> Теми > КУЛЬТУРОЛОГІЯ > Екологічна культура > Екологічні проблеми та рішення навколишнього середовища Тавріїї (Херсонщини) > Глибокі обмілини піщаної ріки
Глибокі обмілини піщаної ріки
04.08.2006До історії питання
Переконаний: не кожному громадянину України відомо, що єдина пустеля в Європі розташована у пониззі Дніпра на його лівому, Таврійському березі. Починається вона приблизно від селища Дніпряни, яке входить до складу Новокаховської міської ради, а закінчується на південному урізі Чорноморського біосферного заповідника. Українські Каракуми (як іще називають Олешківську піщану арену) займають 200 тисяч гектарів.
Зупиненням пісків влада опікувалась протягом більше двох століть — спочатку російські вчені, потім радянські. Зусиллями багатьох поколінь це вдалося. На Олешківській піщаній арені з'явився рукотворний ліс. За різними оцінками, він займає від 80 до 100 тис. га. На арені буяють сади, виноградники, ягоди, городина... І все це на ґрунтах, вміст кварцу в яких складає від 70 до 98%! Про те, як це відбувалось, можна дізнатись з праць багатьох вчених, у тому числі академіків Пачоського (дореволюційний період), Виноградова (радянський період) та інших.
Хто цікавиться художнім відтворенням боротьби за зупинення наступу пісків, може звернутись до роману Миколи Зарудного «Гілея» або до давнішого автора — Олександра Серафимовича (оповідання «В пісках»).
Досвід освоєння пісків за радянських часів приїздили в Цюрупинськ вивчати фахівці з Європи, Азії, Америки, Африки.
Олешківська арена, крім того, що стала справжньою перлиною лівого берега Нижньодніпров'я, ще й своєрідний заповідник, природна лабораторія реліктових рослин, комах; середовище проживання десятків видів диких тварин і сотень видів птахів.
Про пісок як складову економіки досі ніхто не згадував. Не тому, зрозуміло, що навкруги одні невігласи, які не помічали буквально під носом мільйонів (чи й мільярдів!) тонн запасів дармової сировини, а тому, що добре знали і про природну лабораторію. У 2000 р., аби остаточно розставити всі крапки над «і», спеціальна група дослідників з числа науковців на замовлення Херсонської обласної державної адміністрації зробила наукове обґрунтування доцільності добування піску й дійшла висновку, що Олешківська арена має від'ємний показник рівня ґрунтів (тобто сюди за певних умов його треба завозити, а не вивозити).
«Дерибан». Варіант перший, «лісозахисний»
Він припадає на кінець 90-х років минулого століття, коли більш-менш сформувались бізнес-структури з чіткою вертикаллю, яка тяглась на самісіньку гору, тобто в столицю. У автора цих рядків під рукою нема документів, які б підтверджували цю тезу, але вона напрошується сама собою, якщо співставити, здавалось би, неспівставлювані речі. Згадуваний час ознаменувався десятками пожеж у лісах, які апріорі були віднесені до таких, що є «результатом необережного поводження людини з вогнем». Ця версія стала, по суті, єдиною об'єктивною, яку, скрушно хитаючи головами, оприлюднювали повпреди від лісівництва. Дивно, але мало кого насторожував той факт, що абсолютна більшість випадків «необережного поводження людини з вогнем» фіксуються не біля автомобільних доріг чи залізниці, які перетинають арену (іскра з вихлопної труби автомобіля, кинутий недопалок сигарети, запалений сірник, не до кінця загашене туристське вогнище та ін.), а в глибині лісу.
На цьому фоні абсолютно природними виглядає спорудження так званих БТК (біотехнічних комплексів), по суті своїй — пожежних водойм. Але за однієї умови, яку висунули лісівники: держава коштів на таке будівництво не передбачила, а своїх нема. Отож з підрядником доводиться розраховуватись... піском.
