on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.05.2018, 11:53

Травень-2018

Люблю я час грози весною, Коли травневий перший грім, Немовби тішачися грою, Гуркоче в небі голубім. Луна співає голосисто, От дощик бризнув, пил летить, Краплин прозорчасте намисто На сонці золотом горить. Біжать потоки з гір суворих, Пташиний не змовкає гам, І в лісі гам, і шум у горах — Усе підспівує громам… Ф. Тютчев

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Новини регіону

23.03.2017, 11:33

Демократичний розвиток областей України – Херсонщина не пасе задніх...

31.10.2016, 09:39

Відкриття фотовиставки "Європейці в Таврії"

27 жовтня в Херсонській  обласній універсальній науковій бібліотеці ...
19.10.2016, 12:02

На Zабалці 2016 - триб'ют парасолькам!!!

Гетьман Грицько Нечеса.


01.05.2004

Напевно, більшість наших сучасників лише стисне плечима, почувши про такого гетьмана. Дізнавшись, що це козацьке прізвисько Світлійшого князя Григорія Олександровича Потьомкіна, дехто обурливо вигукне почерпнутий з публікацій низької історичної якості, ще й агітаційного характеру, постулат: «Та він же руйнівник Січі!» І виявиться неправим, адже у останню чверть XVIII століття саме Потьомкін став справжнім апологетом українського козацтва.

Народився Григорій Потьомкін 13 вересня 1739 року у сім'ї бідного дворянина Смоленської губернії. На той час Смоленщина була своєрідною «зоною контакту» українців, білорусів та поляків. Російський вплив у краї був мінімальний, зате смоленська шляхта охоче родичалася з козацькою старшиною, через що багато років по тому імператриця Катерина II вживатиме заходів до русифікації як України, так і Смоленської губернії. Тож не дивно, що Гриць — а саме так називали майбутнього князя у дитинстві — знав українську мову. Згодом, коли хлопця після смерті батька взяв на виховання й перевіз у Москву його родич Г. М. Кисловський, п'ятилітньому Григорію часто дорікали за нечисту російську вимову.

Дійшовши належного віку, Потьомкін поступив до Московського університету, але раптово покинув заняття, захопився фехтуванням та верховою їздою, за що й був відрахований. Та юнак, не шкодуючи за навчанням, записався у Лейб-гвардії кінний полк. Хто знає, можливо, йому довелося б ще довго чекати першого офіцерського звання, але допоміг його величність випадок. У день державного перевороту 1762 року Потьомкін виявився серед гвардійців, що супроводжували Катерину II у верховій поїздці з Петербурга до Оранієнбаума, де перебував Петро III.

Молодий вахмістр привернув увагу імператриці, що й відкрило йому шлях до придворної кар'єри: через декілька днів він вже корнет, згодом — підпоручик, а після повернення із Стокгольму, куди його відправили у повноваженні кур'єра — поручик і камер-юнкер, й одночасно — фаворит її Величності. Здавалося б, така карколомна кар'єра мала вдовольнити Потьомкіна, але щойно розпочалася російсько-турецька війна 1768-1774 років, він покинув будуар Катерини II і вирушив на фронт.

У боях молодий генерал-майор відзначився як чудовий командир кавалерії, — чого варта була лише блискавична атака Новотроїцьких кірасирів (полк вів початок від українського козацтва), очолювана ним у битві при Рябій Могилі. В ході воєнних дій, а саме — 1772 року, Потьомкін познайомився з запорожцями і записався у Кущівський курінь під прізвиськом Грицька Нечеси, котре отримав від козаків, які сприймали його перуку за копицю нечесаного волосся.

Що ж являла собою тогочасна Січ? Після смерті у 1733 році останнього лицаря Запорожжя, гідного апофеозу Костя Гордієнка, Славне Військо Запорозьке Низове останнім з козацьких військ України присягнуло на вірність Росії. Відтоді поблизу Січі з'явилося укріплення — Новосіченський ретраншемент, де постійно перебувала російська залога. На північно-західних кордонах Запорозьких вольностей виникла ще одна проблема — Новосербія. Справа в тому, що за часів імператриці Єлизавети до Російської імперії переселилося чимало представників південнослов'янських народів: сербів, хорватів, чорногорців, македонців та інших, що втекли від переслідувань з боку турків.

