Михайло Руденко
ОКРАСА МІСЯЧНОЇ НОЧІ
(етюд)
Михайлик прокинувся не знати чому. Якесь незрозуміле світло проникало до хати і бентежило його. Першою була думка: горять скирди на степу. Він швиденько заліз на підвіконня і розчинив вікно. На вулиці було тихо і спокійно. Лише на камені, де вечорами збиралися хлопці та дівчата, чулися притишені голоси.
А пожежа розгорялася все дужче і дужче. Зарево, що піднімалося над степом, лякало його. Він не розумів: чому це у селі не б'ють на сполох. Та раптом — над верхівками дерев густого саду з'явився великий палаючий окраєць місяця. Тривога відразу ж уляглась, і він з цікавістю спостерігав, як великий червонястий місяць викочувався із-за дерев. Здавалося, що то лицар-богатир у сяючих обладунках вийшов у дозір.
А місяць піднімався все вище і вище, заливаючи село золотаво-сріблястим сяйвом.
І сталося диво. У сріблясто-голубому мареві ночі за-лебеділи, кудись пливучи, хати, потемніли, і стояли, як заворожені, обважнілі сади. Звісивши ноги з вікна Михайлик сидів зачарований невимовною красою, що розгорталася перед ним. Але через якийсь час він відчув у собі, що йому чогось дуже не вистачає, чогось такого, щоб зігріло його, як мамині обійми, її пригортання. І тоді з каменя, на якому сиділи дівчата, знялася і полетіла пісня: «Ой ти, місяцю, я зіронька ясная...»
На якусь мить місяць призупинив свою ходу, дивля¬чись на дівчат на камені, на хлопчика у розчиненому вікні. Послухав, послухав змахнув сльозу з ясних очей і рушив далі.