Я побував на будівельному майданчику по спорудженню так званого БТК.Навіть нефахівця вразили б не лише масштаби цього будівництва, а й методика його організації. До майбутньої водойми будівельники пробивають щонайменше 5-кілометрову трасу з шириною забою в окремих місцях до 70 м. Це, пояснили мені, подушка для майбутнього під'їзного шляху. Пісок вибирають до самої жорствяної «підошви», знімаючи його 6- 7-, а то й 10-метровий шар. Скільки сотень (мільйонів?) кубометрів піску вибрано, одному Богу відомо. Разом з тим до вказаної пожежної водойми можна дістатись за... півтори сотні метрів. Та й взагалі, хто ж будує дорогу, вибираючи корито, коли дорожнє будівництво, навпаки, передбачає спорудження насипу? Абсурдність такого будівництва наочно демонструє знімок з космосу, на якому чітко видно, якими варварськими методами прокладається під'їзний шлях до БТК.
Чверть віку тому тодішній директор Нижньодніпровської науково-дослідної станції заліснення пісків та виноградарства на пісках (нині Степовий ім. В. М. Виноградова філіал Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації), кандидат сільськогосподарських наук, заслужений працівник лісу Іван Матвійович Тарасенко вже будував аналогічні БТК по лісах. З єдиною різницею — при тому будівництві з арени не було вивезено жодного кубометра піску. І під'їзні шляхи до таких БТК йшли не по жолобу, а по насипу. «Херсонліс» же (а саме він є генеральним замовником спорудження БТК) пішов «другим путем».
Варіант другий, «науковоподібний»
Оскільки спорудження БТК не може бути безкінечним, «генерали піщаних кар'єрів» шукають інші підходи до розв'язання проблеми вибирання піску. Один з них, який реалізується зараз, — «геологорозвідка» піщаних родовищ. З якою метою проводиться? Наприклад, вивчення хімічного складу місцевих покладів піску на предмет вмісту у ньому кварцу; продуктивні запаси піску тощо.
«Геологорозвідники» беруть в оренду 50 — 70 га піщаних кучугур (те саме, що в Прибалтиці дюни) і починають «експеримент» із... добування й вивезення (мовляв, для проведення хіміко-фізичних дослідів) десятків, сотень тонн піску. Але що цікаво — «геологорозвідники» готові сплачувати у місцевий бюджет аж по 1 (!) гривні з кожної тонни «дослідженого», себто вивезеного, піску.
До «науковоподібних» можна віднести й інший варіант оприбуткування арени — створення спортивно-мисливських господарств (такі спроби ведуться щодо узаконення подібного господарства під «дахом» Міноборони на площах колишнього Раденського бомбового полігону на території Цюрупинського району площею близько 20 тис. га). Всім зрозуміло, що спортивне мисливство — банальні «відмазки». На ділі інтерес той самий — піщаний.
Позиція місцевої влади
З самого початку «дерибану» місцева влада робила кілька спроб якщо не заборонити нахабне розкрадання корисної копалини, то принаймні скерувати процес у контрольоване русло. Не вийшло. Рішення райради залишились голосом волаючого в пустелі. «Будівники» за активної підтримки керівництва лісівників пред'явили такі документи, перед якими й Пентагон не встоїть. Спробував було втрутитись у справу новопризначений глава райдержадміністрації — мало не виявився закутим у кайдани, бо в суді так і не зміг довести, що чорне — чорне. Чому ж так?
Втім, часи, здається, змінюються. Про запаси кварцового піску на арені вже дізнались у Прикарпатті і в, так би мовити, ближній Європі. Перші готові вивозити ешелонами (для початку 250 — 300 вагонів), другі, мабуть, запропонують куди крутіші масштаби.
Влада каже: якщо пісок є і його вже продають, то чому не продавати й нам? Треба ж якось зміцнювати економіку! На перший погляд, все наче так. Мені доводилось поїздити по Донбасу, бачити «місячні ландшафти», залишені людиною. Але там це якщо й не виправдано, то хоч зрозуміло. У нас — ні. Бо Олешківська арена — це ж не лише пісок, це не лише природна лабораторія, вона може приносити шалені гроші завдяки розвитку тут курортної зони, організації туризму. Олешківська арена завдяки своїм ґрунтам — найтепліший куточок України. Тут першими достигають фрукти, овочі, баштанні культури, ягоди, і тут найкращі в Україні виноградники, коньяки з яких майже не поступаються за якістю вірменським. А якщо врахувати кілька солоних озер з цілющим мулом... Та Олешківська арена, якщо її не чіпати, не вивозити оптом і вроздріб, може приносити величезну користь.
А поки що...
