on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Новини регіону

23.03.2017, 11:33

Демократичний розвиток областей України – Херсонщина не пасе задніх...

31.10.2016, 09:39

Відкриття фотовиставки "Європейці в Таврії"

27 жовтня в Херсонській  обласній універсальній науковій бібліотеці ...
19.10.2016, 12:02

На Zабалці 2016 - триб'ют парасолькам!!!

> Теми > Література > Літератори в Таврії > Творчий код Івана Григурка

Творчий код Івана Григурка

Херсонська молодіжка «Ленінський прапор» дала путівки у літературу кільком журналістам. Поміж них найбільш обдарований славою письменник Іван Григурко. Його роман «Канал» перекладено російською, білоруською, німецькою та болгарською мовами. Загальний тираж видань роману — понад 750 тисяч примірників. За сьогоднішніми мірками, це фантастика. Іван Григурко — лауреат Республіканської премії імені Миколи Островського.

Знову на Херсонщині
«Я в «Ленінський прапор» прийшов у вересні 1967-го. Ти, пам'ятаю, приїхав з Києва, з якогось семінару у патріотичній уніформі. Отоді все почалося», — згадував у листі з Миколаєва Іван Григурко у грудні 1975-го.
— Я читав твій репортаж «Тієї ночі під Рибальчим». Чудова річ, — такими були його перші слова під час нашого знайомства.

Невдовзі він привіз хороший репортаж з рисових жнив у Скадовському районі. Після відрядження до Каланчака подивував газетним розворотом «Сага про трояндовий рід» у новелах про родину Левицьких, нащадків турбаївців. Потім удвох поїхали на Каховський плацдарм: підготувати публікацію до відкриття пам'ятника «Легендарна Тачанка» (27 жовтня 1967 року). Писали у редакції у вихідні дні, на творчій хвилі підготували нешаблонно матеріали на газетний розворот під шапкою: «Каховський епос, жовтень, 1967 (фрагменти)». Зокрема, Іван написав статті «А спогади, як громовиць відлуння» і «Гаптує осінь стежки до щастя». На наше прохання Володимир Куликівський подав хвилюючу баладу «Реквієм» пам'яті 19-річного каховчанина Героя Радянського Союзу Івана Юзя. Взяли уривок з поеми Юрія Сагайдака «Червоний начдив» про командира дивізії Інзенської Петра Солодухіна... Радість наша була передчасною. Редактор повернув нам добірку — «не піде». Ці слова різонули «по живому».

— Підемо в обком комсомолу, — сказав я Іванові.
Очевидно, припускаю, редактора налякала позаштампована форма матеріалів без підписів секретарів парткомів, комсомольських ватажків, передовиків. Натомість — наші прізвища в кінці добірки.
Розмова з секретарем обкому Олександром Трибушним тривала хвилин десять. Я його знав ще як і ліричного поета, однак він був скромний і віршів не друкував. З ним познайомився, коли ще працював у Нововоронцовській районці. «Друкувати!» — таким був вердикт секретаря.

Відсвяткувати нашу творчу вдачу, відпочити від суєти я запросив Івана до моєї матері в Золоту Балку. Вдень ми блукали степами і балками, кидали камінці у Каховське море, впивалися цілющим повітрям золотої осені. Я дізнався про багатотрудну Іванову долю. Він народився 25 лютого 1942 року в селі Волярці Червоноокнянського району на Одещині. Батько, військовий лікар, загинув на війні. Іванкові було три роки, як померла мати. Далі був дитбудинок, літо проводив у дідуся і бабусі. Після семирічки закінчив Одеський кредитний технікум. За спеціальністю фінансиста працювати не став, влаштувався літпрацівником у районну газету «Промінь Ілліча». Там він пізнав ціну слова.

Якось в їдальні взяв меню і страви доповнив коментарем: салат — «жовтневий», битки — «безпартійні». ...Догідливі люди передали оте «меню» до райкому. Іванові запропонували звільнитися з редакції. Навмання він переїздить в один з районів Запорізької області, працює в редакції.
Наприкінці 1960-го Григурко вперше приїздить на Херсонщину, влаштовується у Скадовську райгазету. Восени 1962 року його забирають в армію. Служив він у Свердловську на Уралі. Звільнився — і став студентом Одеського університету. Після четвертого курсу перевівся на заочне відділення і знову приїхав у нашу область.

Ми багато говорили про літературу. Іван читав свої вірші. Але він сказав, що вже обрав прозу. Його я познайомив зі своїми київськими записами про Пшибишевського, Гамсуна, які на той час у нас не видавалися. Згодом він присвятив мені вірш з такою строфою: «І поміж сірою буденністю, як тихі спалахи зорі, нас ранять думи Пшибишевського чи, може, Сент-Екзюпері».

