, коли господар сам майстрував), на високих колесах, бо так легше було худобі. Широкий обід вважався кращим. Ярма, люшні та полудрабки вкривали мрежкою.
За зразок брали кращі вози у знайомих, розміри знімали “на око”.
Кращими возами вважалися київські - гарно мережані, легкі, але вантажу могли взяти не більше 40-50 пудів.
Дороги мандрівного купецтва українських земель в старовину сягали далі, ніж в останніх кількох століттях (XV-XIX ст.). М. Грушевський згадує на підставі арабських джерел про купецькі валки Києва, що їздили в Х ст. до Андалусії (Еспанія), Риму й Царгороду. Маємо грамоту смоленського князя Мстислава (з поч. XIII ст.), де він обговорює умовини руської торгівлі в Ризі, Любеці і взагалії на "готськім березі". Річ ясна, що три магістралі великокнязівського Києва служили в великій мірі мандрівному купецтву. Знаємо дві важливі чумацькі магістралі в XVII-XVIII ст. Перший, Шпаковий шлях, від імені славного чумацького отамана Шпака, починався на Волині й ішов на Умань і на р. Синюху до Дніпра. Правдоподібно, була це частина колишнього Залозного шляху. Другий. Муравський (давніший Солоний), починався на Лівобережжі й верхівсями Ворскли, Самари, через запорозькі паланки доходив до ріки Кінські Води. Заплативши запорожцям мостове (мито), а також мито від хури, ішли чумацькі валки вже без охорони до Перекопської Башти. Там платили мито Кримській орді і йшли або до солоних озер Криму, або до південного побережжя Криму, де були великі міста-ринки Отоманської імперії, виділені з-під влади слабих кримських ханів; Такі міста, як Кафа, були форпостами торговельних артерій Малої Азії під владою турецького півмісяця. Поза тими знаними дорогами заходили чумаки до західних міст Польщі і східньої Пруссії, а на схід - далеко за Волгу. В чумацькому епосі згадується і Крим, і Астрахань, і Варшава.
Місцевість, де ми живемо, з давніх-давен відома людям, Ці простори під час переселення з півдня на північ, з заходу на схід- перетинали різні народи. І через запорізький край пролягло багато різних шляхів. Тут .котилися кибитки кочівників, що прямували до Крарійської переправи через Дніпро (на-Кічкасі) або до броду Протолчого (в південній частині острова Хортиці), чи далі на південь до Микитинського перевозу (в районі Кам'янки-Дніпровської).
Цими шляхами нерідко гнали з України в неволю жінок та дітей хижі ясирники-ординці. Оті боввани (кам'яні баби), котрі ще зрідка зустрічаються в степах, бачили багато сліз і горя людського. У цих місцях століттями було небезпечно. Тому запоріжці будували укріплені сторожі, як, приміром, біля села Великої Білозерки, Веселого, Тимошівки та інших.
По численних старих шляхах йшла, жвава торгівля. І Олександрівськ (Запоріжжя), як багато інших міст, виник на перетині цих торговельних шляхів, які брали початок в центральних областях України і Росії, йшли до Чорного й Азовського морів, на Дон, у турецькі й кримські порти. По них йшли заробітчани до багатих колоністів Південної Таврії - з України та Росії. Запорізькими шляхами котилися тисячі чумацьких возів-мажар. Попереду, поважно йшла пара великих волів, роги яких за звичаєм були позолочені та прикрашені кольоровими стрічками.
Як звалися пі старі шляхи, що про них тут мова? З початку XVII століття був широковідомий у народі Чумацький шлях - відросток древнього Муравського, Згодом шлях ще звали Великим, або Битим. Він тягнувся з центру Московської держави, йшов через запорізькі землі (перетинаючи річку Мокру Московку) і лівим берегом Дніпра вів на південь. Цим шляхом чумаки везли з Криму сіль, з Дону рибу та інший крам. Чумацький шлях від сучасного Дніпрогесу, де був Кічкаський перевіз, йшов територією нинішніх алюмінієвого, феросплавного заводів, комбінату «Запоріжсталь» і там, де тепер Будинок культури імені Горького, різко повертав на південь. Сучасна автострада Москва-Сімферополь пролягла в основному по колії старого Чумацького шляху.
Неподалік гирла річки Кінської біля села Григорівки Запорізького району Чумацький шлях переходив через Дніпро і Правим берегом вів на Перекоп. Цікаво нагадати про те, що цей шлях пролягав головною вулицею сучасного села Новогупалівки Вільнянського району. У селі Кам'янському Василівського району досі збереглися його сліди.
