«Столиць не шукала, люблю Херсон і рідний музей»
До Дня Незалежності України Президент Володимир Зеленський підписав відзначення державними нагородами кращих представників різних професій. Серед них є й херсонці Звання заслуженого працівника культури України удостоєно відому мистецтвознавицю, заступницю директора Херсонського обласного художнього музею ім. О. О. Шовкуненка Владиславу Дяченко. Про моменти становлення фахівця в галузі історії та теорії образотворчого мистецтва читаєте в ексклюзивному інтерв’ю «Нового дня» з пані Владою.
Любов до мистецтва - це з дитинства. Мене віддали до дитячої художньої школи. Здається, я була у першому випуску цього закладу. Історію мистецтв читала Світлана Ігорівна Афанасьєва. Дуже мені подобалися її уроки. І ще тоді, у 10-12 років, коли дитина починає мріяти і обирати, я зрозуміла, що така професія, як мистецтвознавець, це щось неймовірно цікаве: мистецтво, подорожі. І я тоді вже цікавилася, в принципі, історією мистецтв. Мама купувала мені монографії про художників. Ну а вже після школи остаточно вирішила, що вступатиму на мистецтвознавство. У Херсоні, як і поруч, такого вишу, звичайно, не було. Вступила лише з третього разу, до Київського художнього інституту на факультет мистецтвознавста.
- Певно, був шалений конкурс на місце?
- Направду, туди вступити було важко. Спеціальність унікальна, набирали невеличкі групи. Щось подібне було тільки у Львові, але Київ в плані підготовки мистецтвознавців котувався більше. До вступу мої знання непогано так підтягнув Володимир Григорович Чуприна, нині народний художник України.
- Серед Ваших викладачів були відомі мистецтвознавці, чи не так?
- Звісно. Професор мистецтвознавства Лада Семенівна Міляєва, вона ще тоді мала монографії, зокрема, про українське мистецтво. Його популяризувала з 1990-х років, коли ще питання українізації так радикально не стояло. А вона робила начитку лекцій українською. Викладала у нас період XIX ст. і дуже талановита Ганна Заварова, професор, на жаль, її вже немає серед нас. Феноменальна пам’ять та ерудиція, дуже розумна. Нам вона ставила дуже високий щабель в плані розуміння мистецтва. Також під час навчання я познайомилася з одним із найвідоміших українських мистецтвознавців XX століття Платоном Білецьким. Це особлива людина, глиба. Через хворобу він не міг викладати в Українській академії мистецтв, так згодом перейменували наш вуз, тому студенти приходили до нього додому. В особистій бібліотеці мав рідкісні видання, а те, про що він нам розповідав, з мистецтвознавчим аналізом і особистим поглядом, не можна було прочитати в підручниках. Адже ця література друкувалася в 1970-80-ті роки - радянські викладки і дуже багато заполітизованого матеріалу. Думаю, що всі ці люди вплинули на формування мого професійного досвіду і рівень, до якого треба тягнутися.
- Як же Ви опинилися в обласному художньому музеї ім. О. О. Шовкуненка?
- Я навчалася 6 років, бо це було заочне відділення. У музеї працюю з 18 років. Прийшла на роботу як музейний доглядач. Мені дали залу, де я повинна була спостерігати за відвідувачами, прибирати. Їх тоді було небагато, складні 1990-ті, людям - не до мистецтва, а країні - не до культури. За півтора року я прослухала всіх музейних співробітників, вже знала на пам’ять всі екскурсії і навіть всі слова-паразити, які там звучали. А через півроку після вступу до вузу мене перевели у відділ до Лілії Мойсеївни Вольштейн, мистецтвознавця з великої літери і прекрасної людини. Вона взяла мене під свою опіку і теж виховувала, адже була віку моєї мами. Лілія Мойсеївна - це, можна сказати, ще один мій університет. Тобто була академія, куди я приїздила на лекції, складала екзамени, але була ще практика у музеї, з цікавими особистостями, моїми колегами.
- А не виникало бажання поїхати до іншого міста, приміром, у столиці працювати?
- Чесно кажучи, не шукала столиць, не бачила себе там. Ну і взагалі, не дуже люблю великі міста, мені подобається наш спокійний Херсон. І потім починала тут, звикла до цього середовища, і колекція музею подобалася, і екскурсії. Я їх і зараз дуже люблю проводити, для будь-якої аудиторії. Це робота, яка приносить задоволення. Рівно 30 років я вже в музеї ім. О. О. Шовкуненка і дуже з того щаслива.
- Це ж який досвід! І скільки всього цікавого було за цей період. Можливо, Вам хотілося б виділити щось особливе - експозиції, зустрічі з унікальними особистостями, що найбільше згадується?
- Кожен рік приносить якісь свої несподіванки. Звісно, всі події значущі, це те, до чого докладено сил і часу. Запам’яталася робота над виставкою Реріха у 2000-х. Її привезли з Москви, це були оригінали робіт геніального художника. Лілія Мойсеївна тоді хворіла, і мені довелося все робити. Досить складно будувати експозицію, особливо молодому мистецтвознавцю. Звісно, хвилювалася, але все вийшло. Це була така, знаєте, сходинка у професійній діяльності. Також дуже відповідальний момент, коли виступаєш у публічному просторі, представляючи свій музей. Або коли зустрічаєш іноземні делегації і треба так презентувати колекцію, аби до нас ставилися з повагою, бачили в нас культурну націю.