Мистецтво розвивається на позитивних емоціях — на жаль, цю довженківську тезу не знали чи не сприймали керівники херсонських газет. До речі, відпрацювавши лише кілька місяців у партійній газеті, де його змушували в основному писати виступи робітників, доярок, частенько давали й домашнє завдання, Іван Григурко звільнився. Коментуючи таке ставлення до Івана, столичний літератор Анатолій Таран сказав, що те все рівнозначне забиванню цвяхів комп'ютером.

Через рік мене призначили завідуючим відділу комсомольського життя — І я завжди прагнув прикрити друга. Було й таке, коли він писав заяви на звільнення, я їх рвав, умовляв залишитися. Тож якось Іван сказав, що, якби не я, він ніколи не став би письменником. Ці слова я сприйняв як комплімент. Йому ж навів слова класика Володимира Короленка: «Ніколи не кажіть, що вас згубило оточення. Справжній талант завжди проб'є собі дорогу».
У молодіжці тоді працювало чимало цікавих журналістів. Ми вчилися у досвідченіших Лади Федоровської, Олени Любомської. У відділ частенько заглядали поет Володя Куликівський, художники.

Якось Петро Волинець самовільно, без погодження, влаштував у відділі виставку молодого художника. Галасу було багато, досвідчені майстри пензля поскаржилися в обком партії. Довелося її негайно згорнути. Про цей випадок, про редакцію газети, яка містилася у двоповерховому будинку, з двориком, на вулиці Карла Маркса, написав Іван Григурко у своєму останньому романі «Червона риба». Там фігурує прототип Петра — Волиняк, а моє прізвище залишив. Заходив до нас поговорити талановитий артист Дмитро Короленко. Кремезний за статурою, у вишиванці, завжди чемно і гідно тримався. Після прем'єри «Сватання на Гончарівці» Дмитро розповідав: «Я по-новому трактую образ Отецька: людина, яка любить, не може бути дурником. Любов очищає і підносить людину».

У нас були популярні шахи. Перед редакційним турніром всі визнавали, що чемпіоном буде Іван Григурко. Він грав на рівні кандидата у майстри. Між Петром Волинцем і Володимиром Глигачем тривала палка суперечка, хто з них буде другим. Іван візьми і скажи мені: «Ці двоє — сильні гравці, але ж і ти добре граєш. Тож виграй у них». Це була сенсація, коли я переграв їх обох. У Івана була легка рука і добре серце. Якось він зателефонував, щоб я послав своє оповідання на конкурс у «Літературну Україну». А потім газета надрукувала ще кілька моїх оповідань і нарисів.

30 грудня 1970 року Іван і мила Надійка одружилися. У загсі свідками були я і друкарка Ліда. Ми мали їхати до Івана додому. Я відпросився на годину, бо мав забігти у пологовий будинок, куди напередодні відвіз свою дружину. Коли я приїхав до молодят, вони все зрозуміли. Я лише уточнив, що народився син, чого і їм побажав. Влітку Надя теж народила сина. Як і ми, вони назвали його Іменем загиблого батька... Сергій Григурко нині працює дизайнером в київському журналі.

Запахло грозою зі столиці
Суботнього дня жовтня 1973 року відразу дві неприємні звістки, як грім з ясного неба, звалилися на голову Івана Григурка. Знайомий київський письменник зателефонував йому у Миколаїв, що політбійці ідеологічного відділу ЦК партії готують «побиття» молодшої хвилі письменників, серед яких значиться і Григурко. Порада: треба захищатися. Віталій Коротич, наприклад, терміново подався на Далекий Схід не за «поетичним туманом», а писати нариси для московського журналу «Огонек».

Іван Григурко сподівався, що йому захисним щитом стане публікація роману «Канал» у Москві. Якраз він вів інтенсивну роботу (правка, уточнення, вичитка) з редакторкою Гремницькою з журналу «Молодая гвардия» і перекладачем Власовим. Були й суперечки. Творчий процес міг перекреслити прикрий випадок. Про нього Григурко дізнався з другої звістки, яку одержав того ж дня. Іван писав мені: «Цікава ситуація склалася у мене з Москвою. У листі до перекладача, коментуючи доречні й сумнівні поправки, я жартівливо назвав Гремницьку Гробницькою. Перекладач, дурень, переадресував мого листа самій Гремницькій, а ще, крім того, написав протест у видавництво, де ще окремо вказав, що автор настільки не згоден з редактурою, що Гремницьку назвав Гробницькою.

