Код любові письменника Івана Григурка
22.02.2007
Велике бачиться на відстані. Письменник Іван Григурко дуже любив Херсон, але подекуди просто задихався, змушений писати виступи секретарям парткомів, комсомольським ватажкам, передовикам виробництва. Між тим у Москві вийшов його роман «Канал», за яким кіностудія імені Довженка зняла фільм. 25 лютого «непровінційному» письменнику Івану Григурку виповнилося б 65 років
Запахло грозою Суботнього жовтневого дня 1973 року відразу дві неприємні звістки звалилися на Івана Григурка. Знайомий київський письменник зателефонував йому у Миколаїв і сповістив, що політбійці ідеологічного відділу ЦК Компартії готують «побиття» молодшої прогресивної хвилі письменників. Серед них значився і Григурко. Порада: треба захищатися. Віталій Коротич, наприклад, терміново подався на Далекий Схід – не за «поетичним туманом», а писати нариси для журналу «Огонёк».
Іван Григурко сподівався, що загрозу від нього відверне публікація роману «Канал» у Москві. Письменник якраз вів інтенсивну роботу (правка, вичитка) з редакторкою Гремицькою з журналу «Молодая гвардия» і перекладачем Власовим. Появу роману в журналі міг перекреслити прикрий випадок. Про нього Іван дізнався з другої звістки, яку одержав того ж дня. У листі Іван написав мені: «Цікава ситуація склалася у мене з Москвою. У листі до перекладача, коментуючи доречні й сумнівні поправки, я жартівливо назвав Гремицьку Гробницькою. Перекладач, дурень, переадресував мого листа самій Гремицькій, а ще, крім того, написав протест у видавництво, де ще окремо вказав, що автор настільки не згоден з редактурою, що Гремицьку назвав Гробницькою... Сьогодні я написав їй листа і вибачився. Але тепер не знаю, як вона і видавництво прореагують на “Гробницьку”. Можуть оголосити мене хамом і припинити зі мною стосунки».
Москва – не Київ. У білокам’яній керувалися здоровим глуздом. Роман «Канал» побачив світ у номерах журналу «Молодая гвардия» (1974 рік). Цей успіх розвіяв хмари над Іваном Григурком. А «Канал» продовжив переможний шлях до читачів. Його надрукував білоруський журнал «Полымя». Першими читачами «Каналу» за кордоном стали болгари. У Німецькій Демократичній Республіці повість «Путина» Григурка надрукував журнал «Зіннунд Форм»(«Думка і форма»).
Загалом «Канал» видали тиражем понад 750 тисяч примірників! Кіностудія імені Довженка зняла фільм «Канал» (1976), у якому грали відомі актори Іван Миколайчук, Анатолій Переверзєв. Постановку фільму здійснив режисер Володимир Бортко – син нашої землячки з Великої Олександрівки артистки Марини Захарченко, що стала згодом дружиною Олександра Корнійчука. Бортко – відомий російський режисер, він зняв «Мастера и Маргариту», а зараз працює над «Тарасом Бульбою». А Іван Григурко незабаром став лауреатом республіканської премії імені Островського.
Знову на Херсонщині.
«Я в “Ленінський прапор” прийшов у вересні 1967-го. Ти, пам’ятаю, приїхав з Києва, з якогось семінару в патріотичній уніформі. Отоді все почалось», – згадував у листі Іван Григурко у грудні 1975-го.
«Я читав твій репортаж “Тієї ночі під Рибальчим”. Чудова річ», – такими були його перші слова під час нашого знайомства.
Невдовзі він привіз репортаж з рисових жнив у Скадовському районі. Потім було спільне відрядження на Каховський плацдарм: підготувати публікацію до відкриття пам’ятника «Легендарна тачанка» (27 жовтня 1967 року). Писали в редакції у вихідні. На творчій хвилі підготували нешаблонно матеріали на газетний розворот: «Каховський епос, жовтень, 1967 (фрагменти)». Іван написав статті «А спогади, як громовиць відлуння», і «Гаптує осінь стежки до щастя», Володимир Куликівський подав вірш «Реквієм» пам’яті 19-річного каховчанина Героя Радянського Союзу Івана Зюзя, взяли уривок з поеми Юрія Сагайдака «Червоний начдив» про командира Петра Солодухіна... Радість наша була передчасною. Редактор повернув нам добірку: «Не піде». Ці слова різонули нас «по-живому».