- До речі, чи більше люди стали ходити до музею? Давайте візьмемо херсонців, скажімо, в порівнянні з тими ж 1990-ми, коли зали вражали невеликою кількістю відвідувачів, і Ви про це говорили.
- Однозначно, більше приходять до музею, навіть беручи до уваги той факт, що зараз популярні інтернет-екскурсії музеями. У 1990-ті ми боролися за те, щоб долучити до мистецтва школярів, і писали листи на міський відділ освіти, щоб до нас везли дітей. А все ж це було примусове відвідування. Зараз такого немає. Школярі, класами, до нас приходять самостійно, тому що їм цікаво. І це дуже приємно. Та й сам глядач змінюється, він стає глибшим, ерудованим. І ми теж, до речі, про це дбаємо. Пропагуємо українське мистецтво і культуру, в експозиціях підкреслюємо важливість вітчизняних художників. Безумовно, люди дуже зацікавлені в україномовних екскурсіях, що раніше було рідко. І лекції читаємо українською, на це є замовлення. До речі, часті гості у нас прикордонники.
- Владо, Ви можете розібрати з професійної точки зору будь-який витвір образотворчого мистецтва, та, мабуть, і не тільки. А от до якого жанру тяжієте Ви сама?
- У мене класична освіта, академічна, можна сказати. Тому дещо консервативна, обожнюю ренесанс, готику і дуже цікавлюся сакральним мистецтвом. Розуміюся на ньому, мені це дуже близьке, маю на увазі ікони, релігійні картини.
- Де черпає інформацію мистецтвознавець? Зрозуміло, що професійної літератури зараз достатньо і у віртуальному форматі. Але чи бували у музеях за кордоном, чи бачили на власні очі шедеври світового мистецтва, про які розповідаєте під час екскурсій?
- Наприкінці 2010 року я виграла грант і була у відрядженні в Польщі. Програма стажування передбачала відвідання закладів культури, а ще - найкращих музеїв у Варшаві, Кракові. А там саме виставлявся Тіціан, англійський мариніст Тернер. До речі, виставку привезли з самого Лондона, виступав куратор, я потрапила на вернісаж. Незабутні враження. Ну а вже з родиною у нас був круїз Європою. Так я побувала в музеях Цюріха, Праги, Відня, який мене особливо вразив.
- Говорять, що в музеї ім. О. О. Шовкуненка крута колекція, і вона одна з найкращих в Україні. Це так?
- Звісно. Основу колекції свого часу привезли з Санкт-Петербурга, де вона формувалася з робіт найкращих авторів XIX століття. Протягом багатьох років її збирала Марія Корніловська. Туди потрапили роботи відомих російських і українських художників, переважно академічного спрямування. А також вона збирала антикваріат, західноєвропейський, і схід там представлений. І все це вдалося привезти в Херсон у 1977 році, коли створювався музей. Ця колекція увійшла в його золотий фонд. Був період фінансових можливостей, коли за кошти міністерства культури робилися закупівлі в Києві, у тому ж Санкт-Петербурзі, у комісійних магазинах. Так, у нас є твори, які за майстерністю виконання і відомістю авторів не поступаються рівню столичних музеїв.
- Днями Ви отримали високе звання, яке заслужили копіткою працею. Не сумніваюся, що у Вас низка амбітних планів. Поділіться з нами, чим займатиметеся?
- Щодо звання - дуже вдячна колективу мого рідного музею і особисто його директорці, заслуженому працівнику культури України Аліні Доценко, яка висунула мою кандидатуру. До речі, саме Аліна Василівна приймала мене на роботу. І, безумовно, я завжди відчувала, що вона бачить мій потенціал, і це надихає. Про плани: є в нас із дизайнеркою Ольгою Горельцевою незавершений проект. Півтора року ми працювали з особливими дітками, проводили уроки, Ольга розробила цікаві буклети. Ми з нею створили цікаву стратегію, як працювати з такою малечею. Подалися на всеукраїнський конкурс інклюзії, і от нещодавно дізналися, що увійшли до фіналу. Тому найближчим часом їду на завершальний етап цього конкурсу, який, до речі, відбудеться у Скадовську. На три дні учасники з різними інклюзивними практиками зберуться з усієї України.
Далекі плани будувати складно, тим більше, в нинішній ситуації з карантином. Але мріється про співпрацю з європейськими країнами, з тією ж Польщею, Прибалтикою, щоб ми могли зробити обмін виставками. У нас були навіть плани про сумісні експозиції, спільно з трьома посольствами збиралися видати каталог-виставку шедеврів балтійських країн, їхні представники мали бути в нас на презентації. Але завадила пандемія. Потім відкрили виставку єврейського мистецтва. Це був благодійний проект: Об’єднання професійних художників Ізраїлю подарувало нашому музею картини, і ми теж збиралися видати каталог цих робіт. Тож маємо надію, що після карантину відновимо даний напрям і плани втіляться у життя.
- Від імені редакції «Нового дня» бажаю, щоб у життя втілювалися найсміливіші задуми музею, Вам - натхнення і підкорення нових висот! Дякую за цікаву ромову.
Марина Савченко
«Новий день».- №37 (5446).- 09.09.2020.- стр.15