Не оремо й не сіємо
Пісок — товар, який не зіпсується ніколи. Хіба що через мільйони літ під впливом часу і хімічних метаморфоз перетече в іншу субстанцію. Куючи гроші на ньому, не треба ні орати, ні сіяти, ні боротися з бур'янами, ні вносити добрива, ні навіть охороняти. Лежав він тут мільйони літ і ось долежався. Дуже гарний товар. Один черпак кубового екскаватора — і 20 гривень є. А якщо їх декілька? І не однокубових?
Отак і пливе Олешківська піщана арена потужною рікою у вигляді колон великовагових самоскидів, залізничних ешелонів, причому не лише по області, а й у Крим, Туреччину... Пісок з арени практично не потребує очистки й доводки, а це також не останній аргумент на його користь.
Пливе й ліс у тому ж таки напрямку. У товарний його перевести неможливо, оскільки його функція — захисна. За такої умови — начебто без варіантів. Можливо, тому й почали виникати лісові пожежі через «необережне поводження людини з вогнем». У результаті з'явились «науково обґрунтовані» рекомендації із негайної вирубки горільників, оскільки виникає ще одна реальна небезпека — загроза масового приходу у ліси шкідників. «Підводка», таким чином, зроблена, а там пішли в діло й негорільники, під сокиру потрапили акацієві гаї...
Що ж далі?
Днями в пресі промайнуло повідомлення, що у руслі виконання програми збереження пам'яток природи Херсонська облдержадміністрація прийняла розпорядження про включення до Національного парку «Нижньодніпровські плавні» аж... 1000 га плавнів. І — все! Піщано-бізнесовий інтерес продовжує брати верх над здоровим глуздом, а головне — над долею наступних поколінь.
Скажете: а де ж брати пісок, потреба в якому зростає мало не кожний день? На Кінбунрнзькій косі протягом багатьох літ його намивають земснарядами, суттєвої шкоди навколишньому середовищу такий промисел не наносить. Справа в іншому — намитий пісок потребує доводки, він засмічений мулом. А пісок з арени — хоч одразу на склозавод. Метикуваті бізнесмени за таких умов нажили добрячі статки. Тонна піску в кар'єрі на арені — 20 гривень, та ж тонна на в'їзді в якийсь «Торговий дім» — 40 гривень, на виході з нього — 60. Цифри неточні, але схема така.
Замість епілогу
На початку я згадав роман Миколи Зарудного «Гілея». Так склалось, що 30 років тому мені поталанило познайомитись з прототипом головного героя Івана Задорожного — Олександром Васильовичем Гуляєвим, старшим лісничим Великокопанівського держлісгоспу, заслуженим працівником лісу, кавалером п'яти бойових орденів, у тім числі ордена Суворова ІІ ступеня (статус ордена — полководницький, а вручений був комбату!), і одного мирного — Трудового Червоного Прапора. Великою мірою долю сьогоднішнього лісу вивершувала праця саме Олександра Васильовича і його команди. Це він був ініціатором і головним рушієм вирощування сіянців сосни у своєму лісгоспі. Його сіянці буяють лісами мало не по всьому світу. Досвід Гуляєва приїздили вивчати лісівники з усіх куточків колишнього Союзу і з далекого зарубіжжя. Олександр Васильович давно пішов в інші світи...
Подумалось: а якби він побачив, що робиться зараз на пісках, де він у 70-градусну спеку (поверхня піску нагрівається інколи й вище) висаджував тендітні кількасантиметрові сосенки, як вони гинули від пісків, що піднімались потужними вітрами, й мов пилка-болгарка, зрізали деревця. Попервах (а це були перші повоєнні роки. — Авт.), розповідав Олександр Васильович, скільки сіянців садили, стільки й викопували. І все починали з початку...
Невже меркантильний інтерес (ні, не сучасних нуворишів, їм все одно, а державних людей) візьме гору над здоровим глуздом й ми знов повернемось у картину, змальовану Серафимовичем в оповіданні «В пісках»?
Питання залишається відкритим. А поки що обмілини піщаної ріки глибшають і незабаром перетворяться на вир, який засмокче всю арену.
Борис ПРИЩЕПА, Цюрупинськ Херсонської обл.
Газета "2000", 4 - 10 августа 2006