- Підемо в обком комсомолу, – сказав я Іванові.
Очевидно, припускаю, редактора налякала позаштампова форма матеріалів без підписів секретарів парткомів, комсомольських ватажків, передовиків. Натомість у кінці добірки були наші прізвища.
Розмова з секретарем обкому Олександром Трибушним тривала хвилин десять. Я його знав ще й як ліричного поета, однак він був скромний і віршів не друкував. З ним познайомився, коли ще працював у «районці» далеко від Херсона. «Друкувати» – таким був вердикт секретаря обкому.
Щоб відсвяткувати наш творчий успіх, відпочити від суєти, я запросив Івана погостювати у моїх родичів у Золотій Балці. Ми блукали степами і балками, впивалися повітрям золотої осені. Я взнав про багатотрудну Іванову долю. Він народився 25 лютого 1942 року в селі Волярка Червоноокнянського району на Одещині. Його батько, військовий лікар, загинув на війні. Іванкові було три роки, коли померла його мама. Далі був дитбудинок, літо проводив у дідуся й бабусі. Після семирічки закінчив Одеський кредитний технікум. За спеціальністю працювати не став, влаштувався літпрацівником у районну газету «Промінь Ілліча».
Там він упізнав ціну слова. Якось в їдальні взяв меню і страви доповнив коментарем: салат – «Жовтневий», битки – «Безпартійні»... Догідливі люди передали оте «меню» до райкому. Іванові запропонували звільнитися з редакції. Навмання він переїхав до одного з районів Запорізької області, працював у редакції. Наприкінці 1960-го влаштувався у Скадовську райгазету. Восени 1962 року пішов до армії. Служив у Свердловську на Уралі. Звільнився і став студентом Одеського університету. Після чотирьох курсів перевівся на заочне відділення і знову приїхав у нашу область.
У Золотій Балці ми багато говорили про літературу. Іван читав свої вірші. Але сказав, що вже обрав прозу. Я познайомив його зі своїми київськими записами про Пшибишевського, Гамсуна, які на той час у нас не видавалися. Згодом він присвятив мені вірш з такою строфою: «І поміж сірою буденністю, Як тихі спалахи зорі, Нас ранять думи Пшибишевського, Чи, може, Сент-Екзюпері».
«Життя нас ламає, але на зламах ми стаємо ще сильнішими» – ці слова Хемінгуея не раз повторював Іван Григурко. Проте життя іноді було надто жорстким. Якось перед Новим роком Іван сів в автобус і поїхав до себе у гуртожиток по вулиці Миру в Херсоні. Першого січня я захотів провідати його, але в гуртожитку Івана не було. Знайшов я його у лікарні водників. Коли побачив його потемніле від синців обличчя, у мене потекли сльози. Виявилося, що автобус довіз Івана лише до автопарку. Коли він йшов додому пішки, його хтось ударив, зняв пальто. Івана підібрала патрульна машина міліції, привезла у відділення. Коли він сказав, що працює кореспондентом, його сильно побили, а потім відвезли до лікарні...
«Мистецтво розвивається на позитивних емоціях», – на жаль, цю довженківську тезу не знали чи не сприймали керівники «Ленінського прапора», «Наддніпрянської правди». Попрацювавши кілька місяців у партійній газеті, де його змушували писати переважно виступи робітників, доярок, частенько навантажували роботою – написати щось і вдома, Іван Григурко звільнився. Коментуючи таке ставлення до Івана, столичний літератор Анатолій Таран сказав, що те все рівнозначне забиванню цвяхів мікроскопом.
Я був завідуючим відділом у «молодіжці» – і завжди прагнув прикрити друга. Бувало, він писав заяви на звільнення, я їх рвав, умовляв залишитися. Тож якось Іван сказав, що якби не я, він ніколи не став би письменником. Я наводив йому слова Володимира Короленка: «Ніколи не кажіть, що вас згубило оточення. Справжній талант завжди проб’є собі дорогу».
У «молодіжці» тоді працювали цікаві журналісти, ми вчилися у досвідченіших. Веселіше стало, коли у моєму відділі з’явився випускник Одеського університету Леонід Бондарчук. До нас частенько заглядали поет Володимир Куликівський, художники, солідні автори і початківці. Завжди чемно і гідно тримався кремезний – талановитий артист херсонського театру Дмитро Короленко.