Більшість з них мали, висловлюючись сучасною мовою, кримінальне минуле. Проте російський уряд був дуже радий цим біженцям: по-перше, з них сформували поселені гусарські полки, отже, Росія отримувала власну легку кінноту (адже козаки постійно підкреслювали, що вони є союзниками, а не підданцями імперії), а по-друге — створювався інструмент тиску на непокірних запорожців, оскільки саме їхні землі — північну частину Буго-Гардової та північно-західну Кодацької паланок — уряд виділив під військові поселення, давши краю назву — Новосербія.

Оскільки нові сусіди, у більшості своїй, в минулому були розбійниками, то не дивно, що їхні взаємини з січовиками були напруженими. В таких ситуаціях офіційний Петербург завжди ставав на бік сербів. Власне, Росія була зацікавлена у якнайскорішій ліквідації Запорозької Січі і зупиняла її лише турецька військова присутність у Північному Причорномор'ї, а у бойових діях проти турків і татар легка козацька кіннота та рухома флотилія були незамінними.

Сама Січ як лицарський християнський орден на той час перебувала у кризовому стані. З колишнього військового моноліту вона перетворилася на два угрупування: рядове козацтво, або «голота», та старшина, або «дуки». Типовим представником останніх був кошовий отаман Петро Калнишевський. Ось як характеризує його відомий науковий діяч української діаспори професор Нестор Король: «Тодішній кошовий надзвичайно багатий 84-річний П. Калнишевський, опираючись на заможніх сімейних запорожців, яких вже на той час на Запоріжжі було подостатку, що погірдливо і принизливо обзивав простих братчиків... не інакше, як «голитьбою» — був набагато більше ніж лояльний по відношенню до Росії.

Мабуть, йому не давали спокою успіхи козацької старшини з Гетьманщини, звідки він був родом, що в цей час вже набула російське дворянство, а до того ще й в придачу передніше вільне селянство ба навіть збіднілих козаків собі в рабів». Отже, ми бачимо, що тогочасна січова верхівка, на відміну від Гордієнка та його соратників, врахувавши гіркий досвід своїх попередників, пішла шляхом найменшого спротиву, займаючись лише самозбагаченням і при цьому тримаючи у покорі головні маси козацтва за допомогою російських залог на Запорожжі. Єдиною інституцією, не підпорядкованою Росії, залишалася тільки Запорозька церква, підлегла лише Вселенському (Костянтинодонському) патріархату.

Втім, незважаючи на такі маніпулювання старшини, лицарський дух Січі ще не згас. Саме це й імпонувало Потьомкіну, який був за натурою романтиком та авантюристом. До того ж, запорожці під його проводом виявили у боях з турками дива хоробрості, за що ряд старшин отримали іменні золоті медалі, а кошовий — оздоблений діамантами портрет Катерини II.

Проте, допомігши Росії виграти війну з Туреччиною, запорожці підписали собі смертний вирок. Справа в тому, що за Кючук-Кайнарджийською угодою, до Російської імперії, крім фортеці Кінбурн відійшли виключно козацькі землі, які до війни належали до Перевізької (Інгульської) та Прогноївської паланок. Частина запорозької старшини на чолі з Антоном Головатим розуміли, що офіційний Петербург, аби не звести нанівець результати війни, зробить все для знищення Запорозької Січі. Саме тому Головатий запропонував Потьомкіну, який у 1774 році отримав титул графа і став віце-президентом військової колегії та генерал-губернатором Новоросії, проект реформи Славного Війська Запорозького Низового, що зводився до наступного:

- вивести із Війська деструктивний елемент;
- оголосити новий устрій, подібний до Війська Донського;
- визначити постійну кількість козаків у Війську.
Потьомкіна цей проект влаштовував, але при дворі взяла гору думка сербів, які, на той час були у моді, і, до того ж, зазіхали на запорозькі землі. Безсилий щось зробити, Потьомкін, не бажаючи ризикувати кар'єрою, «вмив руки» і був змушений втілювати у життя імператорський указ про ліквідацію Запорозької Січі. Монаршу волю виконував корпус генерала П. А. Текелія, що переважно складався з південних слов'ян, угорців, молдаван та волохів. Завдяки зрадницьким діям кошового Петра Калнишевського та архімандрита Володимира (Сокальського), карателям пощастило здобути Січ без єдиного пострілу.

