З історії чумакування в Україні
Ще не так давно – десь із сто років тому – по дорогах України з настанням весни тяглися на південь валки чумаків. На всі боки лунали степом розлогі пісні:
Ой із-за гори, із-за кручі
Та скриплять вози йдучи.
Та вози скриплять, та ярма бряжчать,
А воли ремиґають.
А попереду та чумаченько
Та й у дудочку грає.
З другої половини XV і до кінця ХІХ століття в багатьох місцевостях України після хліборобства і скотарства одним із найпоширеніших занять сільського населення було чумакування. У давнину поклади кам’яної солі в Україні не були відомі, тож по сіль їздили до Озовського та Чорного морів, пізніше – до Галичини й Волощини. Спочатку тих, що возили сіль, називали просто „люди”, потім – „соленики”, а від XVII століття – „чумаки”. Десь із того часу в Криму татари ввели плату за сіль (раніше її брали безплатно). Через це виникали сутички між солениками та місцевим населенням. Походження слова „чумак” досі невідоме, хоч сам промисел чумакування був поширений по всій Україні. Чумаків, які возили сіль із Галичини, називали „коломийцями”.
Від кінця XVIII століття на Озовське узбережжя, Дін, Волгу їздили по солону й сушену рибу. Окрім цих, чумаки стали перевозити за плату й інші товари: зерно, деревину тощо. Таким чином з торгового промислу чумакування переходить у торгово-візницький. Дослідник чумацтва Іван Рудченко писав, що в Україні не було села, де б кілька родин не чумакувало. Завдяки чумакуванню значна частина селянства втягувалась у торгівлю, що сприяло налагоджуванню зв’язків між різними, навіть віддаленими місцевостями.
Письменник Григорій Данилевський, змальовуючи побут чумаків кінця ХІХ сторіччя, писав: „Чумацькі слободи, тобто такі, де селяни переважно візникують, найбагатші. Ці чумацькі гнізда, як їх називають. Відомі на півдні всі до одного. Тут ведуть чумацький промисел гуртом. У когось пар тридцять, сорок і п’ятдесят волів, а в когось при цьому в наймі ще десятин сто чи двісті землі, знята на відкуп винокурня, ліс, ділянка на винному відкупу, душ тридцять робітників і в горщику де-небудь замазано під піччю або закопано в саду тисяч сто асигнаціями чистогану... За халявою у нього для торгів повна калитка”.
Наприклад, на Звенигородщині були села, де майже кожен двір чумакував. І сама Звенигородка з довколишніми селами поряд із Чигирином та Білою Церквою була центром чумацького промислу. Родич Т. Шевченка з села Кирилівка І. Маломуж розповідав: „...У кого скотина була, їздили в Адес та в Крим. Возили найбільше, що там зроблять з дерева: колеса, граблі, дуги, кісся, вила деревяні. Деякі й пшеницю возили. Були й такі, що на чужих волах їздили...”
Разом із виробами з дерева на Звенигородщині торгували фруктами. Той-таки І. Маломуж розповідав дослідниці Шевченкового краю Л. Мулявко: „Наше село здавна садами славне, ще за панщини. А чого тут люди так до садів взялися – бо землі мало було. Земля панська. Люди множились, а землі немає. Були такі, що тільки й мали ґрунт та хату. Ото чумаки привозили саженці з яблунь та груш, – як їдуть назад, то кожен везе. Пробували садити й виноград, і такі сади позаводили, що наші яблука скрізь вславилися”.
У повісті Т. Шевченка „Наймичка” на садибі Якима Гирла бачимо: „За хатою идёт уже сад с разными породами яблонь, груш, слив, вишен, черешен, орехов, вывезенных из Крыма ещё дедом…”
Чумацькі садиби мали дві брами: одну – з поля, другу – з села. На подвір’ї чумака могло бути й дві комори, у них стояли засіки та кадуби на сіль; були возовні, в яких також попід стінами стояли засіки на сіль та рибу.
