on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Новини регіону

23.03.2017, 11:33

Демократичний розвиток областей України – Херсонщина не пасе задніх...

31.10.2016, 09:39

Відкриття фотовиставки "Європейці в Таврії"

27 жовтня в Херсонській  обласній універсальній науковій бібліотеці ...
19.10.2016, 12:02

На Zабалці 2016 - триб'ют парасолькам!!!

> Персоналії > Візуальне мистецтво > Трапенок Віктор Михайлович > Віктор Трапенок: «Ніколи не кривити душею…»

Віктор Трапенок: «Ніколи не кривити душею…»

У кінці січня нинішнього року херсонському художнику Віктору Трапенку виповнилося б 70 років. У художньому музеї ім.Олексія Шовкуненка відкрилася ювілейна виставка робіт митця – на жаль, уже без нього. Його серце зупинилося 25 серпня 2009 року, коли він тихо пішов з життя, залишивши на мольберті незавершену картину “Натюрморт з білою гортензією…”
Дружина Надія Яківна згадує, як, відмовившись від побуту, її захоплений мистецтвом чоловік часто казав: “Навіть і не думай померти раніше за мене, бо хто ж наведе лад у моїх роботах?” “Так і сталося, – продовжує жінка, – тепер я складаю каталог його творів, разом із сином Максимом планую видати альбом живопису Трапенка, організовую виставки (до речі, восени має відбутися його персональна виставка у Києві).”

Народився майбутній художник у Росії, в маленькому селі Атуб Іркутської області, там і пройшло його дитинство. І назавжди залишило в серці Віктора любов до маленької Батьківщини, до її суворої, але такої рідної природи. І хоча йому так ніколи й не випало знову побувати в тих місцях, сибірські пейзажі, написані по пам’яті, проходять через усю його творчість. Навіть дилетант легко зможе відрізнити їх від наших краєвидів, хоча зображено одну й ту ж саму пору року, – настільки майстерно передав митець найтонші нюанси, притаманні природі. Далеко не кожен художник може похвалитися тим, що його твори зберігають багатство відтінків і у чорно-білому зображенні. У Віктора Трапенка – саме так.

Найбільше враження хлопця ще у шкільні роки – пересувна виставка творів російських художників із фондів Іркутського музею. У своїх спогадах Віктор Михайлович пише: “До сьогодні пам’ятаю те захоплення, з яким я дивився на роботи. Відчуття правдивості, гармонії кольору, незвичайної краси наповнили душу і ніби висвітили з мороку ще неясні, але досить чіткі контури храму, до якого мені належить іти все життя.” А ще – молодий викладач малювання, художник, який створив художній гурток і влаштовував виставки робіт учнів.

У 1957 році сім’я переїздить до Нової Каховки, де Віктор і закінчує середню школу. Тоді ж він отримав першу свою нагороду – грамоту за відмінне виконання пейзажного етюду “Плавні”. Значний вплив справило і близьке знайомство з сім’єю тодішнього головного архітектора Херсона Юрія Костянтиновича Насєдкіна – надзвичайно освіченої людини, потомственного інтелігента, автора проекту колишнього судно-механічного технікуму. Саме Насєдкін познайомив Віктора зі своїм улюбленим художником Георгієм Курнаковим. Той вразив хлопця своєю простотою: “Справжній художник, чиї роботи відкрили мені зовсім інше уявлення про те, що і як треба робити,… показує мені свої роботи та ще й каже, ніби ставлячи мене врівень з собою: “Молодий чоловіче, нашим з вами вчителем повинна бути природа!”

Цю настанову Віктор запам’ятав на все життя, а природу завжди любив до нестями, особливо мальовничі Кринки, оспівані ще неповторним талантом Остапа Вишні.
Віктор дуже захоплювався спортом, і, захищаючи честь школи на змаганнях, спізнився на вступні іспити в Одесу й змушений був вступати наступного року. Зате повернувся до рідної школи і викладав там малювання. Згодом – два роки навчання і відрахування з училища через бійку. Потім були три роки служби в армії і рік вільним слухачем у знаменитій Строганівці ( Строганівське вище художньо-промислове училище). Але закінчив з відзнакою Одеське, присвятивши навчанню, в силу цих обставин, майже 10 років життя.