Вочевидь, Калнишевський та його оточення не дуже переймалися долею товариства, адже сподівалися отримати дворянські права і землі. Проте їхні надії не справдилися. Катерина II, перелякана національно-визвольним виступом яїцьких козаків та малих народів під проводом Омеляна Пугачова, вирішила вжити проти старшини всіх козацьких військ найжорстокіших репресивних заходів. Петра Калнишевського, а також військового суддю Павла Головатого та писаря Івана Глобу було засуджено на смерть. Але тут несподівано втрутився Потьомкін, подавши 14 травня 1776 року імператриці доповідь про те, що «вероломное буйство» названих старшин «столь великое, что по всяким законам они заслужили смертную казнь», але запропонував Катерині II замінити страту засланням. Петра Калнишевського було ув'язнено у Соловецькому монастирі, Івана Глобу — у Туруханському, а Павла Головатого — у Тобольському.

Останній кошовий повторив долю більшості політичних в'язнів тогочасної Росії. Спочатку його тримали у підземеллях Архангельської та Прядиненної веж, де він просидів 12 років. Але Потьомкін не забував про в'язня й у 1788 році, коли запорожці вже під назвою «вірних козаків» відзначилися у черговій російсько-турецькій війні, він добився в імператриці дозволу на переведення Калнишевського у братську келію. Займаючи у монастирі далеко не останнє приміщення, колишній кошовий тримав служників, а до того ж отримував пенсіон по 1 золотому рублю на день.

Отже, його річний прибуток нараховував 365-366 рублів, і це при тому, що у Січі жалування кошового становило лише 70 рублів. Таке становище дозволяло Калнишевському робити значні пожертвування на церкву. Ще до 1917 року в Успенському соборі Соловецького монастиря зберігалися запрестольний хрест та Євангеліє у дорогоцінній оправі, подаровані ним. У монастирських стінах Калнишевський і завершив своє життя 31 жовтня 1803 року у 112-річному віці.

Між тим Потьомкін як новоросійський генерал-губернатор зіткнувся з важливою проблемою: захистити новоприєднаний край було ніким. Запорожці після ліквідації Січі частково пішли у турецькі володіння, де заснували Задунайську Січ, а частково розійшлися по хуторах чи осіли в Нікополі, Катеринославі та Херсоні. Регулярної легкої кінноти, необхідної для війн з турками, Росія не мала. А південнослов'янські гусарські полки, на які так покладалася Катерина II, були, за висловом сучасника, «многочисленны только к получению жалования».

Спочатку Потьомкін спробував залучити запорожців до регулярної служби. Саме ними було укомплектовано як існуючі пікінерні полки — Дніпровський, Донецький, Луганський, Єлісаветградський, так і новостворені — Херсонський та Полтавський. Проте служба у пікінерних, а згодом і у легкокінних полках була вкрай непопулярною серед колишніх січовиків: почастилися випадки дезертирства. Тоді Потьомкін у 1787 році сформував «Корпус передової сторожі Катеринославських регулярних козаків» (пізніше - Катеринославське козацьке військо), до якого стали переводити легкокінні полки.

Крім того, 1 липня 1783 року у різні кінці Новоросії був розісланий циркуляр з пропозицією колишнім січовикам зібратися у Херсоні для служби у козацькому званні під проводом Потьомкіна. Так народилося «Військо вірних козаків запорозьких». Його організацією безпосередньо займалися козацькі старшини Сидір Білий (перший ватажок херсонського дворянства), Антон Головатий та Захарій Чепіга.

Катерина II дізналася про ці заходи Потьомкіна (на той час вже Світлійшого князя Таврійського) лише під час своєї подорожі до Криму, у квітні 1787 року. У Кременчуці її зустрів відділ запорожців на чолі з Сидором Білим, котрий подав імператриці прохання про відновлення Війська. Козаки супроводжували Катерину II до Херсону, і, зрештою, Білий отримав усну згоду.