30 грудня 1970 року Іван одружився з жінкою з чудовим ім’ям Надія. У загсі свідками були я і друкарка Ліда. Ми мали їхати до Івана додому. Я відпросився на годину, тому що мав забігти у пологовий будинок, куди напередодні відвів свою дружину. Коли я приїхав до молодят, вони все зрозуміли. Я лише уточнив, що народився син, чого і їм побажав. Влітку Надя народила сина. Як і ми, вони назвали його іменем загиблого батька...
Кілька днів тому я телефонував Наді у Миколаїв. Вона збиралася до Києва, де син Сергій працює дизайнером в одному з журналів.
Життя як спалах зірки
Під час навчання Івана Григурка в Одеському університеті журнал «Вітчизна» надрукував його перше оповідання. В 1970 році у «Дніпрі» побачила світ Іванова повість «Роса». Наступного року читачі «Прапора» (Харків) познайомилися з повістю «Гавертій». У статті «Григурко відчиняє двері» у «Літературній Україні» від 23 березня 1973 року Павло Загребельний сказав про «Росу»: «Привабило в тій повісті вміння з особливою теплотою писати про людей, привабив його стиль твору, якісь цілком нові для української прози інтонації».
У філософській повісті «Гавертій» ідеться про один день із життя сільського мужика. Гавертій роздумує про непевність буття: Інший персонаж стверджує: «Одна любов чогось варта в цім житті, а все інше – то лиш підкладка до неї». «Гавертій» був першою цеглинкою до написання твору про народне життя півдня України, який збирався створити Іван Григурко. Йому не давав спокою, муляв і надихав один з кращих романів ХХ століття «Сто років самотності» Габріеля Маркеса. Цей твір і не менш видатний роман ХIХ століття «Мобі Дік» Германа Мелвіла були постійно чи не єдиними книгами в робочому кабінеті Івана Григурка.
Любов до людини – творчий код Івана Григурка. У статті «Література – це саме життя» він писав: «Кожна любов вимагає навігаторського хисту. Ми знаємо, що у закоханих людей трапляються драми, трагедії тільки тому, що немає якогось вміння керувати любов’ю. Якщо дивитися на літературну працю як на любов, а кожна професія – то вияв любові, то нам потрібен неабиякий навігаторський хист». В іншому абзаці читаємо: «Світ художнього слова майже неосяжний, і кожен його мусить відкривати сам. Головне – любити життя і людей, серед яких зростаєш; та й це ніяке не одкровення, бо з любові ми всі народжуємось, і всі наші діяння».
В 1973 році Григурку відмовили у квартирі в Херсоні – і він переїхав до Миколаєва, де створювали письменницьку організацію. Ми телефонували один одному, листувалися, зустрічалися. Він не приховував любові до Херсонщини. Ось уривки з його листів: «Я поки що живу без телефону, тому не можу власним голосом привітати відомого рибалку Кривця з виловом ваговитого карася – “Ленінського прапора”. Тепер, як і належить, херсонська молодіжка запахне в’яленою таранею».
«Привіт хлопцям. Л. Бондарчуку скажи, що я від себе і від нього надіслав Василю Афоніну (відомий російський письменник. – Прим. авт.) три пляшки “сухаря”. Він прислав свою книжку з підписами, одну для нього також. І скажи, що Афонін вже одружений, черга тепер і за ним».
«Толю, вітаю тебе з публікацію “Вікон”. Прочитав повість Алли Тютюнник і хочу написати, привітати. Защеміло щось на серці, коли дійшов останньої крапки, а це найвірніша ознака, що повість не пуста.
Якби я був редактором журналу, я б черговий номер розпочав твоїм “Мостом”, а закінчив би гуморесками Леоніда Бондарчука».
У Миколаєві Іван Григурко написав романи «Далекі села» (1978), «Ватерлінія» (1982), «Червона риба» (1982). Останній роман він не закінчив.
21 серпня 1982 року я востаннє побачився з Іваном. Він, тяжко хворий, вийшов із палати в коридор. Вийшов, як завжди, з усмішкою. Ми говорили, що ще разом поїдемо на море в Очаківський район, що у нас все буде добре. Потисли руки. Через дві години Надя зателефонувала і сповістила, що обірвалося життя Івана...
Гривна , 2007-02-22 (стр. 6)
Anonymous