А я напередодні одержав лист від Гремницької, щоб я не хвилювався, все йде за графіком, скоро прийде договір, заплатять мені по 180 крб. за аркуш, тобто з вирахуванням податку— 1500 крб. Сьогодні я написав їй листа і вибачився за те, що образив. З цієї історії мені й досі не йде з голови, як міг перекладач, який зацікавлений у книзі більше, ніж я (йому й гроші більші, і для вступу до Спілки ще одна видавнича одиниця потрібка), як він зміг, адже і освіченіший більше за мене, і в столиці живе, і не раз закликав мене до компромісу з редакторами, наводив не один раз Леніна вислів, що на вершину гори легше вийти по спіралі, ніж напряму, і шахами ілюстрував, що краще пожертвувати легку фігуру, а виграти ферзя, або й партію, — і після всього без мого дозволу переслати листа людині, від якої, навпаки, треба було б того листа ховати. Усе це мені здається не випадковими — такі брутальні помилки властиві закоренілій інтелігенції; вони за різними імперіями втрачають реальну стратегію життя».

Москва — не Київ. У білокам'яній керувалися здоровим глуздом. Роман «Канал» побачив світу 1—2 номерах журналу «Молодая гвардия» (1974). Цей успіх розвіяв хмари над Іваном Григурком. А «Канал» продовжив переможний шлях до сердець читачів. Його друкує білоруський журнал «Полымя». Першими читачами «Каналу» за кордоном стали болгари. У Німецькій Демократичній Республіці «Путину» надрукував журнал «Зінн унд Форм»(«Мисль і форма»), а «Канал» вийшов окремою книжкою. Кіностудія ім. Довженка зняла фільм «Канал» (1976), у якому грають відомі актори І. Миколайчук, І. Переверзєв, В. Олексієнко. Постановку фільму здійснив режисер Володимир Бортко (постановник «Тараса Бульби») — син нашої землячки з Великої Олександрівки — артистки Марини Захарченко, котра стала згодом дружиною Олександра Корнійчука.

Життя — як спалах зірки
Під час навчання в університеті в журналі «Вітчизна» надруковане перше оповідання Івана Григурка «Після бурі». У 1970 році у «Дніпрі» побачила світ Іванова повість «Роса». Наступного року читачі «Прапора» (Харків) познайомилися з повістю «Гавертій». У статті «Григурко відчиняє двері» у «Літературній Україні» від 23 березня 1973 року Павло Загребельний сказав про «Росу»: «Привабило в тій повісті вміння з особливою теплотою писати про людей, привабив його стиль твору, якісь цілком нові для української прози інтонації».

Любов до людини — творчий код Івана Григурка. У статті «Література — це саме життя» він писав: «Кожна любов вимагає навігаторського хисту. Ми знаємо, що у закоханих людей трапляються драми, трагедії. Тільки тому, що немає якогось вміння керувати любов'ю. Якщо дивитися на літературну працю як на любов, а кожна професія — то вияв любові, то нам потрібен неабиякий навігаторський хист». В іншому абзаці читаємо: «Світ художнього слова майже неосяжний, І кожен його мусить відкривати сам. Головне — любити життя і людей, серед яких зростаєш; та й це ніяке не одкровення, бо з любові ми всі народжуємось І всі наші діяння».

В 1973 році Григурку відмовили у квартирі в Херсоні — і він переїхав до Миколаєва, де створювалася обласна організація Спілки письменників. Там Іван написав романи «Далекі села» (1978), «Ватерлінія» (1982), «Червона риба» (1982). Але літературним материком Івана Григурка була Херсонщина. Це засвідчують події, персонажі, прізвища у його творах. У публікаціях майже завжди говорив про херсонських літераторів, нагадував, що з «Ленінського прапора» вийшли відомі письменники Володимир Бровченко, Володимир Чепіга, Лада Федоровська, Юрій Голобородько. У листах він писав: «Скучаю за білокам'яним Херсоном — дівочо-жіночою перлиною Півдня», «Я прийшов у літературу по «Росі», вплав по «Каналу»...».

Від автора. 21 серпня 1982 року я востаннє побачився з Іваном, Він, тяжко хворий, вийшов з палати в коридор. Вийшов, як завжди, з усмішкою. Ми говорили, що ще разом поїдемо на море на Кінбурнську косу, що у нас все буде добре. Потисли руки. Через дві години Надя зателефонувала мені у Херсон і сповістила, що обірвалося життя Івана Григурка...

Анатолій Яценко,
член Національної спілки журналістів України
“Новий день”.- №9 (4899).- 25.02.2010.- стр.6

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.