Скоро по тому розпочалася російсько-турецька війна, у якій українським козакам випало взяти найдіяльнішу участь. Павлоградський та Маріупольський легкокінні полки, що входили до Катеринославського війська, билися з турками вже у першому бою під Кінбурном 1 жовтня 1787 року. У листопаді того ж року на Кінбурнську косу у розпорядження Олександра Суворова прибула команда «вірних запорожців» на чолі з Сидором Білим. Кіш новоутвореного війська розташувався в урочищі Васильковому біля Прогноїв (нині село Геройське Голопристанського району). Та офіційний дозвіл на формування Війська вірних козаків запорозьких з'явився лише 14 січня 1788 року. Кошовим, за старовинним січовим звичаєм, обрали Сидора Білого.

Навесні «вірним запорожцям» випало врятувати Херсон. 21 травня турецька ескадра, що стояла на рейді біля Очакова, знялася з якоря і рушила в бік Кінбурну. Російський флот через відсутність попутного вітру не міг зрушити з місця, тож удар прийняла на себе козацька флотилія. Найзапекліша битва сталася 17 червня 1788 року. У ній було знищено головні сили турків. У рапорті Катерині II Потьомкін писав: «6 кораблей сожжено, 2 на мели, 30 разбито!.. Запорожцы оказали великую услугу: если бы не они, то бы не могло ни одно наше судно двинуться с места». Імператриця відповіла Світлійшому так: «Что верные запорожцы верно служат, сие похвально, но имя запорожцев старайся заменить, ибо Сечь, уничтоженная манифестом, не оставила по себе умам приятного впечатления». Після цього натяку Потьомкін був змушений перейменувати Військо вірних козаків запорозьких на Чорноморське козацьке військо.

Але блискуча перемога на Дніпровському лимані мала й гіркий присмак. У бою був смертельно поранений кошовий отаман Сидір Білий, який помер на другий день. «На радость печаль! Сидору Игнатьевичу отдаем последний долг», — повідомив Суворов Потьомкіну 21 червня 1788 року.

Та все ж втрати козаків не були даремними. Після поразки на Дніпровському лимані турки остаточно полишили наміри атакувати Херсон. Головну базу Чорноморського флоту було врятовано. Наприкінці червня 1788 року «вірні запорожці», вже під назвою Чорноморського війська, на чолі з новим отаманом Захарієм Чепігою вирушили під Очаків, куди перемістився театр воєнних дій. Попереду були бої при Березані, Хаджибеї та Ізмаїлі.

Олексій Паталах
Журнал “Новый фаворит” июнь 2004 г.

(Закінчення. Початок в № 5 (червень) 2004)

У ході російсько-турецької війни 1787-1791 років Потьомкін, крім Чорноморського та Катеринославського військ, створив ще ряд українських козацьких формувань: Бузький полк, укомплектований запорожцями колишньої Буго-Гардової паланки, українцями Правобережжя та «слов'янськими вихідцями з Молдавії» (ймовірно, буковинцями); «Козацькі бригади з закордонних вихідців», що складалися з мешканців українських земель Речі Посполитої, котрі, стосовно Росії, справді були «іноземцями» (про це свідчать назви кінних полків — Смілянський та Шполянський). Також він збільшив кількість Чугуївських козацьких полків з одного до трьох, доукомплектувавши їх козаками з Гетьманщини, та створив Корпус малоросійських піших стрільців.

Тоді ж всі, без винятку, українські козацькі підрозділи отримали однострій. Вершиною діяльності Потьомкіна у сфері відродження українського козацтва стало проголошення його у 1790 році «Великим Гетьманом Катеринославських та Чорноморських козацьких військ». Напевно, Катерина II без особливого задоволення надала своєму колишньому фаворитові цей, раніше заборонений нею ж, титул. Не бракувало й «доброзичливців», серед яких, на жаль, були й українські дворяни — вихідці з козацько-старшинських родів. Так, граф Олександр Андрійович Безбородко постійно натякав імператриці на дивну, як на нього, пристрасть Світлійшого до козаків, «которая до того простиралась, что он все видимое превращал в сие название».