Багаті чумаки відкуповувалися від панщини, мали наймитів на власному полі і в дорозі, а бідний чумак ледве зводив кінці з кінцями. Як-от у пісні співається:
Поїхав чумак у дорогу,
А чумачку лишив вдома:
Ані солі одробинки,
Ані хліба окрошинки,
А в колисці дві дитинки,
Ні на єдній сорочинки.
На чумачці ні спіднички,
На чумаку ні шапчинки.
Крім селян чумакували й козаки, міщани і навіть духовенство. А Микола Костомаров у своїй праці „Про історичне значення російської народної поезії” писав: „Відображенням згаслого лицарства є в Малоросії чумак. Козака покликала до діяльності потреба народна, а чумака породило становище Малоросії, суспільні потреби і народний дух. Малороси скінчили своє войовниче покликання, настали інші часи. Шаблю замінила коса, гармату – плуг. Та чи могла Малоросія з такими широкими, привільними степами вміщати в собі людей, які б мирно обробляли скромний куточок і не розлучалися далі найближчого струмка? Чи міг малоруський народ, розігравши таку гучно-трагічну роль, забути її враз? Природа любить поступовість. Через це перш ніж козак обернувся в селянина, він став чумаком і бурлакою. Чумак – за роботою селянин, а за духом – козак. Власне, в чому полягає чумацька праця? У перевезенні хур солі, вина, риби, хліба; здається, найповсякденніше призначення! Але чи так дивиться на нього малоросіянин? Чумак знаходить якусь славу в своїх мандрах. Разом із тим, що „пішли наші синочки грошей добувати”, народна пісня говорить: „і слави заживати”. У наш час пісні козацької гетьманщини переробляються на чумацькі. Так, Морозенка в Слобідській Україні замість козаченька величають чумаченьком. Є пісні, де спочатку мовиться про коней і татар, а наприкінці – про волів і мазниці. Чи самий тільки інтерес рухає чумаком? Ні, з інтересом поєднується і щось інше: якийсь підсвідомий потяг до мандрів, пригод, товариського життя і самозвільнення від родинних зв’язків. Те саме, що вирізняло вдачу козаків. Чумацьке візникування багато в чому схоже на войовничий похід їхніх предків”.
Загалом чумацтво відігравало позитивну ролю в економічному розвитку села: воно вносило нові прикмети в патріярхальний побут, пожвавлювало торгівлю, зокрема привозними товарами. Спосіб життя чумаків та їхніх родин помітно відрізнявся від хліборобського, тож не дивно, що тут витворилися свої традиції, які передавалися з покоління в покоління. У численних народних піснях правдиво відбито і збирання чумака в далеку дорогу, і поневіряння на чужині, і туга за родиною та коханою, і напади грабіжників, і смерть самотнього чумака серед степу.
Було літо, було літо та й стала зима,
Як не було пригодоньки, гей, гей, та й досі нема.
Була, була пригодонька, з Дону ідучи,
В чистім полі при дорозі,
Гей-гей, воли пасучи,
Занедужав чумаченько, упав та й лежить,
Жалується отаману, гей, гей, голова болить.
-Отамане, отамане, батьку мій рідний,
Бери мої воли, вози, гей, гей,
Та й до дому йди.
Скинув чумак сіру свиту, скинув ще й кожух,
А сам припав к сирій землі, гей, гей, оддав Богу дух.
А в неділю рано-вранці та вдарили в дзвін –
Це ж по тому чумакові, гей, гей, що ходив на Дін...
Багатьма дорогами України ходили чумаки до Криму, до Одеси, на Дін та в Херсонські степи. Найвідоміші з них – це Чорний та Муравський шляхи. Чорний шлях називався так тому, що був небезпечний. Нерідко на чумацькі вози нападали грабіжники, забирали воли й товар:
Ой чумаченьки степом їдуть,
Нові вози грають,
А їх гайдамашки переймають
І за ватагою питають.