З майбутньою дружиною, сімнадцятирічною одеситкою Надією, Віктор познайомився у 1968 році, теж в Одеському державному художньому училищі. Вона так згадує про це: “Я ніби передбачила нашу зустріч. Якось, сидячи в аудиторії, сказала собі: ось увійде новий хлопець – він і стане моїм чоловіком. І зайшов Трапенок.” Його посадили за одну парту з дівчиною, і з того дня вони вже практично не розлучалися усі 42 роки, відведені їм долею…
Із 1972 року Віктор Михайлович працював у херсонських художньо-промислових майстернях: створював мозаїчні панно, декоративні розписи, вітражі, різьблені рельєфи. Часто писав портрети перших осіб державної адміністрації, і дружина жартома називала його “придворним художником”. Проте найбільшим захопленням митця був станковий живопис. Добре відомі його живописні серії “Жатва”, “Крим. Гурзуф”, “Весна в Кринках”, “Осінь в Кринках”, які вражають чистотою і реалістичністю письма. Численні натюрморти – яскраві, насичені, колористичні.

А ще він дуже любив пленери (живописна техніка зображення об’єктів при природному світлі і в природних умовах, простіше кажучи – на природі ). І з радістю писав етюди і картини у Седневі, Могилеві, Гурзуфі, на Академдачі у Вишньому Волочку. Віктор Михайлович стверджував: “Не варто говорити про те, що дає художнику пленер. Мабуть, кожен живописець на пленері проходить ніби процес очищення. Це стосується як внутрішнього стану, так і безпосередньо очищення палітри, колористичного прозріння, нове відкриття для себе давно відомих істин.”

Природа на полотнах Трапенка – звичайна і незвичайна водночас, побачена його очима, пропущена через його серце. Це, в першу чергу, улюблені Кринки, де він міг працювати годинами, віднаходячи усе нові й нові штрихи і нюанси у простих сільських пейзажах. Дружина Надія Яківна робила все, щоб створити йому умови для творчості: перевозила на човні на невеличкий острів, поверталася, щоб приготувати їжу і привезти чоловікові, і – багато позувала. На багатьох пейзажах вгадується саме її постать: у човні, біля причалу, на острові.

Надія Яківна згадує: “Постійно, кожного року, весною й восени, ми їздили на етюди, тому що в цей час з’являється плановість і кольорова гама, що для художника надзвичайно важливо. Згадую, як там весною співав соловейко, як восени хлюпались у ставку дикі качечки… Ми їздили завжди удвох, там я відчувала, що він належить лише мені і що наше життя – моноліт.” Так з’явилися “На тихій річці”, “Пізня осінь”, “Біля старої верби”, “Зимно.Кринки” та безліч інших.

Віктор Михайлович був надзвичайно вибагливим до власної творчості, ніколи не кривив душею, часом був дуже прямолінійним, йому, за словами дружини, завжди щось не подобалося у своїх роботах, він прагнув довершеності й не любив “придурі”. “Якщо щось не виходило, я старалася 2-3 дні не ходити у майстерню, не давати ніяких порад, не набридати, адже для нього дуже важливим був процес творчості. До речі, незважаючи на відмову від побутових справ, майстерня у нього завжди блищала. А однією з улюблених фраз було: “Не важливо – що, важливо – як!”

Багато уваги художник приділяв громадській діяльності: майже три роки очолював Херсонську організацію Національної Спілки художників України, а з 2000 по 2009 рік був її відповідальним секретарем, викладав живопис у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтва. Полотна Віктора Трапенка прикрашають художні музеї України, країн СНД і приватні колекції Франції, Угорщини, Німеччини. А 2004-го його було визнано кращим художником року.

“Я завжди старалася бути для нього не просто дружиною, а й подругою і соратницею в усіх його справах і творчості, – говорить Надія Яківна. – Нашим дітям, а у нас двоє синів, дуже пощастило з батьком – він поводився з ними ненав’язливо, був їм і другом, і товаришем, і напарником у роботі й на етюдах. Віктор для мене – вічний. Він пішов тихо, як святий – я до сьогодні не усвідомлюю, що його немає. Для мене він ніби поїхав на пленер. А я все думаю: як він там – без мене…”

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №11 (442).- 17.03.2011.- стр.16-17

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.