Проте Потьомкін був вище всіх доносів і, отримавши титул гетьмана, сформував, виключно з українських козаків, свою особисту гвардію: Конвойний, Малоросійський та Булави Великого Гетьмана полки. На Великдень же 1791 року чорноморці привітали його оригінальним, сповненим запорозького гумору віршем: Злії духи,
Власно мухи,
Всі уже послизли.
Загнав Ісус
В пекло покус,
Щоб християн не гризли.
І смерть люта,
Що нам тута
Вельми докучала,
По болотах, очеретах,
Біжучи кричала.
Там суціга
Тепер біга,
Як шалена з ляку,
Бо Бог хрестом
Чорта з хвостом
Прогнав як собаку.

Великий Гетьман був у зеніті слави, адже, фактично, він виявився сувереном Північного Причорномор'я при номінальній залежності від Петербургу. Це все не могло не занепокоїти царський уряд, але пристрасті стримувала війна з Туреччиною.

А невдовзі після укладення Яської мирної угоди Потьомкін тяжко захворів і наказав везти себе у Миколаїв. Карету гетьмана й фельдмаршала супроводжували козаки. Відчувши наближення смерті, Потьомкін наказав чорноморцям винести його з карети у степ і покласти на килим, розстелений на траві. Так він зустрів свої останні хвилини. Сталося це 5 жовтня 1791 року. Ховали князя Таврійського у Херсоні за гетьманським обрядом: за труною несли булаву, шаблю й прапор, вели коня. Зі смертю Потьомкіна закінчився й золотий вік відродження українського козацтва. Згідно указів Катерини II, у 1792 році розпочалося переселення на Кубань Чорноморського козацького війська, а у 1796 році Катеринославське козацьке військо було переформовано у регулярні кінні частини російської армії.

Але пам'ять про Потьомкіна як гетьмана жила. Мармурову плиту над його похованням у Катерининському соборі Херсона прикрашало зображення перехрещених маршальського жезлу та гетьманської булави (нині втрачені). У 1835 році Потьомкіна увічнив видатний скульптор Іван Петрович Мартос, уродженець Чернігівщини, нащадок козацького старшини Василя Мартоса. Спільно з італійським архітек¬тором Боффо він створив у Херсоні величний пам'ятник князю Таврійському, якому судилося простояти до 1922 року. Відроджено цей унікальний витвір мистецтва було лише 19 вересня 2004 року. У церемонії відкриття пам'ятника Потьомкіну брали участь і сучасні козаки, які поклали до п'єдесталу вінок з написом: «Великому Гетьману Катеринославського та Чорноморського козацьких військ від козаків Херсонщини».

Олексій Паталах

Чорноморці зберегли старовинний запорозький одяг: шапку з червоним шликом, черкеску, чекмень та шаровари. В кіннотників шаровари та чекмень мали червоний колір, черкеска — синій, у піхотинців черкеска була зеленою, у флотилії — зелені шаровари й чекмень та біла черкеска. Бузькі козаки носили сині шаровари й короткий каптан, та білий чекмень, що одночасно служив плащем. У козацьких бригадах кінні полки мали шаровари, куртку та черкеску сині, а піші — зелені.

Відрізнялись своїм одностроєм, наближеним до армійського, Катеринославські та Чугуївські полки. Перші носили блакитну куртку без фалд з червоним кантом по борту та обшлагах й двома рядами ґудзиків, темно-блакитні шаровари з дворядним червоним лампасом, високу хутряну шапку з червоним верхом та білим султаном, другі — червону куртку з синіми лацканом та обшлагами, сині шаровари з дворядним білим лампасом та шапку з білим чотирикутним верхом.

Український поет Іван Котляревський присвятив Потьомкіну кілька рядків у своїй безсмертній «Енеїді»:
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса-князь...
Не обійшов увагою «князя Нечесу» і Тарас Шевченко, котрий створив малюнок «Смерть Потьомкіна», де Світлійший князь Таврійський зображений в оточенні чорноморських козаків.


Журнал "Новый фаворит" июль-август 2004 г.


 

2. 08.11.2015 20:34
лингвист любитель
Дуже цікава та інформативна статя, і написана гарною мовою...Рекомендую читати всім хто поважає історію нашого краю.
1. 07.11.2015 00:06
Вита Ко

*** должны знать что козаки писали свое письмо Гришке Потемкину а не в Стамбул, от жешь ***


Автору  коммента предупреждение за провокацию флейма.

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.