Проходячи через Олександрійську фортецю, засновану у 1770 році, він сприяв збільшенню населення нього краю і розвиткові торгівлі. Сюди йшли обози з Росії, а звідси прямували у чорноморські міста та в Молдавію. Починаючи з 1781 року, в Олександрівську. що стояв на важливих торговельних шляхах, кожен рік відбувалося по чотири багатоденних ярмарки. На них з Причорномор'я, Криму, Прназов'я, Правобережної та Лівобережної і Слобідської України, навіть з Москви доставляли різноманітні товари.
Землями Запоріжжя проходив також Чорний шлях. Починався він в Очакові і вів до Варшави. Ним ясирники гнали в неволю захоплених у наскоках тисячі селян не тільки з України, а й з Польщі та Литви. З півдня ним нерідко котилося чорне горе, що спустошувало цілі слободи та села. Цей шлях інколи називали Шпаковим. Назва пішла від імені сміливого чумацького отамана Шпака, котрий тільки йому відомими стежками умів проводити чумацькі валки, уникаючи небезпеки.
Крім цих відомих доріг, у нашому краю були й потаємні, що звались козацькими прикметами. Річ у тому, що на пожвавлених шляхах були царські сторожові пости. Вони виловлювали втікачів, що прямували на Січ. Отож ці люди змушені були пробиратися таємними шляхами, на яких нерідко козаки залишали запас одягу та харчів.
З сивої давнини проходив Дніпром шлях «із варяг у греки». Які тільки купці не побували тут, скільки перевезено Славутою заморських товарів! Біля скелі «Крісло Катерини» в Запоріжжі під п'яти-метровою товщею наносного піску археологи знайшли кілька майданчиків, на яких скіфи зустрічалися з грецькими купцями. Ці знахідки зроблені перед початком будівництва Дніпрогесу і стали відомими широкій громадськості.
Через південну та східну частини області проходив два століття тому поштовий тракт. Починався він у сучасному Мелітополі, йшов через Великий Токмак, Чернігівку, північну частину Бердянського району і вів на Таганрог. Історичні джерела доносять до нас відомості про Пахнучкову дорогу, шлях Сагайдака, Кальміуську сакму, якою татари нерідко вривались у приазовські степи.
Старі шляхи нашого краю... Вони відіграли велику роль у заселенні дикого степу, у встановленні тісних торговельних та інших зв'язків Запоріжжя з Росією, Польщею, Кримом, Молдавією... Багато було подій на них, багато вони бачили на довгому віку. Неміряні, биті шляхи-дороги, що зникли у товщі століть. Вони передали естафету сучасним асфальтовим магістралям - артеріям життя.
Яка була розповсюдженість чумацька? Може, це була тільки невеличка група населення України, що нічого не значила в економічнім житті ані світу, ані навіть власного краю? Яка була кількість чумаків, яка вартість їх краму? На підставі урядового обрахунку російського міністерства внутрішніх справ в 1856 p., на самій Київщині було 17,5 тисяч чумаків, що мали в загальній сумі 70 тисяч паровиць. За офіційними обрахунками з семидесятих років XIX ст. (A.-Bouschen), постійних чумаків на Лівобережжі (Полтавщина, Чернігівщина, Курсько-Вороніжчина) і в Київщині зареєстровано 210 тисяч осіб. "Тимчасових" чумаків нараховує російська влада ще більше. Врешті поглянемо на вартість того, що возили чумаки. Самим трактом Харків-Таганріг провезли в 1860 p. чумаки товарів на 1,5 млн. срібн. крб. В семидесятих роках щороку привозили чумаки до Одеського порту на 6 мільйонів срібн. крб. збіжжя. Взагалі, як занотували російські статистики в 1865 p., дві третини вивозу з чорноморських і озівських портів на загальну суму близько 40 мільйонів срібн. крб. постачали суходолом чумаки.
Чумацтво, мандрівне групове купецтво - це такий самий вислів духа української раси, як і хліборобство, як і своєрідна військовість - козацтво. Чумацький епос стоїть побіч козацького як мистецький вислів однієї з прикмет расового обличчя України. "В наших часах, - писав І. Рудченко в восьмидесятих роках, -де чути українську бесіду, там є й чумаки. Від Полісся до Лівобережжя знана є назва - чумак ... Нема того села на Україні, де б не було кількох родин чумаків, а деякі села, переважно козачого походження, виключно займаються чумацтвом". Не тільки чумацькі артілі-ватаги мали економічне значення. Окремі чумаки так само не раз творили силу капіталу. Чумаки на селі - це були переважно кредитори грішми, збіжжям і продуктами ("до нового хліба"). В 1871 p. одному з чумаків украдено було його власних 560 тисяч карбованців, і це змусило газетних кореспондентів зацікавитись найвищими заробітками чумаків. Виявилося, що мільйонери серед них не є чимось дуже рідким.