По Житомирщині, наприклад, Чорний шлях тягнувся від Бердичева на Умань, а звідти потайними стежками, глибокими ярами та берегами степових річок доходив до Балти. Ще він називався „Шпаків шлях” – від чумацького отамана Шпака, який вдало проводив чумацькі валки. Прибувши до запорізького кордону, чумаки наймали провідника, за переправу через Дніпро у них брали „мостове”. Біля Микитиного перевозу чумаки мастили сорочки й одяг дьогтем проти „чуми й гаддя”.
Довга й важка дорога гартувала чумаків морально й фізично. Недарма ж про них говорили: „То люди бувалі, сходили світа, багато бачили, багато знають”. Більшу частину життя чумаки проводили в дорозі, тож і помирати нерідко доводилось на чужині. З весни до осені разів по три ходили чумаки на південь, а з настанням холодів поверталися додому. „Як прийшла Покрова, сили, чумаче, вдома”, – каже народна приказка. Проте часто бувало, що й на зиму чумак не повертався додому, а приставав десь на півдні до хазяїна, в якого було сіно для волів.
За енциклопедичними даними в середині минулого століття волами перевозили щороку 60-80 мільйонів пудів вантажів. У ті часи в Україні була поширена славнозвісна сіра порода волів, що відзначалася велетенськими розмірами і неабиякою витривалістю. Саме цю породу найбільше полюбляли чумаки. У дорогу воли починали ходити в чотирирічному віці. Їх добре доглядали, часто мили водою й обтирали соломою (щоб були кучеряві), хвости розчісували гребінкою, роги чистили склом. Багаті чумаки навіть золотили роги волам та занози у ярмах. Налигачі були ремінні й шовкові. Від хвороб худобу, за повір’ям, зціляла роса, зібрана на Юрія, яку чумаки завжди брали з собою в дорогу. Ходили воли в дорогу по п’ять років, потім їх міняли на молодняк. Кожний чумак міг сам зробити воза, а колеса виготовляв стельмах. Дьоготь для змащування коліс гонили самі або ж купували у майданників.
Як писав О. Довженко, „віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім”. Відоме було прислів’я: „Віз ламається – чумак ума набирається, а як віл пристає – то й ума не стає”.
Узимку до відкриття чумачки господарі-чумаки готували вози, ярма, лагодили шкіри, дбали про волів. Ярма та вози різьбили. Як згадував чумак Клим Сіденко з села Орли на Звенигородщині, у чумацькому господарстві було „...все мережане та міцне. А сани так були вимережені, що не було, де й пальцем ткнути”. Спосіб життя чумаків (взимку мали вільний час) давав змогу багато різьбити хату, хатнє і господарське начиння. Особливо ретельно, з великою любов’ю різьбили ярма і задники возів. До сьогодні ми ще знаходимо різьблені ярма на батьківщині Шевченка, найбільше на Чигиринщині. Часом на таких ярмах знаходимо цілий хліборобський календар.
Якщо чумак мав п’ять пар волів, можна було приставати до валки. Багатий чумак нерідко мав одну й більше валок (від 20 й більше возів). При великій чумацькій валці (до 100 паровиць) двоє-троє волів було в запасі.
У дорогу брали такі харчі: сухарі, пшоно, сало, барило на воду та баклагу з горілкою. Варили на тринозі в казані галушки (їли їх дерев’яними шпичками), куліш, затірку, кашу із щирбою (каша, зварена у воді, в якій кипіла риба). Обов’язково брали в дорогу півня, який сповіщав про час.
Перед дорогою, а також повернувшись додому, готували обід, на який запрошували не тільки односельців, а й гостей із сусідніх сіл. Старий чумак – батько чи дід – виносив із хати свячену воду, кропив нею воза та волів, потім брав сокиру і кидав наперед волів – вони мали пройти, не зачепивши її колесами. Якщо кинута сокира лежала на схід, подорож, вважалося, буде вдалою, якщо на південь, – заробіток буде добрий. Виряджаючи чумака в дорогу, жінка й діти з плачем проводжали його за село. Старий отаман також проводжав валку в поле, аж поки не видно було села.
У степу чумаки вибирали з-поміж себе отамана – досвідченого чумака. Вгорі йому на шапку нашивали червону квітку. Отаман їхав верхи на коні або ж у візку, запряженому конем. Усі гроші здавали йому, він вів рахунок, карбуючи на палиці. Слово отамана було для всіх законом, без нього навіть вози не мазали.
Одягався отаман у широку полотняну білу сорочку, оздоблену скромною вишивкою, в широкі штани (з восьми аршин полотна) на ремінному очкурі, до якого кріпився ніж-„циганчук”, постоли або ж чоботи. За халявою чумак тримав ложку, люльку, сопілку, молитовник від пропасниці. У холодну пору чумак носив свиту або кожух, а шапку не скидав і влітку.
Чумаки любили свою нелегку працю, своїх волів і все спорядження. Ось як згадував про це чумак із Звенигородщини Йосип Момот: „Я ні з ким так щиро та солодко не побалакаю, як із волами, чумацькими лишками”. Навіть тоді, коли чумацтво вже цілком занепало, старі чумаки продовжували дотримватись у побуті давніх звичаїв. Ось як про це висловився старий чумак Федченко з м. Лисянки: „Хіба вже я до цього доживу на старість, щоб аж кіньми їхав, наче я не чумак”.
Крім риби й солі, чумаки привозили різні подарунки рідним. Жінкам – крамної тканини на очіпок, хустки, намисто, чоловікам – пояси, штани, дітям – горішків. Для себе та на продаж привозили також ладан, гвоздику, родзинки, перець тощо. Згадаймо, як у Шевченка:
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого.
А батькові шитий пояс
Шовку червоного.
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.
А діточкам черевички,
Фіґ та винограду,
А всім вкупі – червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав’яру з Дону –
Всього везе...
Побувши тижнів зо два вдома, чумаки знову лаштувалися в дорогу. Товар збували вдома й на ярмарках. Дрібний товар чумацькі жінки важили на сокиру. Кожний карб на сокирі показував певну вагу. Проїжджаючи селами, чумаки давали гостинці дітям. Хто не чумакував, тому давали солі та риби без грошей.
У свої садиби чумаки заїжджали з поля, щоб не наробити шкоди. Сіль зберігали в засіках комор у кайдубах, сипанках, а міряли її діжками та мірками.
Бувало, що волів залишали на зимівлю на півдні в хазяїна, де їх легше прогодувати. Робили загін – викопували землянку, будували піч, обгороджували всю місцину возами. Після першої ночі в загоні отаман вертався додому, а для догляду за волами лишалися наймити. Щоб наймит добре доглядав худобу, хазяїн-чумак давав йому паровицю волів на виплат. Через п’ять років служби наймит ставав чумаком.
У загонах чумаки читали (всі були грамотні), співали, грали в шахи (виготовляли їх з паличок), мережали вози та ярма, розповідали казки. Справляли свята, грали в гилки, в довгої лози, грали на сопілках. Весною загони розбирали.
У чумаків було багато власних звичаїв та повір’їв. Зустрівшись у дорозі з чужими чумаками, зупинялися, закурювали люльки, розпитували один одного про життя-буття, про новини. Між собою чумаки були дружні, допомагали один одного в біді. Зустріч на дорозі з жінкою віщувала недобре. Тому жінки, побачивши здалека чумаків, ішли геть з дороги й ховалися.
Заробляючи на прожиття торогово-візницьким промислом, чумаки, природно, втрачали інтерес до хліборобської праці. Проте в голодну та холодну зиму, коли не вистачало кормів для худоби, це нерідко оберталося для чумаків нещастям, як оповідає поширена в багатьох варіянтах пісня про мужика-косаря та чумака:
Косить мужик у полі сіно,
Да з нього кривавий піт ллється,
Сидить чумак в холодку під возом
Та й з мужика сміється.
Прийшов мужик, прийшов до чумака
Да й зняв перед чумаком шапку:
- Ой, помагай бі, але, помагай бі,
Ой ти ж мій рідний батьку!
Ходи ж ти до мене косити,
Буду я тобі, ти мій рідний батьку,
По піврубля в день платити.