Чумацтво відігравало величезну ролю в історії української раси від її понтійськоі" і київської доби аж до козацької і сучасної. Вільна торговельна мандрівна асоціяція українців - це зміст чумацтва. Зміст цей - це історія української торгівлі, так тісно зв'язана з цілою українською історією. Як була боротьба за політичні вольности українців, так була боротьба їх за власний спосіб торговельної асоціяції. Боротьба ця була й проти монополій своїх володарів (соляна монополія київського Святополка в XII ст.), і проти чужих (встановлення на Україні кагальної жидівської організації торгівлі, що скінчилася революцією в 1648 p.). Врешті, не зможемо пояснити фінансової спроможности держави великого Хмельницького без запорозької скарбниці, опертої на використуванні чумацьких торговельних магістралей. Так само не зрозуміємо добре стратегічних, дуже прецизійних посувів великих князів (Святослава Завойовника), кошових (Іван Підкова) чи гетьманів, коли не візьмемо до уваги чумацької торговельної стратегії.
Чи роль чумацтва закінчилась?
Так, каже дослідник. "Широкість задуму й справедливість, що лежить в основі чумацьких асоціяцій, дуже виразно характеризують ці оригінальні твори українського ума. І однак, не дивлячись ні на ці прикмети, ні на блискуче минуле, нам доводиться заживо ховати таке найцікавіше явище народнього, суспільного життя, як чумацтво" (Ф. Щербина).
Це писав дослідник в той час, коли прийшли не демократичні, не українські форми капіталізму, в час будови залізниць і вакханалії чужинців-купців на українських землях. Чи ж справді може згинути щось, що тисячоліттями кристалізувало характер раси? Адже ж чумацтво - це не тільки торговельна організація великого закрою, а й одна з моральних форм у вияві української збірної духовности. Такі речі не гинуть. І глибокий Ф. Щербина по сумнім сконстатуванні загибання чумацтва додає: "Чумацькі валки перестануть існувати, але народня духовність не перестане, звичайно, творити нові соціяльні явища в цьому роді". Чумацтво мало значення не тільки історичне й економічне, але й соціяльно-виховне. Воно послужило підготовчим матеріялом до розвитку вищих форм асоціятивного труду й інших відносин в теперішніх часах. Як продовження чумацтва, як протест проти чужих форм капіталізму - уже 30-40 років тому, що сказав Щербина, бачимо, як починається розвій української споживчої, кредитної та інших родів кооперації. Вона розвивається, як ніде в Европі (крім Данії).
Вона об'єднує в 20-х роках нашого століття 14 мільйонів селян.І вона помагає українській революції 1917-1918 pp. Так само, як колись українське чумацтво допомагало українській революції 1648 року.
Чугунка зробила чумака зайвим, вона стала могутнім конкурентом, якому чумацтво намагається протистояти, але марно. Чумак не міг конкурувати з дешевшим і швидшим залізничним транспортуванням. Але ще задовго до влаштування залізниць воловий віз поступається кінному. Найбільш цінні товари, що вимагали швидкої доставки, перевозилися кіньми.
Швидка зміна навичок у житті сільського люду, яку викликали реформи епохи 60-х років, застала чумака абсолютно не готовим до боротьби за існування. Чумак навіть не спробував перейти від волів і тяжкого воза до коней і легкої підводи. За нього це зробили інші, більш спритні і заправські; чумак же якось зник одразу, вимер, як вимер колись мамонт. Не проіснувавши і 20 років (очевидно, у пореформений період. - Прим. публікатора), чумацтво мало не безслідно щезає, залишивши в народній пам’яті лише слабкий спомин. Із зникненням чумацького воза зникають і його пісні. Залишки чумацтва в самому центрі процвітання - Новоросії - у вигляді возів, начиння, одягу складають вже археологічну рідкість, яку доводиться відшукувати, і то у вигляді жалюгідних фрагментів. Навіть пам’ятки колишньої величі чумацтва - його пісні, думи, казки, прислів’я, - давно забуті і зникли б остаточно і безслідно, якби не були вчасно записані і видані у вигляді збірок. Але описати історію економічно-побутового (підкреслено публікатором) явища, використовуючи єдине джерело - пісні - ризикована справа. Пісня ... є лише стилізація життя, схема його і тому далека від дійсності, від тих форм, в які вона виливається.
Починаючи з ХІХ ст. чумацтво занепадає як промисел і як громадська спільність. Тому було дві основі причини. Перша пов’язана зі скороченням пасовищ, якими чумаки користувалися безплатно.
Друга причина – будівництво у другій половині ХІХ ст.. залізниць, у тому числі в місцях традиційних чумацьких шляхів.