- Ой не піду ж я, ти мій рідний батьку,
Та ж до тебе косити,
Ой а їй-богу, ще й присяй-богу,
Я ж не вмію вдома робити!
Прийшла зима, лихая година,
Забирає чумак мотузки,
Забира чумак налигач-мотузки,
Іде в село сіна просити,
Іде чумак селом-вулицею,
Йому вустілка волочиться,
Силить мужик в корчмі за столом
Та з чумака сміється.
Прийшов чумак у село до корчми
Та й зняв перед мужиком шапку:
- Ой помагай бі, помагай бі,
Ой ти мій рідний батьку!
Дай же мені в’язку сіна
Та ще й в’язку соломи!
Не для мене, ти мій рідний батьку,
Та для меї сірої худоби!..
Чимало ще різних сторін чумацького життя відбито в народних піснях. Поїхав чумак у дорогу, а вдома господарство занедбане, тужить за чоловіком жінка з дітьми, плаче молода дівчина за своїм коханим:
Да насіяно, да наорано – нікому жати,
Десь поїхав мій миленький в Крим-город гуляти.
Або ще:
-Ой чого ти мене, мати, рано не збудила,
Ой як тая чумачина з села виходила?
-Тим я тебе, моя доню, рано не збудила, –
Попереду твій миленький, щоб ти не тужила.
Але найгірше було, коли чумак залишав зароблені тяжкою працею гроші в корчмі:
Який чумак нещасливий –
Йде з дороги ледве живий,
Гей, гей, йде з дороги ледве живий.
З гори їде – не гальмує,
А під гору – не бичує,
Де корчомка, там ночує...
Народжені в тісному єднанні з природою, численні чумацькі пісні є справжніми мистецькими шедеврами, вони й нині хвилюють нас своєю задумливою поетичністю. До таких належать „Над річкою бережком”, „Їхав чумак із Криму додому”, „Ой ходив чумак” та багато інших.
Хто не знає, наприклад, такої пісні, як „Ой горе тій чайці”? Правдиво й зворушливо зображаючи картини реального життя, вона, разом із тим, сповнена глибокого філософського узагальнення.
Образ безталанної чайки, що „вивела чаєняток при битій дорозі”, ще і в давні часи став символом знедоленої України, яку впродовж століть шматували чужоземні загарбники й поневолювачі.
Чумацтво з його своєрідним побутом та звичаями, з його багатим фольклором здавна привертало увагу багатьох українських, а також російських письменників, художників. Серед них І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кольцов, І. Айвазовський, К. Трутовський, С. Васильківський... Ось рядки з поезії Шевченка „У неділю не гуляла...”:
Отак вона вишивала,
У віконце поглядала:
Чи не ревуть круторогі?
Чи не йде чумак з дороги?
Іде чумак з-за Лиману
З чужим добром, безталанний,
Чужі воли поганяє,
Поганяючи, співає...
Михайло Коцюбинський, глибоко зворушений своєрідною чумацькою музою, витворив хвилююче оповідання „На крилах пісні”.
Чумацькі пісні збирав, зокрема Дмитро Миколайович Ревуцький, музикознавець і фольклорист, брат композитора Л.М. Ревуцького.
Серед письменників ХХ століття, що присвятили цікаві рядки чумакам, слід загадати Максима Рильського. Ще в дитячі роки, живучи в селі Романівка на Житомирщині, майбутній поет часто слухав розповіді старих людей про чумаків, про їхнє життя, сповнене незвичайних пригод. Пізніше ці дитячі враження він описав у своїй поемі „Чумаки”:
Гусиний крик і жайворонків спів...
Чуть бугая здалека водяного...
І теплий вітер ніжно затремтів,
І йде весна, й святкує перемогу.
Благослови ж, матусю, чумаків
На їх непевну і тяжку дорогу,
Бо вже й воли, почувши дальню путь,
Води не п’ють і голосно ревуть.
Лідія ОРЕЛ
Джерело:
Рідна Україна
http://ridnaukraina.com
віка виноград
мені дуже сподобалася стаття про чумаків